«ТАТУ, НЕ РУБАЙ ВЕРБИ!!!»

Вчепившись за рукав пошарпаної сорочки, Максимко намагався відтягнути батька від дерева. Грицько  тільки-но замахнувся сокирою, як малий підбіг до нього і зі сльозами на очах закричав:

– Тату, не рубай верби!!! Там – пташенята, вони загинуть!

– Що ти хочеш, щоб я пташенят з верби знімав? – відштовхнув сина сердитий батько. – І ти туди ж зі своєю шляхетністю, весь у матір. А у світі не тільки благородні люди існують, світ жорстокий, сину, жорстокий! – і далі бубонів Грицько.

– То навіщо бути як усі? – уже плачучи, запитав син. – Невже не можна бути доб­рішим?

– Добрішим? А навіщо бути добрішим? Щоб так ото, як вона?..

Грицько не закінчив фрази. Сльози самі полилися з його очей. Він притягнув Максимка за руку до себе, і вони всілися на старому пні від нещодавно зрубаної сухої тополі.