Історія з життя
У дитинстві Яринка вважала, що Бог – то її дід. Звісно, Ярина тоді була малою. Було Яринці, мабуть, років п’ять. Подарували дівчинці дитячу Біблію, а там, де оповідка про створення світу, був намальований Бог. Господь сидів на білій хмарі і, розкинувши руки, наче крила, зосереджено творив маленьку блакитну планету. Всевишній на картинці здавався чи то сердитим, чи зосередженим, мав білу бороду, вуса, ще й кошлаті брови. Дід хоч бороди не мав, та мав гарну чуприну і точнісінько такі, як на картинці, брови, а ще завжди усміхався. Принаймні Яринці – завжди.
Дід працював залізничником. Яринка малою не знала, як то – залізничник, знала, що дід працює там, де нескінченна колія зникає в лісі, де мчать потяги. Робоча спецівка діда пахла дивно, гостро, а в кишені завжди було декілька карамельок для Яринки. Найбільше вона любила «Ракові шийки», тверді, наче камінь, а якщо розкусиш, усередині смачна начинка. Дід не дозволяв Яринці розкушувати, доводилося довго тримати в роті цукерку, перш ніж дістанешся до начинки…
Іще дід навчив Яринку їсти чорний хліб. Приносив з роботи велику овальну хлібину, нарізав великими скибками, тоді виймав з морозилки сало, теж нарізав, тільки вже тоненькими смужками, і ще квашені огірочки різав кружечками. Яринка старанно викладала сало на хлібчик, а тоді прикрашала згори огірочками. Дід тим часом тихцем виймав з креденса чарку, наливав у неї швидко горілки та випивав, тоді брав одну з ошатних Яринчиних канапок, і вони їли удвох.
Дивилася п’ятирічна Яринка на діда, на його сиві скроні, на зморшки на чолі, на шорсткі чорні руки – і видавалося їй, що дід геть старий. А йому було лишень сорок дев’ять.
Дід, пильно дотримуючись своєї божественної сутності, був з Яринкою завжди. Він вів крихітну Яринку першого дня до школи.
– То твій тато? Чого в тебе такий старий тато? – запитала в Яринки однокласниця.
– То мій дідо! – вигукнула Яринка.
– А тато твій де?
Вона не знає, де її тато. І де мама, теж не знає. Тата Яринка ніколи не бачила. Маму пам’ятає погано. Може, трохи мамину руку, що гладила донечку по голівці. Мама мала довгі нігті, гарні, яскраво нафарбовані. Ще у мами було довге волосся. А її обличчя Яринка не пригадає.
Ніхто не розмовляє з Яринкою про маму, не запитує, як без неї живеться.
А Яринка знає лише життя з дідом і бабою. Якщо дід для дівчинки Бог, то баба… Баба Яринки не любить і не надто це приховує. Коли дід удома, то вона наче не помічає онучки. Коли дід на роботі, Яринка на очі бабі зайвий раз не потрапляє. Хто його зна, який у неї настрій? Років у вісім Яринка наловчилася розпізнавати бабин настрій за ходою або за тим, як та гримає дверима.
Якщо добрий, то баба просто загадає Яринці якусь роботу – чи підлогу помити, чи картоплі начистити або на город відправить бур’яни полоти. Ото Яринка все-все зробить, то баба дозволить борщу поїсти, а тоді лиш тріпне малу в плечі: «Йди, не мозоль мені очей…»
А як баба зла, то Яринка боїться залишатися в хаті, знає, що як не догоджай – баба однаково битиме. Не там стала, не так сіла, спізнилася зі школи, зле роботу виконала – отримуй, Яринко. Бити баба могла всім, що до рук потрапить: держаком мітли, старою тріпачкою, тапком. Колись баба знайшла старий пасок і так товкла ним Яринку, що та аж напісяла у штанці, не стільки від болю, скільки від страху. Баба помітила маленьку калюжу лиш тоді, як припинила бити. Вказала дівчинці на ганчірку до підлоги: «Прибери!». Ото й усе.
І що старшою ставала Яринка, то дужче навісніла баба. Б’є, бувало, та приповідає. І ким тільки Яринка в баби не була: і байстрючкою, і дармоїдкою, і курвою малою, та ще й курви дочкою. Яринка, поки була малою, не дуже тямила, що то за слова. Вона більше не слова слухала, а пильнувала, коли баба втомиться. Або коли можна буде вивернутися і втекти.
Бігала Яринка швидко, а ховалася завжди в одному й тому ж місці. Ні, до сусідів іти було зась. Якщо люди дізнаються та пліткуватимуть, то баба Яринку геть до смерті заб’є. Баба так сама казала, і Яринка їй вірить. Тому знайшла собі дівчинка схованку на горищі старої покинутої хати в кінці вулиці.
На горищі нестрашно. Тут тихо і сухо, тільки часом вітер гуде. Дівчинка обрала собі гарне місце – на дошках, біля віконця. Звідси всю вулицю видно. Ось тітки посеред дороги стали побалакати. Дід на таких каже «язиками зачепилися». Ось дядько велосипедом їде, та так кумедно – вихилясами. Ось іще один дядько йде, цуцика на шворці веде. Цуцик худий, цибатий і клаповухий, на шворці йти не хоче, опирається. Тоді дядько цуцика тягне силоміць, починає злитися, дає цуцикові копняка, і на всеньку вулицю чути жалісне скавучання.
Яринка думає: «Дурний цуцик. Вкуси того дядька та втікай!».
Та цуцик, мабуть, таки дурний, бо плентається далі за дядьком. Ці двоє зникають з поля зору, і Яринка забуває про цуцика.
З віконечка видно, чи не йде з роботи дід. Мала, коли помічає діда, миттю злазить з горища і мчить йому назустріч. Дід тішиться, бере Яринку за руку, і вони завертають удвох не додому, а до крамниці. Точніше, до бару, що поряд із крамницею. Тут дід купує собі гальбу пива, а Яринці – морозиво. І вони, мов два змовники, швидко ласують кожен своїм і повертаються додому. Біля діда Яринка баби не боїться.
Ось і зараз: баба хоч і бурчить, що від діда тхне пивом, та скаржиться, що Яринка ледащо, нічого в хаті не робить, та коло діда точно не битиме. Так божественна сутність діда-спасителя живе в Яринчиній душі і міцніє щодня.
Після дев’ятого класу дівчина чкурнула до Львова вступати до коледжу. Їй було байдуже, до якого, лиш би з гуртожитком. Вийшло непогано – вступила до коледжу харчової промисловості. Навчалася добре, дід допомагав грошима.
Навесні Яринці виповнилося дев’ятнадцять. Аж тут дід телефонує: приїжджай, мовляв, баба померла.
Померла?
Малою, років у десять, Яринка любила фантазувати, як баба помиратиме. В Яринчиній уяві баба терпіла нелюдські муки, кричала від болю, ввижалися їй чорти, які шепотіли на вухо: «А бачиш? Маєш таке, бо Яринку мордувала!».
А дід казав, що баба просто не прокинулася зранку. Прибрав Бог зі світу бабу тихо й безболісно. Чи ж це справедливо?
Після похорону залишилися Яринка з дідом удвох. Наче одна людина пішла, та хата раптом здалася дівчинці порожньою. Дід сидів біля столу, змалілий, похилений. Підвів очі, поглянув на Яринку:
– Ти так схожа на свою маму…
Яринка поглянула дзеркало. Там, у дзеркалі, – худорлява, невисока постать, у чорних джинсах і чорному гольфику. Яринка загорнула русяве волосся за вухо, худорлява дівчина у дзеркалі зробила те саме. Яринка не знала, чи схожа вона на маму. Якщо дід каже, що схожа, мабуть, так і є.
– Маю до тебе розмову, – видихнув дід. – Баба взяла з мене слово, що поки вона жива, я мовчатиму. Сподівалася мене пережити…
Дід криво посміхнувся. Яринка не пригадувала, чи бачила раніше, щоб дід так дивно усміхався. А далі сиділа Яринка біля діда і слухала історію про те, як дід, у кращих традиціях старозавітного бога, витребував собі в жертву аж три душі…
– Юрко, син мій, привів додому наречену доволі неочікувано. Точніше, не привів, а привіз, зі Львова привіз… Мати, звісно, була незадоволеною, та нікого цим не здивувала. Юрко був маминим мазунчиком, золотим синочком, єдиною дитиною. Йому жодна дівчина не була до пари, хіба, може, якась царівна… Вероніка царівною не була. Вона взагалі спершу видалася мені дитиною – худенька, личко дрібненьке, пальчики тоненькі. От хіба що волосся мала гарне, густе й довге. Розпустить його, стріпне головою – воно розсиплеться, важке, блискуче, і перетвориться з дитини на дивовижну красуню. Вероніка знала, що вродлива, й із задоволенням користувалася цим. Тепер мені видається, що мене до неї почало вабити від першої миті. А її… Вона тішилася, впивалася моїм шалом. Я й отямитися не встиг, як Юрка Вероніка відіслала в Польщу на заробітки, на весілля заробляти, а сама зі свекрами залишилася. Ми вишукували найменшу нагоду, аби набутися удвох. Я знав, що роблю зле, що зраджую не тільки дружину, а й сина, та опиратися не міг. А може, не хотів?
Повернувся зрештою Юрко, почали готуватися до весілля. Ми з Веронікою начебто вгамувалися. Тут виявилося, що вона вагітна. Ми з нею розуміли, що то від мене… Та мовчали, звісно. Не знаю, але Юрко повірив у байку про передчасні пологи. Ти важила лишень два з половиною кілограми, тому, мабуть, він і повірив. І він, і моя дружина…
Яринка дивиться на діда, що вичавлює із себе слова. Раптом захотілося його спинити – нехай мовчить, лиш би не душився тими зізнаннями. Та дід вів далі:
– Юрко вже на заробітки не їхав, влаштувався на роботу водієм-експедитором, я працював тоді позмінно – добу через дві, Вероніка була з тобою вдома. І ми знову допалися одне до одного. Та грішне щастя довгим не буває… От і наше увірвалося. Повернувся якось Юрко додому посеред білого дня: машина в нього зламалася чи що. І застав нас на гарячому… Почалася сварка, а тоді й бійка. У запалі Вероніка й сказала йому, що дитину від мене народила. Дитину. Тебе.
Тут і дружина моя нагодилася… Вероніку вигнала, разом із тобою. Юрко сам пішов, не міг зі мною в одному помешканні жити. А я залишився… Виходить, Вероніку я також зрадив. Дозволив її вигнати, казна-куди, з моєю ж таки дитиною на руках. Тобі трохи більше ніж рік було. Розлучатися я не наважився. Руйнувати звичне життя? Покидати будинок, який звів власноруч, оцей будинок?
За декілька тижнів усе вгамувалося, життя стало звичним. Дружина… так мені й не пробачила. Жили наче пес із котом, спали в різних кімнатах. Та про людське око все було гаразд. Вероніку мені довелося побачити ще раз. Ще один-єдиний раз. Тобі три рочки… Вероніка з’явилася знову тут, на нашій вулиці, чекала, поки я йтиму з роботи. Ти мило спала у візочку… Вероніка сказала, що житла в неї нема, роботи з дитиною на руках вона не знайде, тому або я тебе забираю, або вона віддає тебе в сиротинець. Не знаю, чи добре я вчинив, забравши і в такий спосіб змусивши дружину доглядати за тобою. Часом думаю, що між чужих людей тобі було б краще…
Ти росла, ставала все більше схожою на матір. Мабуть, тому моя дружина дедалі більше скаженіла. А я знову вирішив нічого не робити…
Яринка спам’яталася, лише коли йшла на автобус. У голові ворушилися розпечені голки думок. А понад усе дошкуляла думка про те, що немає в неї більше бога.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
Життєві історії

