СКІЛЬКИ ТОГО ВІКУ?!

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Таких випадків безліч. І майже завжди вони закінчуються однаково, без серіального хепі-енду. Однак рідко кого це зупиняє, бо, як відомо, люди не люблять вчитися на чужих помилках. Нам потрібно обов’язково набити ґулі на власному чолі.

Відлічує зозуля роки. Комусь – десятки, комусь – одиниці. Ось пролунало десь у вербах коротке ку-ку і стихло. Чи лінь напала на віщунку, чи голос у неї сів? У птахів також таке трапляється. Більшість дорослих узагалі-то скептично ставиться до пташиного прогнозу, але є й ті, хто сприймає його серйозно. Ніби й здається, що це по-дитячому, проте…

Олексій Григорович завмер в очікуванні. Один, два… А далі – мовчання.

– Дурна птиця, – промовляє вголос, гніваючись на зозулю. – Не тобі вирішувати, скільки мені судилося топтати ряст на цій землі. Захочу – до ста років житиму!

Авжеж, Олексій Григорович зі своєю проблемою може звернутися до найкращих столичних лікарів. І навіть до закордонних. От тільки й вони бувають безсилі перед долею, бо її закони, її правила могутніші за будь-яку науку, зокрема за медичну. Хіба не було такого, що людина з невтішним діагнозом одужувала, а хтось помирав від ускладнень після звичайної застуди? Чи комусь пощастило вижити в жахливій автомобільній катастрофі або ж під час багатобального землетрусу, а для когось маленька вишнева кісточка могла стати причиною життєвого фінішу? Словом, доля…

До Олексія Григоровича вона впродовж тривалого часу була прихильною. Йому поталанило народитися в сім’ї, де був хліб і масло до нього. Батько Олексія очолював районне автопідприємство, мати працювала завіду­вачкою шкільної їдальні. Зрозуміло, що то були хлібні місця. Мав Олексій старшу на два роки сестру і молодшого на рік брата, і всім їм батьки намагалися однаковою мірою допомогти стати на ноги.

У часи радянщини для успішної кар’єри дуже помічною була «корочка» – так називали будь-який важливий у цьому аспекті документ, зокрема диплом про вищу освіту. Тому і Віра, і Анатолій, які гарно навчалися, після закінчення школи вступили до вишів. Сестра закінчила педагогічний, брат – будівельний. А от на Олексія будь-яка наука навіювала нудьгу, і він категорично відмовився штурмувати її висоти. Хоча спочатку завдяки наполяганню батьків також став студентом сільськогосподарського інституту.

– Хоча б професію якогось інженера чи агронома здобудь, а то перед людьми буде соромно, що неуком залишишся, – переконувала мати.

Сільськогосподарські виші в той час вважали малопрестижними і йшли туди навчатися частенько ті, кого у школі називали «середнячками».

Батько поставив Олексієві ультиматум:

– Вибирай: ідеш або навча­тися, або служити в армію! Я тебе від неї відкуповувати не маю наміру.

В армію Олексій не хотів. Наслухався від старших хлопців про дідівщину в ній, про Афганістан, звідки повернувся, на щастя, живим, але з психічними проблемами односелець, отож Олексій не мав жодного бажання потрапляти до тієї «школи мужності». Мусив вступити до вишу. Точніше, його туди всунули за великий хабар, бо самостійно іспити хлопець ніколи не склав би.

– І в кого ти такий тупоголовий вдався? – сердито дивувався Григорій Семенович. – Твої сестра з братом рідко коли трійки отримували, а ти з таких оцінок не вилазиш. От чого досягнеш у житті з таким розумом?

Олексій мовчки вислуховував нотації. Це пізніше він багато в чому дорікне батькові, а тоді, коли був залежним від нього, німував, аби не накликати на себе немилості. Хоча хотів би кинути у вічі предкові, що й він диплом про вищу освіту фактично купив, а не отримав за знання, бо хіба то навчання було, коли двічі на рік він із великими валізами, наповненими різними копченостями, їздив до обласного міста? Чомусь ніколи Олексій не бачив татуся за книгами, за написанням контрольних чи курсових робіт. Однак не смів навіть натякнути на правду, бо йому відразу затулили б рота.

Мати мала м’якше серце. Коли Олексій завалив першу сесію, таємно від батька дала йому гроші, щоб син владнав проблеми. Згодом історія повторилася.

– Мені вже набридло бігати за тими пихатими викладачами, – поскаржився Олексій матері після чергового фіаско. – Ціни собі не можуть скласти: гроші деруть чималенькі, а водночас змушують принижуватися перед ними. Я забираю документи з університету!

Лідія Онисимівна злякалася:

– А що ми батькові скажемо? Ти уявляєш, як він розгнівається?

– Переживу якось, – промовив сердито.

То був іще той скандал! Вислухав тоді Олексій від татуся чимало «приємних» слів про себе. Упродовж деякого часу зали­шився без спонсорських грошей, тож, щоб компенсувати цю втрату, мусив улаштуватися на роботу у млин. Платили там небагато, але працівники мали змогу приторговувати «заощадженим» борошном та кормом для тварин. Загалом виходило немало. За якийсь час хлопець зібрав гроші на власне авто. Так, не нове, і навіть не іномарку, але п’ятнадцятирічний «москвич» був у доволі гарному стані.

Батько, який довго сердився на «пропащого» сина, нарешті поглянув на нього доброзичливо.

– Ну що ж, не всім Вакуленкам професорами бути. Мабуть, можна в люди вибитися і в такий спосіб, – промовив поблажливо, сидячи за кермом автівки вишневого кольору.

Сам так і не придбав за роки праці пристойного транспорту, бо в його розпорядженні завжди був службовий автомобіль, і чоловік уважав, що витрачати гроші на купівлю непотрібної техніки не варто. Краще їх вкласти в будівництво котеджу, в якому могли б жити великою родиною. Пізніше не раз пошкодує про це, бо за те розкішне житло в сім’ї розпочнеться справжня війна, яка зробить ворогами рідних людей. Але хто ж знав, що так станеться?

Коли ж почав руйнуватися «нерушимий союз», Олексій швидко зорієнтувався і зумів у тому хаосі виловити свою «золоту рибку».

Тетяна – донька колишнього завідувача млина, а тепер його власника (Леонід Васильович також ґав не ловив!), особ­ливою красою не вирізнялася, але й не була потворною. Звичайна дівчина, в міру повнувата, в міру розумна, з добрим серцем і відкритою душею. Таку підкорити хлопцеві з привабливою зовнішністю та вмінням гарно говорити не коштувало великих зусиль. Олексій, який спочатку не звертав на Тетяну жодної уваги, за три місяці залицянь уже повів її до РАЦСу. Леонід Васильович схвально сприйняв скороспілого зятя, бо бачив у перспективі розширення щойно приватизованого (чи прихватизованого) підприємства, де будуть потрібні свої люди. Сина не мав, отже, всі надії покладав на нового родича. На сумніви дружини, яка не дуже вірила в палкі почуття Олексія до доньки, відреагував спокійно:

– Нічого страшного! Аби шанував її та нас. А я думаю, що він хлопець недурний, усе зважив, перш ніж нашу Танечку покликати до вівтаря.

Варто сказати, що перші десять років молодята прожили у злагоді. Тетяна виявилася гарною господинею, турботливою дружиною і пристрасною жінкою. Все влаш­товувало Олексія, аж поки багатство не почало запаморочувати йому голову. Ох, яка ж то спокуслива річ! Не одну людину інфікувала невиліковною жадобою, яка й до могили здатна довести.

Хвороби змусили тестя повністю віддати під керівництво Олексія справу, яка на той час уже приносила чималі прибутки. Оскільки доводилося залагоджувати безліч паперових питань, то домовилися переоформити на нього й саму фірму. Тетяна не втручалася в цей процес: її влаш­товувало те, що не доводилося витрачати час на цю рутину. Молода жінка працювала медсестрою у школі – звісно, не заради мізерної зарплатні, а просто щоб бувати між людьми, спілкуватися, нарешті демонструвати новий одяг, який купувала за будь-якої нагоди. А ще це давало змогу бути поінформованим, знати всі містечкові новини, інколи неймовірно важливі для владнання певних бізнесових справ. Однак, як це часто буває, найважливіша інформація, яка стосувалася безпосередньо неї самої, до Тетяни дійшла запізно.

Олексій Григорович на той час розширив свій бізнес. Уже не лише млин попов­нював його статки. Неподалік нього побудував чоловік чималеньке приміщення, де в одній частині переробляли зерно на крупи, а в іншій – випікали хліб. Щоб реалізувати те все, виникла потреба у відкритті власної крамниці, в якій продавали й інші товари.

– Ти поглянь, як молодший Вакуленко розкрутився! Знав, з ким одружуватися, та й татусь його, мабуть, підсобив грошиками, бо ж таки прибуткову посаду обіймав, – ділилися версіями швидкого збагачення жителі містечка.

Щодо останнього, то тут вони помилялися. Заощаджень у старшого Вакуленка майже не було, бо жив він без обмежень, окрім того, багато коштів витратив на навчання двох інших дітей, на купівлю квартир для них в обласному місті, а Олексієві влаштував розкішне весілля з трьома сотнями гостей. І хоча вся чималенька сума, яку вони подарували, залишилася молодятам, син згодом не раз дорікне батькові, що не отримав від нього належного.

– Ти лише для своїх улюбленців був щед­рим, а мені кожну копійку рахував, – вичитав тата, коли той звернувся до нього по допомогу. Тож іди зі своїми проблемами до них, а в мене вільних грошей, ще й у такій кількості немає, всі пустив у справу.

Дістав з гаманця тисячу гривень і тицьнув їх у руку батькові, який просив допомогти з дороговартісною операцією із заміни колінного суглоба.

Григорій Данилович поглянув з вимушеною усмішкою на дві п’ятисотені купюри і поклав їх на стіл перед сином зі словами:

– Забери. Може, й вони тобі згодяться, бо ж кожна копійка в бізнесі важлива.

Повільно пішов до дверей, спираючись на ціпок. Олексій не зупинив батька. «Мабуть, ситуація не така вже й критична, якщо відмовився взяти гроші», – подумав з полегшенням.

Великі прибутки притягують до себе впливових людей. Точніше, потребують зв’язків із цими особами. Як тут обійтися без знайомства з начальником податкової служби, наприклад? Якщо чесно декларувати все, то кінці з кінцями не зведеш, отже, потрібно грамотно домовлятися з цим хитрим органом. А питання щодо виділення землі під будівництво складських приміщень і ще одного магазину хіба можна владнати без очільника місцевої влади? Поступово Олексій Григорович заводив потрібних друзів, бо як назвати людей, з якими ти разом святкуєш дні народження, рибалиш, їздиш на полювання чи просто відпочиваєш на природі? Ну, і які допомагають тобі вигідно владнати ту чи іншу проблему. Так, не без вигод для себе, бо ти й сам захочеш віддячити їм за добро, аби не здаватися скнарою.

Олексій Григорович не помітив, коли відірвався від реальності й почав вважати себе місцевим божком. Чому не богом? Тут він визнавав, що для цього потрібно піднятися не лише матеріально, а й статусно. На перспективу мав розрахунки, але тоді його влаштовувало скромне місце депутата в містечковій владі. Навіщо йому високі посади, які вимагатимуть чималих зусиль і забиратимуть увесь вільний час? Його в Олексія Григоровича й так обмаль. П’ятий десяток нещодавно розміняв. Може, варто пожити і для себе, для власної насолоди? До того ж змогу він таку має.

– Скільки того віку, Григоровичу? Можеш сьогодні випити – випий! Можеш з’їсти щось смачненьке, нехай і шкідливе для здоров’я – з’їж, бо невідомо, що ста...

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.