СКІЛЬКИ КОШТУЄ МИЛОСЕРДЯ?

– Усе це дурниці, які бозна-хто вигадав, – категорично казала Оленина мати, Ганна Миколаївна. – Чомусь у моєму дитинстві ніхто не чув про отой перехідний вік. Якщо в когось нерви починали не слухатися розуму, то існували дуже помічні ліки: батько чи мати так вріже по одному місці ременем, що відразу порозумнішаєш.

– Мамо, Богдан таку травму психологічну отримав, а ти «вріже»! Йому й так важко жити без батька, без його підтримки.

Ганна Миколаївна дотримувалася своєї думки:

– Це не причина, аби зневажливо розмовляти з матір’ю через те, що вона не може задовольнити його примх. Чи ти не помічаєш цієї зверхності? Став, поки не запізно, Богдана на місце, бо потім матимеш великий клопіт.

Олена і шкодувала сина, і таки ображалася на нього, відчуваючи певну неповагу. Неод­норазово вже чула: «От якби татко не загинув, ми б поїхали до моря». Або «ми купили б», «я мав би» тощо. А з нею, мовляв, ніяких перспектив на гідне життя в Богдана зовсім немає. І це сумна реальність, якої Олена, на жаль, ніяк не може виправити.

Коли побачила оголошення, що на станцію технічного обслуговування потрібен бухгалтер, наважилася піти на співбесіду. Погортала перед тим професійний довідник, намагаючись згадати давно забуте. Так, роботи тут непочатий край, однак пам’ять в Олени добра, навчання у виші давалося їй легко, то чому б не спробувати?

Жінці поталанило. Мабуть, у ті хвилини її доля не дрімала, а вирішила взяти справу у свої руки, усунувши всіх конкурентів: Олену прийняли на роботу! Зарплатня приємно здивувала, бо удвічі перевищувала бібліотечну. Це не розв’язувало всіх проблем, але суттєво їх зменшувало.

Віктор працював на станції механіком. Як стало відомо згодом, не набагато був старшим за Олену – лише на вісім років, а на вигляд – на всі двадцять. Потім дізналася від колег з роботи, що він також пережив страшну втрату: десять років тому у Віктора загинула під колесами п’яного водія дружина. Вона була на восьмому місяці вагітності. Дитина теж не вижила. Ось після такого горя Віктор і постарів миттєво у свої неповні тридцять чотири роки.

 – Ходив зчорнілий, як земля, – розповідала тітка Ольга, яка працювала в них прибиральницею. – Ми побоювалися, що або пити почне, або розум утратить. Очі порожні, відсторонений погляд, не їв – на тінь перетворився, лише цигарки курив одну за одною. Мабуть, тільки мати й тримала його на цьому світі. Віктор – її єдина дитина, і він знав, що ненька жила заради нього, а тепер, на схилі віку, він має подбати про неї.

– Так і не одружився більше? – поцікавилася Олена. – Десять років – то немало, а для чоловіка самотність важча, ніж для жінки.

– По-різному буває. Трапляється, що й жінки недовго вдовують. Он моя знайома поховала чоловіка, а вже за рік іншого прийняла. Каже, що Василя (так звали її чоловіка) не повернеш, а в господарстві потрібні міцні руки. Жінка живе у приватному секторі, тож доводиться лагодити то дах, то паркан, то ще щось. Наймати дорого, та ще спробуй знайти доброго майстра, а свій завжди поряд.

Олена задумалася. Чи здатен інший чоловік зайняти місце Андрія в її серці? У пам’яті один за одним з’являлися епізоди з їхнього колишнього щасливого подружнього життя. Ось вони з коханим у міському парку біля фонтана, де він запропонував їй одружитися. А тут вона повідом­ляє Андрієві про те, що незабаром він стане батьком. Народження сина. Андрій зустрічає її з малюком біля пологового. Море квітів, море радості! Олені перехопило подих від хвилювання – все це залишилося в минулому, а тепер їй до скону жити лише сумними спогадами… Яке несправедливе життя! Чому саме їй випали ці важкі випробування? «Але ж не лише мені, – мусила визнати. – Кожній людині судилося впродовж життя скуштувати і гіркого, і солодкого». Подумала про Віктора. У неї все ж таки є син, а в цього чоловіка тільки старенька матір, після смерті якої він залишиться зовсім самотнім, бо друзі – це одне, а от родина…

Співчуття. Всього-на-всього звичайне людське співчуття спонукало Олену уважніше придивитися до цього непоказного чоловіка. «А очі в нього гарні, глибокі, теплі, – помітила. – Тільки надзвичайно сумні, засмучені».

Якось мимоволі потягнулися серця Олени і Віктора одне до одного. Здавалося б, що горе кожного вибудувало навколо них такі міцні, товсті мури, що годі було їх пробити, однак спокійна ніжність змогла їх подолати та відігріти своїм теплом.

Богдан сприйняв те, що в житті його матері з’явився чужий чоловік, у штики:

– Швидко ти забула батька! Тільки знай: нехай не сміє цей недомірок з’являтися в нашій квартирі! Я тому Вікторові в очі скажу все, що думаю про нього.

– І що ж ти скажеш? Хіба тобі відомо щось погане про цю людину? Я, наприклад, знаю, що у Віктора неймовірно добра душа: щомісяця зі своєї зарплатні він купує корм для тварин місцевого притулку. В тебе багато таких знайомих? Чи й ти сам відмовився б від сучаснішого телефона задля допомоги цим тваринам? А те, що Віктор зі своєї дачі привозить різні фрукти й обдаровує ними нужденних бабусь, які живуть в одному будинку з ним, тебе також не дивує? Що ти сам зробив для інших безкорисливо? – оборонялася і водночас нападала на Богдана Олена.

Син затято відстоював свою позицію: бачити Віктора не хоче за тим столом, за яким колись сидів батько. Якщо ж Олена переступить через цю заборону, хлопець піде з дому.

– Куди? – поцікавилася вона.

– Це моя справа, – промовив уперто.

Вона розповіла Вікторові про категоричний настрій сина проти їхніх стосунків, і чоловік навіть розгубився.

– Не маю досвіду в стосунках із дітьми, та ще й у такому віці, як у Богдана, але я спробую поговорити з ним, – запропонував.

– Ні, ні! – заперечила Олена, уявивши злість у синових очах, яка аж хлюпала з них, коли заходило про Віктора. – Зачекаємо трохи. Можливо, Богдан змінить свою думку.

Чоловік усіляко підтримував Олену, зокрема й матеріально. Саме він купив Богданові на день народження дорогий ноутбук, якому той неймовірно зрадів, але коли Олена сказала, від кого той подарунок, син сердито від’єднав пристрій від розетки у своїй кімнаті й демонстративно поклав його на її ліжко.

– Можеш забрати собі, – промовив сердито хлопець.

Це вкотре підтвердило його неприйняття Віктора.

А потім сталося те, що змусило нарешті розставити крапки над «і» в цій непростій ситуації. Олена завагітніла. Вона знала, що для Віктора ця дитина була надзвичайно бажаною. У чоловіка очі засяяли від радості, коли він дізнався, що стане батьком.

– Оленко, ми мусимо поговорити з Богданом, – Віктор переконував її. – Точніше, я мушу! Він же розумна дитина, має зрозуміти, що я не претендую на його любов до батька. І те, що ми живемо після смерті наших рідних, – це не злочин, це не відступництво, а потреба зі всіма своїми наслідками.

Олена зітхала:

– Боюся, що Богдан не сприйме твоїх пояснень. А про те, що в нього незабаром з’явиться брат чи сестра, то взагалі не знаю, як повідомити…

– Усе-таки маємо спробувати.

Спробували. Як і передбачала Олена, нічим добрим це не закінчилося.

Віктор прийшов до них у святковому костюмі, з квітами, тортом і з річним абонементом у басейн для Богдана. Знав від Олени, що хлопець давно мріяв про нього. Багато його однокласників відвідувало той розкішний спортивний комплекс, а Богдан, який любив і вмів непогано плавати, мав таку змогу тільки влітку, та ще й у заболоченій річці, що заросла очеретом.

Богдан повернувся зі школи в поганому настрої. Це був перший день після зимових канікул, і хлопець наслухався розповідей своїх приятелів, які під час них побували в Закарпатті, а дехто й за межами країни. Лижні траси, дивні чани з теплою водою, інші унікальні місця – це стало темою їхніх розмов, у яких Богдан був мовчазним слухачем. Чим він міг поділитися? Розповісти, як чистив доріжки від снігу в селі у бабусі Ганни? Не дочекавшись закінчення уроків, Богдан пішов додому. Коли побачив Віктора, який сидів на дивані біля матері, кинув рюкзак на підлогу і, різко крутнувшись, метнувся до дверей. Олена з Віктором не встигли не те що зупинити його – слова сказати.

– Я ж попереджала, що це марна справа, – сумно промовила Олена.

Віктор мовчав, не знав, який вихід знайти із цієї ситуації. Надія на те, що з хлопцем усе-таки можна буде порозумітися, вилетіла услід за впертюхом.

Віктор пригорнув до себе жінку, яка почала так багато для нього важити:

– Не відступатимемо. Має ж Богдан зрозуміти, що чинить егоїстично.

Богдан не прийшов того дня додому. Олена зателефонувала всім приятелям сина, поки нарешті дізналася, що він залишився ночувати в одного з них.

Наступного дня (це була субота) Богдан прийшов додому аж після обіду.

– Якщо твій хахаль іще раз прийде сюди, ти мене тут більше не побачиш! – промовив рішуче.

Дивився на неї, як на ворога, вкладаючи у свій погляд максимум зневаги та ненависті, і Олена, відчувши це, на мить втратила почуття материнського жалю до своєї дитини, яку завжди намагалася зрозуміти. Оте жорстоко-презирливе «твій хахаль» збурило в жінці такий гнів, що її рука мимоволі відважила синові міцний ляпас.

Страшний грюкіт дверей відгукнувся в Олені важким болем.

А потім події розгорталися з такою шаленою швидкістю, що вона опам'яталася аж у суді.

Судили Віктора. За те, що він збив на чужому мопеді жінку, яка відразу загинула, впавши головою на бордюр, що відокремлював тро­туар від дороги. Олена дивилася на чоловіка, який подарував їй надію на змогу повернути у своє життя й інші кольори, крім того трагічного поєднання чорного та криваво-багряного, і відчувала до нього безмірну жалість та величезну вдячність. Віктор іще більше схуднув за два місяці, поки тривало розслідування цього трагічного випадку. І сивини побільшало на його скронях. Але сидів упевнено, дивився на Олену теплим поглядом, ніби намагаючись уберегти від тих випробувань, які їй доведеться подолати без нього. «Ти зможеш!» – переконував той погляд, і жінка починала вірити у свої сили.

Олена знала: не Віктор збив ту жінку. Мопедом їхав Богдан. Уперше сів за кермо, попрохавши його у свого приятеля, і коли проїжджав повз зупинку, на якій саме стояв Віктор, вирішив чи то злякати його, чи прос­то похизуватися, чи невідомо які ще почуття керували його вчинком. Звичайно, нікого вбивати Богдан не мав наміру, але кермо, коли він під’їхав надто близько, раптом припинило його слухатися, і мопед розвернуло на жінку, яка саме ступила на пішохідний перехід біля зупинки. Віктор став випадковим свідком усього цього.

Усе вирішували хвилини чи навіть секунди. Хтось уже викликав «швидку», сподіваючись, що жінка травмована несмертельно. Віктор побачив біле, як вапно, змертвіле обличчя Богдана. В очах – переляк. Та що там переляк? Очі хлопця скляніли від жаху і миттєвого усвідомлення того, що він учинив.

– Додому! Негайно йди додому! – тихо, але твердо наказав Віктор.

Богдан ніби заціпенів. Віктор труснув хлопцем, аби вивести його зі змертвілого стану:

– Ти мене чуєш? Іди додому.

Навіть підштовхнув Богдана у плечі, а сам повернувся до тих, хто стояв на зупинці.

– Це я був за кермом. Зрозуміли? Я і ніхто інший.

Хтось знизав плечима, хтось, думаючи, що Віктор рятує від покарання власного сина, ствердно кивнув головою.

Богдан, тремтячи від пережитого, затинаючись, розповів Олені правду про скоєне.

– Я не хотів. Усе вийшло випадково, – повторював механічно, ховаючи від неї винуваті очі.

Вікторові присудили чотирирічне ув’язнення. Врахували те, що він був тверезим і сам викликав поліцію, оплатив усі витрати на поховання загиблої, яка, як виявилося, мала доволі поважний вік. Дорослій доньці цієї жінки дав кошти на встановлення пам’ятника. Нещасний випадок. Трапляється, але без покарання ніяк.

Знайомі Віктора також незабаром дізналися про обставини, через які він потрапив до в’язниці. Олена не приховувала правди від його колег:

– Я розгубилася, не знала, як краще вчинити, а він сказав, щоб не сміла втручатися в цю історію. Зрозумійте, з одного боку – син…

Хтось розумів. Друг Віктора так і сказав:

– Віктор – сильна людина! То нічого, що на вигляд такий маленький. Ніякі в’язниці не зломлять Віктора, я його добре знаю! Він учинив правильно, по-чоловічому.

Інші дивувалися такій жертовності та вважали, що чоловік скоїв дурницю.

– Заради якоїсь жінки спаплюжив собі життя. І хоча б її синочок-гімнюк цінував його, а то ж ні за що не мав.

Ті, хто дізнався, що Олена чекає на дитину від Віктора, були одностайні:

– Авжеж, він не мав вибору. Хіба міг Віктор дозволити, щоб вона, мати його майбутньої дитини, страждала?

А що ж Богдан? Як він сприйняв жертву Віктора?

Ніч після трагічної події на зупинці він провів у тривозі. Хлопцеві ввижалося нерухоме тіло жінки на тротуарі, суворі очі Віктора. А ще Богдан постійно прислухався, чи не пролунає наполегливий дзвінок у двері: раптом його рятівник передумає, розповість у поліції, як усе було насправді, і за ним прийдуть із кайданками. На ранок забувся у важкому сні. Прокинувся від голосів матері та бабусі, яка примчала після дзвінка доньки.

– І що тепер робитимеш? Маю на увазі дитину, – запитувала бабуся.

Почулося зітхання матері.

– Мабуть, доведеться позбутися. Віктор дуже зрадів, коли дізнався, що в нього буде дитина. Він так хотів її, але самій, із двома дітьми мені буде важко. Богданові за два роки вступати до вишу, а чим я зможу допомогти синові, перебуваючи в декретній відпустці? Ні, це нереально.

– Але ж Віктор урятував твою дитину, а ти, виходить, уб’єш його. Можливо, це був його останній шанс стати батьком.

– Мамо, я все розумію, але… Хіба маю вибір?

Інколи дорослішання відбувається напрочуд швидко. Як у випадку з Богданом. За неповну добу він зрозумів, що навіть маленька недбалість може закінчитися великою трагедією, що воля – це неоціненний подарунок, який дуже легко втратити, що почуття іншої людини заслуговують на те, аби їх поважали, і що егоїзм не робить людину щасливою. Богдан квапливо піднявся з ліжка. Увійшов у кухню, де сиділи зажурені мати й бабуся.

– Не потрібно… Не потрібно вбивати цю дитину.

Насторожена тиша залягла в кімнаті. Богданові вона аж дзвеніла в голові. Хлопець відчував, що зараз відбувається щось украй важливе для того іншого, наступного життя, яке зветься майбутнім.

– Виш нікуди не подінеться, зачекає. А зараз… Під час літніх канікул піду працювати. Арсен з нашого класу казав, що його дідусеві-фермеру потрібні працівники в сад, щоб збирати черешню, інші ягоди. Бере всіх охочих і платить доб­ре.

Мати заплакала. Але то були вже не сльози відчаю, то були сльози радості. Вона впізнавала у своєму синові ту добру дитину, якою він був раніше, за життя Андрія.

Віктора, на щастя, звільнили раніше. За зразкове поводження. Велику роль відіграла його спеціальність, у якій чоловік був справжнім професіоналом. Керівництво, дізнавшись про це, неодноразово користувалося його послугами і, вдячне, посприяло, аби ця великодушна людина вийшла на волю.

Маленька Соломійка не знає, які перешкоди стояли на шляху до її народження. Дів­чинка тішиться новими іграшками, якими обдаровує її старший брат. Соломійка відчуває безмірну любов своїх рідних, пізнає світ, у який вона прийшла дуже бажана. Хто знає, чи відбулось би все це, якби серце її татуся одного разу не змилувалося над чужою для нього дитиною, яка помирала від страху за скоєне нещастя на зупинці їхнього міста і доля якої опинилася в його надійних руках.