СІМ ЗІЗНАНЬ У ЛЮБОВІ

Раїса знала, що вона неодмінно поїде туди, куди її направлять. Вона обирає вільне життя, з новими, ще не відкритими для неї можливостями. Даремно і Роман, і Петро сподіваються, не передумає вона. 

Тож подалася якнайдалі від рідного містечка. Намагалася забути все, що було. Їхала в передчутті нового кохання. Скерували її після закінчення технікуму до одного із селищ зовсім іншої області. Далека дорога. Та Раїса їхала задоволена, замітаючи сліди минулого. В автобусі познайомилася з молодим чоловіком. Розговорилися. Олександр навіть важкі сумки доніс їй до нової кімнати. Потім почав частенько заходити або приїжджати автікою. Рая про себе відзначила, що автомобіль так нічого. Тож у вільний час Сашко часто возив дів­чину в крамницю, на ставок, до лісу. Навіть у райцентр з’їздили. Завдяки йому за якихось два тижні Рая вже знала, що і де. Бачила захоплені погляди молодика. Але для неї він був лише другом. Одного разу, коли перебували біля ставка, – просто сиділи, бо для купання вода була холодною, – чоловік порушив мовчанку. Зізнався, що він рано женився, розлучений, має дитину, яка проживає з колишньою дружиною. 

– Я вже понад рік живу сам у власному будинку, – розповів. 

Потім почав говорити про те, що Рая подобається йому. Закохався з першого погляду. І не мислить тепер свого життя без неї. 

Раїса дивилася великими блакитними очима і не могла збагнути, як вона цього не зрозуміла раніше. Тільки й сказала:

– Звісно, так просто їздити до мене не будеш. 

– Тебе лякає, що я був одружений, що в мене є дитина? Але ж я розлучений, – намагався довести Олександр. 

Дівчина мовчала. Так, вона злякалася. Тож більше до нього не вийшла. Замкнулася і не відчиняла дверей. Зустрічей намагалася уникати. 

Незабаром познайомилася з Михайлом. Він був молодшим сином. Жив з матір’ю. Тоді було п’яте зізнання в любові. Дівчина знала, що то було освідчення значуще, не таке, як раніше. Звісно, за такого вона вийде заміж. Після палких слів кохання Раїса розуміла, що довго вони так з Михайлом не находяться. Незабаром почнеться для неї сімейне життя. Та вона й так уже більше живе в родині хлопця, ніж у тій кімнатці, що їй виділили. Парубкові пригледілася метка дівчина. Симпатична, скромна, відповідальна. Працювала зоотехніком, потім і на агронома перевели.

Майбутня свекруха пишалася невісткою. Весь час нагадувала Михайликові, що пора одружуватися. Отак і побралися. Відразу й донечка народилася. А чоловік чекав сина. Навіть свого прізвища дитині не дав. Рая на себе записала. Постійно намагалася здобути його прихильність, завагітніти вдруге. Думала: «Ось народиться син, то і в неї з донькою життя стане іншим». Але тепер Михайло часто був невдоволеним і холодним, ніколи зайвий раз почуттів не виявляв. Щоправда, синові дав своє прізвище. Отак і зростали в родині двоє дітей з різними прізвищами, маючи і батька, і матір.

Раїса не раз потім думала, пояснюючи дивну поведінку чоловіка: «Певно, щось передчував, але мовчав. Постійно був наче сам не свій». Молодицю обурювала така дивна поведінка чоловіка. Нічого йому не говорила, ні про що не запитувала. Були ніби чужі. На дітей уваги не звертав. Рая вже почала подумувати, що, можливо, в нього інша з’явилася. Ні. Ніяких підозр. Часто сама себе запитувала, ковтаючи гіркі сльози: «Навіщо заміж брав?». Тепер їй було зрозуміло: мати вмовила. Соромно було б, якби ростила сама дитину. Все село знало, що Михайло до неї ходив. Доб­ре, що за дітьми свекруха дивиться. Рая постійно залишає на неї сина і доньку. Діти дуже люблять бабусю. Раїса вийде з двору, а перед нею – вільне роздолля. Саме тут вона і забуває всі прикрощі. Тож завжди з людьми привіт­на, усміхнена, хоча й журба була в її блакитних очах. 

Михайло вдома більше мовчав. Було між ними невідоме відчуження. Раїса вже інколи думала їхати з дітьми жити до матері. Але тут у неї робота. Та й свекруха постійно з малими. А мати ще працює. Петра прийняла до себе жити. То тепер є в неї господар. Рая всміхнулася, згадала, як він до неї свататися приходив. Вона тоді йому прямо сказала, що він її матері підходить. Правду сказала, добре, що він аж тепер зрозумів. Сумно думала: «А мені з Михайлом життя немає. Тільки може гримнути на мене й дітей, бо постійно вимагає тиші. Але де ж двоє дітей майже одного віку мовчки в хаті всидять?»

Раїса бідкалася, скільки ще так вони житимуть? Почалися холоди. А зими тоді були сніжні, морозні. Михайло працював водієм. Так сталося, що не впорався з керуванням – і залишився під лісом, далеко від села. Ніхто якраз тоді не їхав, ніхто його не побачив. А він, травмований, видно, ще був живий, але вибратися з машини не міг. Тож до ранку замерз. Залишилася Раїса без чоловіка. Так і жила у свекрухи. Була вона і діти розрадою в горі для матері. Діти до школи ще не ходили, постійно були з бабою. 

Жінка не раз помічала пильні погляди чоловіків. Намагалися почати з нею розмову. Дехто й додому приходив. Рая обурювалася. Не сама вона живе, а зі свекрухою. Незручно їй було. Свекруха те бачила, одного разу почала казати:

– Ти на мене не зважай, мого сина вже не повернеш. Тобі важко самій, дітей треба забезпечувати. Якщо хтось трапиться, не думай, погоджуйся. Можете і тут жити. Скільки ще мені того віку зали­шилося. 

Не очікувала почути такі слова. Нічого не відповіла. Але твердо знала, що з чоловіком у хаті свекрухи вона точно не житиме.

Раїса почала придивлятися до чоловіків на роботі. На одружених не зважала. Але були ще й парубки, й розлучені. З них усіх трохи подобався їй Сергій. Але той, здавалося, не звертав на неї уваги. Був розлучений. Дітей не мав. У селі говорили, що саме через це подружжя й розлучилося. Тепер жив з батьками. Щоправда, частенько жив то в однієї, то в іншої. Щось ніяк не вживався. Раїса бачила, що є в характері чоловіка щось таке, що від нього відштовхує. Одного разу Сергій сам заговорив до Раї: про роботу, про погоду, перейшли й до особистого. Чоловік голосно засміявся, а потім сказав:

– Правду мені мати каже, що я з таким характером із жодною не зійдуся. Нащо мені ті жінки, навіщо їхні діти, мені й самому добре. 

Раїса гірко посміхнулася, її мерехтива мрія зникла в одну мить. Справді, їй такий чоловік зовсім не треба.

Удівець Степан завжди мовчки спостерігав за працьовитою Раєю, в якої в руках усе горіло. Бачив її на роботі, бачив і вдома. Жили недалеко. Часто думав: «От би мені таку жінку, а моїм дітям – матір. І її дітям треба батька». Намагався заговорити до жінки, а вона тільки жартувала, що їй немає коли й угору глянути. Степан не знав гарних слів, тож сказав прямо:

– У тебе і в мене схоже життя. Живемо самі з дітьми. Хочу, щоб ти була моєю дружиною. Будуть тоді в наших дітей і мати, і батько. 

Раїса зрозуміла, що Степан каже правдиві речі. Тож відповіла:

– Не знаю, я про таке не думала. Як свекруху покину? 

– Не будемо її забувати, але житимемо в моїй хаті, – стверджував чоловік, а потім додав: – Ти подумай. Не вмію я говорити красивих слів про любов, але ні тебе, ні дітей не ображу.

Раїса спочатку не розповіла свекрусі. А вже уявляла себе поруч із кремезним, трохи підстаркуватим Степаном. Дивно, від цього чоловіка віяло непідступною тишею. Жінці майже за п’ять років уже ніяк не хотілося бути самою. Похвалилася за Степана свекрусі. Та зраділа за невістку, сказавши, що то неабиякий хазяїн. Тільки, жаль, що треба до нього йти. Але про себе відмітила: може, то й краще, бо чи стерпить чужого чоловіка, коли на його місці мав би бути її син... 

Жінка вже почала налаштовувати на зламі інше життя. Але для доля підготувала ще одне випробування. З’явився в її житті Валерій. Проходу не давав. Саме закінчував військове училище і його скеровували в іншу область. Певно, мав серйозні наміри. Несподівано для Раїси освідчився. Зізнався, що відколи вона стала вдовою, придивляється до неї. Хоча і вчився у великому місті, але до батьків часто приїздив. Не раз бачив і Раю, саму і з дітьми. Хотів би, щоб вона з малими поїхала з ним. Йому треба швидко офіційно одружитися. І вже із сім’єю туди їхати. Там чекає на них квартира. І можна жити в ній лише з родиною. Жінка оторопіла. Що вона могла сказати? Глянула на високого худорлявого юнака, на декілька років молодшого за неї. «Звісно, що ні», – тільки й подумала.

А хлопцеві сказала:

– Застара я для тебе. Тобі треба шукати молодшу, незаміжню. А в мене двоє дітей. 

Валерій, видно, передбачив таку відповідь, тож почав запе­речувати:

– Нічого страшного. Ти мені дуже подобаєшся. Не можу без тебе. А що діти – то добре. І спільні будуть. Усіх любитиму однаково. Люблю тебе, любитиму й твоїх дітей. 

Раїса була невблаганна. Валерій просив не поспішати з відповіддю, подумати. Тепер не знала, як їй бути. Чоловіки чекали відповіді. Свекруха побачила, що невістка засмучена. Хоч і соромно було, але розповіла Рая їй усе як є. Бо ж з ким порадишся? Рідна мати далеко. Дивно, вислухала, а потім сказала:

– Ти жінка видна, на тебе не один заглядається. Але до кінця днів не чекатимеш. Щоби впевнитися, чи правильно чиниш, поспілкуйся з ними більше. Запроси до нас. Я піду до сина з дітьми, а ти наодинці побудь.

Перший прийшов Степан. Розмовляли, чоловік намагався довести, що він справжній господар, вказуючи, що в чужій хаті не так. Зрозумів, що вдома самі, почав кидати ласі погляди на молодицю. Ледве вирвалася від нього. Тож одне прохання було: більше ніколи не приходити. З Валерієм усе зовсім по-іншому. Він і запрошення не чекав. Сам прийшов. Почали спілкуватися. Хлопець був не за роками мудрий. З ним Рая і різниці у віці не відчувала. Її очі світилися. Почувалася знач­но молодшою. Свекруха диви­лася на них, і тільки одне її засмучувало: якщо з ним, то треба їхати з діть­ми. Валерій запросив Раю до міста, де вони будуть жити. Жінка поїхала. Цікаві розповіді, дорога ще більше зблизили молодих людей. 

Тож невдовзі від’їжджала Раїса з дітьми. Приїхав Валерій з товаришем автівкою. Його батьки раділи, що їхній син знайшов одну-єдину. Зовсім не засмучувало їх, що жінка була одружена, що з дітьми. Оскільки Валерій був військовий, їх швидко розписали. Тож у місто приїхали подружжям. Дітей всиновив. Добре ставився до них. Звертався не інакше, як «сину» чи «доч­ко». Рая не працювала. У них народився спільний син. Придбали просторий автомобіль. Тож тепер навідували одну бабусю в містечку, дідуся й бабусю в селі, не забуваючи заїхати на гостину ще до однієї бабусі, яка так чекала онуків. 

Жодного разу Раїса не пошкодувала, що знайшла сили тоді поїхати. Сьоме зізнання в любові було останнім, але на все життя.