СХОДИНИ ДО ОЛІМПУ

– Оксаночко, ти не боїшся втратити свого коханого? – Маринина стурбованість була явно
вдаваною.

– Кого, Дена? З якого це дива? Ти бачиш для нього кращий варіант, аніж я?

Риторичні запитання впевненої у своїх перевагах дівчини не передбачали відповідей, однак її співрозмовниця все-таки не заспокоїлася:

– Як би це назвати правильніше…

Марина завагалася на якусь мить: варто чи ні їй озвучувати сумніви щодо непереможних позицій Оксани? А раптом ці сумніви безпідставні? І тоді вона виявиться звичайною пліткаркою, яка матиме не зовсім гарний вигляд. Але водночас Марині дуже хотілося збити оту королівську пиху, яку подруга (що не факт!) постійно демонструвала у спілкуванні з нею, донькою водія Павла Олексійовича, який доводився рідним батьком тій самій Оксані.

– Я не назву її кращим варіан­том, але твоєю суперницею вона може бути. Сама знаєш, що випадки, коли сільські простачки заманюють у свої тенета довірливих синочків заможних татусів, трапляються не так уже й рідко.

– Чомусь не второпаю, кого ти маєш на увазі?

Після недовгої паузи в широко розплющених блакитних очах з нарощеними віями нарешті майнув здогад:

– Поліна?! Ой, розсмішила!

– А чому б і ні? Вона неймовірно вродлива. Обличчя, фігура – все досконале.

Оксана глузливо засміялася:

– Авжеж, а ще в неї коса до поя­са і порепані руки – викапана Попелюшка! Бракує тільки гарбузового візка.

Марина й собі заусміхалася, але все-таки не втрималася, щоб не дошкулити зарозумілій подрузі:

– Так, з феєю Поліні точно не поталанило, але якщо вона зможе підкорити серце принца, то з каретою проблем не матиме.

Дівчата посміялися з деяких провінційних звичок відомої їм Поліни, зважили її шанси у змаганні за серце Оксаниного нареченого, який, як здалося Марині, почав звертати увагу на ту «простачку», і дійшли вис­новку, що прислів’я «Знайся кінь з конем, а віл з волом» не втратило своєї актуаль­ності й дотепер.

– Мій Ден не лише естет, він реаліст, який уміє добре рахувати. Ніякі гарні очка чи ніжки не варті того, що він отримає, одружившись зі мною. До того ж у мене, погодься, зовнішні якості не гірші, ніж у Поліни.

Марина не заперечувала, хоча подумки була не зовсім згодна із самозакоханою приятелькою. Так, усе в цій дівчині доглянуте, пещене, а те, що мало недосконалий вигляд, було вміло підкориговане дорогим макіяжем, який щодня робила майстриня в салоні краси, що належав Оксаниним батькам. Точніше, її матері. Цю забавку чоловік подарував дружині на день народження. Сам він провадив значно серйозніші справи, пов’язані з будівельним бізнесом. Це був вагомий аргумент на користь Оксани, який не міг ігнорувати такий хлопець, як Денис, що й сам належав до так званого «вищого світу» їхнього міста. Батько хлопця володів двома доволі прибутковими закладами – фітнес-клубом і розкішним готелем, у якому зазвичай зупинялися небідні люди, коли приїжджали на відпочинок у цю курортну зону.

Підслуховувати дуже негарно і принизливо. Поліна мала почуття гідності, тож ніколи цього не робила. До певної миті, до фрази про Оксаниного нареченого, яка змусила її завмерти. У цей час дівчина була у крайній кабінці університетського туалету. Лише на якусь частку секунди Поліна загая­лася, аби повідомити про себе, і все… – подальший діалог між одногрупницями змусив її опинитися в малоприємній ролі. Упродовж тих кількох хвилин, поки тривала розмова між дівчатами, Поля декілька разів поривалася вийти зі своєї мимовільної засідки і сказати їм в очі, якої вона думки про їхні особисті якості. Про їхні розумові здібності, про самозасліплення власними персонами, про їхню справжню вартість без банківських рахунків їхніх татусів. Ой, як же Поліні хотілося кинути дівчатам в обличчя оту неприємну правду і побачити вираз їхніх зарозумілих нафарбованих пик! Але вона стрималася, бо передбачала подальші події. Після такого «геройства» її перебування у групі (а можливо, навіть у виші) стане дуже проблематичним. Її просто з’їдять, створять такі умови, що доведеться самій покинути навчальний заклад. Цього допустити Поліна не мала, бо дуже багато було докладено зусиль, щоби вступити сюди. Це роки занять із репетитором, які батьки оплачували зі своїх скромних заробітків. Це їхня та її виснажлива праця на полях місцевого фермера, аби зібрати кошти на пристойний одяг, у якому несоромно з’явитися серед міської студентської молоді, чималі витрати на оплату гуртожитку, на поїздки в обласне місто і додому.

Поліна подивилася на свої руки: не порепані, звісно, але й не пещені, як у цих міських панянок. І манікюр у неї домашнього «виробництва», а не зроблений у професійному салоні, та й пальчики не такі тендітні, як у них, бо з дитинства знали сапку, лопату, бур’яни. Дівчині стало себе дуже шкода, до сліз. Як несправедливо влаштоване життя! Одним – рай від народження, іншим… Але ні! Вона не ридатиме! Зреш­тою, ці ляльки самі погоджувалися, що вона не менш вродлива, ніж вони, а щодо розуму, то мусили визнати: підтримують з Поліною дружні стосунки саме тому, що вона неодноразово виручала їх із курсовими, з контрольними роботами. Тож нічого дівчатам гнути кирпу, бо за зовнішнім розкішним фасадом там лише пустка. А Денис… Він справді почав відводити Поліні увагу. І якщо раніше дівчина не надавала цьому значення, то тепер задумалася, чи варто ігнорувати нагоду, яку їй підкидає саме життя. Чи вийде щось путнє із залицянь богемного парубка, впевненою не була, але нерви отій самовпевненій курці, яка в очі світила приязню, а позаочі називала її «недалекою селючкою», вона таки попсує.

А ще Поліна після почутого дійшла висновку: потрібно серйозно подбати про свій зов­нішній вигляд. І якщо досі вона вважала, що зараз варто всі зусилля спрямовувати на навчання, то тепер вирішила, що не буде зайвим оновити свій гардероб та відвідати доброго перукаря. І то якнайшвидше! На додаткову допомогу батьків сподіватися марно (вони й так майже все зароблене витрачають на неї), отже, вона сама має про все подбати.

Вирішено – зроблено! Незабаром Поліна пройшла стажування на посаду офіціантки в дорогому ресторані. Здібна і вродлива, вона відразу завоювала симпатію адміністраторів і породила заздрощі у своїх колег.

– Ця далеко піде! – винесли вони вердикт, коли вже під час перших змін дівчина з успіхом обслуговувала столики віп-клієнтів, які непогано їй віддячували.

Аби бути захищеною від будь-яких непристойних посягань сп’янілих мажорів, Поліна, не виказуючи невдоволення, ділилася тими щедрими чайовими зі своїм безпосереднім керівництвом, і воно дбайливо охороняло свою цінну працівницю.

Здавалося б, одна з проблем поступово почала зникати. Тепер Поліна могла дозволити собі дорогий одяг, змінила зачіску і навіть отримала декілька консультацій у візажиста. Поєднувати роботу і навчання було нелегко, але Поліна не здавалася. Обмежила до мінімуму свій відпочинок, а заодно і спілкування з Мариною та Оксаною, яких до підслуханої розмови вважала доволі милими дівчатами, що цінували її за безкорисну допомогу. Бо хіба можна вважати за щедру винагороду якісь косметичні дрібниці? А їй, наївній дурепі, ще й лестило те, що вони спілкувалися з нею на рівних і навіть запрошували її на свої дні народження, які разом із друзями святкували в ресторанах!

Коли Марина звикло попросила її написати реферат, Поліна, не вагаючись, відмовила:

– Я б і рада, але не маю часу: після лекцій у мене робота.

– Авжеж, чула, що ти пра­цюєш офіціанткою, – зневажливо скривилася Марина. – Ну, що ж, доведеться замовляти в когось іншого.

Поліна подивилася услід дів­чині. «А ти з якого дива корчиш із себе пані? – подумала. – Твій татусь лише найманий працівник у заможного господаря, але, потершись біля його доньки, ти й себе уявила дворянкою. Даремно! Настане час, і тобі вкажуть на твоє місце, варто тільки чимось не догодити пихатій Оксаночці».

З Денисом, який у фірмі свого батька відповідав за роботу з персоналом, Поліна тепер не зустрічалася, адже відмовилася від спільного з дівчатами відпочинку, де зазвичай бував і він. Отож побачитися вони могли лише випадково. Щось підказувало дівчині, що Денис шукатиме зустрічі з нею. Тож не дуже й здивувалася, побачивши юнака в коридорі свого вишу. Байдужим голосом відповіла на його привітання і, не зупиняючись, попрямувала до навчальної аудиторії. Встигла все ж таки помітити розгублений вираз його обличчя. Справді, Дениса вразила її поведінка, адже донедавна дівчина мило спілкувалася з ним, до того ж хлопець помічав, що його компліменти їй до вподоби. Варто визнати, що Дениса давно вабило до Поліни. Її природна врода, щирість, невимушеність у спілкуванні, легка іронічність – усе це приносило йому насолоду, пробуджувало щось світле, лагідне в його хоча й молодій, але вже доволі зачерствілій душі. Дівчата його кола були іншими. Вони рано навчалися прагматизму, відкритість вважали за тупість, фальшивість ховали за вишуканістю, і годі було дізнатися, які насправді думки таїлися в їхніх головах. Із цими дівчатами Денис грав за їхніми правилами, правилами людей, які живуть за законами бізнесу, де мірилом усього є вигода, зиск. З Поліною Денис забував про такі речі, поруч із нею зникала потреба в лицедійстві, і він ставав відвертим, не боячись мати смішний вигляд. І раптом ось така байдужість! До нього, хлопця, перед яким не встояла поки жодна з дівчат, з якими він мав бажання закрутити роман! Робив це, звичайно, не афішуючи, щоб ні Оксана, ні її чи його батьки не дізналися про його походеньки, бо татко з матір’ю мали переконання, що одруження із заможною спадкоємицею – то справді щедрий дарунок долі, яким не варто легковажити.

– Будеш останнім дурнем, якщо проґавиш такий шанс, – тлумачив Денисові батько. – Якщо об’єднати наші капітали, можна владнати багато проблем і вийти на та-а-кий рівень!..

І батько мрійливо закочував очі, уявляючи, мабуть, ту жадану висоту. Денис чудово розумів, що великі гроші знищують будь-які бар’єри перед заповітними мріями, а в нього їх було чимало. І авто найвищого класу, і маєток на заморському узбережжі, і будинок у багатій європейській країні, і змога відпочивати на світових курортах… О, той перелік безкінечний! Але зустрів Денис на своєму шляху гонористу красуню і вирішив, що список його досягнень не буде повним, якщо вона не скориться йому. У хлопця прокинувся мисливський азарт, на який і сподівалася ображена зверхністю своїх приятельок дівчина. І якщо спочатку Поліна планувала лише трохи позлити їх, то незабаром захотіла абсолютної сатисфакції.

«А чому б і ні? – подумала, уявивши себе в розкішному весільному вбранні поруч із Денисом. – Чим я гірша за Оксану? Лише тим, що мої батьки виявилися не такими спритними в житті, як її? Авжеж, вони хоча й працювали від рання до смеркання, не покладаючи рук, але не змогли надбати такого багатства, бо сільська праця, чесна, без крадійства, рідко кого зробила паном, а от здоров’я забрала в кожного». Перед очима Поліни постали її батьки, змарнілі, передчасно зістарені, зі справді порепаними руками, на яких набрякли вени. Пекуча жалість пройняла серце дівчини, і Поліна ще більше утвердилася в думці про те, що вона могла б полегшити їхню долю і віддячити їм за те добро, яке вони зробили для неї. «Поки я доможуся чогось своєю працею, мине багато часу, – міркувала. – І чи дочекаються батьки того блага, адже мають чимало болячок? Якщо ж зумію зачарувати Дениса…»

Цей намір Поліни, мабуть, і став отією першою сходинкою на шляху до омріяного Олімпу. Раніше щасливе майбутнє уявлялося дів­чині результатом наполегливих і гідно оцінених власних зусиль. Після підслуханої розмови, в якій їх було знівельовано, ба, навіть зневажено, Поліні захотілося якнайшвидшої перемоги.

Денис навіть не помітив, як із мисливця перетворився на жертву. За два місяці він майже щоденно пізніми вечорами терпляче чекав на Поліну біля ресторану, де вона працювала. Його автівка пахкотіла то трояндами, то ніжними півоніями, то якимись екзотичними квітами.

Поліна не поспішала піднімати білий прапор.

– Навіщо це? – вдавала наївну. – Невже ти вважаєш мене здатною на підлість? У нас з Оксаною – дружні стосунки…

– Облиш! – зупиняв її хлопець. – Ти й сама не віриш у це! Оксана тебе використовує. Точніше, використовувала, бо останнім часом скаржилася на те, що ти припинила її виручати, що ти зарозуміла селючка, для якої вона нічого не шкодувала, а натомість отримала чорну невдяку.

«Ти поглянь на неї! – обурювалася подумки Поліна. – Оксана вважала мене за безвідмовну наймичку, яка ще й мала б радіти, що з нею розплачуються дрібними подачками. Але ні, ти заплатиш мені за всі приниження велику ціну».

Роль Денисової коханки дівчина навіть не розглядала. У хлопцеві ж пристрасть розгоралася що не день дедалі більше, а вона, як відомо, не визнає розсудливості, не товаришує з доказовими цифрами і незаперечними фактами. Пристрасть – то полум’я, багряно-звабливе, закличне та магічне, і хто в нього потрапляє, то мусить якщо й не згоріти дощенту, то хоча б насититися його палкістю по самі вінця.

Плакала-ридала зневажена Оксана, її батьки погрожували Денисовим нечуваним скандалом і проблемами в бізнесі, тато з мамою намагалися напоумити свого «блудного» сина. Результат нульовий!

– Усі баби однакові! Повір мені! – переконував хлопця його батько. – За якийсь час тобі буде байдуже, з ким ділити ліжко. А от відсутність Оксаниних мільйончиків ти дуже швидко відчуєш. Можеш уже забувати про свої мрії, готуйся животіти в цьому провінційному болоті.

Ірина Петрівна, мати, знеможено падала на велюровий диван, стогнучи і прикладаючи холодний компрес до чола, кажучи:

– Хоч би трохи подумав про нас! Як нам залишатися в місті після такого? А якщо й справді Оксанин батько втілить у життя свої погрози? Нацькує на нас усі інспекції? Знаєш, які в нього зв’язки у столиці? Чи тобі байдуже до всього?!

І, бачачи впертий вираз синового обличчя, заламувала у відчаї руки, благаючи чоловіка:

– Валерію, скажи хоча б що-небудь! Заборони йому цю безглуздість!

Валерій Степанович розводив руками: не допомагали ні погрози позбавити Дениса спадщини, ні навіть відмова від батьківства. Хлопець чудово розумів, що з ним, єдиним спадкоємцем, такого не вчинять.

За два місяці переможені батьки справляли непокірному синові пишне весілля. Наречена була надзвичайно вродливою і нібито й щасливою, хоча ледь помітний сум таївся в її пречудових очах. Вона раз у раз обводила ними розкішно прикрашений зал ресторану, немов сподіваючись когось там побачити, але, розчарована тією відсутністю, знічено і з напруженням усміхалася, вислуховуючи чергові тости від поважних гостей.

– Поліночко, я хочу тебе попросити…

Вона ніяк не могла забути оту розмову, що сталася між нею і нареченим незадовго до весілля.

Денис, уникаючи її погляду, трохи зам’явся:

– Твоїм батькам буде некомфортно…

Поліна завмерла, вже здогадуючись про суть прохання. Але чекала, нехай Денис промовить його вголос!

– Я й так витримав жахливу блокаду, аби відстояти наше кохання, тому мені не хотілося б знову конфліктувати з предками, які вважають… недоречною присутність твоїх батьків на нашому весіллі.

Поліна дивилася на нього очима, з яких віяло пронизливим холодом.

– Ми згодом відсвяткуємо цю подію у вужчому, родинному колі, – поквапився погасити її гнів. – А це шоу для партнерів, для так званої «бізнес-еліти». Задля дотримання пристойності. Розумієш? Ну, що твої батьки робитимусь серед цього збіговиська? Як почуватимуться?

Зупинитися? Не брати участі в цій виставі? Навіщо тоді затівала все? Чи правильну дорогу обрала, прагнучи досягти саме в такий спосіб вершини життєвого успіху? Сумніви, сумніви, сумніви…

Якби Поліні декілька місяців тому сказали, що вона опини­ться в такій ситуації, вона нізащо не повірила б. Дівчина чекала на справжнє кохання, чисте, піднесене, безкорисне. Але час минав, а той, єдиний і неповторний, хто мав стати уособленням ідеального почуття, не поспішав з’являтися в її житті. Серед тих, хто прагнув завоювати серце Поліни, одні були недостатньо освічені для неї, інші відштовхували її відсутністю культури, ще комусь бракувало чуйності чи елементарної охайності. Та й чи існує вона, ота неземна насолода, яку оспівали поети? Може, то вигадка екзальтованих поетів, які нерідко мали ознаки психічних розладів? Денис… У ньому Поліна не помічала недоліків, і цей хлопець їй навіть подобався, але не настільки, щоб відбирати його в іншої дівчини. Однак ота підслухана розмова… Вона запустила якийсь незворотний, стрімкий процес у душі Поліни, пробудила риси характеру, яких вона в собі не помічала, і тому відступати тепер, за мить до тріумфу над тими, хто вважав її особою другого сорту, дівчині не хотілося. Отже, вона мусила мовчки змиритися з проханням Дениса і з вимогою майбу...