ЩОБ НЕ ОПАВ ЗАРАНО ЦВІТ…

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Валерія СТЕПОВА

19 жовтня 19:07

466

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Квітневе небо огортало теплінню землю і людей, які поралися на ній.

– Мабуть, бути ранній весні. Лише вчора березень закінчився, а тюльпани вже готові цвіт викинути, – поділилася спостереженням із сусідкою Віра Андріївна.

– Що там тюльпани… Ви подивіться на дерева: не тільки абрикоси, навіть яблуні за тиждень квітуватимуть, а це вкрай небажано, бо ще будуть морози, від яких зав’язь замерзне, і залишимося ми з вами без фруктів.

Ох, ці нищівні заморозки… Віра Андріївна враз згадала, як багато років тому, вийшовши вранці на подвір’я, побачила дивно прекрасну і водночас жахливу картину: скутий весняним морозом абрикосовий цвіт був подібний до коштовного кришталевого намиста, яке недбало розсипала природахудожниця на гілках дерева. Перша думка «Як гарно!» швидко поступилася місцем жалю: опадуть квіти, і не куштувати нам цьогоріч тих ароматних, обцілованих сонцем смачних плодів. І справді, декілька днів потому вона змітала з ґанку нанесені вітром білі пелюстки, які безживно лежали на холодному камені. Але на цьому нещастя для молоденької абрикоси не скінчилися. Чи то запізніла холоднеча була винувата в тому, чи втрата першого цвіту так уплинула на емоційний стан деревця (і це не жарти – рослини здатні переживати почуття!), але воно незабаром засохло. Віра Леонідівна дуже шкодувала за цим деревом, адже посадила його власноруч, принісши з лісу, куди разом із подругою Ольгою пішли по проліски. Це було так давно, але пережитий тоді щем раз у раз повертається в життя жінки, бо пов’язаний він не лише з рано опалим цвітом, а й із її першим та єдиним коханням.

Ліс розпочинався одразу за їхнім селом. Дорослих він виручав дешевим паливом, бо лісники в ті часи дозволяли селянам збирати в ньому сухостій (ці «зачистки» вважали навіть корисними, адже вони давали змогу оновлюватися насадженням), а ще, звичайно, суттєво доповнював раціон місцевих мешканців природними вітамінами. У коморі кожної родини не обходилося без в’язки сушених чи квашених у діжечках грибів, без баночок з варенням із різноманітної лісової ягоди та без численних пучків лікарських трав, які слугували і заваркою на чай, і ліками від різних хвороб, з якими звиклі до терпіння працьовиті люди не поспішали їхати до лікарні в далекий районний центр. Молодь любила відпочивати в зеленому храмі, влаштовуючи на затишних галявинах скромні пікніки у свята (це в теплі пори року), а взимку його кілометрові просіки перетворювалися на лижні траси, на яких так приємно було мчати, змагаючись одне з одним та з пустотливим вітром.

Тієї весняної днини Віра й Ольга попрямували до лісу, щоб зібрати невеличкі букетики першоцвітів для матусь із нагоди Міжнародного жіночого дня. Свіже повітря напувало здоров’ям дівочі тіла, п’янило юні голови.

Ольга, жартуючи, бігала між деревами, перегукувалася з власним відлунням, забувши на якийсь час про солідний статус випускниці.

– Я – лісова мавка! – пустувала. – Агов, де ти, мій коханий Лукаше?!

І раптом збоку, за густим кущем терну пролунав чоловічий голос:

– Я тут, кохана!

Дівчата злякано завмерли. Але за мить полегшено зітхнули, побачивши власника баритона. Юнак, який стояв перед ними, не лише не лякав їх, навпаки, був навіть дуже привабливим, а в погляді його темносиніх очей причаїлася хоча й дещо іронічна, але тепла усмішка. За плечима у хлопця висів рюкзак.

– Це хто тут обкрадає природу? – запитав з удаваною суворістю.

Дівчата вже здогадалися, з ким мають справу. Чутки про те, що до новопризначеного лісника приїхав син, який нещодавно закінчив навчання у виші, ширилися між дівочою спільнотою села вже декілька днів.

– Такий гарненький, – щебетала однокласниця Галинка, батько якої працював у лісництві, тож вона була поінформована. – Позавчора вечеряв у нас зі своїм татусем. Уявляєте, його матір відмовилася їхати разом із чоловіком на нове місце праці?! Каже: «Не маю наміру губити своє життя в тій глушині!» Це нашу Кирилівку вона називає глушиною!? Та в нас і клуб є, і аж три крамниці, і пекарня, і млин, не говорячи вже про школу та дитячий садок.

Дівчина аж захлиналася від патріотичного обурення, бо й справді щиро любила свою маленьку батьківщину, як і багато її односельців.

– Але Юрій, здається, не вдався у свою матусю, – підсумувала дівчина, – бо каже, що йому тут дуже подобається і він працюватиме помічником батька.

І ось саме з цим Юрієм і зустрілися Віра з Олею на лісовій стежині.

– І зовсім не обкрадаємо, – першою отямилася від несподіванки Ольга. – Не збідніє природа без десятка квіток, бо ми багато не рвемо – лише декілька рослинок мамам на свято.

Юрій усміхнувся примиряючи.

– Жартую, дівчатка! Нумо знайомитися, якщо ви вже опинилися в моєму лісовому царстві.

Вірина рука відчула тепло юнацького дотику. Їхні погляди зустрілися. Ось вона – мить магії! Усе, що відбудеться з ними потім, зародилося цієї миті! І вже ніхто та ніщо не змінить визначеного долею кожному з них: добре і зле, благотворне чи нищівне, те, що наповнить життя радістю чи, навпаки, спопелить болем розчарування та вічного смутку…

Того дня під час прогулянки Віра й помітила маленьку дику абрикосу, оточену кущами шипшини.

– Заглушать абрикосу, не дадуть їй вирости, – пошкодувала деревце.

– А ми її врятуємо, – запропонував Юрій, – пересадимо на те місце, де просторо.

Він вийняв із рюкзака невеличку лопатку і почав добувати корінь деревця. Але коли молоденький пагінець було звільнено із земляного полону і юнак озирнувся навкруги, шукаючи для нього нове місце, Вірі шалено забаглося забрати ту деревинку собі: дівчині здавалося, що разом із нею до неї перейде частка того тепла, яким Юрій устиг зігріти абрикосу.

– Я посаджу її вдома, – простягнула руку до Юрія.

Хлопець упіймав Вірин погляд. Усміхнувся тепло, ніби прочитав її душу…

Була чудова весна. Було шалене від пристрасті літо. Було, були…

Віра не помічала плину часу. Точніше, відчувала, що він мчить нестримно. Але чи не байдуже їй до цього, коли попереду на неї чекає рай з коханим? Вірила, що буде щасливою!

Юрій такий ніжний з нею, такий… Дівчина червоніє від згадок про їхні ночі кохання. Навіть не уявляла, що чоловік може дарувати таке неземне блаженство!

Віра провалила вступ до вишу, але ця неприємність не затьмарила її ейфорії від нових відчуттів. На докори батьків відповіла обіцянкою виправити ситуацію наступного року, а сама подумала: «Що мені та наука? Хіба від неї залежить людське щастя?» І далі впивалася чарами свого кохання.

Трішки бентежило дівчину те, що вже й осінь майже минула, а Юрій не квапився визначатися з їхніми стосунками. Вона вважала, що якщо вони стали настільки близькими, то варто хоча б обговорити їхнє майбутнє одруження, однак юнак зовсім не порушував цю тему.

Віра не втрималася і заговорила про це першою.

З настанням холодів зустрічалися у старенькій хатині її бабусі по матері, яка поїхала зимувати до старшої доньки і заодно доглядати малого онука.

– Ольга з Іваном планують одружуватися наступного літа, – кинула, коли перепочивали після любощів.

Юрій подивився на неї, іронічно посміхаючись, і мовив:

– Село… Ще нічого не досягли в житті, а вже поспішають плодитися!

Віра, вражена його грубістю, деякий час мовчала.

– Чому ти так: «плодитися»? – наважилася нарешті на захист своїх друзів. – Вони кохають одне одного.

– І що? Штамп у паспорті якось зміцнить їхнє кохання? Я знаю безліч історій, коли люди розлучалися після багатьох років подружнього життя. До речі, навіть народивши дітей. Кохання або є, і його ніщо та ніхто не може зруйнувати, або його немає, і тоді не прив’яжеш до себе людину найміцнішими путами, а якимось папірцем і поготів.

Щось холодне, неприємне розповзлося у Віри всередині, змусило здригнутися від поганого передчуття.

Юрій не помічав чи не хотів помічати змін у її настрої.

– Моя маленька, я замерз у цій льодівниці. Зігріймося.

Потягнувся до неї спраглим тілом.

– А в нас із тобою є… те кохання? – ще жевріла маленька надія в серці дівчини.

Хлопець затулив її вуста міцним поцілунком.

Зима студила землю, не шкодуючи ні рослин, які були її окрасою від весни до майже глибокої осені, ні тварин і птахів, що животворили її єство, ні людей, у серцях яких не завжди вистачало тепла й любові, щоб пережити зимові негаразди.

Дедалі рідше зустрічалися Юрій з Вірою, дедалі частіше хлопець знаходив причини, щоб скасувати побачення. А згодом він надовго поїхав до матері й повернувся лише напровесні. Дівчина, не опираючись, знову кинулася у вир шаленої пристрасті.

Одного разу коханий заговорив про те, що має змогу влаштуватися на роботу в обласному центрі.

– Набридло це нудне життя! Батько вже підшукав собі помічника, тож за декілька днів від’їжджаю, – поставив Віру перед фактом.

Віра завмерла. Чекала обнадійливих слів, хоча щось підказувало: їх не буде – вирок для неї давно підписано.

– Віруню…

Юрій пригортає дівчину до себе, шукає слова, щоб пом’якшити розірвання стосунків.

– Я тобі дуже вдячний… За все… Ти чудова! Така щира, така… чиста. Просто зараз я ще не готовий до одруження. І тобі потрібно навчатися.

Віра мовчить. Кричить її душа. Невже так може бути? Після тих освідчень, якими, мов магнітом, привабив до себе… Після тих поцілунків, від яких утрачала землю під ногами… Після того, як віддала себе до останку… Десь там, у глибині її єства, шаленів вогонь, випалюючи вщент останні паростки надії. Було нестерпно боляче, але… Віра мовчала.

Хлопця починає дратувати така затятість: краще б докоряла, звинувачувала в чомусь, тоді б він мав причину швидше закінчити цю виставу.

Нарешті набирається рішучості й каже:

– Мені час іти. Якщо буде потрібна допомога…

Скрипіння дверей різонуло по серцю Віри. Пішов… Назавжди.

Тієї весни зацвіла рясно молоденька абрикоса, яку дівчина принесла з лісу торік.

– Не пора ще їй викидати на цвіт, – зауважив батько. – Опаде, бо ще сили, щоб плодоносити мало.

Згодом квітневий заморозок знищив передчасний цвіт, а саме деревце загинуло, так і не встигнувши принести користь людям. Однак Віра зрозуміла, що в ній зародилося нове життя – їхнє з Юрієм дитя. Чи вже тільки її?..

Дуже боялася гніву батьків, отож довго не наважувалася розповісти їм про свій стан. Уявляла розгнівані обличчя батьків, знала, що почує малоприємні слова, і щоразу переносила цю розмову на наступний день. Шукала якийсь спосіб відвести від себе дамоклів меч, що загрозливо висів над її головою, і нарешті вирішила, що має спробувати хоча б пом’якшити цей удар: нехай і Юрій розділить із нею відповідальність за наслідки їхнього кохання. А може, він, дізнавшись про дитину, повернеться до неї? Хіба в нього серце з каменю?

Ледве дочекавшись ранку, попрямувала в лісництво.

Батько Юрія зустрів дівчину привітно, і це додало їй рішучості.

– Адреса? – перепитав насторожено (куди й поділася та привітність?), коли почув Вірине прохання. – А навіщо? Якщо син тобі не залишив своєї адреси, то я не маю права її повідомляти.

Віра вже хотіла розповісти, чому змушена шукати Юрія, коли почула вбивчу новину:

– Знаю, що він трохи зустрічався з тобою, але то з нудьги. Насправді ж у нього давно вже є наречена із заможної родини.

І щоб дівчина не жила ілюзіями, додав:

– На травень призначене весілля, тож краще забудь про Юрія.

Віра погано пам’ятає дорогу додому. Мабуть, у неї був жахливий вигляд, коли зайшла в будинок, бо мати стривожено кинулася до неї:

– Що з тобою? Захворіла? Де болить?

Дівчина дала себе покласти в ліжко. Закам’яніла.

– Андрію! Їдь негайно по лікарку. Вірочці зле!

Оте ніжноласкаве материнське «Вірочці» розбило скрижанілість у тілі дівчини, і довго стримувані пекучі сльози рясно залили її обличчя.

– Я вагітна… – промовила.

Від почутого жалість змінив переляк в очах, потім з’явилися злість і зневага.

– Добігалася, розпуснице?! – шипів з ненавистю батько, коли потрапляла йому на очі.

Мати плакала, дорікала неславою, яка тепер ляже на їхню сім’ю.

Дивилася на доньку з образою.

– А ти ж запевняла мене, що нічого зайвого не дозволяєш собі! Що пам’ятаєш про дівочу честь… Яка ганьба! Як тепер на люди вийти? – приповідала плачучи.

– Поїдемо до дядини в сусідній район. Там домовимося про аборт, аби менше плескали язиками.

Незабаром відпросилася з роботи, і вони почали збиратися в дорогу, щоб здійснити задумане. Віра намагалася відтягнути час від’їзду, і тому, що боялася невідомих страждань, і тому, що всетаки й далі плекала у своєму серці малесеньку надію на повернення коханого. Однак, зламана звинуваченнями, вже готова була скоритися.

І раптом доля послала їй рятівну соломинку!

Напередодні від’їзду дівчина пішла до лісу. Щось непереборне потягнуло її на місце першої зустрічі з Юрієм. Може, то мало бути остаточне прощання з ним, з минулим?..

– Сумуєш?

Перед Вірою стояв син голови їхнього колгоспу. Степанові минуло вже тридцять років, але він усе ще не мав пари. Повненький, з не надто привабливою зовнішністю хлопець не впадав в око вибагливим красуням, а звичайні дівчата його самого не цікавили, бо вважав себе елітою села і був певен, що може претендувати на найкращу партію.

Віра давно подобалася перезрілому (за тодішніми мірками) парубкові. Та й її рідня влаштовувала його, адже не останні люди в селі: батько – бригадир тракторної бригади, мати – бухгалтерка в конторі. Степан здогадувався про справжні стосунки дівчини з Юрієм, однак цей факт не зупиняв хлопця перед бажанням поєднати свою долю з нею. Було йому відомо й те, що Вірин коханець накивав п’ятами, тож саме час утішити приголомшену нещастям дівчину. Не мав поки серйозних намірів – хотів лише розрадити, а Віра раптом сама почала розмову про його одруження.

– Все парубкуєш? – запитала. – Принцесу шукаєш?

Степан напівжартома, напівсерйозно:

– Та ні, на тебе чекаю.

Віра не раз пошкодує про наступну свою фразу, якою скалічила своє життя, пошматувала безжально серце, що назавжди втратить здатність кохати:

– Навіщо ж чекати?..

В очах Степана – несмілива надія.

Наступного дня хлопець надіслав до Віри сватів, а за два тижні селом полинула весільна музика.

І тільки вона привела до тями дівчину, яка, ніби в тумані, сприймала події, що відбулися одразу після розмови з неочікуваним нареченим.

– Господи, що ж я кою? – з розпачем запитала себе.

Бачила у дзеркалі мертвотно бліде обличчя в обрамленні прозорої фати, ніби не своє, чуже, і жахалася свого вчинку. Старша дружка одягає Вірі коштовне намисто, яке подарував наречений до шлюбної сукні, а їй здається, що то зашморг оповиває її шию. І вже потягнулася рука, щоб зірвати його, зупинити це весільне шаленство, та насторожений промовистий погляд матері застерігає дівчину: «Не смій! Досить того, що вже накоїла. Не додавай сорому на наші голови!»

Вірина рука безсило опускається. Так, тепер вона не має права на протест. Запізно! Мати попереджала її, що шкодуватиме про свій учинок.

– Краще полин їсти, ніж з нелюбом за стіл сісти, – відмовляла доньку, коли вона повідомила про заручини зі Степаном. – То не жарти – жити з людиною, якої не кохаєш.

– А з коханим мені жити не судилося…

Ненька з болем дивиться на Віру.

– Ще й докорятиме тобі дитям, рахуватиме кожен кусень хліба.

Мати не знала, що Віра так і не наважилася повідомити майбутньому чоловікові, що він незабаром стане «батьком». Спочатку не було слушної нагоди, а потім усе так швидко закрутилося… «Якось воно буде», – заспокоювала сама себе.

І ось він настав – її судний день. Але що день! На Віру чекала ніч з немилим чоловіком. Що швидше сонце добігало до небокраю (дівчині здавалося, що воно й справді не опускається повільно, як зазвичай, а мчить травневим небом на невидимій колісниці), то гірше ставало їй на душі. Віра вже не знаходила в собі сил, аби грати роль щасливої нареченої, і навіть весільні гості помітили її пригнічений стан.

– Ой, не пахне тут щастям! – перешіптувалися між собою цікаві кумасі. – Де ви таке бачили: не зустрічалися, не кохалися – і раптом весілля!

Інші підтакували:

– Яке там кохання? Вони ж зовсім не пара. Віра – як квіточка весняна: молодесенька, гарненька! Степан проти неї – будяк осінній: і негарний, і таки не першої свіжості парубок.

Хтось підкинув версію про те, що дівчина кинулася на багатство синочка голови колгоспу, а дехто майже вгадав справжню причину: на зло зрадливому коханцеві одягла вона сьогодні обручку.

Так, Віра справді хотіла дошкулити Юрієві, одружившись першою за нього. Але вагоміша причина – це страх перед людським осудом, а він у селі жорстокий, убивчий. Тоді, більше ніж сорок років тому, він змушував опускати очі дівчат, які потрапляли в таку ситуацію. Та й удома Вірине життя стало нестерпним від докорів батьків.

Але вона лише тепер усвідомила, що, тікаючи від однієї кари, потрапила у ще жахливішу пастку.

Ось уже останні гості залишають подвір’я, яке стоптали завзяті танцюристи. Кухарки з помічницями прибирають наїдки зі столів, готують посуд на завтра (весілля триватиме щонайменше ще два дні), а Степанова мати веде молодих до кімнати, де на них чекає шлюбне ліжко.

Степан не слухав Віриних благань і запевнянь, що вона дуже втомилася, що їй погано (і вона не вдавала: нервове перенапруження давалося взнаки, та й токсикоз постійно нагадував про себе), він лише бачив перед собою омріяну дівчину, жінку, коханням до якої буквально марив ці два тижні перед весіллям.

Коли втомлений і перенасичений любощами Степан нарешті заснув, Віра дала волю сльозам. Важка рука чоловіка владно лежала на її грудях, ніби слугуючи підтвердженням отриманого права на них. Спробувала позбутися того тягаря. Степан заплямкав губами крізь сон, а Віра злякано завмерла: тільки б не прокинувся, бо терпіти його нові домагання вона вже не в змозі. Уявила, що муситиме миритися із цим щодня, – і відраза перехопила подих. Невже масні огидні губи нелюба знову торкатимуться її вуст, її тіла? Тіла, яке так ніжно пестили руки коханого, поцілунки якого пробуджували в ній неземну насолоду…

Супротив був таким сильним, що Віру не зупинили ні зневага Степанової рідні, ні засудження власних батьків, ні насмішки односельців. Тікати! Якнайдалі тікати від цих ненависних грубих обіймів!

Віра повільно відсунулася від чоловіка, намагаючись зробити це нечутно. На щастя, його сон був міцним. Накинула на себе одяг і тихо відчинила двері.

Сірий досвіток іще тримав у дрімоті село. Віра бігла не озираючись. Швидше, швидше! Знайти захист, поки за нею не кинулися. Не до рідної домівки летіла, мов на крилах (знала, що там шукатимуть насамперед) – поспішала сховатися від наруги в бабусиній хатині, де ще зовсім нещодавно була щасливою. Коли добігла до знайомого подвір’я, відчула внизу живота різкий біль, від якого потемніло в очах.

Степан прокинувся, коли місце дружинивтікачки давно охололо. Лють і непереборне бажання помститися за своє приниження охопило чоловіка. Провчити, покарати і змішати з брудом, щоб не відмилася, скільки житиме!

Село саме прокидалося, коли уазик голови колгоспу, піднімаючи стовп пилу, промчав у напрямку, де жили свати. За деякий час делегація у складі Степанових і Віриних батьків та самого нареченогоневдахи опинилася в хаті, де переховувалася втікачка.

Були погрози, були докори, були і вмовляння. Щоправда, останніми намагалася переконати Віру повернутися до законного чоловіка тільки мати. Представники сильної статі вдалися до методу залякувань.

– Якби колись дівчина так учинила, то її за коси приволокли б назад, ще й змусили б на колінах вимолювати прощення! – гримів над головою «грішниці» голос одноденного свекра.

Вірин батько догідливо підтакував впливовому сватові, якого міг так необачно втратити (а там, хто знає, й роботи можна позбутися через цю дурисвітку!).

Степан зневажливо міряв поглядом жінку, яку вночі ще покривав вдячними поцілунками.

– Думаєш, я не здогадувався, що не дівчиною тебе братиму? Проте мені було байдуже до цього, бо кохав. Ти ж наплювала мені в душу, виставила мене на посміховище, тож тепер, якщо не повернешся, ославлю тебе перед усім селом! – говорив погрожуючи.

Віра затялася:

– Нізащо!

Не вплинули на дівчину ні сльози матері, ні погрози батька зректися донькирозпусниці. Екзекуція над Вірою тривала, аж поки нестерпний біль, змучивши, залишив її без свідомості.

Отямилася від неприємного запаху нашатирю. Перед дівчиною стояла медсестра.

– Тобі в лікарню потрібно, і то негайно! – промовила.

Дитину Віра втратила. Спочатку відчула полегшення: ось і скінчилися її муки. Тепер вона вільна! Ніхто і ніщо її не зв’язує. Згодом з’явилося важке усвідомлення: ніщо вже не єднає її з Юрієм. Він ніколи не повернеться в її життя, не усміхнеться вустами його сина чи донечки, вона не пригорне до своїх грудей малюка, народженого від коханої людини. А дівчина й далі кохала юнака, незважаючи на його підлу зраду, бо таке воно те почуття – не підлягає законам логіки і часто взагалі суперечить здоровому глузду.

Минули роки. На подвір’ї Віриних батьків виросла нова абрикоса. Щовесни вкривалася вона ніжним білорожевим цвітом, а вже в червні гілки дерева вгиналися під вагою сонячних плодів. Здавалося, що про оте юне тендітне деревце, яке загинуло від безжального заморозку, давно всі забули. Усі, але не Віра. Точніше, Віра Андріївна, завідувачка місцевого дитячого садочка. Спочатку вона влаштувалася туди нянею, потім, навчаючись заочно, працювала вихователькою, а згодом керівництво, бачачи її старанність, довірило жінці цю відповідальну посаду. Діти горнуться до неї, бо все своє тепло, ніжність, материнську нерозтрачену любов вона віддає їм. Заміж Віра так і не вийшла: розбите в розквіті юності серце ніколи більше не озвалося трепетом кохання на численні залицяння шанувальників її краси. Те почуття назавжди знищила в ньому зрада коханого. Як жорстокий мороз – ранній цвіт на молоденькій абрикосці…

Інколи кохання приходить до людини лише раз за всеньке життя. Захоплення, закоханість, пристрасть – ці речі можуть навіть повторюватися, а от почуттям, яке змушує думати, мріяти, дихати в унісон з коханим чи коханою, доля обдаровує єдиний раз.