ШЕЙМА

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

22 лютого 10:10

537

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Коли я тільки переїхала до своєї оселі в маленькому селі Ель-Хаджиб, першою, з ким познайомилася, стала моя сусідка Шèйма. Вона була єдиною молодою жінкою. Решта – пенсіонери. Тоді я ще мало розуміла арабською і зовсім нічого не говорила, тільки «Салам алейкум», але Шейма зуміла знайти до мене підхід. Вона знала кілька слів «італьяно». Небагато, але нам вистачало, щоб пояснити одна одній найважливіше. Вона першою привіталася до мене, гукнувши через город «бон джорно», і мені стало так тепло від того вітання на чужій, на той час, мені землі, що я готова була її обійняти.

На вулиці, крім мого будинку, було ще зо тридцять, але постійно там проживає тільки чотири-п’ять родин. Усі інші – дачники і приїжджали лишень у вихідні або влітку, аби бути ближче до моря. У Шейми була дочка Несрін. Красиве дівчатко років п’яти з густим кучерявим волоссям, якого Шейма ніколи не розчісувала. Його просто неможливо було розчесати, тому жінка незграбно збирала коси дівчинки на потилиці і стискала гумкою так тісно, що оченята малої робилися схожими на дві чорні мигдалини.

Дівча ніколи не трималося хати. Я жодного разу не бачила, щоб Шейма, як наші українські матусі, притулила дитину до себе, розповіла їй казку чи заспівала колискову... Ні! Вже змалку Несрін жила своїм життям, сподіваючись тільки на себе. Мати кудись часто зникала, інколи на кілька днів, а дівчинка сама давала собі раду. Сусіди крадькома пильнували за дитиною, бо Шейма ніколи їх про це не просила. Шейма могла вийти по хліб, а повернутися за день або й тиждень. Несрін блукала від оселі до оселі, заглядаючи на чужі подвір’я. Сусіди не запрошували зайти, а дівча без дозволу ніколи не підступало до чужого порога.

Тоді люди виносили їй кусень хліба з олією та цукром, миску кус-кусу чи смаженої картоплі, і вона, вхопивши поживу, швидко верталася ближче до своєї домівки. Інколи дитина й цілий день могла просидіти на кам’яному мурі старої, розваленої ще за часів французьких колоністів оселі її прадіда і невпинно дивитися на дорогу, якою мала б повернутися мати. Матір завжди верталася. Ледь пересуваючи посинілі від набряків ноги, вона волочила важкі торби різного краму. В них були і продукти харчування, і засоби гігієни, зрідка навіть щось із одягу для Несрін.

Для себе Шейма ніколи нічого не приносила. Рік у рік одягала одну й ту ж стару чорну бурку та взувала якісь розтоптані пантофлі з потороченим від часу вишитим візерунком. Повернення матері щоразу було святом для малої. Несрін зіскакувала з невисокого муру й босоніж бігла кам’яною дорогою назустріч матусі, широко розпростерши руки. Бігла без страху впасти і розбити собі коліна. Бігла, наступаючи на дрібні камінці й не відчуваючи болю. Обабіч дівчинки мерехтіли пальми та акації, блимали жовтими серединками придорожні квіти, але вона їх не помічала. Центром її уваги в той момент була чорна постать, яка за кожним кроком збільшувалась і робилася чіткішою. Хоча Шейма була не єдиною жінкою в бурці, Несрін упізнала б її з тисячі...

Під час зустрічі з дочкою Шейма не віталася. Вона не цілувала її, не обіймала. «Чи ти сьогодні їла?», «Чи тобі не страшно було ночувати самій?» – такого Шейма у Несрін ніколи не запитувала. Вона тільки гладила дитину по кучерявому волоссячку і тихо шепотіла «Аль-Хамду-Ліллях!» – дякувала Богу, що застала дитину живою і здоровою. За декілька хвилин Несрін уже вибігала з оселі, стискаючи великий шматок свіжого білого хліба, перемащеного товстим шаром запашної халви, який щедро ділила з добрим десятком котів-безхатьків – своїх найкращих друзів у хвилини самотності.

* * *

Шейма прийшла до моїх дверей іще до того, як почало світати. Вона била кулаками у залізні ґрати й голосно кричала. Я впізнала її голос, а з усього почутого зрозуміла тільки «Несрін». Збігши сходами, я відчинила та ввімкнула світло. Переді мною стояла розпатлана, з синіми колами під очима жінка. (Я ніколи раніше не бачила її обличчя, тільки одного разу вона відкрила свої очі – вони здалися мені бездонними і дуже сумними. А тоді я бачила, наскільки вона була вродливою і з таким самим, як у Несрін, кучерявим волоссям. Одягнена в рожеву піжаму з білими цятками, Шейма на вигляд мала років тридцять, хоча я чомусь завжди вважала її старшою. Мабуть, через низький тембр її голосу і важку ходу.) Сльози стікали її щоками. Груди високо зносилися. Було видно, що їй важко дихати.

– Несрін! Несрін не у тебе? – розгублено кричала сусідка. Вона відштовхнула мене від дверей і почала бігти сходами нагору, потім із зали до кухні, звідти до спалень, де спали мої діти.

– Немає? Немає? Несрін не тут? – кричала вона не своїм голосом.

– Ні, не у мене, – розгублено відповіла я. – Вона до мене ніколи не приходила. Коли вона пропала? – Шейма дивилася на мене, мов уперше бачила. В її погляді був розпач. Я не стала запитувати, як так сталося, що вона не знайшла дитини вдома чи де сама провела ніч. Її не вперше не було вдома…

– Зараз ми підемо її шукати, – заспокоювала я. – Ми неодмінно її знайдемо. Я тільки взую капці і замкну дітей.

Наша вулиця не є довгою. Може, й пів кілометра не має. Але тоді, коли ми обходили кожний закуток у пошуках дитини, вона здалася цілим містом. Ми заглядали у вікна кожної із зачинених осель, під кожен кущ, дивилися за кожним шматком муру, але Несрін ніде не було. Шейма, важко дихаючи, присіла на старий пень, вказавши мені рукою шукати далі. Добігши до кінця будівель – і безрезультатно, я повернулася назад. Шейми вже не було. Вона ще раз пішла на інший кінець вулиці, де було кілька недобудованих гаражів, але й там дитини не виявилося. Ми поверталися обидві до її оселі. Вона плакала.

– Ти впевнена, що добре всюди шукала? – запитала я.

– Так, – відповіла вона і, витерши мокрий ніс рукою, занурила пальці у волосся. – Я помру, якщо не знайду її.

Ми підходили до осель, де жили інші наші сусіди. Одні ще спали після ранішньої молитви. Інші, заглядаючи у причинені віконниці, тільки-но ми підійшли, з лускотом їх зачиняли.

– Може, Несрін у сусідів? – запитала я.

– Вона б до них не пішла, – заперечила Шейма. – Та вони б і не впустили...

– Ти знаєш, – озвучила я спогад, який раптом майнув у моїй голові, – коли я була малою і знала, що батьки можуть мене за щось покарати, я завжди ховалася під ліжком. Ти шукала під ліжками?

– У мене немає ліжок, – відповіла. – Ми спимо на цинівках.

– У тебе є сходи? Ходімо! – я взяла Шейму за руку і, не запитуючи дозволу, першою увійшла до її оселі. Розсунувши фіранку, якою були відділені входи від основного житла, ми побачили, як Несрін, скрутившись калачиком і обіймаючи двох кошенят, тихенько спить. Несрін прокинулась від обіймів Шейми і, здалося, була дуже здивована поведінкою матері. Щаслива, що дитина віднайшлася, я пішла додому, будити своїх до школи. Шейма випровадила мене за поріг і кинулась обіймати, дякуючи за допомогу. Але коли в домівці навпроти розчинилася віконниця і за шибою показалося обличчя суворої пліткарки Фатми, Шейма відштовхнула мене від себе.

– Йди! Краще тобі зі мною не дружити! Дякую за Несрін.

– Не розумію? – відповіла я, але вона, ще раз глянувши в шибку сусіднього вікна, пішла до дверей. – Колись я тобі все розповім.

* * *

На відміну від України, до туніських осель не заведено заходити без попередження. Тому з Шеймою ми інколи зустрічалися біля сміттєвого бака, на базарі чи в єдиній крамниці в нашому селі. У місті впізнавала мене вона, бо серед інших жінок у паранджах я впізнавала її не завжди. Несрін, перш ніж піти до школи, ціле літо так само провела серед розвалених мурів, тільки тепер уже з крейдою в руці, виводячи на гладких камінцях літери арабського алфавіту, які інколи їй показувала Шейма. Сама Шейма зникала так само, як і раніше, і поверталася завжди з повними торбами. Інколи її підвозила дорога автівка з темними вікнами. Інколи красива молода дівчина допроваджувала Шейму додому, допомагала з торбами, тим самим породжуючи ще більшу цікавість сусідів.

Тоді Шейма знімала із себе душний одяг, розчиняла навстіж вікна та двері у своїй оселі, викидала сміття, виносила та стелила на мурі невеличкі матраци та верітки. Замітала і мила долівку, готувала дочці щось смачне... Сусіди, минаючи оселю Шейми, відвертали голови й голосно зітхали, супроводжуючи свої зітхання ненависним «Уф-ф-ф».

Шейма все чула, але ніколи не ховалася, ніколи нічого нікому не доводила, просто жила так, як уміла. Ми не товаришували, хоча й не уникали одна одної. Темами для розмов були діти і квіти. Вона, як і я, кохалася в мушкательках* і ми досить часто ділилися щепками. Мені, новоприбулій європейці, сусідки-старожилки старалися натякнути, щоб я не ставала з нею до бесіди, бо вона не така «правильна», як усі вони. Хтось навіть робив спроби дуже здалека пояснити мені, яким саме чином Шейма заробляє собі на прожиття. Але це її життя і, як каже мій чоловік, «перед Богом кожен відповість за власні гріхи й кожному воздасться за дії його», тому уваги на такі застороги я не звертала. Інколи й собі на шкоду.

Минуло вже кілька років відтоді, як маленька Несрін бігала босоніж зі скуйовдженим волоссям дорогами старого Ель-Хаджиба. Зараз вона вже дівчина. Красуня. Відмінниця. Їй п’ятнадцять. Мріє стати лікаркою, і я вірю, що стане. Вона ж така вперта: якщо чогось захоче, то неодмінно досягне. Вона вірить, що змогла переконати Шейму не зникати більше з дому. Навіть на одну-однісіньку ніч. Зараз жінка завжди ночує поряд із донею. Отримала водійські права, придбала стареньку автівку, щоб возити доню до коледжу в сусідньому місті. Помалу облаштовує житло. Добудувала кімнату і кухню. Має вже ліжка і шафу. Й усі ці маленькі досягнення – то тільки її заслуга, бо ані рідні, ані язикаті сусіди ніяк не доклалися, щоб їй допомогти. Нещодавно заходила до мене. Просто так. Постукала, як тоді, коли шукала Несрін.

– Я тобі мушкательку принесла. Це рожева. У тебе такої ще немає. Тримай щепку, я у француженки вкрала, – сміється. – І не дякуй, бо не прийметься.

Усміхаюся, бо й у нас в Україні теж вірять у таку прикмету щодо квітів.

– Зайдеш? – запрошую. – Діти у школі, вип’ємо чаю або кави.

– А твої? – киває в бік оселі рідні, що проживає поруч. – Нічого не скажуть, що я тут?

– Хм, – усміхаюся. – Ми хіба їх боїмося?

– Я боюся, аби тобі біди не наробити, – пояснює. – А мені вже боятися нема чого.

– Не бійся, – кажу. – Тепер я вже й сама можу відповісти їм, до того ж їхньою мовою.

Я заварила чай з української липи. Шейма пила його маленькими ковтками, вдихаючи медовий аромат, а на її очах блищали сльози. Здавалося, вона ось-ось розплачеться.

– Що таке? – запитую.

– А нічого, – каже. – Просто думаю, які то люди різні.

– Чому?

– Тому що я тут чужа, як і ти, – починає виливати свій жаль. – Тільки ти чиста і незаплямлена. А я горітиму в пеклі. Мене так і називають в очі – грішниця, повія, кагба*. Кому я така потрібна, крім своєї дитини? Колись вона не розуміла, то було легше. А зараз їй соромно...

– Не кажи так. Несрін тебе дуже любить. Я ніколи не помічала, щоб вона соромилася тебе.

– Я знаю, що кажу. Несрін мовчить, але я знаю, що в коледжі ровесники називають її дочкою повії. Недавно вона добряче відлупцювала одного хлопчину за такі слова. Мені директор скаржився. Сказав поговорити з дочкою.

– А чому ти не просила директора поговорити з тим хлопчиною? – запитала я.

– Чи допоможе? – махнула рукою. – Всі ті слова є правдою.

– Якщо й так, то це твоє життя. Тобі з тим жити, а іншим зась!

Вона сумно всміхнулася.

– Я народила Несрін без батька. Ти це, мабуть, чула? Помилилася, я знаю. У мене ще є старша дочка – Мір’ям. У неї також нема тата. Тобто мене не навчила перша помилка, і я помилилася вдруге.

– Де ж вона? Я її ніколи не бачила, – дивувалась я.

– Бачила, – заперечує. – Це ж вона інколи підвозить мене додому. Колись я віддала її багатим людям. Вони виростили як свою. Освіту дали.

– А Несрін знає?

– Уже знає, – хитає головою. – Нема сенсу таїти. Я ж нічого не вкрала. Все, що нажила, то моє. Ти гадаєш, мені було легко, коли люди позаочі шамрали, що я тілом заробляю на прожиття? Що ночую з чоловіками за гроші? Мені жити не хотілося, але жила. Заради їх обох. Туди ходила наймитувати, аби лиш дитину бачити. А цю покидала саму, щоб піти і повернутися з харчами, бо ними мені платили за роботу. – Вона заплакала, а з нею і я.

– Ти дуже сильна жінка, Шеймо.

– А що з тої сили? – витирає мокрі очі. – Залізо он яке сильне, а навіть воно іржавіє. А я хочу один день відчути себе жінкою. Слабкою біля сильного плеча. А ще хочу, щоб мене не вважали повією. Та хіба ж можу розкрити свою таємницю людям? Моя Мар’ям зараз дочка міністра. Комусь розповім – їй тільки гірше буде. А цю ще мушу навчати. Міністр обіцяв допомогти. Тому терплю і мовчу, хоча Мір’ям давно здогадалася, хто я. Вона тому й приїжджає сюди, щоб хоч інколи бачити сестру. Ми всі мовчимо. А як помру, тоді люди й дізнаються правду про Шейму. Поки так, як є.

* Мушкателька – герань.

* Кагба – повія.