СЕСТРА

Прочитавши листа від хлопця з дивним іменем Святослав, Джулія спершу подумала, що це якийсь розіграш. Перечитала лист ще раз. І ще раз... Вона те ім’я навіть не могла правильно вимовити. І ще він чомусь звертався до неї «Юлечко». Прикрила хромбук і збігла сходами в кухню, де мама готувала фірмові спагеті з м’ясними фрикадельками.

– Мамо, уявляєш, я щойно такого дивного листа отримала від якогось хлопця з України!? Каже, що я його сестра, хоч навіть імені мого не знає. Пише до якоїсь Юлії чи як там?

Джулія торохтіла так швидко, що й не помітила, як напружилася мамина спина. Зупинилася від дзенькоту кришки із соусу маринара «Раос», що покотилася білою кухонною підлогою, залишаючи крихітні червоні краплини за собою. Коли Елізабет повернулася обличчям до доньки, Джулія відсахнулася і затулила руками рота. З маминих очей струменіли сльози.

– Джуліє, люба, сядь, будь ласка. Нам треба поговорити.

Вони говорили довго і довго плакали, спершу разом, потім кожна у своїй кімнаті. Коли Генрі прийшов з роботи, його чекали підгорілі фрикадельки в духовці та склеєні у велике гніздо спагеті в каструлі на плиті.

Їхня таємниця розкрилася, і усміхнені обличчя в рамках на стінах тепер, здавалося, насміхалися з Джулії, з її наївності та нерозуміння.

Елізабет і Генрі привезли хвору крихітну дівчинку з глибокими синіми очима з далекої України. Вирвали її зі злиденних стін будинку маляти в невеликому гірському містечку Вигода й потім іще довго відбивали її від кістлявих рук смерті, що чигала на маленьку. Віддали їй усю свою любов, свою турботу, найкращий лікарський догляд, своє прізвище, а її українське ім’я Юлія змінили на американський варіант – Джулія.

Як же важко їй було все це осягнути! Почуття не вміщалися всередині, вихлюпувалися через вінця сльозами, виривалися криком посеред нічних жахіть, виплескувалися безпричинним сміхом у найневідповідніші моменти. Минуло декілька тижнів, поки Джулія наважилася прочитати листа від Святослава ще раз. Він писав англійською, вона все розуміла, але здавалося, що ніби переглядає драматичний серіал на екрані телевізора, а не читає історію власного народження.

Почався новий семестр у коледжі, але Джулія взяла академічну відпустку до наступного навчального року. В її житті тепер не було місця лекціям, проєктам і тренуванням. Джулії потрібно було усвідомити все перед тим, як рухатися далі.

Ще за декілька тижнів вона написала Святославові. Вони почали листуватися. Він здавався неймовірно щасливим, вона намагалася не розвалитися на шматки, що так дбайливо склеювали докупи своєю любов’ю Елізабет і Генрі.

Святослав розповідав Джулії про себе, про своє життя, про роботу. Він став ІТ-спеціалістом і зараз працює дистанційно на відому американську компанію. З гамірної столиці переїхав у село в горах. Назва їй звіддаля нагадувала назву рідного Медісона – Микуличин. Юлія про Україну нічого не знала. З уроків суспільствознавства містера Капріотті в середній школі пам’ятала про те, що це велика країна в Європі. Побіжно знала про Чорнобильську катастрофу. З репортажів CNN 10 чула щось про протести в Києві.

Одного ранку, прокинувшись задовго до дзвінка будильника, Джулія помітила в себе на підвіконні пузату пташку-кардинала. Її червоне пір’ячко наче горіло під променями новонародженого сонця. Пташка не рухалася і пильно вдивлялася в Джулію. Джулія згадала, як її бабуся Джуді завжди повторювала, що присутність кардинала означає, що це духи наших близьких із небес приходять нас навідати.

Кардинал сидів і дивився, тоді стукнув дзьобиком у шибку, залопотів крильцями і зник за вікном.

– Я хочу поїхати в Україну, – вирішила в цей момент Джулія.

Святослав не міг повірити, що після довгих двох десятків років розлуки нарешті побачить сестру.

Елізабет і Генрі відмовляли Джулію. Це ж як небезпечно подорожувати самій через океан, невідомо куди і до кого. Пропонували їй почекати до літа і замість запланованої поїздки в Мексику полетіти разом із нею. Погрожували забрати в дівчини авто, подароване ще на 16-й день народження. Говорили, що не відвезуть в аеропорт і не дадуть грошей на поїздку. Джулія їх не слухала.

– Мамо, тату, я повинна зробити це сама. Я так відчуваю. Зі мною нічого не трапиться.

І того ж вечора забронювала квиток на літак за маршрутом Чикаго – Львів. Згодилися її заощадження, зібрані з вигулу сусідських собак і літнього підробітку в Потбеллі.

І ось Джулія ступає на борт білосніжного «боїнга 777», що за неповних 10 годин перенесе її на інший кінець світу. А може, він стане початком?

Частина 2

Переганяючи над безмежними водами Атлантики ніч, змінивши у Варшаві велетня «боїнга 777» на значно компактніший 737, Джулія вже могла розрізняти з віконця поля, ліси, різнобарвні клаптики сіл і зміїсті смужки річок. Тут і там золотими куполами здіймалися їй назустріч церкви. Уже за декілька хвилин почали з’являтися багатоповерхівки, кольорово метушилися дорогами автівки, літак востаннє тихо чхнув двигуном, і шасі торк­нулися землі. Після неосяжного О’Гара цей аеропорт вразив дівчину своєю компактністю. Окрім їхнього, на злітно-посадкових смугах відпочивало тільки два інші літаки. Пасажири нетерпляче юрмилися в проходах, виймали з надголівних відділень ручні валізки, і всюди було чутно незнайому Джулії мову. Дів­чина швидко пройшла контроль. Дуже втомилася від польоту, хотілося спати. Очі відмовлялися сприймати сонячний день, коли всередині біологічний годинник уперто кричав, що зараз ніч.

Та хвилювання і тривога наростали настільки стрімко, що все інше тануло десь у закапелках свідомості, як у тумані. Люди виходили з розсувних дверей у зал для зустрічей, обвішані сумками, торбами, нашийними подушками, ковдрами та валізами. Хтось щось вигукував, хтось плакав, хтось сміявся, діти вередували, поруч пропливали в повітрі кульки і миготіли букети. Праворуч від себе Джулія помітила високого чорнявого хлопця у світлих вилинялих джинсах і білій футболці. У руках він тримав табличку з її іменем і доброзичливо усміхався. Джулія підійшла ближче й побачила, що в його синіх очах, достоту таких, як у неї, блищали сльози. Він узяв дівчину за руку, ніби боячись, що зараз вона розтане і зникне, а потім бережно пригорнув. Джулія втопила своє обличчя в нього на грудях, вдихнула свіжий запах чисто випраної футболки і відчула, як тривога відпускає її. Святослав закинув її рюкзак собі за спину, і вони пліч-о-пліч вийшли в теплий український полудень.

Святослав повідомив, що до його дому їм їхати ще трохи більше ніж три години.

– Ти голодна?

– Можу щось перекусити, – ніяково промовила Джулія.

Вони зупинилися на автозаправці, і за декілька хвилин Святослав простягнув їй запашний гарячий хот-дог. То не був звичний хот-дог, який вона стільки разів їла в університетській їдальні чи під час закупів у «Костко». Ця хрумка золотиста булочка огортала сосиску довкола, ховаючи всередині солодкий кетчуп і міцну гірчицю, тож можна було не боятися забруднитися. Це був кулінарний шедевр.

– Тут у вас усе таке смачне? – все ще жуючи, запитала Джулія.

– Ти тільки почекай трохи і сама вирішиш, – усміхнувся до неї брат.

Джулія розглядалася навсібіч – усе було незнайомим і зовсім іншим, як удома. За вікном машини проносилися білі, рожеві, жовтогарячі й навіть блакитні будинки. Замість коротко стрижених, як під лінійку, газонів тут буяли трави і квіти. І всюди були огорожі – від стареньких дерев’яних, що подекуди ніби пригиналися до жовтопузих кульбабок у траві, до справжніх витворів мистецтва якихось дуже вправних ковалів. Дорога була нерівною, тут і там поплямована ямами. Приїхавши зі світу могутніх пікапів і позашляховиків, Джулія з цікавістю розглядала компактні малолітражки незнайомих марок. Та тут би і її непримітна «кемрі» здавалася великою. Раз у раз вони проминали жовті, сині, а часом і смугасті рожеві міжміські автобуси. З радіо тихо лунала музика, яка дуже швидко заколисала втомлену Джулію. Більшу частину дороги вона проспала.

– Прокидайся, Юлечко. Ми приїхали, – боязко промовив Святослав.

Джулія розплющила очі й роззирнулася довкола. Дівчина вийшла з авто, і їй запаморочилося в голові. Відчула на смак свіже, насичене й аж солодке гірське повітря. Подвір’я вкривали хвилі шовковистої трави, у якій тут і там паслися рябі кури. Це ж треба!? Вона бачила таких хіба що під час поїздок на гарбузові ферми восени або тоді, коли до їхньої початкової школи імені Джорджа Вашингтона приїжджав контактний зоопарк. Охайний білий будиночок вітав її ажурною піною тюлю через відчинене вікно. Трохи віддалік, стоячи на даху дерев’яної будки, голосно гавкав кудлатий пес.

– О-о-о, який же ти милий! – простягла до нього руки Джулія.

– Не поспішай до нього, бо ще вкусить. Йому треба до тебе звикнути. Чебуреку, досить уже, – прикрикнув на собаку Святослав.

– Як ти сказав його ім’я? Шабурі?

– Чебурек, – розсміявся хлопець. – Че-бу-рек.

– Ше-бор-рик, – зі всіх сил намагалася повторити Джулія. – Мені цього ніколи не вимовити.

– Ходімо до хати, покажу тобі твою кімнату.

Джулія попрямувала стежкою за Святославом. Коли вона обійшла будиночок, перед нею відкрився просто неймовірний краєвид. Висока, обшита смарагдовим оксамитом гора підпирала собою небо. І яке ж то було неосяжне небо – таке синє-синє, як їхні з братом очі, замережане тонкою павутинкою хмар і осяяне золотим промінням. Джулія повернула захоплений погляд до Святослава.

– Я знаю, – відказав він. – Я почувався точно так само, коли вперше сюди приїхав. Одразу зрозумів, що хочу залишитися тут назавжди.

Святослав підійшов до охайної, обкладеної камінцями кринички, опустив крізь прочинену ляду відро на дзенькотливому ланцюжку, вправними рухами витягнув його. Зачерпнув пригоршнею води і припав до неї губами.

– Хочеш? – запитав, мружачись від сонця.

Джулія несміливо підійшла до відра, повторила братів рух і пригубила воду. Кришталева прохолода, здавалось, проникала в кожну клітинку її тіла. Такої смачної води дівчина зроду не куштувала – з нею не зрівняється жодна «Фіджі» чи «Евіан». Це ніби п’єш саме життя, ніби перероджуєшся в нову себе, наближаєшся до цього безкрайого неба, могутніх гір, зелених трав...

Отак і влилася Джулія-Юля в коловорот українських буднів. Сусіди приходили познайомитися з віднайденою сестрою їхнього Святка, яка ще й із самої Гамерики. Частували варениками із сиром, із чорницями – знайомі Юлії змалку блубері з фрешмаркету і поруч із ними не стояли. Сусідська бабуся Оля раз на тиждень приносила власноруч спечений у стародавній, іще прадідовій печі хліб. Аромат його, здавалося, розносився аж за гори. Джулії подобалося все: спокій, відсутність поспіху, що тримав її в міцних лещатах, відколи себе пам’ятала, запашні квіти під вікном її кімнати, чудернацькі вишиті подушки на її ліжку, що пахли чебрецем та м’ятою, босі ноги у вкритій холодною росою траві, весела гірська річечка по той бік дороги, що грайливо перестрибувала з камінця на камінець, щебетання пташок у саду за будинком і зорі, міріади зірок під чорним куполом неба. Це був таки справді інший кінець світу, який став для Юлії новим початком.

Святослав вчив її української мови, і Юлія вже могла сказати продавчині невеличкої місцевої крамнички «дякую», щоправда, звучало це поки що як «дьак-куйю». Але вона не здавалася. Відгукувалася на Юлію. Це ім’я їй уже навіть більше подобалося, ніж Джулія.

Якесь воно було по-особливому ніжне і прекрасне.

Не вірилося, що вона пробула тут лиш декілька днів. Суботнього вечора Святослав постукав у двері її кімнати.

– Юлечко, я дещо маю для тебе.

І простягнув їй невеличкий згорток. Джулія обережно розгорнула пожовк­лий від часу вощаний папір, і до неї усміхнулися кумедні клаповухі зайченята з рожевої шерстяної ковдрочки.

– Я подумав, що час повернути її тобі, – промовив Святослав. – Мама дістала цю ковдрочку, ще коли носила тебе під серцем. Там є ще дещо, поглянь.

Джулія притулила ковдрочку до обличчя, вдихнула ледь вловимий запах, обережно переклала її на ліжко біля себе й побачила в пакуночку охайно складену вишиванку.

– Це мамина сукня. Вона в ній була найгарнішою, – голос брата зрадливо здригнувся.

На білосніжному полотні червоними, чорними, жовтими, зеленими і помаранчевими нитками спліталися в неймовірної краси візерунки ромбики, хрестики і ялиночки. Вони ніби танцювали на рукавах, сплітаючись у гармонійний барвистий ансамбль. Розсипом кольорів прикрашали довгий поділ сукні. Джулія розчулено роздивлялася вишиванку, обережно водячи пальцями з хрестика на хрестик.

– Приміряй її, я впевнений, що буде тобі до лиця, – заохочував Святослав.

Недільного ранку на церковне подвір’я увійшли рука в руці хлопець і дівчина. Червоно-чорна вишита сорочка сиділа на Святославові як вилита. Він подав сестрі руку на підніжжі сходів. Сукня личила Джулії-Юлі ще більше, як свого часу матері: вдало підкреслювала тонкий стан, магією барвистих візерунків перетворила американську студентку на гуцулку-україночку.

Юлія стояла в старенькій дерев’яній церковці, що потопала у вишиваних рушниках і хоругвах, відчувала на собі осяйні погляди святих з образів, ловила блискіт коштовних ранкових променів, що проникали через майстерні вітражі на вікнах. Не розуміла слів, що хором підносилися до неба, але відчувала натхненність цієї миті, відчувала єдність із цими людьми, цією землею, цим новим для неї світом. Серце тріпотіло в грудях дівчини, приємне тепло огортало її зсередини, і під стоголосе «Алилуя, Алилу-ууя» Юлія зрозуміла, що відтепер назавжди буде часткою цієї заквітчаної, жовто-блакитної України.