ПРИГОДА ПІСЛЯ НОВОГО РОКУ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Анна ПІНЧУК

06 лютого 12:18

318

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

– Ти доросла, сильна, самодостатня жінка! І цього, зрештою, достатньо, щоб бути щасливою. Ніхто не може тобі вказувати, як будувати своє життя і кого в ньому обирати. А ці всі розмови про твої недоліки та особисті проблеми – це якась маячня!

Ольга повторювала ці слова вголос, як мантру. Поки кілометри засніженої траси віддаляли її від батьківського дому. Встала сьогодні, другого січня, зранку і зрозуміла, що пора. Немає сили вже терпіти те святкування в теплому родинному колі. Все так добре починалось, так гарно складалося, і Олечка хотіла просто трохи побути з рідними, відпочити й відсвяткувати Різдвяні свята вдома.

Але останньої миті тітка Василина, мамина молодша сестра, впала на голову їхній родині просто зі своєї сонячної Італії. А разом із рідною тіткою приїхали і постійні дорікання, повчання та напучування. Скільки її пам’ятає Оля, Василина завжди була такою. Її тітка не має жодного уявлення про особисті кордони та тактовність. Повсякчас лізе без дозволу в чужі справи, чуже життя, чомусь упевнена, що краще знає, як треба жити і як чинити.

От і цього разу сталося так, як завжди. Ольга чомусь надіялась, що час, війна та розлука змінять тітку, зроблять більш м’якою, толерантною, менш схильною до скандалів. Але надії ті були марними. Коли Василина з’явилася в їхньому чотирикімнатному помешканні, то там стало мало місця геть усім. Хоч як старались мама з татом мінімізувати оці прояви тітчиних повчань до своїх уже дорослих дітей, усе ж виходило грубо й неприємно.

Оля не бачила батьків десь пів року, а Андрія, свого меншого братика, мабуть, іще більше. Робота, справи, відрядження не давали їй багато часу, щоб спланувати приїзд раніше. Та й Андрій був на службі. Відпустку братові дали зненацька. Тому Ольга відклала всі справи і поїздку з подругами в Карпати та помчала додому. Планували провести всі свята в колі сім’ї, вчотирьох. Мама готувалася з неабияким розмахом. Оля приїхала додому днем раніше, щоб зустріти Андрія на вокзалі. Обіймала його на пероні і ховала непрохані сльози. Так скучила! Рада була бачити свого рідного братика.

Оля на вісім років старша, тому все дитинство і юність була для Андрія взірцем, наставницею, люблячою сестрою. Але доросле життя розкидало їх так далеко одне від одного. Олю відправили на захід, а от її брата закинуло на схід. Андрій пішов добровольцем в армію ще на початку війни, мав за плечима вже неабиякий військовий досвід. А Ольга була самотньою тридцятип’ятирічною жінкою, яка досягла успіхів у кар’єрі та обіймала керівну посаду в одній серйозній компанії.

Як же їй було затишно вдома, як приємно. Її дівоча кімната з рожевими шпалерами у сіру смужку й односпальне ліжко з квітчастим покривалом. Так затишно. І розмови за чаєм з Андрійком до ночі, як колись. Але цю зимову ідилію розбив тітчин приїзд.

Перший день Василина ще трималась, а потім уже почала роздавати непрохані поради і критику. Андрій, на її думку, був невдахою, бо не виїхав раніше із країни й довелося йти служити. А міг би бути вже в Італії або деінде в Європі. Тут вона зустріла грубу відповідь та одразу замовкла. Андрій показав, що його краще не чіпати.

Наступною в черзі на розбір життєвих успіхів та роздачу цінних порад була Ольга. І звісно, тітка бачила лише відсутність у неї чоловіка та сім’ї, самотність і нереалізованість як жінки. Її кар’єрних успіхів, фінансової допомоги батькам, нової автівки, на яку жінка заробила сама, Василина воліла не помічати. Треба сказати, що, коли тітка починала давати дружні, доброзичливі поради, для неї не існувало заборон у критиці чи згадках чогось неприємного, болісного. Вона, здавалось не помічає, що отими в’їдливими словами і розбурханими спогадами проходиться по близькій людині, наче дорожнім катком.

Отак і зараз згадала Олиного колишнього чоловіка Вадима. Вони були розлучені вже п’ять років. І він лишив Олі велику недовіру до всіх чоловіків, прірву в душі та кредит на квартиру, за який вона розрахувалась зовсім недавно. А склалося все дуже банально. Вона працювала, досягала успіхів. Він шукав себе, довго не затримувався на жодній посаді. Попри те, не забував шукати втіхи в інших жінок. Ольга одного разу навіть пробачила йому зраду. Все винуватила в цьому себе, відсутність удома, неуважність, свою природно невитончену фігуру та прямолінійність. Але потім піймала Вадика з коханкою у власному ліжку. Зробила сюрприз чоловікові – раніше приїхала з відрядження. Вигнала його з дому того ж дня. А він зняв усі кошти з їхнього спільного рахунку в банку. Так її чоловік став колишнім. А Оля вже з неабиякою обережністю пускала чоловіків у своє життя і ліжко. Та геть закрила для них своє серце. Коли не любиш, то й зачепити тебе майже неможливо, тобі не болить. От і все.

Якось жінка примудрилася жити із цим, давати собі раду й навіть інколи почуватися щасливою. Але тітка – лише з благими намірами – підняла з дна її душі оті всі переживання, невпевненість і майже забуте почуття провини за те, що не склалось. Нагадала їй давні комплекси щодо немодельної зовнішності.

«Ольга в нас ширококоста, як баба Марія! Ну геть не тендітна, на любителя. А Вадик заміж узяв і такою!»

Ці слова Василини особливо запали в душу. Ну так, Ольга була не маленькою, стрункою й граційною, мов балеринка. Але ж вона була високою блондинкою з гарним декольте і довгими ногами. І над тілом своїм вона працювала у спортзалі, правильно харчувалась і старалася не набирати зайвих кілограмів. Але ж не така, як треба!

У тітчиних судженнях найбільше допікало те, що та, хоч і непрямо, робила Олю винною в невдачах власного особистого життя. І постійно порівнювала з кимось. Це бісило Олю вже з її підліткового віку.

Ну чому вона спокійно і розсудливо не змогла відстояти свої кордони? Чому її так тягнуло або перекричати Василину та довести її неправоту, або розплакатись? Чому тітчині слова так засіли в пам’яті? Це ж поведінка маленької дівчинки, а не дорослої жінки.

А може, тому, що Оля почувалася самотньою і дуже хотіла мати поряд того, хто готуватиме разом із нею вечері на одній кухні, бажатиме доброї ночі.

Оля задумливо вдивлялась у безкраю далечінь засніжених полів, що тягнулися обабіч траси. На вулиці було сонячно й морозно. Вітер ганяв сніговий пил, створюючи ілюзію заметілі. Автівок на у цей час було мало. Оля вела машину, слухала різдвяні мелодії і крутила в голові свої невеселі думки. Аж раптом дивний тріск – і авто трохи повело на рівній, сухій та чистій дорозі. Жінка вмить виринула із круговерті своїх думок, міцно схопилась за кермо. Наступної миті вона почула гучне шарпання і почала пригальмовувати. Цей звук не сплутаєш ні з чим. Оля зупинилася на узбіччі, увімкнула аварійку та вийшла. Одразу побачила проблему. Переднє ліве колесо було геть спущене і саме воно щойно пронизливо шарпало.

Мить постояла нерухомо, далі огледілась. Ніде ні душі. Лише степ і вітер. Ось тобі й завершення святкових канікул, Оленько! Але ти з усім упораєшся! І запаску сама дістанеш з багажника, і колесо поміняєш. Ти ж сильна! Все сама!

Ольга видихнула, встала біля капота свого новенького позашляховика, притулила руки до ще теплого металу. І вперше за останні тижні заплакала. Плакала тихо й гірко. Наче всі печалі раптом вийшли назовні. Наче те нещасне, так невчасно спущене колесо стало її останньою краплею.

Повз неї зустрічною смугою проїхав великий позашляховик, хтось дуже поспішає до святкового столу. Оля не зважала, просто плакала. Тут їй було вільно, майже комфортно. Ні перед ким не треба було критись, тримати обличчя.

Зненацька почула звук гальм. Той позашляховик, що проїхав декілька хвилин тому, припаркувався за нею. Мабуть розвернувся далі на дорозі й поспішив їй на поміч.

З автівки показався кремезний чоловік, на вигляд років сорок чи трохи більше. Високий і міцний, з темною густою бородою і у формі ЗСУ. Він швидко наближався. А Оля витирала тильним боком долоні сльози, нещадно розмазувала патьоки туші, яка не встояла перед проявом жіночих емоцій.

– О, бачу, проблемка у вас! – привітно промовив чоловік. А потім замовк і пильно подивився на Олю. Якось зніяковів одразу. «Чи то я така страшна, заплакана?» – промайнуло миттю в Олиній голові.

– Пані, та то я зараз швидко владнаю. Спущене колесо – не привід плакати, – мовив доброзичливо, з усмішкою.

– Та я зовсім не через колесо, м-м-м… трохи дала волю емоціям. То радше через свята в колі рідних. Я й сама можу поставити запаску. То не проблема, – проказала Оля ніяково.

Він мить дивився на неї уважно, а тоді рішуче мовив:

– Ні, то вже геть буде дивно й сумно. Гарна жінка, в мороз, сама на дорозі, міняє колесо. Раз я опинився поряд, то вже допоможу. Не кину вас.

На цих словах він хазяйновито дістав запасне колесо, домкрат і заходився працювати. Оля тільки мовчки спостерігала. Чоловік позирав на неї з-під лоба. А потім зав’язалася легка, невимушена бесіда. Чоловік представився Олександром. Говорили про дорогу, про свята й малолюдність сьогодні на трасі. Він виявився приємним і дотепним співрозмовником.

– То ви, Олечко, мабуть, уже сильно засумували за рідними, відколи поїхали? – запитав чоловік із лукавою усмішкою.

– Радше навпаки, – усміхнулась Оля.

– А, типу переживи свята в родинному колі і збережи здорову психіку? – засміявся Олександр.

– От тепер у точку. Знаєте, коли ти приїздиш додому дорослою, самодостатньою жінкою, а дехто з рідні змушує тебе почуватися підліткою, яку треба навчати жити й наставити на шлях істинний, – усміхнулася Оля.

– Із благими намірами та порадами я винесу вам делікатно мозок. Бо живете не так і відчуваєте не те, – засміявся чоловік.

Ольга дивилась, як він швидко працює. Милувалася великими руками. Йому часто хтось надзвонював на мобільний. Аж поки він кинув його у свою автівку. Олі на хвилину стало ніяково. Мабуть, Олександра хтось чекає вдома. А вона тут зі своїм колесом на трасі затримує людину.

Аж тут роботу закінчено. Горе-колесо з увігнаним цвяхом, який і став причиною Олиної зупинки, спаковано в багажник. Ольга дякувала своєму рятівникові і хотіла вже прощатися. Дізналася під час їхньої розмови, що чоловік їде додому на три дні. Тож не хотіла його більше затримувати. Там на нього точно чекають.

Але неочікувано для неї чоловік мовив:

– А може, по каві вип’ємо? Тут заправка з кав’ярнею зовсім поруч. Я проїхав її, не зупинився, хоча смачної кави дуже хочеться. А тут ви. От і розвернувся. Олю, ви, мабуть, теж змерзли?

Жінка мить завагалася. Чесно кажучи, погодилась би на кавування, не змигнувши оком. Але її спиняла золота обручка, яку бачила на руці в Олександра, коли той міняв колесо. Оля мала чітке правило стосовно одружених чоловіків: ні флірту, ні стосунків, нічого. Та, відчуваючи щиру вдячність до цього кремезного, мужнього і, що правду таїти, дуже симпатичного молодика, погодилася.

Уже за десять хвилин вони сиділи в затишній придорожній кав’ярні, попивали гарячу пряну каву і дивилися, як сонечко розфарбовує сніжне ранкове поле різнокольоровими відблисками. Аж раптом озвався його телефон. Він відповів на виклик. Говорив коротко, роздратовано й стисло. Кинув слухавку. Ольга поглянула на нього. Аж раптом чоловік заговорив, задивившись кудись у сніжну далечінь.

– Дружина телефонує, переживає, де подівся, – невесело усміхнувся він. – Знаєш, от ніколи так не переживала раніше. А зараз, коли треба документи про розлучення підписати, то дуже вже їй стало цікаво, де я завіявся.

Він мить помовчав. Оля теж вирішила не порушувати тиші. Мабуть, відчула, що цьому малознайомому чоловікові треба виговоритись. Адже простіше говорити про те, що болить, з випадковим знайомим, з людиною, якої ти, з великою ймовірністю, більше ніколи не зустрінеш. Тоді звіритись стає досить легко.

– Ні, я не протестую. Я теж хочу швидше розлучитись. Знайшла собі поляка, поки я воював, то хай живе вже як знає. Та, може, я теж винен. Вона постійно потребувала уваги. А я не можу тої уваги зараз дати. У мене в думках війна, мої побратими і втрати. Неуважний я, не такий, як треба!

Він замовк і ковтнув гарячої терпкої кави. Задумався. А Ольга глянула на нього й емоційно мовила:

– Ну і що з того, що ти неуважний? Ти ж не вдома, ти на фронті! Тобі потрібна підтримка і розуміння від жінки! Війна – це важко для всіх. Як так можна?!

Чоловік глянув з усмішкою.

– Дякую, Олечко! Поглянув на свою сімейну ситуацію під іншим кутом. Може, твоя правда. А може, все давно вже тріщало по швах, тільки я того не помічав. Не хотів помічати. Та годі про це. Ти чому сама в таку далечінь поїхала? Невже нікому супроводити тебе на свята до батьків? Чи, може, чоловік на фронті?

– Таки ні з ким мені до батьків їздити. А чоловік по бабах бігає. Тому і став давно колишнім. – спокійно мовила Ольга.

– Значить, і тобі не пощастило? – тихо вимовив Олександр.

Далі вони, не змовляючись, змінили тему. Трохи поговорили. Каву вже допили, а Олександрова майже колишня знову почала надзвонювати й нервово випитувати його місцерозташування.

Ольга зрозуміла, що вже час прощатись. Тому ще раз подякувала чоловікові за колесо, за каву та спілкування і пішла до своєї автівки.

Надворі почало сніжити. Сонечко заховалось за темні хмари. Вона поїхала на захід. А він попрямував на північ, щоб за три дні знову повернутись на схід.

* * *

Надворі красувався сонячний липень. Трохи пахло дощем, який нещодавно прогнав з вулиць літню спеку й пил. А ще в повітрі відчувалось щось невловиме, схоже на аромат ягідного лимонаду чи, може, херсонського кавуна, а може, так відчувався скорий і омріяний мир. Настав вечір п’ятниці, а з ним і довгоочікуваний відпочинок. Ольга Олександрівна покинула стіни офісу в гарному гуморі. Все вдалося. Угоди підписані, замовлення відвантажені, підлеглі працювали злагоджено. Тепер можна й відпочити, можна і на йогу. Колись вона займалась спортом задля стрункості, а тепер – суто заради здоров’я. Коли спина болить від багатогодинної роботи в офісному кріслі, то ніякої стрункості тобі вже не хочеться!

Жінка витягла з гарної шкіряної сумочки навушники – крапельки кольору морської хвилі, й повільно пішла сонячною вулицею. Тільки для неї лунають треки з альбому «Бумбоксу» майже п’ятнадцятирічної давності, а з ними разом огортають душу спогади тієї ж таки давнини. Тоді вона була більш романтична й довірлива. Але життя щоразу підкидало їй добрих учителів. І зрештою, разом із першими, ледь помітними зморщечками під очима й однією на лобі до неї прийшла мудрість життя. Не потрібно їй того кохання-зітхання, щастя можливе й наодинці із собою. А вона зараз така щаслива!

Прогуляється додому без поспіху, зніме ці чудові замшеві човники на високих підборах. Спідницю й блузку, які так добре підкреслюють її жіночні форми замінить на велосипедки і велику блакитну футболку. Змиє косметику, а потім лише трохи підфарбує прозорим блиском губи. Ще надіне оті грайливі сонячні окуляри з камінцями в оправі. І вперед на заняття з розслаблення, здоров’я і антиконтролю. Це їй зараз ой як потрібно.

До студії йоги крокує вже не Ольга Олександрівна, а Олечка – блискуча, легка і невловима. Вона зараз щаслива наодинці із собою.

Аж раптом хтось міцно і ніжно хапає її за руку. Жінка трохи злякалася від несподіванки. Обернулась і не повірила власним очам. Кремезна постать затуляє собою пів вулиці й призахідне сонечко. Оля мить дивиться на нього, знімає окуляри і щиро всміхається. Чоловік роздивляється її і весело сміється. Оля витягає навушники і чує:

– Олю, я за тобою вже третій квартал їду. Побачив на перехресті. І подумав, яка розкішна жінка! А потім мов струмом вдарило: «Саню, та ти знаєш її!». Взимку якось по-дурному вийшло. Затурканий був. Відпустив тебе, а номера телефону не взяв, – говорив він з усмішкою.

– Рада тебе бачити, Олександре! От дивина, зустрілись так несподівано.

– Ти кудись поспішаєш? Може, на каву? Чи повечеряємо? Дуже радий тебе зустріти!

І тут Олечка зрозуміла, що йога дуже приємна і помічна для здоров’я, але сьогодні вона почекає. Коли ти сама в собі впізнаєш ту розкішну та щасливу жінку, хтось інший її також неодмінно побачить.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!