ПРАВИЛЬНИЙ ВИБІР

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

11 грудня 11:56

544

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Жіночі історії

Поспішала додому, притискаючи до грудей старий пошарпаний портфель. Можна було б і швидше йти. Але через розтоптані кросівки не може. Іноді сама дивувалася, як вони взагалі на ногах тримаються. Проте добре, що хоч такі є. Якби не допомагала сусідці – бабі Марії – полоти влітку городину, то не мала б у що вдягнутися і взутися до школи. Старенька зі своєї куцої пенсії вділяла їй трохи грошей і щодня частувала чимось смачненьким.

– Їж, дитино! – припрошувала, скрушно хитаючи головою. – Хто ж тобі вдома наварить?..

Та вона й сама могла б… Якби було з чого… Мати від горілки не просихає. Постійно в них збираються її «друзі» за чаркою. Усі запаси харчів, як міль, поточили. І кого хвилює, що дитина вічно голодна? Коли навіть рідній матері байдуже. Тільки кричить постійно:

– Танько, чого одяг не випрала?

– Бо картоплю копала. Не було часу… Якби ти, мамо, хоч трохи допомогла…

– Годі скиглити! Швидше рухатися треба, щоб робота в руках аж горіла. Тоді й усе встигатимеш…

– Могла б і сама свій одяг випрати…

– Цить! – розмахнулась і ляснула доньку по губах. – Не біси мене, бо накручу зараз ці патли на руку.

Смикнула за довгі коси. Тетянка болісно зойкнула.

– Йди звідси! Щоб очі мої тебе не бачили. Невдячне щеня! Ти маєш ноги мені цілувати за те, що народила тебе. Бо всі казали аборт зробити… Шкода, що не послухала. Молода й дурна була…

Дівчинка вражено подивилась на матір, судомно вдихнула просякнуте цигарковим димом повітря. Отже, вона – зовсім не бажана дитина?.. З очей кольору чорного шоколаду хлюпнули сльози. Рвучко розвернулась і вибігла з хати. Як же набридли ці постійні приниження і штурхани!..

* * *

Зайшла в будинок. Гострий сморід вгризався в легені та крутив у носі дряпачкою. Зупинилася в коридорі. Насторожено прислухалась – із материної спальні було чути гучне хропіння.

Скривилась. Гидливо переступила через чиюсь зім’яту брудну сорочку на підлозі й пірнула у свою схованку – маленьку, бідно обставлену кімнатку, що була її єдиною тихою гаванню.

Перевдягнулась. Живіт зводило судомами голоду. Так, ніби в шлунку булькала кислота й повільно роз’їдала нутрощі.

Нечутно шмигнула до кухні. Вражено уклякла на порозі: дикий розгардіяш і купа брудного посуду впереміш із порожніми пляшками. Добряче гульнула мамина гопкомпанія… Серед того безладу помітила маленький шматочок хліба, що причаївся між тарілками на масному захляпаному столі. Обережно взяла, понюхала. У горлі кавкнуло. Заплющила очі та швидко поклала в рот.

Скрипнули вхідні двері. Тетяна вийшла з кухні, щоб глянути, хто прийшов.

– Добридень, дитинко! – бабця Марія підсліпувато примружилась. – Пів години тому приходила, але тебе ще не було.

– Щойно зі школи прийшла. А що ви хотіли?

Марія уважно подивилась на дівчинку, торкнулась тремтливими пальцями її худенької, майже прозорої руки й тихо мовила:

– Ходімо до мене. Сьогодні гарбузову кашу зварила. Твою улюблену… І печеню з курки приготувала.

Тетянчин рот наповнився слиною. Ледве не вдавилася. У носі закрутило від сліз.

– Дякую, бабусю, – тихо прошепотіла.

– Ти ж іще й не куштувала, а вже дякуєш! – тепло усміхнулась старенька. – Може, не смачно…

– У вас ніколи такого не було.

Марія похитала головою і вдала, що поправляє хустинку, затуляючи долонею обличчя. Ще бракувало, щоб дівчинка побачила її сльози.

* * *

Холодні осінні дощі зненацька увірвалися у спокійне розмірене тепло бабиного літа.

Тетянка щулилась від зимного вітру, поспішаючи до школи. Благенький светрик мало рятував. Від учора боліло горло. Певно, застуда…

– Сонечко, та в тебе ж гарячка! – розпачливо зойкнула Тамара Василівна, класна керівничка їхнього шостого класу.

Дівчинка нахилила голову. Перед очима плавали жовті й червоні кола.

– Мама вдома? – вчителька зазирнула Тетянці в обличчя.

– Не знаю…

Охриплий голос надламався від кашлю. З очей бризнули сльози.

– Ходімо, – Тамара Василівна рішуче взяла її за руку.

У кабінеті шкільної медсестри гостро пахло ліками.

– Сідай, дитино, – обережно підвела Тетянку до стільчика й повернулась до високої худої жінки. – Світлано Борисівно, треба щось робити. Тетянка зовсім хвора.

– Матір повідомили? – гострий погляд медсестри черкнув поверх окулярів.

– Ви огляньте, призначте лікування. А там я вже сама з усім упораюся. Гаразд?

Пані Світлана невдоволено засопіла, але заперечувати не стала. З Тамарою сперечатися – марно: розчавить інтелектом, як стій і дивись…

* * *

Світла простора кімната будинку Тамари Василівни великими вікнами вдивлялась у розкішні клумби. Тетянка відгорнула важкі гардини й замилувалась барвистим дивоцвітом.

– Чому не в ліжку? – гукнула вчителька із прочинених дверей. – Швиденько під ковдру! Ще ж не видужала як слід… Я принесла чай із пампушками. Поїж, поки теплі. Твої улюблені – з трояндовим варенням.

Очі жінки наповнились тихою радістю. Тетянка нагадувала вчительці її доньку, яка вже понад двадцять років живе в далекій Австралії й нечасто навідується додому.

– Мама не приходила? – Тетяна з надією прикипіла очима до вчительки.

– Була… Ти тоді спала, – збрехала й оком не змигнула. Хоч усе всередині вогнем палало від сорому. Не звикла казати неправду. А сьогодні доводиться…

– Не сердиться, що я вже три дні живу у вас?

– Та ні! Не турбуйся про це… Одужуй і набирайся сил.

– Дякую вам! – поклала тонкі пальчики на її складені на колінах долоні. – За все…

Жінка дрібно закліпала, хапливо підвелася. Ніжно погладила дівчинку по голові.

– Відпочивай, люба.

Швидко вийшла, бо не мала сил стримувати стогін, що рвався з грудей. Згадала, як колись довго не могла завагітніти, і вони з покійним Миколою обійшли чимало лікарів, аби визначити причину. А коли вже майже не залишилося надії, під серцем зародилось нове життя. Скільки житиме, не забуде, як вони вперше взяли на руки любу донечку.

Тамара Василівна ніколи не розуміла жінок, які ставили власні потреби вище за своїх дітей. А історія Тетянчиного життя вразила її в самісіньке серце. Адже ця дівчинка була справжньою перлинкою у класі, розумною і чемною, товариською. А для рідної матері виявилась тягарем... І жодні розмови не допомагали. Лише породжували відверту ворожість та непорозуміння.

– Чого ви діймаєте мене своїми порадами? – мати дівчинки оскаженіло витріщала очі щоразу, як Тамара Василівна намагалась достукатись до її здорового глузду. – Хто ви така?! Не пхайте свого довгого носа в моє життя!

– Я ж лише прошу трохи більше часу відводити Тетянці, – розгублено знизувала плечима. – Вона неймовірно здібна й талановита. І, повірте, потребує вашої підтримки…

– Сама знаю, що робити!

Рубне з плеча й іде хитаючись геть…

Такі розмови стали вже звичкою. І від того в грудях учительки розростався клубок їдкої гіркоти…

* * *

Коли в матері помітно округлився живіт, п’ятнадцятирічна Тетяна запитала прямо:

– Ти вагітна?

Жінка вишкірилась. Хижо звузила червоні з похмілля очі.

– Тобі що до того? Маю отримати дозвіл на це?

Дівчинка густо почервоніла. Зітхнула:

– Якщо вже так, то хоч не пий! Шкідливо ж…

– Яйце курку вчитиме! – гучно розреготалась. – Марш до своєї кімнати! Зубри книжки, а мені під ногами не плутайся.

За декілька місяців після тієї розмови народилася квола дівчинка. Зовсім трішки прожила й відійшла до Господа…

Тетянка запухла від сліз. А горемати з подвійним завзяттям взялася за чарку.

– У мене жалоба! Маю право пити стільки, скільки влізе! – репетувала, щоб усі сусіди чули.

А за хвилинудругу затягувала пісню, бо життя, як любила повторювати, на місці не стоїть. Сьогодні – горе, а завтра – радість…

* * *

Тетяна була в десятому класі, коли в матері виявили невиліковну хворобу. Остання стадія, тож шансів на одужання не було… За декілька місяців душа жінки залишила змучене й висушене недугою тіло.

Тамара Василівна недовго думала – швидко оформила опікунство й забрала дівчину до себе.

– Навіщо вам цей клопіт? – дивувались колеги. – А якщо Тетяна, як мати, почне згодом пиячити?

Жінка лише мовчки крутила головою на знак незгоди й усміхалась.

Тетяна без жодних зусиль здобула вищу освіту, а за декілька років успішно впроваджувала нові агрономічні технології в розвиток власного великого господарства, заснованого разом із чоловіком.

Але хоч де б вона була, майже щовихідних залишала всі свої справи й навідувала дорогу серцю вчителькумаму. Часто забирала її до себе на гостину й побавити онуків…

Після чергових відвідин любої родини Тамара Василівна йшла до крамниці. Зустрілась із колишньою колегою. Зупинилась. Розговорились.

– Не нудно вам, Тамарочко, на пенсії? За роботою не сумуєте?

– Не маю часу нудьгувати, – усміхнулась.

– Тактак! Постійно їздите кудись в іномарці. Я такі машини лише в кіно бачила. Де це Таня стільки грошви взяла?..

– Працює – то й має, – урвала Тамара.

– Авжеж! Бізнеследі… Хто б міг подумати!? Мати настільки погані гени й такою стати…

– Спадковість – це не найважливіше! Треба в житті правильний шлях обрати… І завжди залишатись людиною, – Тамара Василівна кивнула головою, прощаючись із колегою, і пішла далі. Не мала жодного бажання продовжувати розмову. Кожен нехай у власній родині наводить лад. А до чужої – зась!