«ПОЇХАЛИ ДОДОМУ!..»

Скрипнули залізні ворота. Марічка рвучко піднесла голову: хто це йде?

– Здоров, племіннице! – метка червонощока тітка Галина розставила руки для обіймів.

– І ви будьте здорові! – усміхнулась привітно і чоломкнула родичку в розпашілу щоку. – Чого це ви так спітніли й захекались? Куди бігли? Чи, може, за вами собаки гнались?

– Ой, краще не запитуй! – Галина відвела очі. – Що це ти тут длубаєш?

– Насіння перебираю. Хочу завтра гарбузи сіяти: день сприятливий. Миколин.

– А й справді… От я знаю, що у твого Миколи кожен день гарний та добрий…

Марічка здивовано ворухнула темним зла­мом брів.

– Про що мова?

– Ти краще сядь. У ногах правди немає, – тітка махнула рукою і витерла краєчком хустки спітніле чоло.

– Та кажіть уже! Чого тягнете кота за хвоста?

Галина замислено похитала головою, де­кілька разів вдихнула й видихнула, а тоді – ніби крижаною водою на голову:

– Має твій Микола іншу! От що.

У Марічки все всередині похололо. Судомно глитнула і надламаним голосом запитала:

– Звідки знаєте?

– На власні очі бачила. Він до Жанки-аптекарки ходить! А ти тут насіння длубаєш…

Молодиця важко осіла на стільчик. Звела на тітку зацькований погляд.

– Може, ви помилилися?

– Хочеш сказати, що я брешу? – Галина ще більше розчервонілась.

– Але та Жанна ще така молода! Миколі ж далеко за сорок…

– І що? Вік коханню не завада. Миколці твоєму б онуків уже бавити, а він сам не­забаром батьком стане.

Марічка й підскочила. Випро­сталась. Зірвала з голови хустину, а очі аж на чоло деруться.

– Тітко! Та що це ви кажете?!

– Те, чого ти не знаєш, не бачиш і бачити не хочеш: коханка твого чоловіка при надії. Ходить кругла, наче гарбуз… Я раніше, поки не знала, все думала: від кого те щастя? Наче й без чоловіка дівка… Оце сьогодні від людей почула… Ледь не сказилась від злості! Хотіла тій малій курві патли скубти. А коли трохи охо­лола, вирішила спершу пе­ревірити все… Пів дня у дворі топталась, бо звідти добре видно її будинок. То ж оце пів години тому твій Микольцьо прийшов! У щоки Жанку цілує, за руки її бере!.. Тьху! А те мале стерво горнеться до нього. У хату пішли, а я до тебе побігла. От така історія…

Тітка щосили вгатила кулаком об кулак і аж скривилась від болю.

Марічка застиглим поглядом при­кипіла до насіння, ковтаючи сльози. У грудях роз­горалась люта пожежа.

***

Увечері прийшов Микола. Дихнув на Ма­річку полиновою свіжістю поля – загірчило все довкола.

– Стомився сьогодні – аж у голові тенькає! Ми з Володькою все поле засіяли. Григорович обіцяв дати нам премію, – чоловік радісно потирав руки, вмощуючись біля столу. – А що в нас сьогодні на вечерю?

Марічка вхопила з полиці поро­жню тарілку і гримнула нею об стіл.

– Хіба ж молода коханка не го­дує? – зашипіла злістю.

Миколу пересмикнуло. Обличчя видов­жи­лось і збіліло вмить.

– Звідки знаєш? – вичавив із грудей хрипіння.

Жінка зміряла чоловіка зневажливим по­гля­дом і криво усміхнулась.

– Думала, будеш викручуватись, брехати, запевняти, що все – вигадки… А бачу – ні! На­віть не заперечуєш.

Крига в Марійчиному голосі раптом хрус­нула, розламалась і посипалась із гучним стогоном на підлогу. Затремтіли плечі. Жінка затулила руками обличчя й вибігла з будинку.

Миколу ніби хто прибив до стільця гвізд­ками. Мав би давно це передбачити. Але ж пообіцяв не казати. Що тепер буде – тільки Богові відомо…

Спали тієї ночі нарізно. Добре, хоч дім великий, то було де розташуватись. Марічка за весь вечір ні пари з уст. І чоловік мовчав. Не шукав ні слів виправдання, ні заперечень. Бо не почувався винуватим. Хіба що трохи, і то лиш тому, що раніше не розповів.

***

… Весну змінило духмяне лі­то. Та сімейне життя Марічки і Миколи полином гірчило. За день, бувало, двома-трьома сло­вами пе­рекинуться – і кожен у свої справи з головою пірнає. А коли вечір настане, то в різні кутки порозходяться, і в оселі тиша дзвенить.

Якось Марічка не витримала. Чоловік саме снідав, і вона, на­су­пившись чорною хмарою, на­сунулась на нього загрозливо й глухо спитала:

– То коли вже до своєї Жанки переїдеш? Чи, може, вона тут хоче жити? Ти кажи, не замовчуй правди. Я не заперечуватиму і звільню вам помешкання вмить…

Микола голосно глитнув і закаш­лявся. А тоді враз люто пожбурив ложку на стіл, скочив та вибіг з хати. У спину виштовхував здушений плач дружини…

… Трактор бадьоро гуркотів, під­гортаючи рівні, неначе на­мальовані, рядки картоплі. Микола милувався полем, і на душі трохи випогоджувалось. Хоч робота рятує. Інакше б збожеволів!..

У кишені завібрував телефон. Чоловік зу­пинив трактор. На екрані висвітився номер Жанни.

– Почалися перейми! – вигукнула трохи налякано. – Їду в лікарню…

– У «швидкій»? – запитав схвильовано, а серце затріпотіло сполоханим птахом.

– Так. Усе добре…

– Я приїду до тебе. Чуєш? Неодмінно приїду!

– Гаразд, – видихнула болем і поклала слухавку.

Декілька довгих хвилин Микола сидів непорушно. Думки шугали одна повз одну – їх неможливо було зібрати докупи…

Ледве добув до закінчення ро­бочого дня. Захеканий і спітнілий, примчав додому, швидко помився, взяв гроші, ключі від машини й пішов…

Марічка знавіснілим від болю та відчаю поглядом спостерігала через вік­но, як чоловік виїжджає з двору.

– Ненавиджу! Ненавиджу… – ворушила зшерхлими блідими вус­тами, а щоками текли пекучі сльози…

Мик...