ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»
563Історія з життя
Скрипнули залізні ворота. Марічка рвучко піднесла голову: хто це йде?
– Здоров, племіннице! – метка червонощока тітка Галина розставила руки для обіймів.
– І ви будьте здорові! – усміхнулась привітно і чоломкнула родичку в розпашілу щоку. – Чого це ви так спітніли й захекались? Куди бігли? Чи, може, за вами собаки гнались?
– Ой, краще не запитуй! – Галина відвела очі. – Що це ти тут длубаєш?
– Насіння перебираю. Хочу завтра гарбузи сіяти: день сприятливий. Миколин.
– А й справді… От я знаю, що у твого Миколи кожен день гарний та добрий…
Марічка здивовано ворухнула темним зламом брів.
– Про що мова?
– Ти краще сядь. У ногах правди немає, – тітка махнула рукою і витерла краєчком хустки спітніле чоло.
– Та кажіть уже! Чого тягнете кота за хвоста?
Галина замислено похитала головою, декілька разів вдихнула й видихнула, а тоді – ніби крижаною водою на голову:
– Має твій Микола іншу! От що.
У Марічки все всередині похололо. Судомно глитнула і надламаним голосом запитала:
– Звідки знаєте?
– На власні очі бачила. Він до Жанки-аптекарки ходить! А ти тут насіння длубаєш…
Молодиця важко осіла на стільчик. Звела на тітку зацькований погляд.
– Може, ви помилилися?
– Хочеш сказати, що я брешу? – Галина ще більше розчервонілась.
– Але та Жанна ще така молода! Миколі ж далеко за сорок…
– І що? Вік коханню не завада. Миколці твоєму б онуків уже бавити, а він сам незабаром батьком стане.
Марічка й підскочила. Випросталась. Зірвала з голови хустину, а очі аж на чоло деруться.
– Тітко! Та що це ви кажете?!
– Те, чого ти не знаєш, не бачиш і бачити не хочеш: коханка твого чоловіка при надії. Ходить кругла, наче гарбуз… Я раніше, поки не знала, все думала: від кого те щастя? Наче й без чоловіка дівка… Оце сьогодні від людей почула… Ледь не сказилась від злості! Хотіла тій малій курві патли скубти. А коли трохи охолола, вирішила спершу перевірити все… Пів дня у дворі топталась, бо звідти добре видно її будинок. То ж оце пів години тому твій Микольцьо прийшов! У щоки Жанку цілує, за руки її бере!.. Тьху! А те мале стерво горнеться до нього. У хату пішли, а я до тебе побігла. От така історія…
Тітка щосили вгатила кулаком об кулак і аж скривилась від болю.
Марічка застиглим поглядом прикипіла до насіння, ковтаючи сльози. У грудях розгоралась люта пожежа.
***
Увечері прийшов Микола. Дихнув на Марічку полиновою свіжістю поля – загірчило все довкола.
– Стомився сьогодні – аж у голові тенькає! Ми з Володькою все поле засіяли. Григорович обіцяв дати нам премію, – чоловік радісно потирав руки, вмощуючись біля столу. – А що в нас сьогодні на вечерю?
Марічка вхопила з полиці порожню тарілку і гримнула нею об стіл.
– Хіба ж молода коханка не годує? – зашипіла злістю.
Миколу пересмикнуло. Обличчя видовжилось і збіліло вмить.
– Звідки знаєш? – вичавив із грудей хрипіння.
Жінка зміряла чоловіка зневажливим поглядом і криво усміхнулась.
– Думала, будеш викручуватись, брехати, запевняти, що все – вигадки… А бачу – ні! Навіть не заперечуєш.
Крига в Марійчиному голосі раптом хруснула, розламалась і посипалась із гучним стогоном на підлогу. Затремтіли плечі. Жінка затулила руками обличчя й вибігла з будинку.
Миколу ніби хто прибив до стільця гвіздками. Мав би давно це передбачити. Але ж пообіцяв не казати. Що тепер буде – тільки Богові відомо…
Спали тієї ночі нарізно. Добре, хоч дім великий, то було де розташуватись. Марічка за весь вечір ні пари з уст. І чоловік мовчав. Не шукав ні слів виправдання, ні заперечень. Бо не почувався винуватим. Хіба що трохи, і то лиш тому, що раніше не розповів.
***
… Весну змінило духмяне літо. Та сімейне життя Марічки і Миколи полином гірчило. За день, бувало, двома-трьома словами перекинуться – і кожен у свої справи з головою пірнає. А коли вечір настане, то в різні кутки порозходяться, і в оселі тиша дзвенить.
Якось Марічка не витримала. Чоловік саме снідав, і вона, насупившись чорною хмарою, насунулась на нього загрозливо й глухо спитала:
– То коли вже до своєї Жанки переїдеш? Чи, може, вона тут хоче жити? Ти кажи, не замовчуй правди. Я не заперечуватиму і звільню вам помешкання вмить…
Микола голосно глитнув і закашлявся. А тоді враз люто пожбурив ложку на стіл, скочив та вибіг з хати. У спину виштовхував здушений плач дружини…
… Трактор бадьоро гуркотів, підгортаючи рівні, неначе намальовані, рядки картоплі. Микола милувався полем, і на душі трохи випогоджувалось. Хоч робота рятує. Інакше б збожеволів!..
У кишені завібрував телефон. Чоловік зупинив трактор. На екрані висвітився номер Жанни.
– Почалися перейми! – вигукнула трохи налякано. – Їду в лікарню…
– У «швидкій»? – запитав схвильовано, а серце затріпотіло сполоханим птахом.
– Так. Усе добре…
– Я приїду до тебе. Чуєш? Неодмінно приїду!
– Гаразд, – видихнула болем і поклала слухавку.
Декілька довгих хвилин Микола сидів непорушно. Думки шугали одна повз одну – їх неможливо було зібрати докупи…
Ледве добув до закінчення робочого дня. Захеканий і спітнілий, примчав додому, швидко помився, взяв гроші, ключі від машини й пішов…
Марічка знавіснілим від болю та відчаю поглядом спостерігала через вікно, як чоловік виїжджає з двору.
– Ненавиджу! Ненавиджу… – ворушила зшерхлими блідими вустами, а щоками текли пекучі сльози…
Микола приїхав пізно ввечері. Мовчки зайшов у помешкання, а тоді занурився у м’яке крісло.
– Марічко!
Вдала, ніби не чує.
– Жінко! Годі вже! Добре чуєш, що гукаю!
– Чого тобі? – процідила крізь зуби кригу.
– Сядь! – тицьнув пальцем на диван і пройняв гострими очима наскрізь. – Порозмовляти треба.
Зітхнула. Горло стиснуло лещатами. Ні-ні! Вона не плакатиме! Не діждеться цей старий донжуан її сліз…
– Слухаю тебе, – глухо мовила, складаючи на колінах руки, щоб не бачив, як пальці тремтять.
– Жанна народила двійню – хлопчика та дівчинку. Я щойно від неї. Дітки здорові, все гаразд…
– Вітаю тебе! – дихнула самим сарказмом. – Вас обох…
– І я тебе вітаю з онуками. Одним махом подвійною бабусею стала, – Микола іронічно вигнув брови, а серце завмерло.
Марічка довгим незмигним поглядом вдивлялась у чоловікове обличчя, а тоді раптом міцно стиснула кулаки і розплакалась. Микола підхопився до дружини, обійняв її за плечі й похитав головою:
– Так! Знаю, про що ти думала весь час! Але ж Роман просив мовчати. Це була наша таємниця. Навіть не уявляєш, як мені було важко дивитися тобі в очі впродовж останнього місяця! Думав, що збожеволію! Кажу синові: «Не витримаю!». А він мені: «Ти ж чоловік, тату!». От і мовчав…
– То ти весь час прикривав нашого сина, а я ледь розум не втратила! – Марічка щосили ляснула Миколу по плечу.
– Сильніше бий! Я заслужив…
Як уляглися пристрасті, то вже спокійно порозмовляли.
– І як це нашого одруженого сина раптом потягнуло стрибати у гречку? – здивовано розвела руками жінка.
– Певно, тому, що Оксанка лиш про себе думає. У неї голова тільки брендовими ганчірками забита. Роман мріяв про дітей, а пещена краля й чути про це не хотіла нічого. Казала: фігура зіпсується!
– Коли ж Роман із Жанною встиг закрутити кохання?
– Коли приїздив на святкування мого дня народження, тоді й побачив її. Сподобалась… І пішло-поїхало…
– То він приїздив до нас майже щовихідних лише задля того, щоб побачити Жанну? А я, наївна, думала: за батьками сумує! – Марічка сплеснула руками і розсміялась. – І що ж тепер буде? Оксана знає?
– Так. Роман розповів дружині й уже подав на розлучення…
Кімната занурилась у тишу… Декілька довгих хвилин кожен думав про своє. А тоді раптом Марічка запитала:
– А діти на кого схожі?
– Дівчинка – твоя копія!
– Справді?
– Сама побачиш?
Новоспечена бабуся миттю підхопилась.
– Поїхали! Чого ти сидиш!?
– Жінко! Охолонь. Нас о цій порі ніхто в лікарню не пустить. Завтра вранці поїдемо, – Микола радісно розсміявся. Які кардинальні зміни відбуваються з дружиною! Дивина, та й годі…
***
Дорогою до лікарні Марічка не вмовкала.
– Тепер у нас нова невістка буде… Звісно, Оксана теж непогана. Така вродлива й доглянута… Але Жанна по-своєму мила. Думаю, ми знайдемо з нею спільну мову…
– Упевнений! У цій дівчинці немає нічого фальшивого і штучного. Надзвичайно добра дитина!
– Ох! – махнула Марічка рукою. – А я ж вважала її своєю суперницею! І всі в селі так думають…
– Що нам до того? Нехай люди собі говорять. Їм завжди треба хліба й видовищ. А в нас своє життя і власний розум. Не розмінюватимемось на дрібниці…
Микола плавно заїхав на парковання.
– Ходімо! – весело гукнув дружині, яка ніяк не могла зібрати пакунки з подарунками, бо забула, що й куди поклала.
– А коли їх випишуть?
– Сьогодні. Роман уже порозмовляв із завідувачкою: трохи «підсолодив», і вона обіцяла виписати раніше…
Медсестра провела Миколу з Марічкою до палати. Гостро пахло ліками. Марічка тепло усміхнулась, переступаючи поріг. Роман теж був тут і тримав за руку бліду після пологів Жанну.
– Вітаю вас! – почергово розцілувала невістку й сина. – Показуйте свій скарб!
– Там, – прошепотів Роман, вказуючи на ліжечко.
Підійшли обоє з Миколою, посхилялись, тамуючи подих.
– Мамо, – торкнувся син її плеча, – а Даринка так на тебе схожа!
– Даринка? – перепитала тихо, а на очах виступили сльози. Так звали її покійну матусю.
Дивилась на дитячі личка і плакала від щастя. Які ж вони милі! Які неймовірні!
– Ви вже зібрались? – запитала в Романа.
– Куди?
Марічка змовницьки переглянулась із чоловіком. Усміхнулась.
– Ми там із батьком уже кімнату для вас приготували. Поїхали додому!
Жана з Романом здивовано округлили очі. Микола весело їм підморгнув:
– Не баріться, діти! Матір треба слухати. Гайда пакувати речі!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
84
Життєві історії
Життєві історії
