ПОВЕРНЕННЯ АФРОДІТИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

29 лютого 21:36

399

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Ярина неспішно йшла вулицею передвечірнього міста. Залишила дім, де почувалася зайвою, і крокувала в невідомість з єдиним бажанням – загубитися в натовпі, де ніхто тебе не знає, де всі одне одному чужі, а отже, і тебе не болять їхні біди, і їм байдуже до твого лиха. Так, то був отой стан, коли тобі не хочеться ні уваги, ні людської цікавості й навіть найщирішого їхнього співчуття. Що дивно, зоставатися зі своїм стражданням наодинці також не прагла: ту стадію вже пройдено, і тепер вона бажає простору, в якому й сама хоче розчинитися, й біль свій втратити.

Сонце ще не встигло повністю сховатися за обрій, і будинки та дерева палали в його багряно-золотавому світлі, малюючи неймовірно гарний та урочистий пейзаж. Натомість у душі Ярини панувала суцільна темрява. Цей різкий контраст між зовнішнім світом і тим, що мала всередині, ще більше змушував її страждати. «Здається, всі навколо насолоджуються життям, а мені не те що радіти – жити не хочеться», – сумно розмірковувала молода жінка, мимоволі фіксуючи увагу на щасливих парах, яких зустрічала на шляху. Це були зовсім юні закохані, або зрілі чоловік і жінка чи старенькі дідусь і бабуся – вік значення не мав. Ярина розпізнавала їх за тими поглядами, якими вони дивилися одне на одного.

Зовсім нещодавно вона також вважала себе і Стаса щасливим подружжям. Двоє гарних діток, син і донечка, затишний дім, робота з непоганою зарплатнею (вона працювала адміністраторкою в меблевому магазині, а чоловік – на автопідприємстві головним бухгалтером) – чого ще бажати? Уже й спромоглися на те, щоб кожен мав власне авто, бо ж так зручніше. Ну, і, само собою, могли дозволити собі щорічний відпочинок десь біля моря. Встигли за майже п’ятнадцять років спільного життя побувати в Болгарії, Чорногорії, Туреччині, Єгипті. Мали плани й на це літо, однак здійснитися їм не судилося.

Напередодні у Стаса завередувала електроніка в авто, тож він був змушений викликати евакуатор, аби доправити його на діагностування. Проблема, звичайно, не трагічна і її можна розв’язати. Вранці Ярина підвезла чоловіка до його підприємства й запитала, коли приблизно заїхати по нього ввечері.

– Не варто, – відмовився він. – Я сьогодні затримаюся. Не встиг підготувати деякі документи до звіту, а вже кінець місяця. Приїду маршруткою чи таксі найму.

Вони попрощалися. Чоловік звично поцілував дружину в щічку, і з відчуттям теплоти того поцілунку вона поїхала до свого магазину.

Поверталася додому тією ж дорогою. Проїжджаючи повз офіс, де її чоловік «зводив дебет із кредитом», вирішила все ж таки поцікавитися, чи впорався коханий. Припаркувала авто із протилежного боку вулиці й уже потягнулася рукою до телефона, як побачила Стаса, який збігав східцями. Тієї самої миті біля нього зупинилася Skoda срібно-попелястого кольору, в якій він одразу зник. Ярина встигла помітити у вікні жіночий профіль.

Після хвилинного заціпеніння запитала сама себе:

– Що це було?

Хоча у підсвідомості відповідь уже з’явилася. Так, Ярина поки не прийняла її, але чомусь одразу промайнули в голові затерті кіношні сюжети подружніх зрад. Їй це явище було незрозумілим. Бачила перед собою взірцеві взаємини батьків, які нещодавно відсвяткували сорокап’ятиріччя шлюбу.

Жодного разу вони не дозволили зробити одне одному зауваження у грубій формі. Коли хтось хворів, інший перебирав на себе всі домашні обов’язки: прав, прибирав, готував їсти. І то все без ремствувань, на відміну від Стаса, який, коли вона грипувала, дітей поспішав відправити до Ярининих батьків (добре, що жили в цьому ж місті), собі замовляв піцу й кока-колу, а їй заварював хіба що чай. Їй, хворій, і не хотілося їсти, тож не ображалася на чоловіка, вважаючи його кулінарні лінощі незначним недоліком. До того ж інших обов’язків у господарстві Стас не уникав. І ремонт у будинку робив, і біля нього порядкував.

– Потрібно заспокоїтися, – Ярина намагалася вгамувати шалений стукіт схвильованого серця. – Це ще нічого не означає. Можливо…

А що саме «можливо», ніяк не спадало на гадку. Якісь хаотичні припущення пролітали в голові, на жодному з яких вона не могла зосередитися. Здається, ще трохи, і її нерви луснуть від напруження.

Рука механічно потяглася до програвача. Музика завжди допомагала розслабитися. У салоні залунав ніжний жіночий голос:

Скажи мені, що любиш мене,

Скажи, що ця любов не мине…

Засміялася вголос злим сміхом: тільки солі на рану ще бракувало!

Вимкнула приймач. Сиділа непорушно, відкинувшись у кріслі й заплющивши очі.

– Вам погано?

Підвела погляд. Поряд стояв молодик, можливо, такого ж віку, як і вона.

– Я саме йшов до свого автомобіля, дивлюся: ви сидите бліда така… Якщо потрібна допомога, кажіть.

Ярина заперечно хитнула головою.

– Дякую. Все добре.

І щоб остаточно запевнити незнайомця, який стояв і зацікавлено розглядав її, додала, усміхнувшись понад силу:

– Я просто замислилася.

– А я вас знаю, – раптом промовив чоловік. – Ви в меблевому магазині працюєте, авжеж? Торік я купував у вас диван у вітальню.

Жінка лише кивнула, не бажаючи продовжувати розмову. Однак чоловік виявився наполегливим.

– Мене Романом звати, а вас пам’ятаю, бо ім’я маєте не дуже поширене.

Ярина зібралася рушати.

– Раптом будуть потрібні декоративні кущі чи ще якісь саджанці – звертайтеся: працюю у розпліднику.

Роман назвав адресу. Ярина ще раз увічливо подякувала.

Нічого їй не потрібно! Взагалі, вона воліла б зараз опинитися на безлюдному острові. Може, виплакалася б там уголос – і стало б легше. Але мусить повертатися додому, де на неї чекають син і донечка, готувати вечерю, цікавитися їхніми справами. І вдавати, ніби нічого поганого не сталося. Навіщо травмувати дітей? Хоча, звичайно, рано чи пізно вони про все дізнаються. Що саме «все», поки так і не сформувалося в її свідомості, але, без сумніву, воно було недобрим, руйнівним.

Приховати те, що буквально розривало серце, вдалося погано. Чутлива Сонечка відразу помітила пригнічений настрій мами.

– У тебе щось болить, матусю?

«Ще й як болить! – хотілося поскаржитися Ярині. – Серце… душа… Чи як там іще називають ті органи, що відповідають за наші емоції… Все болить!»

Натомість заспокоїла дитину, пославшись на втому.

– Вечеряйте і можете виконувати свої справи, а я трохи відпочину.

Діти здивовано переглянулися між собою, адже мама завжди пильнувала за тим, щоб вони все з’їли, помили за собою посуд, потім переглядала їхні домашні завдання і, лише впевнившись, що вони виконані, давала «добро» на відпочинок.

Ярина зайшла у спальну кімнату. Присіла на ліжко. Поглядом наштовхнулася на подушку, на якій зазвичай спав Стас. Відкинула її якнайдалі від себе, аж вона впала на підлогу. Вже хотіла прилягти, як відчуття гидливості знову поставило її на ноги. Похапцем зібрала білизну, яка опинилася також на підлозі, поряд із подушкою. Застелила ліжко чистим простирадлом.

Мабуть, пережите хвилювання виснажило її, бо несподівано для себе Ярина заснула. Однак сон був неглибоким, тривожним, і вона відразу ж прокинулася, щойно почула кроки в кімнаті. Стас саме увімкнув світло. Побачив постільну білизну на підлозі.

– З тобою все гаразд? – поцікавився.

Він звик до педантичності Ярини в усьому, що стосувалося порядку. В їхньому будинку був культ чистоти, і забризкане дзеркало у ванній кімнаті псувало їй настрій більше, ніж негода за вікном. А тут раптом такий «безлад»! Чоловік уже хотів було пожартувати щодо цього, але зустрівся з її поглядом. Напевне, було в ньому щось таке промовисте, що відразу зрозумів: їй відома причина його затримання на роботі.

Ярині хотілося сказати щось дошкульне, зробити так, щоб і Стас відчув, як воно… коли б’ють тебе в саме серце. Але не згадала жодного потрібного слова, лише зрадливо тремтіли губи, і вона ледь стримувалася, аби не заридати, не показати свою слабкість. Так, вона завжди була сильною! З температурою готувала сніданки чоловікові й дітям, наводила лад у будинку. Здавалося, що могла ще більше захворіти, якби залишила немитий посуд до наступного дня. Усі друзі, рідня захоплювалися ідеальною чистотою в їхній домівці, навіть на подвір’ї доріжки періодично мила від бруду – віника їй було замало.

– Краще б відп очила, – радив їй Стас. – Навіщо знущаєшся із себе? Ти скоро почнеш усе навколо дезінфікувати.

Однак Ярина належала до перфекціоністів, і ця риса лише зміцніла в ній, тому вікна завжди блищали, кухня нагадувала операційну, пилюка боялася навіть заглянути в будинок, а не те що влягтися десь на підвіконні чи столі. Софійка та Захар змалечку звикли, що, погравшись, усі іграшки потрібно скласти у шафки. Тепер, коли вони підросли й іграшки перекочували на горище, так само кожну річ у своїх кімнатах ставлять на визначене місце. Жодного одягу на стільцях чи ліжку! Книги – на полицях, а не будь-де. У кулінарії Ярина також прагла досконалості. Вона могла затриматися на кухні до півночі, аби тільки діти і чоловік мали смачну й різноманітну їжу. Їсти два дні поспіль підігрітий суп вважала неприпустимим.

І ось її, таку ідеальну господиню, зразкову матір і дружину, зрадили! Після першого болісного запитання «За що мені це?» з’явилося наступне – «Чому?». Вона ж не лише господарювати встигала, а й за собою стежила. Не розповзлася, як дехто з подруг, після народження двох діток. Зачіска, одяг, манікюр-педикюр – усе на найвищому рівні. Але Стасові чимось таки не вгодила…

Затяжне мовчання нагадувало тишу перед грозою, коли в передчутті небезпеки замовкають птахи, а собаки й кішки поспішно шукають місце, де можна сховатися від негоди, і, здається, навіть повітря на деякий час завмирає, пронизане страхом. Ярина і Стас – у центрі буревію, який от-от підхопить їх і понесе, Ярина впевнена, врізнобіч. Зрада – це підлість, зрада – це бруд, якого вона категорично не сприймає!

Кращий спосіб захисту – це напад. Мабуть, інстинкт самозбереження змусив Стаса скористатися цим правилом.

– Так, я вчинив недобре… Але…

Ярині хотілося зупинити чоловіка відразу ж після цього «але», за яким, здогадувалася, почнеться виправдальна промова. Вона нізащо не принижуватиме себе вислуховуванням подробиць про його любовні походеньки! Однак цікавість – то така річ, з якою даремно боролися навіть могутні древні боги, а Ярина – звичайна людина, а ще ж жінка, якій дуже хотілося дізнатися, в чому програє суперниці.

– Я перестав почуватися чоловіком…

Вона не зрозуміла. Здивувалася.

Стас зам’явся в нерішучості, та незабаром мовив далі:

– Бажаним чоловіком! Згадай, коли ти востаннє першою запропонувала покохатися?

Ярина обурилася:

– Ти вважаєш, це серйозний привід, щоб зрадити?

У його очах – розчарування.

– Я знав, що ти не зрозумієш. Вам, жінкам, ніколи не збагнути чоловіків.

– Авжеж, ви ж такі неординарні, з такою глибинною психологією, на відміну від нас! – Ярина вклала у свої слова весь сарказм, на який виявилася спроможною цієї миті.

Однак чоловік проігнорував його.

– І не лише це. Ти за своєю маніакальною пристрастю до чистоти забула про жіночу. Впродовж останнього часу я тільки й чую від тебе відмовки: втомилася, бо прибирала чи куховарила або в шафах складала одяг… А якщо й погоджуєшся, то ніби велику послугу робиш, а не кохаєшся зі мною. І сама не гориш, і мене не запалюєш.

Ярина все більше дивувалася почутому від чоловіка. Йому вже сорок чотири, їй не набагато менше. Який вогонь?!

Їй було і трохи смішно, і все ж таки гірко. Отже, поки вона була молода, мала здоров’я, то задовольняла чоловіка, а коли зістарилася, почала втомлюватися, то вже перестала відповідати запитам його темпераменту? Ота, до якої стрибнув у Skody, мабуть, юна і пристрасна?

– Що ж… Я тебе не тримаю, – промовила якомога байдужіше. – Йди до своєї… полюбовниці. – Поглянула зневажливо на раптово зчужілого чоловіка. – Тільки дивися, аби не згорів у її полум’ї дощенту, у твоєму віці таке трапляється.

Стас поглянув на Ярину таким поглядом, яким вимолював у неї прощення їхній пес Грім, коли влігся у квітнику на її улюблені тюльпани.

– Я не хочу цього! Визнаю: злегковажив. Замість того щоб відверто поговорити з тобою про наші стосунки, вирішив перевірити себе з іншою жінкою. Насправді кохаю тільки тебе.

Ярина скипіла:

– Не смій говорити про кохання! Ти спаплюжив його!

Уперше за роки спільного життя вони спали в різних кімнатах. Та чи спали? Ярина, наприклад, не зімкнула очей до ранку. Коли вийшла в кухню, щоб приготувати дітям сніданок, то крізь вікно побачила чоловіка, який прямував до хвіртки. Мусив поспішати на маршрутку, адже залишився тепер без транспорту.

Ярина відчинила холодильник. Зрозуміла, що чоловік навіть не торкнувся їжі. Почуття жалю на хвилю переважило образу. Це ж пішов голодний… Але потім згадала вчорашні події, щасливе обличчя Стаса, який хвацько, як парубок, збігав сходинками... Жалість поступилася злості. Так йому і треба!

Минув один тиждень, другий. Стас залишався вдома. Будинок вони купували разом, тому заборонити жити в ньому чоловікові Ярина права не мала, однак надіялася на те, що він сам відмовиться від нього на користь дітей. Справді, не їй же з ними винаймати квартиру? А він нехай забирається до своєї коханки!

– Коли ти, врешті-решт, підеш до неї? – так і запитала, коли опинилися наодинці.

– Яринко… – звернувся, як раніше бувало в миті розчулення.

Вона відразу ж відгородилася кригою.

– Обійдімося без зайвих сентиментів. Ми не можемо довго грати в цю гру. Соня вчора запитала, чому ти спиш у вітальні. Здається, вигадки про фільми, які ти дивишся допізна, її не переконали. Зрештою, мені набридло прикидатися!

Стас знітився. Довго мовчав.

– Я не хочу розлучатися. Дай мені шанс… – Видно було, як важко давалися ті слова. – Розумію, таке пробачити нелегко… Можливо, згодом… Я чекатиму.

Ярині стало так важко дихати, ніби то не чоловік, а вона вимолювала пробачення за свій важкий гріх. Серце обізвалося щемким болем, готове пройнятися співчуттям. Не дозволила! Не глянувши на Стаса, вийшла мовчки з кімнати. Бічним зором усе ж таки помітила, як він опустив голову.

Сиділа, зачинившись у спальні. Боялася, що якщо Стас прийде і знову благатиме про прощення, не втримається – пробачить. А тоді що? Вона ж щоразу, як він торкатиметься її, згадуватиме про його зраду, про те, що він так само цілував іншу жінку, кохався з нею. Для неї це нестерпно!

– Усяке трапляється в житті, – пожурилася мати, коли Ярина поскаржилася їй на свою біду. – Інколи й важко, а потрібно пробачити людину. Кожен може помилитися.

– Але зраду?! – обурилася донька. – Як можна жити з чоловіком, якому не довіряєш? Ти змогла б?

Матір задумалася. Потім відповіла:

– Я змогла.

Ярина була не просто здивована – шокована.

– Тільки не виказуй навіть поглядом батькові, що ти дізналася про цей випадок. Він почуватиметься незручно перед тобою. Це трапилося, коли ми ще жили в селі. Іванкові, твоєму старшому братові, тоді було майже п’ять рочків, і ми з ним надовго потрапили до районної лікарні із запаленням легенів. Батько залишився господарювати вдома сам. Співчутлива сусідка частувала його то пиріжками, то борщиком, а інколи й до себе на вечерю запрошувала. Одного разу він і заночував у неї. Чому кажу «одного»? Сам зізнався мені в цьому. Сказав: «Не хочу, щоб із чуток дізналася. Випив зайвого. Обіцяю, що до рота більше не візьму оковитої». Як бачиш, слова свого дотримав. І мене шанував та шанує до цього часу так, що інші жінки заздрять.

– Невже після такого ти не припинила його кохати?

Мати усміхнулася.

– Я його кохала і досі кохаю. А свідченням того стало твоє народження. Якби ж я не пробачила твого батька, то не мала б такої чудової донечки.

Жінка пригорнула Ярину до себе й поцілувала в голову.

– Тож добре, дитино, зваж усе, перш ніж остаточно щось вирішити.

Ярину охопили суперечливі почуття. Вона завжди вважала батька ідеальним чоловіком. Згадала пам’ятні епізоди зі свого дитинства, юності, пов’язані з ним. Ось він вчить її кататися на велосипеді, терпляче допомагає побороти страх. А ті надскладні для неї завдання з геометрії, фізики? Без нього вона також не впоралася б. Татко рідко підвищував на них із братом голос – було достатньо докірливого погляду, щоб їм стало соромно за свої вчинки. Ярина завжди захоплювалася ним, а виявилося, що й він не безгрішний. Йдучи додому, зайшла попрощатися до нього в майстерню, де він чаклував над своїм залізяччям. В око впали батькові руки, натруджені, мозолисті. Як багато доброго вони зробили для неї! Вдячність переважила негатив від материного зізнання. Мабуть, усе ж таки не їй, доньці, судити його за давню провину перед своєю дружиною.

Літо минало в буденних турботах. Щоправда, кожен тепер був заклопотаний своїм, уникаючи присутності іншого. Якщо Стас щось робив на подвір’ї, то Ярина знаходила заняття в будинку. І навпаки.

Ярина розуміла, що «холодна війна» між ними має закінчитися або примиренням, або остаточним розривом. До першого вона не була готовою, бо рана у зрадженому серці не гоїлася, та й пам’ять ніяк не могла стерти побаченого біля офісу чоловіка. Розлучення… Ярина намагалася переконати себе, що воно неминуче, однак те саме серце, скривджене і неприступне у гніві на чоловіка, починало протестувати. Виявилося, що то дуже нелегко – маленьким папірцем про розірвання шлюбу винести вирок багатьом рокам щасливого подружнього життя. Так, вона мала їх за щасливі, бо серйозні суперечки між ними виникали вкрай рідко і закінчувалися цілковитим порозумінням. Зрада Стаса стала для неї справжнім шоком, адже не бачила для неї підстав. Як виявилося, помилялася…

Одружилися вони з палкого кохання. Ярина згадує їхню першу зустріч, перше побачення. Перші спільні ночі, неймовірні, шалені…

– Ти богиня… Богиня кохання… – шепотів Стас, вдячно обціловуючи її всю після пристрасного єднання.

Червінь гарячить щоки Ярини. То були чудові миті! Коли на перешкоді до насолоди не стояли ні зайва скромність, ні втома – не було жодних обмежень!

Народилися одне за одним Захар і Сонечка, додалося турбот. Стас, ніде правди діти, допомагав доглядати за малечою. Виходив на прогулянки, змінював підгузки, коли діти хворіли, ділив з Яриною безсонні ночі. Але вона однаково втомлювалася і вже не так часто прагла інтиму.

– Розбудиш мене, коли звільнишся? – просив він її, йдучи у спальну кімнату.

Він і посуд помив, щоб вона не затримувалася, але Ярина вирішила спекти трохи печива до сніданку: дітям корисніше домашнє, без усіляких шкідливих добавок.

Вона виймала з духовки печиво, мила дека, потім помічала не зовсім чисту стільницю, чайник… Йшла до ліжка, коли Стас спав глибоким сном.

«Чи варто будити? – сумнівалася, дивлячись на його вмиротворене обличчя. – І самій хочеться спати…» Лягала поруч, одразу ж засинаючи.

Наступного дня він трохи сердився, але недовго, бо знав, що Ярина незабаром загладить свою «провину».

Згодом такі випадки частішали, вони звикали до того, що припливи пристрасті траплялися все рідше. Ярина не бачила в цьому нічого аномального: роки диктують свої правила, зрілість – це не юність з її невситимою енергією, якої вистачало буквально на все: на роботу, кохання, активний відпочинок.

Ярині знову згадалося пам’ятне з юності. Того літа вони провели частину відпустки у батьків Стаса, які жили в селі неподалік річки. Обоє вважали себе непоганими плавцями, отож засперечалися, хто швидше дістанеться протилежного берега.

Річка була широченькою, і коли вони опинилися на суші, то ледве дихали від утоми. Однак варто було Стасові торкнутися рукою її напівоголених грудей, як обох охопила нестримна жага, в якій, здавалося, вони втратили зв’язок із часом, землею, усім світом! Були лише він і вона та їхнє кохання…

Торішнього літа вони також у вихідні приїхали допомогти стареньким на городі. Вечоріло. Батьки пішли вже в дім, а Стас із Яриною ще поралися.

– Може, згадаємо молодість? – ніби жартома запропонував чоловік, кивнувши на річку.

У його очах вона побачила надію і бажання. Чомусь їй здалося це легковажністю, неприйнятною в їхньому віці. Обом за сорок, дорослі люди. Кохатися на брудній землі, як дикуни? Навіщо?! Щоб потім відмиватися від тієї пилюки в не менш брудній річці?

Ярина й навела всі ті аргументи, які мали б переконати Стаса в несерйозності його намірів. Він тоді образився на неї, мовчки ліг спати, не поцілувавши, як зазвичай, перед сном. Ще й демонстративно відвернувся у протилежний бік.

«Неначе маленький вередливий хлопчик, якому відмовили купити іграшку, – подумала вона з іронією. – Нічого, до завтра пересердиться».

Однак наступного дня, хоча чоловік і відповідав на її запитання, було відчутно, що робив це неохоче. Незлагода згодом забулася, бо Ярина не вважала все те чимось серйозним, таким, що може зруйнувати їхнє спокійне подружнє життя. А тепер виявилося, що отой спокій якраз і не влаштовував її чоловіка. Йому, бачте, хотілося буревіїв, вогню, вулканічних пристрастей… І це, незважаючи на доволі пристойні роки!

Ярина підійшла до вікна. Стас поливав квітник. Узагалі-то, це завжди робила вона, оскільки любила спостерігати за тим, як її улюблені красуні п’ють життєдайну вологу, як свіжішають майже на очах. Цього тижня вона забула про них, а на термометрі показник не раз сягав тридцяти градусів. Добре, що чоловік помітив страждання рослин. Стріпнулося щось у серці, надщербило кригу… Вдячність.

Жіночим поглядом спостерегла міцну, але доволі струнку постать Стаса. «А він має непоганий вигляд. Навіть сивина додає йому якогось шарму, – подумала. – Недарма та фіфа зазіхнула на нього». Чи не вперше за час їхнього розладу з’явилося почуття переможного задоволення: все-таки він віддав перевагу їй, Ярині, а не тій розлучниці! Вона не відкидає того, що тримає його тут і дім, у який вклав чимало зусиль, і діти, яких щиро любить, але жодного чоловіка, який намірився розлучитися з дружиною, ці речі не зупинили. А якщо насправді Стас усе ще кохає її? Можливо, варто прислухатися до його бажань, а не егоїстично стояти на своєму?

– Вам, жінкам, і в п’ятдесят, і пізніше кохатися ніщо не завадить, а до чоловіків роки безжальні, тому хочеться насолоджуватися, поки є змога, – ніби дорікнув їй, коли вона вкотре знехтувала його спробою помиритися.

Хіба він не має рації?

– …Ти моя богиня. Моя Афродіта!

На кошти, подаровані їм на весілля, вони вирішили придбати туристичну путівку. Ярина обрала Грецію. Історик за фахом (щоправда, їй не випало працювати за ним, бо у школах її містечка на той час не було вільної вакансії), вона особливо захоплювалася античною міфологією.

– Я завжди мріяла побувати в тих місцях, побачити старовинні храми, побудовані (ти лише уяви!) тисячі літ тому!

Вони ступали стежками, якими колись бігали діти древніх греків, на яких зустрічалися закохані афіняни, милувалися залишками будівель, які хоча й поруйнував безжалісний час і завойовники, але все ж були чудовими у своїй досконалості, слухали розповіді екскурсовода про романтичні й часто трагічні пригоди античних богів. Здається, ніхто не залишився байдужим, а чоловіки не обійшлися без того, аби не порівняти еталони жіночої краси, які існували в різні періоди. Ярина поглянула на Стаса, який уважно роздивлявся копію статуї Афродіти. Він зауважив той погляд.

– Ти краща за неї, – промовив тихенько на вухо. – Куди їй до тебе!

Та все ж таки вночі він назвав її своєю Афродітою, і вона не образилася, бо то лестило їй – бути такою ж гарною, такою пристрасною в коханні, як та богиня, від якої втрачали голову могутні боги і смертні чоловіки…

Ярина підійшла до великого дзеркала у шафі. Не неї дивилася ще зовсім молода жінка, з трохи втомленим поглядом, невеличкими зморшками біля очей і кутиків вуст. Скинула охайний фартушок, який останнім часом став невід’ємним атрибутом у її гардеробі. Ось так краще!

Вийшла на подвір’я, де чоловік закінчував поливати квіти. Підійшла до нього.

– Вечеря готова. Не затримуйся, там твої улюблені млинці.

Стас був вражений: це вперше за довгі місяці розладу Ярина запросила його на вечерю! До цього він обідав у містечковому кафе біля роботи, а вдома обходився бутербродами. А тут раптом…

Ярина зайшла в дім. Знала, що про зраду чоловіка не зможе забути ось так, одразу, але спробує все ж таки його пробачити, бо, мабуть, і на ній лежить провина за те, що сталося.

– Отже, – вирішила, – Афродіта має повернутися і знову стати найбажанішою жінкою для свого коханого!

Почула знайомі кроки за спиною. Навіть не повертаючись, відчула хвилювання Стаса. Серцем відчула…