ПОТРІБНІ ЛЮДИ

Андрій був неймовірно радий зустрічі з Оленою. Це було відчутно в усьому. Його зацікавлений погляд із мерехтливими веселими іскорками в очах, легкі обійми, бажання постійно тримати Олену за руку. Наче дівчина могла вислизнути, зникнути, щойно він її відпустить.

Спочатку гуляли набережною, спустилися на пляж і трохи відстали від Ірини та Сергія. Оленка зняла босоніжки на маленьких підборах і пішла боса по теплій спокійній воді. Хлопець і дівчина розмовляли і розмовляли, сміялися. Андрій постійно повторював:

– Аж не віриться, що ти тут, зі мною, що спілкуємося наживо, а не телефоном чи в повідомленнях.

А потім тихо запитав дозволу поцілувати її. Олені стало смішно.

– Чому ти запитуєш? Адже я не перша дівчина, яку ти повів гуляти пляжем? Геть ти не схожий на сором’язливого хлопця. Радше скидаєшся на мачо з чорноморського узбережжя.

– А хіба важливо, хто тут гуляв зі мною раніше? З тобою все інакше, – сказав він і повільно обійняв її за плечі.

Поцілунки на тлі нічного неба, зірки і доріжка, яку освітила того вечора повня. Все було чудово і приємно. Танцювати вони тоді не пішли. Замість цього хлопці запропонували піти на пізню каву з млинцями в одне гарне кафе, що працює до ночі. Їм було дуже комфортно разом. Компанія із двох пар. Молоді, трохи закохані і трохи шалені.

А далі дні побігли зі швидкістю пінних хвиль, що обіймають піщаний берег сонячного літнього дня. Молоді люди каталися на катері, їздили в інше місто на імпровізовану екскурсію, засмагали на пляжі й таки пішли танцювати. Пили холодне шампанське, танцювали до сходу сонця і були щасливі.

Аж раптом сонячні промені відпочинку затулила темна хмара. Андрій зник. Спочатку його начебто викликали на роботу. Потім потрібно було навідати батьків в іншому місті. Він усе обіцяв і обіцяв Олені, що от-от звільниться. Сергій та інші друзі Андрія, з якими встигла познайомитись Олена, розводили руками: «Що сталося? Куди подівся? Не схоже на нього».

Олена перестала телефонувати хлопцеві. Вона сприйняла цю поведінку як небажання бачити її. Хоче від неї сховатися, не бачитися. Нехай так і буде!

Уже декілька днів дівчина вдавала, що розважається, відпочиває, не бере до голови та близько до серця отого зникнення Андрія. І часом це їй таки вдавалося. Хоча думками постійно відлітала в ті дні, коли вони з Андрієм були разом. Все було добре, чудово, аж занадто. По-літньому, по-курортному казково і геть поза реальністю, яка почнеться в кожного своя, щойно закінчаться канікули в дівчат.

Невпинно наближався час їхнього від’їзду. Ірця за ці два тижні дуже зблизилась із Сергієм і навіть була знайома з його молодшим братом та мамою. До слова, вони збиралися продовжити своє спілкування і стосунки вже після приїзду додому. Сергій пообіцяв приїхати в гості до Ірини.

Олена була рада за подругу та за себе. Іринка була зайнята своїм новим залицяльником і зовсім не мучила Олену розпитуваннями про її стан та почуття.

Останнього вечора була дуже гарна приємна погода. На морі штиль і неймовірної краси захід. Сонечко ніби не ховалося за обрій, а пірнало в тепле й лагідне серпневе море, залишаючи в небі чудесні коралові, рожеві й пурпурові тіні. Природа хотіла наостанок потішити відпочивальниць, компенсувати душевні переживання неймовірними кольорами і барвами літа, яке потроху наближалося до свого кінця.

Ірина дуже просила подругу погуляти разом пляжем. Вони із Сергієм та Олена, а ще буде молодший брат Сергія Віктор. Олена довго не погоджувалася. Казала, що може дати собі раду і ні з ким наостанок її зводити не треба. Ірина нарешті не витримала й зізналася:

– Віктор сам хоче з тобою бачитись, дуже мене просив умовити тебе на цю прогулянку.

Олена пам’ятала цього непривітного, хоча й симпатичного хлопця Вітька, як називав його брат. Вони декілька разів були в одній компанії, коли гуляли вечорами з Андрієм та його друзями. Вікторові було дев’ятнадцять, він нав­чався в університеті, грав у футбол, не вживав алкоголю. Олена похвалила хлопця за це під час першої зустрічі, чим спричинила вдавані жартівливі ревнощі Андрія. Декілька разів вони з Віктором спілкувалися на різні теми. Чомусь він завжди хотів щось довести іншим, Олені зокрема. А може, просто так привертав увагу.

Оленка нарешті здалася: добре піти і розвіятись. Вона в монахині не записувалась. Та й Андрій після її від’їзду точно не сумуватиме. Хоча десь у глибині душі Олена сподівалася, що він сьогодні з’явиться, проситиме вибачення і правдиво страждатиме через змарнований час.

Вони зустрілися на набережній о сьомій. Узяли у вуличному барі по коктейлю та пішли зустрічати захід сонця. Олена була роздратована цією зустріччю. Краще б сиділа в номері. Віктор, навпаки, був радий її бачити, сипав компліментами, був турботливим. Гуляючи, Сергій та Ірина непомітно відстали та присіли десь на теплому пісочку.

Олена брела пляжем по щиколотку в теплій молочній воді. Віктор дбайливо тримав її босоніжки за тоненькі золотаві ремінці. Сам викликався на допомогу. Вони говорили про різне. Навчання і плани, майбутнє і мрії. Дуже дивними здалися дівчині привітність і люб’язність Віктора. Олена більше слухала, мляво реагуючи на його приємні слова і компліменти, ухильно відповідаючи на запитання. Раптом хлопець зупинився і трохи голосніше мовив:

– Це ти через Андрія така сумна й сердита?

– Я не сердита, а дещо збита з пантелику. Нащо ти мене вигулюєш тут, розважаєш? Я завтра зранку їду додому. Невже курортниць мало на узбережжі? Чи, може, тебе Андрій підіслав? Взаємо­заміна, так би мовити?

Віктор стояв якусь мить мовчки. Дивився Олені просто в очі, не відводив погляду. Його щоки трохи порожевіли, погляд був серйозним і навіть трохи кілким. Олена зрозуміла, що перетнула якусь межу. Далі все сталося як у романтичному фільмі.

Віктор підхопив її одним порухом, перекинув через плече і поніс пляжем. Вона пручалася і кричала на нього. Але хлопцеві було байдуже. Лише дійшовши до павільйону з вузькими лавками, який слугував відпочивальникам захистом від дощу і обіднього сонця, хлопець зупинився. Віктор кинув на пісок поряд із лавкою Оленчине взуття, а потім обережно посадив її на лавку. Сам умостився поруч. Навколо не було ні душі, а перед ними – незабутній, особливий захід сонця. Захід літа, яке все більше наближається до вересня.

– Що ти собі дозволяєш? – гордо мовила Олена.

– А як інакше заспокоїти тебе і дати зрозуміти, що цей довбень Андрій тут ні до чого?! А ти для мене не якась там курортниця?! І взагалі, де ти його знай­шла, того Андрія? Не пара він тобі. Він це зрозумів і сховався в нору!

Олена була ошелешена цим монологом. Хвилину мовчала й уважно дивилася на хлопця. Дівчина спілкувалася з ним і навіть не підозрювала, що для нього їхнє спілкування має неабияке значення. Оленка отямилась від почутого і спокійно мовила:

– А хто мені пара? Ти?

– А хоч би і я! – серйозно та спокійно сказав хлопець.

– Я точно знаю, що тобі треба. І це не його балачки, вихваляння та дешеві лестощі.

– Так! Просвіти мене, Вітю. Бо я інколи й сама не знаю, що мені треба, – мовила дівчина, усміхаючись.

У цей момент вона усвідомила, що побачила Віктора справжнім, щирим і відважним. І це Олені у ньому сподобалося.

– Про тебе потрібно турбуватись, говорити з тобою відверто, а ще обов’язково носити на руках. Таку дівчину не можна кидати ні на світанку, ні на заході. Тобі потрібно відводити час і цікавитися тобою, твоїми інтересами. Ти особлива! Отак!

Олена була здивована вкотре за цей вечір. Це ж треба, коли хочеш просто тихо спакувати валізу і втекти додому, життя дарує тобі таку несподіванку. Уголос дівчина лише промовила:

– І давно ти все це зрозумів?

– Щойно побачив тебе, – не роздумуючи, сказав Віктор. – І тому так бісився та сперечався під час наших попередніх зустрічей. Адже ти була з тим, хто не в змозі тебе цінувати.

– А я думала, що ти просто грубіян, – мовила Олена з усмішкою.

Віктор нахилився і ніжно поцілував Олену. Вона відповіла взаємністю. А потім вони спостерігали, як сонечко поступається місцем зорям, як місяць вимальовує на спокійній морській гладі свою доріжку. І їм було добре удвох, тут і зараз. А це вже важить не так і мало, як для одного літа, для однієї відпустки.

Прощаючись глибокої ночі, вони не обіцяли одне одному бачитися чи телефонувати. Олена лише продиктувала Вікторові номер свого мобільного і просила не проводжати завтра.

Він не послухався. На ранок Віктор з букетом польових квітів чекав її на вокзалі. Олена була приємно вражена. А ще більше здивована тим, як може змінитися життя за декілька годин. Як змогли зневіра і розчарування хай не зникнути повністю, але звільнити трохи місця приємним словам, теплій симпатії та безмежній вдячності до цього вродливого й мужнього хлопця. Він допоміг відчути себе особливою. Він був потрібен їй у цей час і в цьому місці.

Давно вже зникла з виду будівля старого вокзалу. Колеса вагона настукували свою приємну тиху мелодію. За вікном починався дощик. Іринка була неговірка. Дивилася у вікно і витирала долонею непрохані сльозинки. Із Сергієм у них був не курортний роман, а справжнє почуття. Вона щиро в це вірила. Та, мабуть, і він був такої думки, адже вже писав, що сумує за нею.

Олена ж була спокійною та задумливою. Вони з Віктором не обмінювались обіцянками, а лише домовилися телефонувати одне одному. І без планів, образ і невиправданих очікувань. Уже в потязі їй надійшло повідомлення: «Я завжди радий тебе чути, моя особлива дівчинко!».

Андрій зателефонував їй якось надвечір, в останні дні літа. Оленка якраз запросила подруг на імпровізовані посиденьки з рожевим вином, фруктами і тістечками. Коли побачила на екрані незнайомий номер, трохи здивува­лася. Почула його голос і здивувалася ще більше. Дівчата почали хихотіти і складати долонями серденька. Олена ж була дуже серйозною та навіть суворою. Вона сухо привіталася й замовкла. А Андрія було не стримати. Цікавий це був монолог.

Говорив він про те, що дуже хотів і хоче бути з нею. Але злякався тоді. Злякався своїх почуттів, злякався її незалежності, а найбільше того, що почуття його не взаємні. Просив вибачення, говорив, сипав компліментами. Телефонував з незнайомого номера, бо думав, що на його дзвінки Оленка не відповість.

Дівчина вийшла на балкон і слухала це все з якимось відстороненим задоволенням. Під ногами муркотіла і крутилася її киця Сонька. У кімнаті гомоніли подруги. Олені були приємні слова і зізнання Андрія. Приємні як закінчення чогось милого, літнього, але втраченого, неактуального в нових реаліях сьогодення. Його неочікуваний дзвінок став крапкою в цій літній історії. Вони були потрібні одне одному, втім лише на певний проміжок часу, на певному етапі життя. Олена це чудово розуміла саме зараз, цієї миті. Вона щиро бажала Андрієві щастя, але їхні дороги точно вже не перетнуться.

Літо збігло непомітно, поступившись вересневим теплим дням, прохолодним вечорам, новому навчальному року. Олена майже щодня отримувала звістку від Віктора. Він виявився цікавим і щирим співрозмовником. І дівчина була дуже рада, що доля подарувала їй такого доброго друга. Так, саме друга.

Адже життя таке непередбачуване, і вже в жовтні воно приготувало Оленці нову зустріч, яка неодмінно змінить її життя, подарує щастя і кохання, відчуття власної особливості. Але чи була б та доленосна зустріч можливою, якби не досвід, інколи навіть болісний, проте неповторний. Хіба цінуватимеш своє, якщо не знатимеш, що тобі треба, хто тобі потрібен?