ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
690Історії з життя
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Ранок… Прокинулась. Потягнулась аж до хрусту кісток. Декілька хвилин непорушно лежала і вдивлялась у вицвілу від часу люстру на стелі. Цьому шматку скла вже, певно, більше років, ніж їй. Добре, що хоча б раз на шість-сім років батьки переклеюють шпалери. Щоправда, щоразу невиразних пастельних кольорів. Але Рита до цього звикла. Таким самим сірим і невиразним було її життя…
Єдиний світлий промінь у Ритиному існуванні – книги. Цим скарбом була заставлена вся книжкова шафа, всі полиці. Зате шафа на одяг була напівпорожньою. Дівчина не любила привертати до себе увагу, воліючи залишатися сірою мишкою… Саме так і називали її спочатку у школі, згодом в інституті, а тепер у колективі фірми, де працювала…
Ще трохи поніжилась у ліжку, глянула на годинник і раптом підхопилась. Душ. Легкий сніданок. За пів години вже стояла в коридорі й шукала ключі від квартири. Волосся зібране в тугий хвіст і гладко зачесане, сіренький плащик, навіть найменшого натяку на макіяж. Вона ж мишка… Треба підтримувати статус…
На роботу, як і завжди, Рита прибула однією з перших. Молодша від багатьох колег, вона була помічником головного бухгалтера, тож не уникла невимовних заздрощів і перешіптувань за спиною. Але байдуже! Основне, що безпосередня керівничка дівчини Надія Климівна цінує її здібності. Рита мала і справді світлу голову та чіпкий розум. Це допомагало в роботі, але не в стосунках із людьми. Дівчина не звикла пліткувати, хвалитись обновками, годинами смакувати каву в робочий час, уникала зайвих балачок, тому не мала подруг, не знаходила спільної мови з колегами. За майже тридцять років свого життя зуміла вибудувати навколо себе високий щільний мур. І нікого не бажала впускати у свій таємничий світ…
Робочий день був у розпалі. Рита з Надією Климівною готували звіт. Ретельно звіряли кожну цифру, адже тут помилки недопустимі. Тим паче, коли ось-ось має зайняти директорське крісло новий власник фірми.
– Господи! Все тіло заклякло, – зітхнула пані Надія і відкинулась на спинку крісла.
– Відпочиньте трохи. Я зараз принесу вам кави.
– Дякую. Це точно не завадить. Бо вже очі над цими цифрами злипаються.
Рита швидко попрямувала до офісної кухні. Їй услід недобре подивилось декілька пар очей.
– Подивіться, у якій спідниці наша миша прийшла сьогодні! Таких моделей вже років десять ніхто не носить. А блузка! Ви бачили ту ганчірку? Який сором! Псує загальну картину фірми, – театрально закотила очі перша модниця й кокетка Вірочка.
Жінки кепкували пересміюючись. Але в кабінет зазирнула пані Надія, і всі, мов за командою, стихли. Головна бухгалтерка обвела прискіпливим поглядом робочі столи і сказала:
– Чого кихкочете? Роботи немає? Я ще раз повторюю: до обіду здати мені звіти щодо всіх відділів. Зрозуміло чи ні?
Жінки дружно закивали головами й занурились у монітори комп’ютерів. Блузки і спідниці вже нікого не цікавили. Ліпше начальниці не гнівити, бо горе буде…
Рита принесла філіжанку духмяного напою. Кількахвилинна перерва подарувала полегшення. Тож із новою силою вони взялися до справи.
– Забула сказати: завтра ми йдемо на зустріч із новим керівником. На шосту вечора, у ресторані «Геліос». Не запізнюйся. І раджу змінити трохи стиль одягу. Тож підемо сьогодні в магазин до моєї знайомої, виберемо тобі гарну сукню, – пані Надія приязно усміхнулась, і Рита густо почервоніла. Це вперше начальниця зробила зауваження щодо її манери вдягатися.
– Гаразд, – погодилась дівчина і подумки зраділа, що сьогодні буде зарплата.
Плани Рити змінювались. Життя теж. Інтуїція підказувала дівчині, що зміни будуть кардинальні…
***
Затишний ресторан огорнув Риту в теплу ніжну шаль, зіткану з гарної мелодії та дивовижних ароматів. За столиком біля вікна дівчина помітила пані Надію і незнайомого чоловіка. Молодого. Вродливого. Підвівся їй назустріч. Усміхнувся. Рита відчувала себе у приталеній темно-синій сукні з відкритими плечима майже голою. І чому вибрала саме цю? Мабуть, тому, що підсвідомо знала, якою привабливою буде в ній… Привітно кивнула. Збентежив його погляд, струмом пронизав потиск теплої руки. Відрекомендувався Романом Владиславовичем. Дівчина назвалась у відповідь. Пані Надія усміхнулась чоловікові та
приязно подивилась на Риту.
– Оце і є моя права рука. Навчу її всіх премудростей, а тоді можна зі спокійною душею йти на заслужений відпочинок, – сказала прямо.
Рита вражено завмерла. А це що за новина?!
– Надіє Климівно! Про що мова?
– Маргарито, я казала вже неодноразово, що хочу поїхати до доньки в Іспанію. Онуці чотири роки, а я лише через скайп її бачила. Зять працює, ніяк вирватись до мене не можуть. Отож візьму ініціативу у свої руки… Хоч побачу, як люди за кордоном живуть. Та й стомилась уже від роботи. Час на відпочинок…
Замовили вечерю. Приємна бесіда. Погляди Романа… е-е-е… Владиславовича сповивали шовком ніжності. Рита розгублено кліпала. Відповідала на запитання завченими фразами. Почувалась скутою і нещасною.
Чоловік не зводив з Рити очей. Усе чарувало в цій молодій жінці, майже дівчинці. Простота, скромність, природність. Уперше в житті бачив, щоб жінка прийшла в ресторан без макіяжу. Це було так зворушливо! І прекрасно… Серце схвильовано било на сполох… Давно ніхто не породжував у нього таких емоцій, як ця маленька пташка. Так і хотілось загорнути її в обійми й захистити від усього світу…
Вечеря добігла кінця. Тепло розпрощались. Роман Владиславович наголосив, що з наступного дня буде вже в офісі.
– Папери ми підготували. Рита принесе, щоб ви ознайомились, – сказала пані Надія, махнула рукою і попрямувала до автівки.
– Тоді до завтра, Маргарито. Можна так до вас звертатися? – тихо поцікавився.
– Звісно! Не люблю зайвого пафосу…
Чоловік торкнувся Ритиної руки, злегка потис її. Мурахи… Тисячі мурах пробігли шкірою… Дівчина здригнулась. Зронила з вуст легке зітхання. Роман лукаво вигнув брови:
– Вас підвезти додому?
– Дякую, я викличу таксі…
– Прошу, не відмовляйте мені в задоволенні відчути себе справжнім джентльменом!
Дівчина усміхнулась. Згідно кивнула головою. Разом пішли до його автівки. Їхали мовчки. У салоні приємно пахнуло шкірою і лунала тиха музика. Рита пояснила, де живе. Здивувався:
– То ми майже сусіди! Я живу в будинку біля ювелірної крамниці «Орхідея». Знаєте, де це?
Кивнула. Потай вивчала його бездоганний профіль, милувалась тим, як упевнено й легко веде машину.
– То чому ж досі я не помічав такої чарівної дівчини? Ви ховаєтесь від людей? – пожартував.
Рита усміхнулась. Так, він правду сказав – вона ховається… За стінами невиразної, тьмяної квартири, у своїх книгах… Так легше жити…
– Просто майже ніде не буваю. Робота, дім – оце й усе, – тихо сказала.
– Доведеться вас рятувати.
– Від кого?
– Від сірих буднів…
Еге ж, подумала, і від самої себе… Та нічого не сказала. Його авто майже нечутно прошурхотіло до потрібного під’їзду.
– Дякую, що підвезли. До завтра!
– Рито, зачекайте, – спинив дівчину за руку, коли виходила з автомобіля. – Я їхатиму завтра зранку, тож дозвольте вас забрати.
– Не хочу створювати вам зайвого клопоту.
– Облиште! Приємно їхати на роботу в такому товаристві. Чекаю вас завтра о сьомій на цьому місці…
Авто зникло за рогом будинку, а Маргарита ще стояла й дивилась йому вслід. У сірої мишки виростали крила. Ще трохи – і вона перетвориться на чарівну пташку. Основне, аби не на кажана…
***
Рита марно намагалась зібрати докупи думки. Цього ранку вони вперто розповзались на всі боки. Голова була зайнята лише… Ох, навіть імені його називати не хоче! Засів від учорашнього вечора так міцно в її свідомості, що годі було бодай на чомусь зосередитись… Навіть мама помітила, що дівчина розгублена…
Рита крутилась перед дзеркалом у коридорі. Як не личить цей сірий плащик до її гарного настрою! Сьогодні ж треба придбати новий. І взагалі, хочеться змінити свій образ до невпізнанності. Дівчина прискіпливо придивилась до себе ще раз, хвилину подумала, а тоді рішуче смикнула зібране волосся – і воно хвилями розсипалося на плечах. Довге, блискуче, густе. І колір гарний – темно-русявий, з рудуватим відблиском. Навіщо ховати таку красу? Зміни почнуться просто зараз…
Авто Романа Владиславовича вже стояло біля під’їзду. Він вийшов. Привітались. Роман відчинив дверцята. Легкий вітерець роздмухнув пасма її волосся, і воно тонкими змійками ковзнуло по його руці. Роман здригнувся. Напружився. Ця жінка задурманила йому голову…
Дорогою до офісу говорили, не змовкаючи ні на мить. Так, ніби були знайомі все життя. Рита почувалась надзвичайно легко й розкуто поруч із Романом. Міцний мур її захисту порушився, перше каміння важко посипалось на землю. А вона цього навіть не відчула. Нічого не відчувала і не бачила, крім чоловіка, у якого щохвилини закохувалась усе більше…
Разючі зміни з Ритою не залишились поза увагою її колег. Посипались припущення, вигадки, плітки з новою силою.
– Сіра миша змінила шкуру, – злісно сміялась Віра, заздрісно поглядаючи на елегантне, вишукане вбрання Рити, на її розкішне волосся.
Як тут залишатись спокійною фарбованій білявці з тьмяним, випаленим фарбою волоссям, коли поруч була така суперниця? А Віра ж мала грандіозні плани на нового шефа! І хто б міг подумати, що все зіпсує ця зараза Ритка? Як тепер змиритись із поразкою? Бо чого дівчина вже тільки не робила, аби привернути увагу Романа Владиславовича, а він і не дивиться на неї. Лише раз звернув на неї увагу, коли прийшла на роботу у відвертій сукні. Сказав, аби дотримувалась офісного дрескоду. Ох, Віра тоді ледь зі сорому не згоріла. А всі навколо глузливо посміхались. Навіть її подруги… Зміїне кубло!..
Єдина людина, яка щиро тішилася щастям Рити, була Надія Климівна. Саме на це вона й сподівалася. Усім серцем бажала цій дівчинці гарної долі. А хто ж може бути кращим для неї, як не Роман?! Пані Надія знала його ще змалку. Виростав майже на її очах і завше дивував своєю недитячою серйозністю та поміркованістю. Ще тоді знала, що Роман буде великою людиною, бо цілеспрямований та розумний. Так і сталося. До того ж досі не одружений. Як казала його мама, подруга пані Надії, надзвичайно прискіпливий і перебірливий.
Але це не так! Просто не зустрів досі тієї єдиної… Доки пані Надія не познайомила його з Ритою. Неозброєним оком видно, що Роман нарешті закохався. Як і сама Рита… І це чудово!..
***
Робочий день розпочався, як і завжди, з візиту до пані Надії. Та цього разу йшлося не про важливі папери, а про… Романа Владиславовича.
– Захворів. Така сильна застуда – ледве говорить. Немає кому навіть ліків привезти. Риточко, я дуже тебе попрошу: поїдь до нього, малини завези, купи щось від застуди. Я б сама це зробила, та, на жаль, не маю часу, – пані Надія скрушно розвела руками.
Дівчина схвильовано кивнула. Авжеж. Вона про все подбає. Аби лише Роман видужав…
Ось Маргарита вже біля потрібних дверей (адресу дала Климівна). Натиснула на кнопку дзвінка. Серце з грудей вистрибувало. Роман за мить відчинив. Здивовано завмер. Рита почувалась цілковитою дурепою, простягаючи йому пакунок із малиновим варенням і пігулками від застуди:
– Привіт. Це вам. Одужуйте…
Руки дівчини схвильовано тремтіли. Обличчя палахкотіло соромом. Як незручно!
– Привіт. Неймовірно вдячний. Проходьте, будь ласка. Приготую вам чай. Звісно, якщо вірусів не боїтеся…
– Але ж… робота…
– Даю сьогодні вам відгул! – весело махнув рукою і закашлявся.
Квартира вражала простотою і бездоганним смаком. У ній не було нічого зайвого, пишного, помпезного. У кожній дрібниці інтер’єру – елегантність і стиль.
– Розташовуйтесь, де вам зручно. Я зараз чаю заварю.
– Ви ж хворі, а клопочетесь. Не треба. Покажете мені, де і що стоїть, я сама впораюсь, – Рита рішуче попрямувала в кухню.
Чайник засвистів. Вишуканий китайський глиняний сервіз чекав своєї черги. Рита замилувалась візерунком на бокатому заварнику.
– Подобається? – простежив Роман за її поглядом.
– Дуже…
– У мене є ще один. Тільки синій. Дозвольте зробити вам подарунок, – він дістав з полиці коробку.
– Що ви? Це ж така коштовна річ, – майже пошепки заперечила Рита.
Роман мовчки простягнув їй коробку. Їхні руки зустрілись. Обоє завмерли. Обох пронизало струмом. Мовчки поставили коробку на стіл. Наблизились одне до одного.
– Може, перейдемо на «ти»? – ледь чутно ворухнув вустами і провів пальцем по її вилиці.
Рита майже впала йому на груди. Так млосно стало! Так солодко… А він цілував до запаморочення. Притискав її трепетне тіло, пестив плечі, спину теплими долонями. Та коли торкнувся грудей, дівчина затремтіла. Зазирнув у її темні від пристрасті очі, ніби запитуючи дозволу. І Рита знеможено вигнулась назустріч його ласці…
Рита лікувала хворого чоловіка. Коханням, нестримним шаленством. Тепер він уже не самотній та забутий, а щасливий до запаморочення. Адже поруч кохана жінка, яку він плекав у своїх мріях. Дивився на неї – не міг надивитися. Цілував і голубив – не міг зупинитися. Не було сил відірватись від Рити…
Уже тихий вечір наполегливо стукав у шибку, а вони й досі, розімлілі та втішені, лежали біля каміна в обіймах одне одного.
– Я нікуди не відпущу тебе від себе, – шепотів їй лагідно.
Рита усміхалась. Замріяно водила кінчиком пальця по його широких могутніх грудях. А хіба вона кудись хотіла йти? Їй невимовно добре поруч із ним. А хто ж відмовлятиметься від свого щастя?..
***
Роман цілував її м’які русяві локони, обережно знімав тонке мереживо фати. Велике ліжко, всіяне пелюстками троянд, заклично розкинуло обійми, запрошуючи до себе молодят. Рита солодко заплющила очі від ніжних дотиків чоловіка. Її чоловіка… Пробіглась пальцями по шнурівці корсета і полегшено зітхнула, коли весільна сукня важко впала на підлогу.
– Кохана… Сонечко моє… – збуджено шепотів Роман. – Красуня…
Так. Рита красуня… Бо її кохають. Бо вона кохає… Немає вже сірої мишки. І більше ніколи не буде. Її життя виграє яскравими барвами щастя, повниться солодким нектаром любові, немов весняна брунька соком-силою…
Роман підхопив Риту на руки, пірнув в обійми ложа кохання… Духмяно зітхали пелюстки троянд, обліплювали гарячі тіла, що знемагали від п’янкого чару…
– Моя дружина, – Роман цілував розпашілі від пристрасті вуста Рити.
– Навіки твоя, – вона озвалась тихим відлунням і пригорнулась до його плеча, тамуючи сльози щастя…
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
26
Життєві історії
Життєві історії
