ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
366Історії з життя
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
«Мета виправдовує засоби». Цей вислів став життєвим гаслом Анатолія Григоровича ще із часів його юності. І потрібно сказати, що воно витягувало чоловіка з найскладніших ситуацій, яких було достатньо на його тернистому шляху. Якщо хтось інший зупинявся перед якоюсь ризикованою прибутковою аферою, боячись утратити репутацію порядної людини, то Анатолій Григорович, підраховуючи можливий зиск, ішов ва-банк, уважаючи, що переможців не судять, а перемагати, завдяки самовпевненості та наполегливості, йому вдавалося неодноразово. Щоправда, першу рису у своєму характері Анатолій Григорович називав по-іншому.
– Віра – це вже половина перемоги, – повчав своїх синів, – а нахабство – друге щастя. Це не мої слова – є така народна мудрість, тому знайте: разом це обов’язково приносить успіх.
Як це часто буває, зазнавши в дитинстві та в ранній молодості нестатків, Анатолій поставив собі за мету стати успішною людиною. Згадував, як батьки рахували кожну копійку, не маючи змоги ні купити йому бажаної іграшки і добротного одягу, ні послати його на навчання до вишу. Гнітило й більш ніж скромне умеблювання невеличких кімнат їхнього будинку, куди він, навчаючись уже в старших класах, соромився запрошувати своїх друзів. Бачив, як живуть заможніші ровесники, і заздрив їм до головного болю. На таких, як сам, не звертав уваги, дружбу водив хіба що з тими, хто вчився краще за нього, бо сам у навчанні зірок не хапав, а гарні оцінки отримувати хотів. Однокласники не наважувалися відмовити Анатолієві, коли, сідаючи під час контрольних робіт то до одного, то до іншого аса в певній галузі знань, він безцеремонно списував завдання (якось умів хлопець поставити здібних учнів у залежність від себе). Вчителі помічали цей неприхований плагіат, але, дивлячись на скромний одяг Анатолія і знаючи про небагаті статки його сім’ї, шкодували старанного списувача:
– Нехай дитина порадіє пристойній оцінці: Анатолієві й так не надто усміхається доля…
Хлопець же хотів, щоб доля не просто зрідка усміхалася йому, а сповна підкорялася його амбітним планам.
Випускникові маленької сільської школи, хлопцеві з посередніми знаннями вдалося подолати лише аграрний технікум, але й це для нього був непоганий стартовий майданчик. Анатолій дорослішав, що не рік засвоюючи принципи життєвої мудрості: не висовуватися де не потрібно; догоджати тим, від кого залежать успішні повороти у твоїй кар’єрі; керівництво завжди розумніше за підлеглих; не помастиш – не поїдеш тощо. Здавалося, всі ці орієнтири безвідмовно працювали впродовж усього його довгого успішного життя. Анатолій домігся непоганого матеріального становища, ставши власником прибуткового підприємства, із чоловіком улесливо вітається районне керівництво (та що там районне, він відомий не лише в області – має руку, як кажуть, і в столиці), але… Але сьогодні Анатолій остаточно усвідомив, що ці факти більше не мають для нього важливого значення. Можна сказати, справжню ціну він їм склав значно раніше, коли загинув старший син, і лише в шістдесятий день свого народження, в день свого ювілею, нарешті наважився підбити кінцеві підсумки життя.
Пам’ять наполегливо повертає Анатолія в далеку юність. Минуло понад тридцять п’ять років від того спекотного серпневого вечора, а він, як сьогодні, бачить перед собою розгублене і водночас щасливе обличчя Лариси, юної сільської красуні та гіркої невдахи, бо доля, обдарувавши її вродою, назавжди забрала змогу чути слова материної колискової, освідчення в коханні чи шепіт листя на деревах…
Хоч куди кидалися батьки, коли зрозуміли, що їхня донечка живе у світі безголосся, та лікарі, оглянувши дитя, завжди оголошували безжалісний вердикт:
– На жаль, у наш час медицина безсила в таких випадках. Чекайте – наука не стоїть на місці.
Мати дівчинки передплачувала всі медичні журнали, які існували, шукаючи в них рятівну інформацію. Бідолашні жили надією, але невдовзі доля ще раз відміряла дівчині лиха: хвороба одного за одним забрала її батьків, і Лариса залишилася наодинці зі своєю бідою. На той час дівчина закінчила школу для глухонімих, а от здобути якусь професію у спеціальному училищі вже не мала змоги. Пенсія з інвалідності, незначний підробіток (дуже гарно вишивала, але ніколи не брала за свою роботу багато грошей), маленьке господарство – все це допомагало Ларисі якось виживати.
Дівчина і справді була неймовірно вродливою, проте хлопців відлякувала її вада, хоча між собою вони інколи безневинно жартували:
– Ідеальна була б дружина: і не чутиме, як ти на світанні повертаєшся, і не читатиме моралі, коли вип’єш зайвого.
Але вести до вівтаря глухоніму наречену ніхто з них не поспішав.
Анатолій приїхав у село, де жила Лариса, отримавши призначення на посаду помічника агронома. Хлопець теж задивлявся на її граційну постать, його манила до себе якась трагічна вишуканість дівчини, глибокі очі лісової мавки, які вміють промовляти так, як не спроможні це робити найдосконаліші вуста. Та Анатолій також не думав про серйозні стосунки з нею. У його планах кандидатка на роль дружини інколи була схожа на Ларису, але, звісно, ніяких вад вона не мала. І належатиме його дружина до тих людей, у коло яких він мріє потрапити.
Так сталося, що квартиру винаймав юнак у бабусі, яка жила в сусідстві з Ларисою. Старенька горнулася до неї, можливо, сподіваючись зустріти свій неземний спокій на руках співчутливої дівчини, бо її донька, одружившись з іноземцем, перебувала в далекій Бразилії. Лариса, залишившись без рідні, також бачила в Галині Петрівні близьку людину, яка розуміла її без слів.
Молодий чоловік вніс у мирне життя двох самотніх жінок приємну різноманітність. Незайвими були й міцні руки в господарстві сільських жительок. Не дивно, що незабаром у серцях і Лариси, і Галини Петрівни з’явилася щира вдячність до хазяйновитого хлопця. А в найпотаємнішому куточку серця дівчини ховалося ще одне почуття, про яке вона ніколи не сказала б уголос, навіть якби могла розмовляти, але не могли сховати її очі.
Анатолій зрозумів, ким він став для Лариси. Це йому лестило, і водночас він боявся кепкування хлопців, тому нікому не розповідав про свої здогади.
Мудра бабуся одразу ж оцінила ситуацію. Галина Петрівна дуже хотіла бачити дівчину, яку любила, як рідну онуку, щасливою. Одного ранку, коли постоялець старенької снідав смачними пиріжками, які вона щойно спекла, розпочала здалеку:
– Таке це життя непередбачуване… Сьогодні ти на коні, а взавтра, дивись, у тебе нічого не залишиться, крім торби болячок.
Юнак уважно подивився на бабусю, мовляв, що вона має на увазі.
– Он наш колишній комірник, – повела далі Галина Петрівна, помітивши його зацікавленість, – хапав, хапав усе, що міг. Перетягав додому тонни колгоспного добра, дружину вгробив, бо і її змушував крадену пшеницю на горище виносити ночами, щоб ніхто не бачив, а тепер залишився сам, хворіє, доглянути його нікому. Син зрідка навідується, а до себе забирати не хоче, каже, що місця мало у квартирі. А невістка взагалі пропонує в будинку для літніх людей жити.
– Що ж, буває, – Анатолій підвівся, подякував за сніданок.
А ввечері Галина Петрівна знову почала філософську розмову.
– Золота дитина, – кивнула на сусідське подвір’я. – Такій дружині ціни не буде. То нічого, що вуста мовчать, зате серце завжди відгукується на добро і біду. А господиня яка! Що спекти, що прибрати чи город доглянути. Багатьом ученим дівчатам носа втре…
Анатолій промовчав. Старенька скоса глянула на нього.
– Ти б придивився до Лариси. Повір моєму досвіду – з такою, як вона, будеш щасливим.
Юнак не хотів ображати категоричним словом милосердну бабусю, тому кинув:
– Побачимо.
Та, залишившись наодинці, подумки запевнив себе, що ні про яке одруження з молодою сусідкою навіть мови не може бути.
«Як із Ларисою виходити в люди? От запросять на якесь весілля, хіба ж потанцюєш із нею? Чи стану я головним агрономом, чи доможуся якоїсь вищої посади... Доведеться вдома приймати високопоставлених гостей, а тут – німа дружина ! Ні, ні, ні», – подумки казав собі, засинаючи під спів пічного цвіркуна.
Вночі ж наснилася Анатолієві Лариса. Дівчина схилялася над ним, її спокусливі вуста зливалися з його в запаморочливому поцілунку, він падав у прірву насолоди, відчуваючи, як тіло пронизують спалахи божественного вогню.
Наступного дня Анатолій намагався не дивитися на сусідське подвір’я.
«Ну його, – сердився невідомо на кого, – ще здуру закохаюся…»
Молодик почав уникати зустрічей з дівчиною, і вона, відчувши цю небажаність, теж відвідувала бабусю, коли знала, що його немає вдома.
А потім були той серпневий вечір із запахом матіоли й тихим зорепадом та ніч, незабутня ніч шаленства і блаженства, ніч її щасливих сліз та його вдячності, ніч прощання…
Того дня Анатолієві запропонували підвищення. Керівництво району оцінило старанність хлопця, тож незабаром він мав покинути село, щоб обійняти в районній адміністрації нову посаду. Тому хлопець почав збирати речі. Надвечір вийшов на подвір’я, сів на лавочку, закурив, розмріявся про своє майбутнє кар’єрне зростання. Кинув прощальний погляд на сусідський двір, побачив, як Лариса з рушником на плечі, в легенькому халатику пішла в літню лазню.
Ні, він не винен у тому, що його уява так виразно намалювала Ларису під прозорими струменями теплої води, що стежка до тієї лазні була дуже короткою, а дівчина – такою бажаною… То все – манливий запах матіоли і підступна зоряна ніч, створена для кохання.
Анатолій ніколи більше не переступив межі між подвір’ями Галини Петрівни і Лариси. Дівчина сама зайшла до нього в кімнату вже перед самим його від’їздом.
– Розумієш, – Анатолій ніяк не міг підібрати потрібних слів, забувши, що Лариса їх однаково не чує, – я маю їхати. Все, що було, – то випадковість. Ми не повинні цього більше робити…
Звичайно, дівчина могла частково прочитати за його губами це нерозбірливе виправдання, але їй не потрібно було цього робити – Лариса все зрозуміла, прочитавши в його очах.
Анатолій Григорович швидко забував жінок, яких немало пізнав за своє життя, бо чомусь стало майже традицією, піднявшись щаблями добробуту, відвідувати сауну не лише з бізнесовими партнерами, а й із коханками. Він не став винятком. Коли дружина втратила свіжість та ще й почала хворіти, Анатолій без докорів сумління купив (інакше не сказати) собі коханку. Коли набридла одна, завів іншу. Сьогодні навіть їхні імена не всі згадає. І лише Ларису ніяк не може викреслити з пам’яті, хоча бажає цього найбільше. Дотепер ввижаються Анатолієві очі дівчини. Коли прощалася з ним, бачив, як зникали в них крихти останньої надії.
Менш ніж за рік після тієї серпневої пригоди Анатолій одружився. Весілля батьки нареченої справляли на широку ногу: найняті ресторанні кухарі, дорогий тамада, який старався веселити всіх гостей. І лише він, наречений, не міг віддатися повністю весільним розвагам: Анатолія в тісних лещатах тримав страх. Леся, його наречена, помітила це напруження.
– Якісь неприємності? Маєш кам’яне обличчя. Гості подумають, що я силоміць затягнула тебе до вівтаря, – пожартувала.
Анатолій поквапився її заспокоїти:
– Ні, кохана, все нормально, трішки зуб ниє – не вигадав нічого оригінальнішого.
– Чому ж мовчиш? Ми швидко владнаємо цю проблему.
Леся дбайливо лікувала його біль, якого не було, не здогадуючись про справжню причину напруженості Анатолія. Упродовж усього дня він боявся лише одного – щоб його колишня господиня квартири не здійснила своєї погрози.
Чутки мають здатність швидко поширюватися. Дізналися про його, тоді ще майбутнє, весілля й у селі, де Анатолій, виявляється, все-таки залишив слід. Галина Петрівна хотіла повідомити хлопцеві про вагітність Лариси, але та дала їй зрозуміти, що вважатиме жінку особистим ворогом, якщо вона це зробить. Гордості цій дівчині не позичати, і старенька знала, що для Лариси будь-яка милість від людини, яку вона кохала, буде принизливою, тому й мовчала, сподіваючись, що народження дитини пробудить в Анатолієві не лише батьківські почуття, а й якусь теплоту до її матері, і тоді все станеться само собою. І раптом звістка про його одруження! Галина Петрівна, відкинувши всі сумніви, помчала до районного містечка. Терпляче висиділа перед дверима кабінету, чекаючи, поки звільниться молодий начальник.
Спочатку намагалась просити:
– Сину, Лариса ж носить твоє дитя під серцем…
– А я просив її про це? – промовив жорстко. – Зізналася б вчасно – дав би гроші на лікаря, бо їй ця дитина теж не потрібна. Мало Ларисі проблем у житті? А тепер запізно щось змінювати: моя наречена теж вагітна.
Намагаючись якомога швидше закінчити неприємну розмову, Анатолій підвівся:
– І раджу вам, Галино Петрівно, не втручатись у моє життя.
Добросердну жінку ніби окропом облило.
– Який же ти… Яка ж ти сволота! А я думала, що людина… – промовила обурливо. І, вже відчинивши двері, пригрозила:
– Чекай, у день весілля я тобі принесу подарунок!
Анатолій Григорович знав, що за місяць до його одруження Лариса народила хлопчика, тому й потерпав весільного дня, чекаючи, що запальна Галина Петрівна здійснить свою погрозу і принесе дитя показати гостям. На щастя, вона цього не зробила, а за п’ять місяців Леся подарувала Анатолієві вже їхнього законного сина. За два роки народився менший, який тепер залишився його єдиною надією.
Діти Анатолія Григоровича зростали в розкоші. Мали всього понад міру, але чоловік ніколи не вділив і крихти хліба зі свого багатого столу тому, хто не носив його прізвища, хоча й мав повне право на нього.
Жодним жестом Лариса не дала зрозуміти своїм односельцям, кому завдячує материнським щастям. Навіть по батькові її син Олександрович (так звали її покійного татуся), але люди в селі, звісно, знали правду, тож дивувалися, чому так бездушно повівся, здавалося б, непоганий хлопець.
– Ніхто ж не каже, що мав обов’язково одружитися, бо це така справа – не кожен здатен з інвалідом долю поєднати, – говорили земляки Лариси. – Але в чому винна дитина? Таке розумне, добре хлопченя. Допоміг би стати йому на ноги – прощення б у Бога заслужив за свій гріх.
Та Анатолій Григорович назавжди викреслив зі свого життя позашлюбного сина. Чоловік не соромився своїх коханок, навіть хизувався тим, що вони є, а от дитина, яку народила жінка-інвалід, була для нього небажаною плямою у бездоганній репутації.
«Ніяких позашлюбних дітей і проблем із ними, – так переконував себе, коли спогади аж надто обсідали душу. – Тут своїм законним забезпечити б гідне існування».
А гідне існування його спадкоємців обходилося Анатолієві недешево, і що не рік апетити синочків зростали, як і їхня розбещеність. Анатолій Григорович платив за розбиті чужі автомобілі та людські долі, які його сини також безжалісно калічили. Здавалося, що це божевілля не скінчиться, але доля розпорядилася по-своєму. Під час чергових розваг загинув старший син – золота молодь улаштувала перегони в центрі міста. Це трапилося два роки тому, а вчора, напередодні його шістдесятиріччя, Анатолій поховав дружину. Їхні почуття давно зітліли в поросі буденності, та й потрібно визнати, що жодна ніч із дружиною не залишила таких неповторних спогадів, як та, що мала запах матіоли…
Але загалом Леся була непоганою дружиною, гарною господинею, люблячою мамою, терпіла його коханок, боячись, щоб не пішов із сім’ї, хоча він і не планував цього робити: Анатолія влаштовувала ця фальшива пристойність. Отож, коли Леся захворіла, не шкодував коштів на її лікування, але, як і у випадку з Ларисою, медицина виявилася безсилою.
Молодший син, Юрій, коли вчора після похорону Анатолій Григорович зайшов у його кімнату, сподіваючись на співчуття, сердито зупинив його на початку фрази:
– Обійдімося без цих стандартних слів. Ти допоміг матері завчасно піти на той світ. Думаєш, вона не знала про твоїх коханок, про твої оргії? А тепер ти прийшов по мої співчуття? Дай моїй душі спокій!
Обличчя Анатолія Григоровича налилося червінню.
– Ти, щеня, смієш мені докоряти?! Забув, на чиї кошти ти всі ці роки жив, розважався? Я хоча б за свої купував жінок, а ти їх годував і напував за мої! А скільки материного здоров’я вгробив ти і твій брат, не рахував?
Анатолій не чекав на якесь виправдання від Юрія: бачив, що той ледь не захлинається від злості, тож, гримнувши дверима, пішов у кухню, сподіваючись заспокоїти себе поминальним вином.
Це було вчора, а сьогодні в Анатолія день народження, гіршого він не пригадує у своєму житті. Чоловік вдивляється у минуле і бачить там пустку. Усвідомлює, що весь час оточував себе людьми, які цінували лише його статки і високе становище, які ніколи щиро не бажали йому звичайного людського щастя. Та й він вбачав його в довгих банківських рахунках, якими можна було оплатити за всі фізичні насолоди. А душа? Анатолій не вірив в існування того, що не можна було порахувати.
Він вийшов у сад, де буйно цвіли жоржини, які дбайливо висадили руки вже покійної дружини. Сидів там довго, знову і знову гортаючи в пам’яті сторінки прожитих років. Щось тривожило Анатолія Григоровича в запахах літнього серпневого вечора. Зрештою він зрозумів: це був ніжний, бентежний запах матіоли…
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
72
Життєві історії
