ПОЛІНА

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

02 листопада 21:43

440

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Життєві історії

Дівчина сиділа на підвіконні в гуртожитку. Настрій був кепський. Нікого не хотіла бачити й нічого не хотіла чути. Із вишу вже давно б відрахували, та ж батько завжди вчасно сплачував за навчання, а ще робив щедрі внески. Батько…

Поліна заплющила очі, задумалась. Так уже хотілося, як у дитинстві, прибігти до тата, кинутись у його обійми, щоб батько міцно пригорнув, поцілував, запитав, як справи, а потім щось цікаве розповів, порадив. А як чудово вони разом проводили час, а ще тато з дідусем брали її із собою на риболовлю. Та ніби й нещодавно все було, а здається, що це з нею було в минулому житті. Чи взагалі не з нею. Та вона сама у всьому винувата.

Мама Поліни померла, коли дівчинка ще й до школи не ходила. Той скорботний день вона пам’ятала погано: похмурі, почорнілі з горя батько з дідусем, незнайомі люди в будинку, багато квітів. От тільки мами не було поруч. Увесь день разом із малою Поліною була тітка Ольга. Вона не відходила від дитини, намагалась її розрадити, та мала все запитувала про маму.

Ввечері у великому будинку вони залишились утрьох: дідусь, батько та вона. Довго сиділи на дивані у вітальні. Мовчали. Поліна тулилась то до батька, то до дідуся і зазирала їм у вічі. Нічого вже й не запитувала. Так і заснула на дивані.

Коли вранці розплющила очі, поруч сидів батько. Він на руках відніс її спочатку до ванної кімнати, а потім до кухні. Дідусь порався біля плити.

Поліна з дитинства їла погано, то, як завжди, комизилась: вона не хоче омлет, вона б поїла сиру зі сметаною… Ні, вона й сиру не хоче… Вона хоче оладки зі сметаною, ні, з варенням, а може, з медом. А взагалі, вона нічого не хоче їсти.

Батько з дідусем трималися стійко та виконували всі забаганки малої. Може, з того все й пішло…

Після смерті улюбленої доньки дідусь оформив пенсію і почав господарювати вдома. Зять у всьому йому допомагав, а вже працював удень і вночі.

Дід казав:

– Синку, що ти працюєш, наче підірваний… У тебе ж донька, побережи себе. З ким дитина залишиться, якщо з тобою, не дай Боже, щось трапиться.

Зять заспокоював:

– Не турбуйтесь, тату, все буде гаразд, а в моєї доньки має бути все! Про мою маленьку принцесу ніхто не скаже, що якщо немає матері, то дитина сирота!

Чоловіки пестили дитину, як могли. Дідусь навіть навчився випікати улюблені пироги Поліни. Дитина ні в чому не знала відмови: велосипед – то велосипед, новий мобільний, то хай буде новий мобільний, не подобаються золоті сережки, то будуть нові, відпочити влітку за кордоном, то хай буде за кордоном…

Коли Поліна навчалась у школі, батько вже обіймав доволі високу посаду в будівельній фірмі. Уже й не раз пропонував тестеві, якого завжди називав батьком, найняти хатню робітницю чи принаймні взяти кухаря. Старий завжди відмовлявся: він звик бути хазяїном у будинку й господарювати сам. Будинок відреставрували, зробили в ньому гарний ремонт. У сім’ї було дві автівки – в батька та дідуся. А ще дідусь порався у великому саду та на городі. Поліна завжди любила запрошувати до себе друзів. Теплої пори так гарно було посидіти в саду чи біля басейну, а взимку так затишно біля каміна. Ще й дідусь принесе великий таріль зі смачними гарячими пиріжками.

Проте найбільше Поліна любила проводити час із батьком чи з дідусем, а ще краще разом з обома. Свою відпустку батько ділив на дві частини. Частину брав узимку, то каталися на лижах чи у Буковелі, чи то в Польщі, Словаччині. Улітку обов’язково втрьох їздили до моря, хоча чоловіки найбільше любили посидіти з вудкою або зі спінінгом біля річки.

Батько і дідусь частенько починали з Поліною розмови про її майбутнє: ким вона хоче бути, де прагне навчатися, що їй подобається, про що думає, мріє…

Думки про майбутнє в Поліни були, але вже так добре їм було втрьох, що ті думки про майбутнє дівчина відкладала на майбутнє.

Поліна навчалась у старших класах, коли на травневі свята батько та дідусь повідомили, що чекають на гостей. Узагалі, гості в їхньому помешканні бували доволі часто, проте дівчина завжди знала, хто прийде. А тут дідусь таємниче усміхався, а в батька був такий дивний вираз обличчя… Ніяковів чи що?

Дід з батьком накрили вишуканий стіл. Поліна допомагала нарізати на салати і все ламала голову: «Хто ж це прийде?», а потім заспокоїлась: мабуть, це ще одна несподіванка для неї на літо чи ще щось приємне.

Поліна до обіду одягла свою найкращу сукню, проте запідозрила щось недобре, коли побачила, що чоловіки в піджаках та з краватками. Зазвичай до обіду вони одягались скромніше.

А на обід прийшли двоє: симпатична жіночка з дівчиною приблизно Поліниного віку.

Гості принесли торт, тримались приязно та невимушено. Батько відводив жіночці багато уваги, а дідусь метушився та припрошував до столу. Донька Дарини Семенівни (так звали жіночку) намагалась розговорити Поліну. А вже Поліна… Спочатку старалась усміхатись і хоч якось підтримувати розмову, а потім замовкла, відмовилась від тортика та пішла до своєї кімнати. Гостей теж не проводжала.

І дідусь, і батько неодноразово намагались порозмовляти з Поліною, але все марно. Пані Дарину та її доньку (подумки Поліна їх називала не інакше, як «чмара зі своєю клятою Ганькою». Доньку звали Ганною) зненавиділа.

Дарина з Ганною стали доволі частими гостями в їхньому будинку. Вже й допомагали працювати в садибі. Ба більше, в будинку їм виділили кімнату. А Поліна вже ж доросла, тож добре розуміла, що вночі в кімнаті залишається тільки Ганна. Вона ж сама вранці неодноразово чула, як сміється та дурнувата Дарка в батьковій кімнаті.

Що робити далі, Поліна не знала. Проте одне знала добре: батька вона ні з ким не ділитиме! Та що там батька! І батько, і дідусь належать лише їй!

Поліна поділилась із подружкою, але та її не підтримала.

– Та що!? Це ж так добре! У тебе буде сестричка! Ти ж любиш свого тата, то маєш думати про нього та про його подальшу долю. Це ж добре, що він закохався, може, в тебе ще з’явиться братик чи сестричка, – вмовляла подруга.

– Цього ще бракувало! – злостилася Поліна.

З родичів у них залишилась тільки тітка Оля – двоюрідна батькова сестра, то дівчина побігла до неї.

Та тітка теж була на боці батька:

– Ти, дитино, не розумієш, як важко бути самому в цьому житті. Як важко, як самотньо, які думки негарні та важкі лізуть у голову! А не дай Боже, щось трапиться, як бути самому? Тобі поталанило: яка симпатична Даринка! Та й дівчинка в неї добра та чуйна. Вони ставляться до тебе як до рідної.

І це, і ще багато чого казали батько, тітка та подруги. Поліна ж наполягала на своєму: вони житимуть утрьох і більше їм ніхто не потрібен. А що вже батькові виробляла?! Дарина Семенівна в будинку почала бувати дедалі рідше, а доньку взагалі припинила приводити. Та ж стало ще гірше, бо батько почав підночовувати в пані Дарини. Казав, що у відрядженні, а сам… Поліна ж вистежила!

Усі дарунки Дарини та її доньки Поліна викинула: одяг перед тим порізала, а книжки пошматувала. Коли дідусь почав дорікати, то вдала, що кається, і попросила лишень не розповідати батькові.

Поліна завжди мала немалі кишенькові гроші, проте витрачала їх ощадливо: а на що їй їх витрачати, якщо батько та дідусь купували все, на що дівчина тільки пальчиком вкаже? То зібрала певну суму, знайшла за оголошенням екстрасенса та пішла за адресою.

Привітна жінка похилого віку уважно вислухала дівчину і спохмурніла:

– Нічого робити не можна! Ти що, дитино!? Це ж гріх який!

А коли вже проводжала до дверей, то сказала:

– Зрозумій: що ти побажаєш іншим, те отримаєш сама! І ще запам’ятай: у цьому світі за все треба платити.

Та хіба ж Поліна когось чула? Вона зациклилась на думці, як позбутися Дарини. А позбудешся матусі, то й донечку не бачитимеш!

Уже ж майже рік минув… А там випускні іспити, а потім Поліна хоче вступити до вишу в іншому місті. То приїздитиме лише на канікули. А клята Дарка може взагалі переїхати до батька, то потім її з донечкою й не виженеш! Ні тата, ні будинок вона ні з ким ділити не має наміру!

Тож думала-думала та й надумала: почала нібито спілкуватися з Дариною, і взагалі, намагалась бути приязною. Навіть у кінотеатр пішла з її Ганною.

…У вихідні було вже зовсім спекотно, тож батько з Дариною порались у садку. Дарина ще й допомагала дідусеві в кухні. Ганни, на щастя, не було.

Поліна знала, де дідусь ховає отрутохімікати. Тарілки несла до столу Поліна, то в тарілку Дарини сипнула трішки…

Мабуть, для бідолашної жінки це було не трохи, бо їй одразу стало погано. Поліна злякалась і втекла.

Викликали «швидку», то життя Дарині врятували. Списали все на нещасний випадок: працювали в садибі, прибирали в сараї, може, доторкнулась випадково до посудини з отрутою, потім руки погано вимила.

От тільки дідусь… Увечері прийшов у Полінину кімнату. Вже дівчина була перелякана. Коли побачила діда, то зіщулилась і почала рюмсати. А якщо доведеться відповідати.

Дід довго дивився:

– Хіба тебе так виховували?! Як ти…

Потім махнув рукою й пішов.

Поліна вже так лестилась до діда та батька. Була впевнена, що старенький здогадався: посудини з отрутохімікатами дід заховав. Поліна обнишпорила тихенько всю садибу, та нічого не знайшла. Купувати лячно: а якщо продавці запам’ятають?

Час спливав, Поліна уже й іспити склала, треба їхати вступати до вишу, то відважилась на відверту ромову з батьком. Нічого не розповіла про той випадок, тільки торочила своє:

– Дарина нам не потрібна, її донечка нам не потрібна, ми житимемо лише втрьох! Я так хочу! Хіба ти мене не любиш?! І взагалі, ти почав відводити мені менше уваги!

Батько спохмурнів:

– Ну що ти, донечко, що ти, моя принцесо!? Зрозумій мене. Ми ж з тобою уже стільки разів розмовляли про це. Ти вже доросла… Ти повинна мене зрозуміти. Якщо ти не хочеш, то Дарина з донькою не з’являтиметься в нашому будинку… Не хвилюйся, донечко. Усе буде гаразд!

Але дівчина не вгамовувалась. Вона вимагала, щоб батько покинув Дарину. Поліна влаштувала ще ту істерику. Прибіг переляканий дід і приніс воду. Поліна жбурнула склянку в батька, почала все бити у своїй кімнаті, потім побігла сходинками на перший поверх. Ледь не перечепилася, порвала на собі сорочку, подряпала собі шию, обличчя і почала валятись на підлозі. Перелякані чоловіки викликали «швидку», щоб дівчина нічого із собою не зробила, бо ж кричала, що вкоротить собі віку, тому батько міцно притискав доньку до себе.

А вже що казала лікарям «швидкої»: не люблять, женуть з дому, а потім – що батько намагався її… зґвалтувати. Поліна не заспокоювалась, лікарі «швидкої» викликали поліцію. Дідусеві стало зле. Батько лише розгублено промовляв: «Доню… Доню».

Поліну та дідуся відвезли до лікарні, батька забрали до відділка. У лікарні Поліна нарешті отямилася й одразу від усіх своїх слів відхрестилася. Ще й почала казати, що лікарі «швидкої» не так її зрозуміли, бо ж нічого такого вона не казала.

Дівчина повернулася з лікарні. Батько – з відділка. Поліна кинулась татові на шию, почала виправдовуватись, каятись, просити пробачення. Вона ж так любить батька і дідуся… А тоді в неї розум помутнів…

Батько заспокоював доньку, хитав головою: він пробачає, звісно ж, пробачає їй…

А от дідусь надовго затримався в лікарні: інфаркт. То в будинку почала порядкувати тітка Оля.

Вона й повезла Поліну до вишу. Батько сплатив за навчання на комерційному відділенні та за проживання в однокімнатній квартирі. І почала Поліна нове життя.

У школі дівчина навчалась добре, а от у виші… А може, бути фінансистом – це не про неї? Свого часу вони втрьох будували плани, що коли Поліна вивчиться, вони з батьком відкриють свою справу, а от зараз… Батько приїздив щомісяця разом із тіткою. Інколи тітка Оля приїздила сама. Батько, як і завжди, не шкодував грошей для Поліни. Від тітки дівчина знала, що дідусь удома майже весь час лежить, бо почувається погано. Біля нього батько й Ольга. Про Дарину тітка мовчала, а Поліна боялась запитати.

На канікули батько і тітка кликали додому, та Поліна не поїхала: як дивитися в очі старенькому дідусеві, батькові, Ользі?

Та й узагалі, вона вже доросла, то може все собі дозволити, особливо за батькові гроші. У неї теж своє життя. Вона ж молоденька, симпатична, ще й із грошима.

Жити сама у великому місті Поліна не дуже й уміла, тож намагалась вести себе обачно й розсудливо. Невдовзі почала зустрічатись із хлопцем. Ставний світлоокий Павло дуже подобався Поліні. Вона запросила хлопця жити до себе, стала спокійнішою, намагалась бути вправною господинею, гарною парою Павлові.

Влітку запросила хлопця поїхати разом до її батька, та хлопець відмовився: в нього свої плани на літо.

У батьківському помешканні дівчина почувала себе незручно. Зовні ніби все гаразд, усе добре, проте… Ніби щось надломилось у стосунках раніше таких близьких людей. На прохання доньки батько придбав їй путівку до моря, і дівчина поїхала на відпочинок. А ще Поліна зрозуміла, що стосунки батька з Дариною тривають.

Після відпочинку Поліна повернулась одразу до навчання. Її ж іще чекає Павло… Так думала Поліна, проте хлопець пішов від неї.

Дівчина зажадала пояснень, і Павло неохоче розповів, що влітку познайомився з дівчиною і живе з нею.

Розлуку з Павлом Поліна переживала важко, але ж молодість бере своє. Почала зустрічатись зі своїм однокурсником Орестом. Так, спочатку ніби все було гаразд. Поліна намагалась, щоб у їхніх стосунках усе було добре. На вихідні завжди вона (а не він) вигадувала якісь розваги: чи то друзів до себе запросити, чи самій піти до клубу, чи поїхати на екскурсію в інше місто, проте й тут не склалось.

Хлопець щось мимрив, що їхні стосунки почали його напружувати, що він має добре все обдумати, що деякий час їм було б доцільно пожити окремо.

Поліна не знала, що й думати. Вона ж симпатична, грошовита, та от щось нічого не ладнається в неї з особистим життям. Може, вона себе не так поводить, може, взагалі щось не те робить, може, треба бути більш розкутою?

Певний час Поліна ходила до одного клубу і там познайомилась із Гришком. Хлопець частенько заходив до цього клубу – чи то сам, чи з друзями. Він завжди був у гарному настрої, привітний, чемний. Якось Гришко запросив Поліну до себе в гості. Дівчина погодилась. Вони вже доволі давно знайомі, знають, хто де навчається, чим захоплюється. Гришко був із другом. То в гості поїхали втрьох.

Автівка у Гришка дорога. Квартира велика та гарно вмебльована. У будинку на вході – охорона. Мабуть, таки бізнес у Гришка та його батьків розвивається вдало.

Гришко увімкнув музику, разом накрили на стіл, на якому були вишукані напої та наїдки, пили вино, танцювали, розмовляли. Поліна таки перепила, тож залишилась у Гришка на ніч.

Уранці дівчина прокинулась у вишуканій спальні. У ліжку Поліна лежала посередині, з одного боку був Гришко, з іншого спокійно посапував його симпатичний друг.

Ошелешена Поліна заплющила очі: хіба ж це з нею? Вона нічого не пам’ятає. Дівчина обережно встала з ліжка і почала збирати свій одяг, що (як і одяг хлопців) був розкиданий у спальні. Швидко одягнутися і бігом звідси!

Ненароком зачепила крісло і злякано зіщулилась. Гришко розплющив очі:

– Ти чого, Полінко? Ще ж так рано… Чого ти збираєшся? Поснідаймо, а потім знайдемо собі якесь цікаве заняття. Чого ти мовчиш? Може, тебе чимось скривдили? Чого ж ти, Поліно? Нам же так добре було…

Дівчина швидко одяглась і побігла до вітальні, де знайшла свою сумочку. Гришко поплентався за нею. Дівчина не дивилась на нього. Їй би швидше чкурнути звідси… А Гришко ще й намагався поводитись як ґречний господар.

– Я тобі викличу таксі… Ну чого ти? Усе ж було за згодою… Хочеш, після сніданку поїдемо до бутика та купимо все, що тобі подобається?

Хлопець сонно чухав потилицю, позіхав та все заспокоював Поліну. Він щиро не розумів, а що ж такого трапилось, чим вона невдоволена. Єдине, що спало на думку Гришкові, – а може, ж вони з другом були не на висоті? То вони виправляться!

Поліна хотіла добряче тріснути хлопця сумкою по голові, а потім стрималася: з огляду на все, в нього й так голова не на місці…

А в неї? Так, сп’яніла. Сама винувата…

Вдома дівчина швидко пішла до ванної кімнати, потім ледь дочалапала до ліжка і забулась важким сном. Прокинулась увечері й не спала всю ніч: як це могло з нею статися? Це ж треба так скотитися… Так можна бозна до чого дійти… Та що там дійти – вже дійшла! Якщо такі розваги для когось звичні, то це не для неї та не про неї.

Поліна видалила номер телефону Гришка з мобільного. У той клуб вона більше ні ногою. Боялась, що хлопці приїдуть по неї до вишу, проте, на щастя, цього сталося.

Поліна намагалась надолужити в навчанні. У стосунках з хлопцями вирішила зробити перерву. Щось їй не таланить в особистому житті, то, може, сама винувата?!

На щастя, приїхала тітка Ольга. Після занять вона чекала на Поліну біля вишу. Весь вільний час дівчина проводила з тіткою. Та помолодшала і погарнішала. Була задоволена життям. Свою квартиру здала в оренду, зараз живе в будинку з дідом і батьком Поліни, господарює там, а ще має свої плани. Разом із пані Дариною вони хочуть відкрити в їхньому місті СПА-салон. Тітка була жвава та сповнена планів на майбутнє. Поліна щиро раділа за неї. Взагалі, таке враження, що в подальшому житті тітки можуть бути й інші зміни… То хай таланить!

Поліна навіть подумки вирішила, що відкладатиме гроші, щоб купити подарунок тітці Олі на весілля. Він же має бути корисний і дорогий.

Після від’їзду тітки дівчина намагалась більше часу відводити навчанню. Оскільки мало куди ходила, почала спілкуватися в інтернеті.

У мережі молодь любить знайомитися, то й Поліна познайомилась із Мілою. Спочатку листувалися через електронну пошту, скаржились одна одній на самотність, на невдачі в особистому житті, а потім вирішили зустрітися.

Чорноволоса, середнього зросту Міла була на декілька років старшою за Поліну, навчалась у виші й паралельно працювала, була цікавою співрозмовницею. Дівчата швидко потоваришували, і Поліна вирішила запросити нову подружку до себе на вечерю.

Міла прийшла нарядна, принесла квіти, вино. Дівчата повечеряли, розмова між ними ставала дедалі відвертішою. Міла пересіла до Поліни на диван і запропонувала їй… ніжну дружбу.

Мабуть, вираз обличчя в Поліни був іще той, бо Міла трохи посунулась, однак і далі розповідала про «принади» такої дружби.

Поліна швидко випровадила нову подружку. Коли залишилась сама, то вже й не знала, як реагувати: плакати чи сміятися. У кожного свої смаки й уподобання. Усе це – особиста справа кожного. Про такі стосунки дівчина не думала, і цікавості вони в неї не породжували, тож Мілі більше не телефонувала.

Проте нова знайома виявилась, на відміну від Гришка, наполегливішою: телефонувала, писала, чекала біля вишу та будинку.

Поліна мала розмову з Мілою, проте відкараскатися не вдавалося. Дівчина змінила номер мобільного, видалила свою сторінку в інтернеті, переїхала до гуртожитку, а з вишу виходила лише в товаристві дівчат та хлопців. Останнім часом Міли не бачила, тож на душі полегшало. А ще почала часто згадувати, що казали батько, дідусь, тітка, екстрасенс… Найгірше за все – самотність… За все в житті треба відповідати…

От вона тепер за все і спокутує. Останнім часом Поліна щодня телефонувала тітці (а вона ж таки мала рацію: тітка готувалась до весілля, і дівчина щиро раділа за неї), часто почала телефонувати дідові та батькові. Вона вже інша! Вона всім зичить добра, вона любить своїх рідних! Хай татко одружується… Хай робить те, що хоче, аби лиш був щасливий. Вона прийме будь-яке його рішення!

А ще… На курс прийшов новий студент, який одразу припав Поліні до душі. Та й вона йому подобається. Усе ніби почало налагоджуватися!

Аж учора зателефонували батько та тітка Ольга. Дідуся забрали в лікарню. Поліна зірвалася зі занять, побігла по квиток.

До відбуття потяга було декілька годин, отож прибігла в гуртожиток і зібрала свої речі. Зараз чекає свого нового друга Тараса: він допоможе нести речі та проведе до вокзалу.

Поліна нервувалась. Тарас заспокоював її. Уже коли дівчина була в потязі, зателефонував батько і сказав:

– Дідусеві краще, не треба хвилюватись.

Та дівчина все не могла заспокоїтися, приїхала додому рано-вранці й бігцем до таксі.

Поліна просила батька та тітку не зустрічати її. Вона сама дістанеться додому, залишить речі й одразу – до лікарні.

До зупинки не добігла – дівчину зустрів батько. Татко вийшов з авто, усміхнувся доньці, розкрив обійми. Поліна кинула речі й побігла до найдорожчої людини в цьому світі.