«Покинь її! Інакше біда буде…»

ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»

28 березня 23:51

504

Джерело: Газета «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»

Бувальщина

Ярослава зміряла чоловіка підозрілим поглядом. Куди знову збирається? Гарно одягнувся, накропився дорогими парфумами… Каже: ділова вечеря в нього. Брехня! Не вірить вона йому… Уже декілька останніх місяців у ліжку від неї відвертається. Ще й бурчить невдоволено, коли вона починає загравати:

– Яро! Не лізь! Завтра рано прокидатися. Роботи – непочатий край. Чи хочеш, щоб я куняв над паперами?

– Нічого я не хочу! – сердито оберталась до стіни. – Спи собі…

І так було весь час. Грішним ділом навіть почала думати, що Кирило чоловічу силу втрачає… А те, що в гречку стрибає, навіть припустити не могла… Добре, що сусідка декілька днів тому розповіла, що бачила його з якоюсь дівкою.

– Я спершу подумала, що то ваша донька приїхала, але ж придивилась – ні, не Інночка. Якась тріска худа, аж світиться. Проте гарна, як намальована! – сусідка торохтіла, не вмовкаючи. Липким поглядом чіплялась до обличчя Ярослави, очікуючи якоїсь реакції.

– Та то ж Катруся! Племінниця… У гості приїздила, – збрехала. І оком не змигнула. А в самої в грудях закипала вулканічна лава. Ох, начувайся, чоловіче! Буде виверження.

…І ось сьогодні знову кудись іде. Радісний. Очі горять, як у кота березневого… Гляди, кицику, відкрутить тобі хвоста законна дружина! Знатимеш, як на інших жінок заглядатися…

– Довго будеш на тій вечері? Коли тебе вдома чекати?

Кирило ще раз глянув у дзеркало, вдоволено усміхнувся, а тоді кинув байдужий погляд на Ярославу.

– Не знаю, – стенув плечима і вийшов із квартири.

***

У затишному ресторані лунала приємна музика. За вікном – задушливий серпневий вечір, а в приміщенні – прохолодно.

Вероніка попрямувала у протилежний куток просторої зали, де вже на неї чекав Кирило.

Чоловік похапцем підвівся, сяйнув широкою усмішкою, ніжно поцілував дівчину в щоку.

– Привіт, кохана!

– Привіт! Вибач, трохи запізнилась… Таксі в заторі стояло.

– То пусте! Я готовий чекати тебе цілу вічність, якщо треба буде…

Вероніка ледь наморщила кирпатого носа. А таки любить він пафосні фрази! Це трохи напружує. Бо такі слова звучать нещиро, фальшиво, залишають густий осад на душі.

Сіла за столик. Глянула Кирилові просто у вічі. Та хіба ж є кращий чоловік на світі? Вона його випросила в долі, виплекала власними мріями. Чи не тому і знайомство їхнє було таким спонтанним та водночас очікуваним?..

Того весняного вечора Вероніка поспішала з інституту додому. За годину мала приїхати тітка Марія, якої Ніка не бачила вже сім років. Та давно живе у Бразилії, а це надумала до рідних навідатись, за Батьківщиною засумувала. Тож дівчина була в передчутті радісної зустрічі. У полоні емоцій переходила дорогу і не помітила автівки, що вигулькнула з-за рогу вулиці… Повітря вибухнуло від пронизливого скреготу гальм. Ніка перелякано застигла. Авто спинилось просто перед нею. Ще мить – і бути біді.

– Збожеволіла?! – водій підскочив до неї і стиснув лещатами-пальцями тонкий дівочий зап’ясток. – Жити набридло?

Певний час мовчки дивилась на чоловіка розширеними від жаху очима, а тоді раптом похитнулась і впала просто в його обійми… Отямилась уже в автомобілі.

– Куди ви мене везете? – кволо запитала. – Зупиніть, я вийду.

– Ще чого! У лікарню їдемо. Нехай тебе, перестрашену, оглянуть, – буркнув і зміряв Вероніку насмішкуватим поглядом.

– Навіщо? Я здорова.

– Ага! Нормальні люди під машини не кидаються.

– Ніхто не кидався! – розсердилась. – Я просто замислилась і не помітила вашої автівки. Зупиніться негайно! Мені треба додому!

Кирило невдоволено засопів, а тоді враз просвітлів від усміху.

– Домовмося так: я не везу тебе в лікарню, але ти складеш мені компанію за вечерею! Згода?

Здивовано глянула. Цей дядько точно несповна розуму! Удвічі старший, мабуть, одружений… Скрадливо зиркнула на праву руку – ні, обручки немає…

– Гаразд, – кивнула головою. – Але сьогодні не можу. Маю невідкладні справи.

– Це нічого! – усміхнувся і зупинив авто на узбіччі дороги. – Не кінець світу. Думаю, нам іще випаде нагода зустрітися. І не раз… Диктуй свій номер.

Ніка чітко промовляла цифри, а сама уважно вивчала Кирила прискіпливим поглядом. Щось у цьому чоловікові їй подобалось, щось її вабило… Навіть шкірою побігли мурашки, коли він мимохідь торкнувся її своїми пальцями.

– До речі, я – Кирило…

– Вероніка. Можна просто Ніка…

– Гаразд, Ніко. До зустрічі завтра?

– До зустрічі, – легко погодилась і випурхнула з автомобіля.

– Я неодмінно зателефоную! – гукнув дівчині вслід.

Махнула рукою. У грудях розлився солодкий мед.

…І ось уже минуло три місяці від їхньої першої зустрічі. За цей час Ніка твердо переконалась, що Кирило – саме той чоловік, якого вона чекала все своє життя. Її чоловік… У серці, в ліжку – один-єдиний. Цієї миті сидить із ним у ресторані й милується його вродливим обличчям, стильною стрижкою, умінням гарно вдягатися і тримати себе на публіці… Її невимовно вабить шарм Кирила, його яскрава магнетична усмішка. А особливо те, як він дивиться на неї! Усе тіло пронизує струмом, а в животі тріпочуть крильцями пустотливі метелики.

– То що робитимемо в ці вихідні? – запитав за вечерею.

– Залюбки вислухаю твої пропозиції.

– Їх не так і багато: дивитися старі добрі фільми, не встаючи з ліжка, – торкнувся Ніки гарячим поглядом.

Засміялась. Лукаво звузила очі.

– Чудова ідея! Мене влаштовує таке дозвілля.

Тіло Кирила пройняла млість. Ох, від цієї дівчинки він божеволіє! Вона – майже ровесниця його доньки, але хіба ж це завада? Їм так добре разом! Єдине, що непокоїло, – постійні підозри дружини. Певно, Яра про щось здогадується. Бо так і пропікає його поглядом… Розповісти їй правду він не наважується, але, якщо бути відвертим, і не хоче цього робити… Розлучення зовсім немає у планах. А мати молоду коханку – це круто! Нікуся насичує його тіло, яке невпинно старіє, любовною силою і таким шаленством, якого навіть у молодості не знав.

***

Додому прийшов близько опівночі. Наскрізь просякнутий парфумами Вероніки. Той запах врізався болем у ніздрі Ярославі. Мов сновида, стовбичила у дверях спальні й заніміло дивилась на радісну пику благовірного.

– Кириле! – в голосі загуділо, наче в електричних дротах перед негодою.

– Що?

– Залиш її…

– Кого? – вдав, що не розуміє.

– Ти знаєш… Залиш! Інакше біда буде…

– Погрожуєш? – підняв насмішкуваті дахи брів.

– Попереджаю.

– Лягай спати, Яро! У тебе, мабуть, гарячка від безсоння. Казна-що верзеш.

– Я сказала все, що мала. А ти думай.

Її голос тріснув і зламався, немов суха гілка. Кирило криво усміхнувся, здвигнув плечима. Ще ото звертати увагу на бабські витребеньки! Віжка під хвіст потрапила його дружиноньці, от і казиться… То ненадовго! Він Ярославу за стільки років спільного життя добре вивчив.

…Суботній ранок розбудив смачними пахощами з кухні. Кирило сонно зсунувся з ліжка, потягнувся, як той лінивий, добряче вгодований кіт. Гарний день сьогодні видався! Сонячний. Зараз поснідає і – до Нікусі! Як добре, що він винайняв окреме помешкання, де їх ніхто не потурбує!..

Зайшов у кухню. Ярослава чарувала біля плити. Дружина в нього суперова! Чудова господиня. Якби ще прибрати зо два десятки зайвих сантиметрів із талії, то ціни б Ярі не було!..

– Що в нас на сніданок? – торкнувся холодними губами її щоки.

Відсторонилась. Глянула, мов окропом облила. Аж здригнувся від несподіванки.

– Налисники зі сиром і лазанья, – глухо промовила. – Усе так, як ти любиш.

– Ти ж моя кицю! Я миттю!

Метнувся у ванну. Контрастні процедури збадьорили розімліле від сну тіло. Додав гарного настрою смачний сніданок. І тепер Кирилове втішене єство хотіло лише одного – шалених пестощів до запаморочення.

– Я поїхав! – махнув дружині рукою і миттю зачинив за собою двері.

Ярослава скинула халат і вийшла вслід за ним. Біля будинку на неї вже чекала в автівці кума.

– Ну що, детективе? – змовницьки підморгнула Валентина. – Поїхали ловити твого любого на гарячому?

– Рушаймо!

Повільно поїхали вслід за автомобілем Кирила. Урешті спинились. Стежили за тим, як чоловік попрямував до однієї із п’ятиповерхівок. Дорогою туди купив у квітковій крамниці розкішний букет.

– Ого! Який щедрий! – Ярослава кусала від гніву бліді вуста. – Мені вже років сім не дарував квітів…

Зайшов у під’їзд. Жінки трохи почекали, а тоді поїхали додому… Тільки у своїй квартирі Ярослава виплакалась від душі. Думала, полегшає, але стало ще гірше.

***

Декілька днів мучилась жінка. Місця собі не знаходила. Чим вона гірша за ту, іншу? Знати б, яка вона. Хоч би краєм ока подивитись на цю розлучницю… Та ні! Кого вона обманює? Воліла б учепитися цій повії в патли! Роздерти її на дрібні шматочки.

Якось уночі, коли сон уперто не стуляв повіки, Ярослава наважилась на рішучий крок: вона перевірить чоловіків телефон. Ніколи раніше так не чинила, та сьогодні не бачить іншого виходу.

На екрані миготіли фото. А в жіночій душі крижанів розпач. То її суперниця, виявляється, зовсім молода! Не помилилась сусідка, коли казала, що така, як Інночка їхня… А той ловелас старий! Хоч би посоромився! Та й дівка добра. Зовсім совісті не має, якщо гуляє з одруженим… Ну, нічого! Вона назавжди відіб’є тій хвойді бажання з чужими чоловіками водитися.

***

– Треба щось робити, – підсумувала свою розповідь.

Кума Валя нервово хруснула пальцями, а тоді сказала:

– У нашому під’їзді, поверхом нижче, живе один пияк. Він за добрий могорич дідькові душу продасть. Якщо хочеш, влаштую вам зустріч. Зробить усе, що скажеш.

Ярослава здригнулася. Скляними від люті очима обвела кімнату і тихо мовила:

– Я хочу бачити його. Треба порозмовляти з ним.

Соляну кислоту дістати було неважко. Ярослава працювала лаборантом у поліклініці… А п’яничка за щедру винагороду добряче хлюпнув тією смертоносною рідиною в обличчя дівчині, на яку вказала замовниця.

Ніка отямилась уже в лікарні. Обличчя, руки, шия, груди – все нестерпно боліло, пекло, млоїло… Біля її ліжка сиділи батьки, змарнілі від безсонних ночей та потрясіння.

– Того, хто це зробив, знайдуть! Ми з татом тобі обіцяємо, – в мами дрижали руки, наче у пропасниці.

Ніка ледь спромоглася кивнути головою. З її очей потекли сльози… Коли ж згодом зняли бинти, дівчина вила від розпачу. Тепер вона не красуня! Вона – чудовисько! Страшна потвора… Обличчя – суцільне жахливе павутиння з рубців.

– Доню, – зазирали в очі батьки. – Ми відвеземо тебе за кордон, там тобі допоможуть. От побачиш!

А вона ніяк не могла заспокоїтись. Бо ж рубці були не лише зовні. Ті, що всередині, – значно страшніші!.. Кирило про неї зовсім забув. Покинув її… Значить, не кохав ніколи по-справжньому… Усе було брехнею, безглуздим фарсом.

***

А вдома в Кирила і Ярослави запанували лад та спокій. Про те, що сталося, ніхто не говорить. Забули вже… Та й узагалі, що їм до чужої біди? Основне, щоб у їхній сім’ї все ладналось.

Та навіть року не минуло після тих подій, як знову Кирило почав кудись ходити, чепуритися… Ярослава від злості лікті кусає. А чоловікові байдуже! Йому нині весь світ Олечка заступила. Молоденька, струнка, пишногруда. Не дівка, а стиглий персик! Від неї ловелас навіть не приховує, що одружений. Навіщо? Дівчину й так усе влаштовує.

Таланить Кирилові в особистому житті. Он як його жінки люблять! Навіть покалічити за нього готові, на злочин страшний піти… Та він не надто тим переймається. Бо завжди на зміну одній красуні знайдеться інша. Порох у порохівницях у нього ще є. І чималі запаси… Тож немає про що й хвилюватися.