«Покинь її! Інакше біда буде…»

Ярослава зміряла чоловіка підозрілим поглядом. Куди знову збирається? Гарно одягнувся, накропився дорогими парфумами… Каже: ділова вечеря в нього. Брехня! Не вірить вона йому… Уже декілька останніх місяців у ліжку від неї відвертається. Ще й бурчить невдоволено, коли вона починає загравати:

– Яро! Не лізь! Завтра рано прокидатися. Роботи – непочатий край. Чи хочеш, щоб я куняв над паперами?

– Нічого я не хочу! – сердито оберталась до стіни. – Спи собі…

І так було весь час. Грішним ділом навіть почала думати, що Кирило чоловічу силу втрачає… А те, що в гречку стрибає, навіть припустити не могла… Добре, що сусідка декілька днів тому розповіла, що бачила його з якоюсь дівкою.

– Я спершу подумала, що то ваша донька приїхала, але ж придивилась – ні, не Інночка. Якась тріска худа, аж світиться. Проте гарна, як намальована! – сусідка торохтіла, не вмовкаючи. Липким поглядом чіплялась до обличчя Ярослави, очікуючи якоїсь реакції.

– Та то ж Катруся! Племінниця… У гості приїздила, – збрехала. І оком не змигнула. А в самої в грудях закипала вулканічна лава. Ох, начувайся, чоловіче! Буде виверження.

…І ось сьогодні знову кудись іде. Радісний. Очі горять, як у кота березневого… Гляди, кицику, відкрутить тобі хвоста законна дружина! Знатимеш, як на інших жінок заглядатися…

– Довго будеш на тій вечері? Коли тебе вдома чекати?

Кирило ще раз глянув у дзеркало, вдоволено усміхнувся, а тоді кинув байдужий погляд на Ярославу.

– Не знаю, – стенув плечима і вийшов із квартири.

***

У затишному ресторані лунала приємна музика. За вікном – задушливий серпневий вечір, а в приміщенні – прохолодно.

Вероніка попрямувала у протилежний куток просторої зали, де вже на неї чекав Кирило.

Чоловік похапцем підвівся, сяйнув ши­рокою усмішкою, ніжно поцілував дівчину в щоку.

– Привіт, кохана!

– Привіт! Вибач, трохи запізнилась… Таксі в заторі стояло.

– То пусте! Я готовий чекати тебе цілу вічність, якщо треба буде…

Вероніка ледь наморщила кирпатого носа. А таки любить він пафосні фрази! Це трохи напружує. Бо такі слова звучать нещиро, фальшиво, залишають густий осад на душі.

Сіла за столик. Глянула Кирилові просто у вічі. Та хіба ж є кращий чоловік на світі? Вона його випросила в долі, виплекала власними мріями. Чи не тому і знайомство їхнє було таким спонтанним та водночас очікуваним?..

Того весняного вечора Вероніка поспішала з інституту додому. За годину мала приїхати тітка Марія, якої Ніка не бачила вже сім років. Та давно живе у Бразилії, а це надумала до рідних навідатись, за Батьківщиною засумувала. Тож дівчина була в передчутті радісної зустрічі. У полоні емоцій переходила дорогу і не помітила автівки, що вигулькнула з-за рогу вулиці… Повітря вибухнуло від пронизливого скреготу гальм. Ніка перелякано застигла. Авто спинилось просто перед нею. Ще мить – і бути біді.

– Збожеволіла?! – водій підскочив до неї і стиснув лещатами-пальцями тонкий дівочий зап’ясток. – Жити набридло?

Певний час мовчки дивилась на чоловіка розширеними від жаху очима, а тоді раптом похитнулась і впала просто в його обійми… Отямилась уже в автомобілі.

– Куди ви мене везете? – кволо запитала. – Зупиніть, я вийду.

– Ще чого! У лікарню їдемо. Нехай тебе, перестрашену, оглянуть, – буркнув і зміряв Вероніку насмішкуватим поглядом.

– Навіщо? Я здорова.

– Ага! Нормальні люди під машини не кидаються.

– Ніхто не кидався! – розсердилась. – Я просто замислилась і не помітила вашої автівки. Зупиніться негайно! Мені треба додому!

Кирило невдоволено засопів, а тоді враз просвітлів від усміху.

– Домовмося так: я не везу тебе в лікарню, але ти складеш мені компанію за вечерею! Згода?

Здивовано глянула. Цей дядько точно несповна розуму! Удвічі старший, мабуть, одружений… Скрадливо зиркнула на праву руку – ні, обручки немає…

– Гаразд, – кивнула головою. – Але сьогодні не можу. Маю невідкладні справи.

– Це нічого! – усміхнувся і зупинив авто на узбіччі дороги...