ПОГРІБ

Ірина Сергіївна не поспішає їхати. Водій волонтерського бусика вже як її не впрошував, як не благав, а вона стоїть серед подвір’я, кутається в теплу хустку поверх пальта й віднікується:

– Почекайте, ось зайдуть наші, я ключі віддам і поїдемо.

– Наші не зайдуть, – припалює цигарку водій, – наші відходять.

Ірина Сергіївна зітхає й далі стоїть.

Аж ось біля хвіртки зупиняється пікап, з нього виходять втомлені хлопці. Водій бусика кидається до них, пояснює ситуацію, розмахує руками, ледь не кричить, хлопці підходять до Ірини Сергіївни, вітаються, обіймають, усміхаються, беруть ключі.

– Їдьте, прошу пані, скоріше, – говорить ротний. – Небезпечно тут зали­шатися.

– Я їду, їду, – втирає сльози Ірина Сергіївна. – Осьо ж тільки покажу вам, що тут де в мене, раптом згодиться.

Весняний вітер вплі...