ПОГРІБ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

25 квітня 15:58

530

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Ірина Сергіївна не поспішає їхати. Водій волонтерського бусика вже як її не впрошував, як не благав, а вона стоїть серед подвір’я, кутається в теплу хустку поверх пальта й віднікується:

– Почекайте, ось зайдуть наші, я ключі віддам і поїдемо.

– Наші не зайдуть, – припалює цигарку водій, – наші відходять.

Ірина Сергіївна зітхає й далі стоїть.

Аж ось біля хвіртки зупиняється пікап, з нього виходять втомлені хлопці. Водій бусика кидається до них, пояснює ситуацію, розмахує руками, ледь не кричить, хлопці підходять до Ірини Сергіївни, вітаються, обіймають, усміхаються, беруть ключі.

– Їдьте, прошу пані, скоріше, – говорить ротний. – Небезпечно тут залишатися.

– Я їду, їду, – втирає сльози Ірина Сергіївна. – Осьо ж тільки покажу вам, що тут де в мене, раптом згодиться.

Весняний вітер вплітається в її слова відлунням близького бою і бринить у голосі нотками прощання, смутку, тривоги.

– Осьо ж, хлопчики, льох. Чи як у вас там, на заході, кажуть? Пивниця? Не чула ще такого дива. У всіх льох, а у вас – пивниця! Може, то у ваших краях нічого не родить: ні картопличка, ні бурячок, ні капустечка, ще й пшеничка не росте, лише ячмінь, – то ви пиво з нього варите та у льоху тримаєте – воно ж і ясно, що пивниця.

Я знаю, що ґрунти у вас бідні, суглинок та каміння, не те що тут – земля така чорна, пишна і навесні, як масло, блищить.

Чого смієтеся? Та нашу землю можна на Великдень нести до церкви святити, і то не буде гріхом, бо та земля пів світу хлібом годує.

А, то про що ж я? Осьо, хлопчики, льох, а в ньому ж урожай мій. То ви ж беріть, чого душа забажає, щоб не сиділи мені голодними та витрішки не продавали.

Осьо є картопличка, а тут усе до неї, щоби борщу наварити, а на полицях – то закрутки мої, беріть та їжте, хлопчики, щоб силу мали ворога...

Ірина Сергіївна прикриває раптом рота долонею і якось дивно так, наче дівчисько-підліток, підсміюючись, напівшепоче таке слівце, що почути його від неї аж ніяк не сподіваєшся.

– Бити їх, щоб мали силу. Їб@шити!

Хлопці всміхаються та обіцяють, що, безперечно, скористаються її запасами. Ірина Сергіївна тішиться та зауважує:

– Але ж, дивіться мені: як прознаю, що вам хто привозив чи посилки слав, а в мене в льоху банки постріляли та картопля поросла, ображуся.

– Не хвилюйтеся, – каже Юджин, – усе поїмо, аж тоді попросимо у волонтерів.

Ірина Сергіївна важкою ходою крокує до бусика. Довго не дає зачинити двері, дивиться на хату, на хлів, на електричний стовп з лелечим гніздом. Собака Пушок намагається втекти з волонтерської автівки, щоб обгавкати армійського тягача, що повзе дорогою, викидаючи з вихлопної хмару чорного диму, проте Ірина Сергіївна втримує його, і Пушок невдоволено обгавкує тягача з прочинених дверей просто у вухо своїй господині.

А вона мовби й не чує собаки. Ловить старечим слухом близький гуркіт артилерії, зітхає глибоко й повільно та все дивиться на лелече гніздо, на хату під новою черепицею, на хлів із облущеним тиньком на стінах і на двері льоху.

– Хай Бог береже вас, хлопчики! – говорить тихо. – А раптом... ну, раптом ви відступите далі...

– Нізащо! – запевняє її ротний.

– Ото й добре, – усміхається Ірина Сергіївна. – Але... Ну, раптом та нежить зайде в село, а в льоху ще буде поживне... То ви, хлопці, підірвіть отут усе, чуєте? Рознесіть гарматою на цур’я!

І, поки бійці шукають слова, додає:

– У нас іще, знаєте, на льох кажуть погріб. Я все думала, що це від того походить, що там запас того, що нагребла за літо в городі.

– А хіба ні? – питає ротний.

– Для людей так, а для тої нежиті – ні.

Хлопці перезираються між собою, а Ірина Сергіївна говорить:

– Для них, для нежиті тієї окаянної, для нелюдів, у мене є гостинчик. Осьо отам, у врем’янці коло ослінчика стоїть бідончик. Зелений такий, у горошок. Ото в ньому для нежиті я пакуночка приготувала.

– А що там? – запитує молоденький боєць-новачок.

– Приправа до того, що в льоху, – пояснює Ірина Сергіївна. – Прийшли вбивати, красти, їсти чуже – нате, наїжтеся! Щоб їх розперло, мерзотників!

Бусик зник за викрутом розгепаної снарядами й траками дороги, а новачок усе стояв біля хвіртки і повторював вголос те слово «погріб», мовби вперше в житті почув його й намагався завчити напам’ять.

Наступного дня новачкові присвоїли позивний «Погріб». Ротний задля годиться запитав, чи не образливо хлопцеві, той засміявся, що «Погріб» краще, ніж якби просто «Гріб», і пішов до врем’янки.

– То що там у бідончику? – поцікавився ротний увечері.

– Приправа для русні, – засміявся «Погріб».

– Відставити жарти! Поясни по-людськи, ти ж учитель.

– Пояснюю: приправа з бідончика була дуже популярною на елітних вечірках у Середньовіччі, шлункова флора швидко засвоює її, а відтак вона, потрапляючи в кровотік, оперативно скорочує паразитарну фауну.

Ротний закліпав очима:

– Глистогінний збір?

– Можна і так сказати. Миш’як.

Ротний недовірливо зазирнув у бідончик.

– Нічого собі! Де ж вона його набрала стільки?

– Колега, – відповів «Погріб», – колишня вчителька хімії, в хаті на книжкових полицях досі підручники, конспекти, зошити учнівські.

Днів за два командуванню стало зрозуміло, що сили нерівні й потрібно відходити.

– Рухом! Швидко! – командував ротний.

– А погріб? – запитав Юджин.

– Що? – не зрозумів той.

– Ми ж обіцяли...

– Відставити погріб!

– Мій борщ! Чорти б вас забрали! – лаявся «Погріб». – Мій борщ! Із якісних сільських продуктів, з курячою тушкованкою! Та най би вас підняло й гепнуло! Та кров би нагла вас заллєла!!!

– Виконуй наказ!

– Осьо, зараз я, хвилиночку, – копіюючи вимову Ірини Сергіївни, метнувся «Погріб» до врем’янки, – зараз я додам приправи до борщу, нехай «братушки» скуштують наостанок.

– Нічьо так домік! – вигукнув російський офіцер і наказав розташовуватись на нічліг.

Вони пройшлися обійстям із металошукачем, перевірили, чи немає мін та розтяжок, вивантажили з БМП наплічники й подалися не стільки вкладатись на відпочинок, скільки роздивлятись, чим можна поживитися.

– Укри так отсюдова чєсалі, что полную кастрюлю барща аставілі! Єщьо тьоплий.

– Піруєм! – вдоволено потер долоні офіцер. – Разогрєвай!

– Красата-то какая! – мовив солдат і процитував: – Тіха українская ночь...

Весняний вітер скривився так, наче на нього напала оскома, й люто зашурхотів торішнім листям. Вітер знав, що його почує і зрозуміє лише Ірина Сергіївна та українська арта.

Росіяни ж понасипали борщу в тарілки, видобули з кухонної шафки пляшку коньяку й заходилися весело вечеряти.

Арта прислухалася до голосу весняного вітру та, щоб уточнити ціль, підняла дрона. Вітер затих, щоб не сполохати «пташку», він навіть прикрив її легкою хмаркою, а сам спустився додолу і застиг біля стовпа з лелечим гніздом.

Вітрові раптом стало недобре: у гнізді дрімала пара лелек. Він миттю підхопився й помчав туди, до українського розрахунку арти. Встиг якраз, коли Юджин приземляв дрона. Вітер хотів шуміти, гойдати віттям дерев у посадці, ворушити сухий падолист і гудіти, свистати й голосити про те, що в гнізді лелеки, що ніяких оцих 300-30-3...

Але поки набрав повітря у незримі легені, почув, як регочеться артилерійський розрахунок.

– Піду напишу подання, – говорив крізь сміх ротний. – Присвоїти солдатові «Погребу» звання героя за ліквідацію трьох десятків особового складу ворога каструлею борщу!

– Чому мені? – заперечив «Погріб». – Це тій учительці, вона ж подбала про «приправу».

Ірина Сергіївна спершу нічого не зрозуміла, коли сільський голова приніс їй конверт з логотипом Генштабу, а потім розплакалась, діставши з нього подяку з підписом генерала Залужного.

– Нажерлися окупанти! По самий, по гріб нажерлися, – мовила, втираючи сльози.

Весняний вітер лагідно ворушив на її скроні пасмо сивого волосся і шепотів, що лелеки повернулися до гнізда. Ірина Сергіївна не чула його слів, але тішилась теплому весняному леготу над карпатським селом. Вона вже знала, що земля тут, хоч і камениста, та з добрими працьовитими руками – родюча і вдячна господарям. І знала, що пивниця – це льох, наповнений плодами землі, а не пивом.

О, як сміялася мама солдата з позивним «Погріб», коли Ірина Сергіївна розказала їй про те своє уявлення!