ПОЧУТТЯ РОДИННОСТІ

Рита завжди гордо говорила про себе:

– У мене надто розвинуте почуття родинності. Воно в мене просто гіперболізоване! Я вважаю, що родину треба любити вже з тієї простої причини, що це – родина, не вникаючи в те, які вони люди і ким є як особистості. Любити тому, що в наших жилах тече одна кров. А кров – значно густіша від води.

Жінка постійно спілкувалася з усією родиною, пам’ятала всі події, що відбувалися в них, охоче розмовляла з усіма численними двоюрідними, троюрідними братами та сестрами, скрупульозно вітала їх з релігійними та державними святами, а їхні дні народження списала собі в довжелезний список і ніколи не забувала віншувати.

Слід віддати належне родині, вони теж любили Риту. Постійно тусувалися в неї з будь-якого приводу, ніколи не відмовляли в допомозі, якщо вона про те просила. Щоправда, іноді забували про самотню родичку, бувало, що подовгу не телефонували, але Рита ніколи не ображалася. Без жодних комплексів, без зайвої гордині брала в руки телефон і, сміючись, слухала численні вибачення, пояснення, виправдання страшенною зай-нятістю, терміновою роботою, численними невідкладними справами. У відповідь з притаманною їй тонкою іронією цитувала їм слова Жванецького: «Якщо вам довго не телефонують родичі та друзі, то це означає, що в них усе доб­ре». І щиро реготала разом із ними… Тому жінці не вельми дошкуляла самотність. Вона знала, що варто тільки набрати потрібний номер, піднести слухавку до вуха, як на тому кінці дроту моментально обізветься знайомий рідний голос:

– Алло! Рита? Здрастуй, Рито! Як справи?

І було зовсім не важливо, що майже ніхто не хотів слухати про її справи, вникати в них з розумінням та увагою, а кожен одразу перемикався на свою хвилю і починав «грузити» Риту власними клопотами та турботами. Рита не ремствувала. Вона охоче вислуховувала кожного, щиро вникала у значні і не дуже важливі проблеми родичів, намагалася зрозуміти, допомогти дієвою порадою. Вона слухала безкінечні монологи терпляче, насолоджуючись рідними голосами, немов чарівною музикою.

– Ти мене іноді дивуєш, – обурювався її рідний брат Орест. – Чого ти з ними так церемо­нишся, чого возишся? Поспішаєш на допомогу на перший клич, за першим дзвінком, немов пожежна команда чи швидка допомога. Ти зовсім не думаєш про себе. Я від тебе тільки й чую, що в Анд­рія, який доводиться нам троюрідним братом, серйозні негаразди із сином і йому потрібна термінова допомога, а саме: влаштувати того алкаша на примусове лікування у спеціальну клініку. І звичайно, це повинна зробити ти, бо там працює твоя колишня однокласниця. А в Ярини, троюрідної сестри, зведеної, проблеми з переїздом. Вона отримала нову квартиру і їй потрібна твоя допомога. Аякже! Ніхто, крім тебе, не зможе перетягувати її речі з одного помешкання в інше. Благо, що вони хоч не в різних кінцях міста. А з Максимом – абсолютний нонсенс! По-перше, він для нас, як кажуть, узагалі cьома вода на киселі. Навіть не можу пригадати, з боку матері чи батька він доводиться нам родичем! Чи він просто знайомий… Але хіба для тебе це має значення? У нього ж – депресія. Його кинула дружина. І правильно зробила, варто відмітити! Бо з таким, як він, жити, то краще повіситися!

– Ну, що ти таке говориш? – жахалася таких слів Рита. – Його треба пожаліти. Він так страждає!

– А Мироська! – не вгавав Орест. – Ти чого переселилася до неї і тепер щодня їздиш на роботу електричкою за сорок кіломет­рів від міста? Витрачаєш стільки часу, встаєш о п’ятій ранку, щоб не спізнитися. Ти що, своєї квартири не маєш? Тобі ж крок землі до твого офісу!

– Її чоловік б’є… – розгублено пояснювала братові Рита. – Вона його боїться. Він її дико ревнує, ти ж знаєш… Той ненормальний Єгор пригрозив, що викине її з балкона, якщо ще раз побачить у чоловічому товаристві.

– Нехай менше зуби сушить до чужих хлопів, то й власний не ревнуватиме! – рішуче констатував Орест і додав єхидно, оглядаючи щуплу худорляву постать сестри: – А ти хочеш бути її захисником, тілоохоронцем? Дуже посильна для тебе робота… Нічого не скажеш…

– Охоронцем чи ні, а все-т...