ПОЧУТТЯ РОДИННОСТІ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Лідія ПІДВИСОЦЬКА

24 червня 20:26

434

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Рита завжди гордо говорила про себе:

– У мене надто розвинуте почуття родинності. Воно в мене просто гіперболізоване! Я вважаю, що родину треба любити вже з тієї простої причини, що це – родина, не вникаючи в те, які вони люди і ким є як особистості. Любити тому, що в наших жилах тече одна кров. А кров – значно густіша від води.

Жінка постійно спілкувалася з усією родиною, пам’ятала всі події, що відбувалися в них, охоче розмовляла з усіма численними двоюрідними, троюрідними братами та сестрами, скрупульозно вітала їх з релігійними та державними святами, а їхні дні народження списала собі в довжелезний список і ніколи не забувала віншувати.

Слід віддати належне родині, вони теж любили Риту. Постійно тусувалися в неї з будь-якого приводу, ніколи не відмовляли в допомозі, якщо вона про те просила. Щоправда, іноді забували про самотню родичку, бувало, що подовгу не телефонували, але Рита ніколи не ображалася. Без жодних комплексів, без зайвої гордині брала в руки телефон і, сміючись, слухала численні вибачення, пояснення, виправдання страшенною зай-нятістю, терміновою роботою, численними невідкладними справами. У відповідь з притаманною їй тонкою іронією цитувала їм слова Жванецького: «Якщо вам довго не телефонують родичі та друзі, то це означає, що в них усе добре». І щиро реготала разом із ними… Тому жінці не вельми дошкуляла самотність. Вона знала, що варто тільки набрати потрібний номер, піднести слухавку до вуха, як на тому кінці дроту моментально обізветься знайомий рідний голос:

– Алло! Рита? Здрастуй, Рито! Як справи?

І було зовсім не важливо, що майже ніхто не хотів слухати про її справи, вникати в них з розумінням та увагою, а кожен одразу перемикався на свою хвилю і починав «грузити» Риту власними клопотами та турботами. Рита не ремствувала. Вона охоче вислуховувала кожного, щиро вникала у значні і не дуже важливі проблеми родичів, намагалася зрозуміти, допомогти дієвою порадою. Вона слухала безкінечні монологи терпляче, насолоджуючись рідними голосами, немов чарівною музикою.

– Ти мене іноді дивуєш, – обурювався її рідний брат Орест. – Чого ти з ними так церемонишся, чого возишся? Поспішаєш на допомогу на перший клич, за першим дзвінком, немов пожежна команда чи швидка допомога. Ти зовсім не думаєш про себе. Я від тебе тільки й чую, що в Андрія, який доводиться нам троюрідним братом, серйозні негаразди із сином і йому потрібна термінова допомога, а саме: влаштувати того алкаша на примусове лікування у спеціальну клініку. І звичайно, це повинна зробити ти, бо там працює твоя колишня однокласниця. А в Ярини, троюрідної сестри, зведеної, проблеми з переїздом. Вона отримала нову квартиру і їй потрібна твоя допомога. Аякже! Ніхто, крім тебе, не зможе перетягувати її речі з одного помешкання в інше. Благо, що вони хоч не в різних кінцях міста. А з Максимом – абсолютний нонсенс! По-перше, він для нас, як кажуть, узагалі cьома вода на киселі. Навіть не можу пригадати, з боку матері чи батька він доводиться нам родичем! Чи він просто знайомий… Але хіба для тебе це має значення? У нього ж – депресія. Його кинула дружина. І правильно зробила, варто відмітити! Бо з таким, як він, жити, то краще повіситися!

– Ну, що ти таке говориш? – жахалася таких слів Рита. – Його треба пожаліти. Він так страждає!

– А Мироська! – не вгавав Орест. – Ти чого переселилася до неї і тепер щодня їздиш на роботу електричкою за сорок кілометрів від міста? Витрачаєш стільки часу, встаєш о п’ятій ранку, щоб не спізнитися. Ти що, своєї квартири не маєш? Тобі ж крок землі до твого офісу!

– Її чоловік б’є… – розгублено пояснювала братові Рита. – Вона його боїться. Він її дико ревнує, ти ж знаєш… Той ненормальний Єгор пригрозив, що викине її з балкона, якщо ще раз побачить у чоловічому товаристві.

– Нехай менше зуби сушить до чужих хлопів, то й власний не ревнуватиме! – рішуче констатував Орест і додав єхидно, оглядаючи щуплу худорляву постать сестри: – А ти хочеш бути її захисником, тілоохоронцем? Дуже посильна для тебе робота… Нічого не скажеш…

– Охоронцем чи ні, а все-таки при мені не посміє битись.

– Дістанете від нього обидві, – усміхався Орест. – Ходила тільки Мироська з синяками, тепер вдвох ходитимете.

Рита слухала брата й усміхалася. Вона ті його слова в одне вухо впускала, а з іншого випускала… Хіба жінка сама не розуміла, що так намагався втовкмачити їй її практичний, завжди поміркований Орест? Хіба вона не знала, що вся родина її просто використовує? Розуміла добре, і все бачила, і все знала. Але не могла нічого з собою вдіяти.

Вона просто їх усіх любила. Любила до нестями, жаліла, переймалася щиро їхніми проблемами і не уявляла свого життя без тих, наче і чужих, а насправді таких рідних, близьких її серцю проблем. Вони були для неї дуже важливими. Вони становили весь сенс її життя. Власне, якщо все розібрати, то проблеми родини і були самим її життям… І річ зовсім не в тому, що Рита не мала власної сім’ї, чоловіка, дітей… Вона мала родину! Велику сім’ю… І кожна дитина в родині була її рідним дитям, наче вона його виношувала дев’ять місяців, наче вона народжувала його в муках, а потім плекала.

Хтось із класиків сказав: «Дуже важливо, коли в нашому жорстокому та перемінному світі поряд із тобою є визначена та постійна величина в образі надійної мужньої людини. Поряд з нею почуваєшся, як коло світлої лампи в чорнильно-темній кімнаті або біля багаття на холодній промерзлій вулиці». Такою для всієї родини і була Рита… «Світла лампa в чорнильно-темній кімнаті» – це про неї! І не було нічого дивного в тому, що сама жінка такої лампи не мала, не мала людини, на яку могла б повністю понадіятися у своїх бідах та нещастях, на плечі якої могла би перекласти тягар власних проблем. Вона мала всіх і нікого… Нікого конкретно. Запитай хтось у неї: «До кого першого ти б звернулася по допомогу? Можеш назвати ім’я?» І Рита, мабуть, завагалась би, вибираючи конкретну особу. Справді! До кого? Кожен із численних родичів мав найближчих, найрідніших осіб – хто чоловіка, хто дітей, хто внуків… Це були, звичайно, ті близькі рідні люди, за якими можна було почуватися захищеним від усіх життєвих негараздів. А вона? Хто з них поспішив би до неї на допомогу, хто за першим дзвінком побіг би долати її проблеми, відкинувши власні?.. І тут Рита вперше задумалась. Чи таким далеким від істини був Орест? Той Орест, від слів якого вона відмахувалась, як від надокучливої мухи? Орест, звичайно, ніколи б її не покинув, не залишив у біді без підтримки та допомоги. У ньому вона була впевнена на 100 відсотків. У ньому – так!

Але Ореста вже немає, він помер… На жаль, помер… Залишив її… На кого залишив? На своїх дітей? А де вони, ті діти? Розбіглися світами, телефонують рідко. На великі свята та на її день народження. Навіть ніколи не запитають, чи вистачає їй злиденної пенсії на прожиття. Жінка змушена здавати кімнати у квартирі, ділити її з чужими людьми… Чи хтось питає, як їй живеться з тими чужими людьми? Чи добре їй, чи затишно? Ні, не питає.. Ніхто і ніколи…

І невідомо скільки часу тягнула би жінка цю лямку, скільки ще часу несла б свій хрест, що його на її слабкі жіночі плечі поклав не Всевишній, а жорстока, байдужа родина, якби одного дня не відчула себе вкрай погано. Ще звечора наче все було гаразд і вночі спала спокійно, а вранці прокинулася із важкою головою, з болем у серці. Щось невидиме стискало їй груди, не давало дихати. Кожен ковток повітря давався їй важко, почувалася рибою, викинутою на берег, яка широко розкритим ротом марно намагається вхопити те повітря, без якого не може жити. «Господи! – злякалася жінка. – Та що ж це зі мною? Потрібно когось кликати на допомогу…» Стерплими від страху руками вхопила телефон і почала набирати своїм численним родичам, для яких завжди знаходила час і на щиру теплу пораду, і на дієву допомогу. А тепер того всього вона потребувала сама.

Набирала номер за номером. Пальці не слухались… Плутались цифри. Деякі номери телефонів знала напам’ять, а деякі були занотовані в записнику. Але погано бачила. Цифри зливалися в суцільну лінію. Вкотре пошкодувала, що не послухалась племінника Сашка, який пропонував їй внести номери телефонів у контакти мобільника.

– Тітко Рито! Це ж так зручно, – переконував її хлопець, – не треба тикати пальцем кожну цифру, натиснув на ім’я чи прізвище – і все! І вже говорите. Я ж вам і свій старий мобільний телефон подарував. Чому ним не користуєтесь? Стаціонарні телефони вже давним-давно всі нормальні люди від’єднали, – жартував.

– Значить, я – ненормальна, Сашку! – віджартовувалась мляво, але ніяк не могла відмовитись від дротового телефона, до якого звикла, немов до живої істоти.

І сьогодні вперше пожалкувала, що не послухала щирої поради, не захотіла користуватися тим «дебільним».

Почала саме з Сашка, він жив найближче.

– Ой, тіточко Рито, – почула його юнацький баритон, – я б прийшов із задоволенням, але зараз футбол починається, півфінал. Може, якось обійдеться. Валідол маєте? Посмокчіть валідольчик і все минеться. Я вам після гри зателефоную. Обов’язково!

«Люба дитина, – подумала розчулено, – хвилюється за мене. Хоче футбол дивитися, а я на нього свої проблеми вішаю». Рита відчула легкі докори сумління. Вона не любила почуватися тягарем, не любила комусь набридати. Але серце стискало дедалі сильніше, немов у невидимих лещатах. Жінка злякано набрала номер сестри Ярини. Гучні довгі гудки заповнили квартиру. До телефона довго ніхто не підходив. Нарешті у слухавці обізвався чоловічий п’яний голос, пробелькотів щось та й усе.

Наступний дзвінок був до брата Андрія. Але виклик прийняла його дружина Ольга.

– Ой-ой, – заохала та, запричитала, – Андрія нема вдома, прийде пізно. А я біжу до синочка в клініку. Виганяють його, бо хтось приніс йому в палату горілку і вони там собі випили. Всіх, казав, хто лежав у тій палаті, примусово виписують. – Вона ще щось оповідала, скаржилася на бездушних лікарів, але Рита її заледве чула. Серце вже не боліло, а пекло вогнем. З останніх сил жінка набрала ще один номер. Довгі закличні гудки лунали вже не у вухах, а десь у глибині голови, яка теж боліла, просто розколювалась надвоє. На дзвінок так ніхто й не обізвався.

За тиждень чи два, коли стурбовані Ритиним довгим мовчанням родичі рішуче виламали двері в її квартиру, Рита вже не потребувала від них ніякої допомоги...

З великими зусиллями вдалося звільнити з жіночих закляклих пальців телефонну слухавку, з якої долинали часті короткі гудки…