ПЕРЕД ВЕЛИКОДНЕМ!

Елька ніколи не плакала, хоч це було трохи дивно, зважаючи на її вік. А було Ельці лише сім років, і ходила вона до другого класу. Чи, точніше, мала б ходити, якби в селі була школа. Але школи в селі не було, бо воно потрохи помирало разом зі своїми мешканцями. Ото тільки вчора поховали бабу Теклю, а минулого тижня – бабу Олену. Відспівали обох як годиться, пом’янули добрим словом і навіть по чарці за упокій душ та Царство Небесне для небіжчиць випили.

У селі була своя церква і навіть свій панотець, який правив, що­правда, лише тоді, коли дозволяв запущений ра­дикуліт, але у сповіді та похоронах ніколи ні­­кому не відмовляв, навіть якщо не міг розігнутись і ледве переставляв ноги, опираючись на ціпок та тримаючись з ос­танніх сил за дяка.

За покійниками в селі не пла­кали, бо наймолодшому, вічному сільському парубкові Юрасю, який навіть замолоду обходив усіх жінок не те що десятою, а й двадцятою дорогою, акурат торік виповнилось шістдесят. І, найімовірніше, не було в селі того, хто б не пам’ятав Юрася ще дитиною та на кого б не залишала його на декілька днів безпутня мати. Тож доживали всі потрохи свого віку та йшли в мирі до Отця Небесного. На похорони приїздили діти, вже самі добряче підтоптані, при­возили й онуків, яких небіжчики, може, й не бачили за життя, бо так уже склалось, що молодь у 90-ті роз’їхала­сь-розлетілась містами та тими не знаними тоді ще Європами на заробітки, а згодом і залишалась там. Бо, як відомо, риба шукає, де глибше, а людина споконвіків – де краще. Передавали гроші, над­силали посилки, і не одна сільська бабця перед кончиною вправно орудувала смартфоном чи план­шетом, бо школи в селі не було, а інтернет, на щастя, був. І це цілком влаштовувало Ельку, бо за школою вона не плакала.

Елька узагалі ніколи не пла­кала. Та й чого їй плакати, як­що лише на неї припадало 15 нерозтрачених на власних ону­­ків турбот, пестощів та лю­бощів? І навіть старий пияк та в минулому неабиякий забіяка дід Яків годив Ельці, як болячці, а баба Мариня, яка зроду не визнавала ніякої живності, крім кіз, дозволяла Ельці спати на празниковому ліжку з горою вишитих подушок, наскладаних одна на одну від найбільшої до зовсім маціпунької, і то не самій, а з величезним волохатим котиськом Піратом, характер якого цілком відповідав кличці. Сільські бабці, які давно забули всі сварки та кривди, яких завдали одна одній замолоду, раптом збадьорились і мало не чубились, сперечаючись, хто пектиме смаколики для малої чи варитиме борщі. Ба, більше, якщо раніше на запитання дітей «Мамо, що вам надіслати?» відповідали, як під копірку: «Та нічого, дитино! Собі на смерть я вже приготувала, а що мені ще, старій, треба, аби день до вечора!», то тепер почали замовляти забавки й одяг, бо незабаром свята, то якась обновка дитині не завадить. То чого б мала Елька плакати?

А ще Елька мала таємницю. Вона знала, хоч усі десять ба­бусь, чотири діди і Юрась були переконані, що дівчинка не відає і навіть не здогадується про це. Але Єлька знала, що її рідна бабуся Ольга померла, хоча всі й казали, що та ще в лікарні й буде там довго, бо дуже застудилась. Але вони ніколи не дивились на Ельку, коли це казали, а мала вже чудово розуміла, що це означає. Так говорила мама, коли тато пішов по воду і не повернувся. Тоді навіть обстрілу не було, і мама все поривалась піти його шукати, а бабуся її не пустила. А зранку мама сказала, що тато – в лікарні, але його неодмінно вилікують і він повернеться до них, та не дивилась на Ельку, а кудись у кут, а бабуся плакала в кухні, тихенько так, але дівчинка чула. А потім у дворі на клумбі з’явились горбики з хрестами і написами фломастером на до­щечках. І мама ніколи не давала Ельці їх прочитати.

Потім так говорила бабуся про маму, після того як обвалилась половина їхнього будинку. Вони саме бігли в підвал. Бабуся з Елькою вже були на сходовому майданчику, а мама затрималась, щоб узяти ковдру. Тоді так бабахнуло, а потім будинок зітхнув, як той велетень із мультфільму, задрижав, роз­коловся і все посипалось. Вони тоді так кричали з бабусею, а Елька навіть попісялась, як маленька. І дівчинці не було соромно, їй було тільки дуже страшно! І потім Елька пісяла щоразу, як тільки-но чула вибухи, і бабуся на неї не сварила, ні однісінького разу не сварила, лише проклинала москалів і путіна, навіть такі слова говорила, які мама суворо забороняла Ельці говорити чи навіть слухати. Але мама померла, і вона, мабуть, просто не знала, що їх можна говорити навіть бабусям, якщо про над­звичайно поганих людей.

А потім вони сиділи в підвалі, там було темно (свічки берегли й економили) й неймовірно хо­лодно. І дядько Степан пі­шов у сусідній будинок, який іще вцілів, і повернувся з якимось речами та шубою, в яку почергово замотували дітей. Було дуже страшно, але знайшовся Пірат. Худий, брудний і облізлий, він ні на крок не відходив від Ельки з бабусею. І якось Елька, вийшовши на вулицю та чекаючи поки Пірат зробить свої котячі справи, побачила дядька Степана в калюжі крові й без ноги. Вона ще тоді запитала бабусю: «Якщо ногу знайдуть уже після того, як поховають дядю Стьопу, то поховають її окремо чи його викопають і потім поховають ще раз, разом із ногою». Бабуся тоді так плакала, а Елька не могла і досі більше не може, хоча інколи дуже хочеться.

А потім приїхала тітка Ліна машиною, вони сіли в неї всі восьмеро і Пірат. І довго-довго їхали. Дорослі змінювались за кермом, було тісно, але тепло, і Елька заснула, тож навіть не чула, як у них стріляли.

Лише раз стріляли і навіть ко­лесо не пробили, тільки ба­гажник. На вокзалі бабуся знову плакала, а Елька ні. І не тому, що їй подарували ляльку, дали корм і переноску для Пірата. Просто не могла. Ляльку дівчинка, що­правда, загубила, поки го­дувала кота. Але не шкодувала за нею, бо їй тепер зовсім не хотілось бавитись ляльками.