ШАФА, КІШКА ТА ЗНАКИ ВСЕСВІТУ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Таміла ТАРАСЕНКО

30 червня 23:06

213

Джерело: Газета «Життя. Історії»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Настя ніколи не виносила сміття затемна. Вона не свистіла й навіть не насвистувала відомих мелодій ані вдома, ані на вулиці. Не позичала грошей через поріг. А якщо вже бути зовсім чесними, то взагалі не любила позичати будь-що в будь-який спосіб. Та що там, вона навіть на роботу до офісу п’ять разів на тиждень ходила!

Але всіх цих перевірених засобів виявилось не досить, аби завжди мати в гаманці бажану суму. Всесвіт вперто не хотів винагородити таке дотримання всіх правил для охочих розбагатіти. Навіть знаки подавати, що для цього конкретно зробити треба, не бажав.

Довелося вдаватись до більш сильнодійних засобів, що їх випробовували на собі учасники численних інтернет-форумів із приманювання у своє життя грошових потоків.

Каву з корицею щочетверга зранку сумлінно, без пропусків, Настя вже пила. Ще й промовляла вголос: «Мішаю каву з корицею, прийде в життя готівка сторицею». Не допомогло.

Хоча тут хтозна, може, це її берегло від гіршого? Бо от одного разу Настя присмачила бадьористий напій коріандром. Не питайте. Пакетики зі спеціями були схожі. Обидва слова починаються на «ко». І не всі зранку мають дар бути пильними й спостережливими. А якщо вірити Настьчиній сусідці по квартирі Олені, то дехто цим даром не володіє в будь-який час.

Так-от, після коріандрово-цукрово-кавової «смакоти» Настя того ж дня лише дивом дивним уникнула штрафу. Бо експериментальної кави змогла сьорбнути лише ковток. Заварити нову порцію часу бракувало. То й якось забулося, певно, від нестачі кави та кориці в організмі, що за проїзд у тролейбусі, взагалі-то, треба платити.

Добре, що поява контролерів у салоні збадьорила сонний мозок настільки, що Настя встигла в останній момент шмигонути у двері на вихід. Хоч до її роботи залишалось ще зо три зупинки. Тож і на роботу встигла в останній момент, під докірливим поглядом керівниці відділу, переконаної, що пунктуальність – це прийти на чверть години завчасно.

Візуалізація мрій – суміш фото дорогих автівок, пальм і моря, вечірніх суконь і діамантових прикрас, вирізаних зі старих журналів і щедро наліплених на великому аркуші ватману – принесла численні вподобайки та схвальні коментарі від знайомих у соцмережах. Але теж не притягнула до гаманця чи на картку грошей.

Настя довго, два чи й три дні, задумливо позирала на люстру. Вона навіть, балансуючи на табуретці, змахнула з неї порох, не чекаючи чергового генерального прибирання. Однак дійти до кінця й почепити на ту люстру новенькі червоні труси, які точно-преточно, якщо вірити вже згаданим форумам в інтернеті, мають розблокувати енергію грошей і закликати до неї багатство, не змогла.

По-перше, їй чомусь здавалось, що власниця квартири, коли прийде по оплату, таких змін в інтер’єрі не схвалить. По-друге, навіть без тих щомісячних господарських візитів отакого авторського доповнення предмета освітлення не схвалила б сусідка Олена. І це «не здавалось», це була підтверджена інформація. Бо Олена максимально чітко донесла свою думку відразу, коли випадково почула один з роликів про засоби привернення грошей, які слухала Настя.

Залишалось піти на останній, майже відчайдушний крок у спробі як не розбагатіти, то підправити свої фінансові справи. Потрібно було взяти підробіток.

Остаточно це стало зрозуміло одного понеділкового вечора, коли Настя дуже обережно відчинила шафу у своїй кімнаті. «Обережно», бо цей предмет меблів не лише був старший за неї, а й мав яскраву та дуже неприємну вдачу.

Зрозумійте правильно: деякі недоліки в Насті були. Вона сама ладна була це визнати. Однак нечепурою дівчина не була точно.

Усі свої речі часто сортувала на акуратні стопки – «светри на зиму, до якої ще пів року», «купальники, які цього літа побачать світ раз чи двічі, бо коли ще до того ставка виберешся у вихідні», «речі, у які можна влізти, якщо схуднути ще зовсім трішки», «речі, які прекрасно сидять на фігурі, але куплені в якомусь дивному настрої, тож їх не зодягнеш на щодень». Таких акуратних стопок на широких полицях було ще чимало.

Однак час від часу, коли треба було дістати щось із не дуже високих стопок «на роботу» чи «на прогулянку», на її голову прагнули полетіти й інші, не потрібні зараз речі. А інколи – ще й кішка Мася.

Хоча Настя була ладна заприсягтися, що шафа перед тим була замкнена на ключ. Кішки туди вона, звісно, не засовувала. Полиці уважно оглядала, перед тим як зачинити дверцята, й не бачила нічого зайвого.

Підозрювати Олену в тому, що вона робила це потайки й на зло сусідці, не випадало. Бо таке припущення призвело б до скандалу. Сусідка інколи була занудою, але точно не безсердечною людиною, ладною зачинити чужу тварину в шафі. Та й кішка цілком могла б за себе постояти, тож спершу роздерла б руки зловмисниці, а потім голосним нявкотом сповіщала б увесь під’їзд про ув’язнення.

Доводилось визнати, що Мася потрапляла до шафи сама й доброю волею, аби як слід виспатись якнайдалі від людей. А що була вона триколірна, то чорна, біла й руда шерсть добре помітна на одязі будь-якого кольору. Тож ретельного чищення потрібної одежі після такого спання було не уникнути.

– Масю, у мене нема вибору. І так речей, щоб зодягти, небагато, а ти їх псуєш. Завтра я починаю підробляти бебіситеркою, погодинною нянькою по-простому, – похмуро попередила Настя, старанно шуруючи по літній кофтинці валиком для збирання шерсті. – Я вже домовилась із сусідками. В цій квартирі з’являтимуться діти. Готуйся. А шафу я таки завчасно замкну. Шукай інший сховок.

Мася зневажливо звузила бурштинові очі. Певно, натякала, що ще питання, кому тут треба готуватись і прихисток шукати. Однак змовчала й знову покосувала на шафу. Хай і лежала зараз на ліжнику, який було так зручно кігтити всіма лапами.

Олена ж на новину відреагувала приблизно так, як і кішка. Тобто на сусідчину шафу вона, звісно, косувати не стала. Але виразно закотила очі й обмежилась короткою вимогою: «Тільки у своїй кімнаті бавитимеш тих дітей! Щось трапиться, сама все виправлятимеш!» – і без грюкоту зачинила двері своєї кімнати. Цієї миті вона була переконана, що по сусідству не знайдеться таких безвідповідальних матусь, аби вирішити, що Анастасія – найкраща кандидатура в няні.

Наступного дня кішка побачила-таки, що її господиня хоч інколи слів на вітер не кидає. На порозі кватири з’явився верткий білявий Дениско з великою, ледь не з половину самого хлопчака, вантажівкою в руках і в супроводі святково вбраної та схвильованої мами. Та занадто багатослівно пояснювала свіжоспеченій няньці не стільки про те, як дбати про дитину аж дві години, як про терміновість ділової зустрічі, яку аж ніяк не можна скасувати чи перенести.

Настя кивала, слухала упіввуха. Не вірила жодному слову про ду-у-уже ділову зустріч. І стримувалась, аби не порадити клієнтці перестати витрачати час на вигадки й поквапитись на перше побачення з поки що незнайомцем з інтернету.

Потім сусідка поскаржилась на Денискову бабусю:

– З рідним онуком не хоче посидіти пару годинок! Каже, що не впорається. А він усього лише кактус на балконі посадив. Хіба це так страшно?

– Та ні, звісно, що ні! – дуже впевнено підхопила Настя. Подумки відзначивши, що не мати ні балкона, ні кактусів у квартирі інколи корисно. І те, що саме сьогодні Олена затрималась поза домом, теж на краще. Їй кактусову історію можна буде потім і не переповідати.

Однак правильна відповідь не дозволила уникнути короткого переказу суті конфлікту між Денисом і його бабусею. Виявилось, що «на балконі» й значить на балконі, тобто на його підлозі. Замість землі був пісок, завбачливо принесений у пластиковому відерці з пісочниці, щоб було, як у мультфільмі про пустелю. Вподобану рослину він витягнув із горщика й увіткнув посеред «бархана». І все це, поки бабуся «лише на хвильку відвернулась».

Із гарних новин було те, що жоден кактус не постраждав. Розумний хлопчик вподобав для практики в садівництві пластмасову рослину. Із поганих – бабуся не вірила, що імпровізовану пустелю можна подолати пилососом, тож довго та старанно замітала віником. Потім у неї заболіла спина. Тож зараз між дорослими в сусідській родині панує певна прохолода в стосунках.

Настя, яка все дитинство проняньчилась із молодшими двоюрідними братами, й оком не кліпнула на такі новини. Але це зовні.

Подумки ж вона зважувала, наскільки надійно захований наповнювач для Масиного лотка в крихітній комірчині при ванній. Бо саме він найбільше міг би нагадати ґрунт юному садівникові.

Ніби не дістатись, якщо не шукати цілеспрямовано. Але то для дорослих. Дітиська ж володіють суперздібностями щодо того, аби знайти щось, заховане саме від них. А кактус… Скромний букет у вазочці на кухні не дуже його нагадував, однак ризикувати й показувати його Денискові теж не варто.

Доводилось визнавати, що Олена мала рацію, і краще за все обмежитись власною кімнатою, де з усіх поверхонь було старанно прибрано все хоч трохи небезпечне на вигляд.

Навіть сусідка, що таки зазирнула до приміщення, де збиралась залишити сина аж на дві години, спершу не знайшла, до чого причепитися. Але тут не втримався сам Дениско:

– Киця! Гарна! – сповістив він і рішуче попрямував до крісла, де відпочивала Мася.

– Ой, я й забула, що тут кішка є. А раптом подряпає Дениса сильно? – сусідка завагалась було, чи не скасувати всі домовленості.

Перш ніж Настя встигла запевнити, що це – наймиліше у світі створіння, яке ніколи нікого не дряпало, Мася ледь розліпила праве око. Глянула на хлопчиська похмуро: «Не киця, а поважна кішка, нечемо!» – й знову стулила повіки.

Дениско зиркнув на яскраву вантажівку у своїх руках, мить завагався, але вирішив поки що обмежитись скромнішим даром. Сунув руку в кишеню джинсових шортиків і витягнув звідти ще одну автівку, значно меншу, зате яскраво-червону: «На!».

Мася зволила глянути на приношення, ліниво потицяти лапкою. Потім відсунутись від набридливого людського дитяти так далеко, як дозволяло крісло, відвернутись до людей спиною і знову задрімати.

Настя миттю змінила тактику, сповістивши, що кішечка втомилась і хоче спати, ми ж кішечки не будитимемо, правда? Ти ж теж спиш у садочку?

З’ясувалось, що спати в садочку Дениско не любить. І вночі спати теж не любить – от зовсім! Однак аргумент, що ти ж хлопчик, а не кішка, а котам треба багато спати, а якщо киця не зможе спати, то втече й заховається, змусив його замислитись.

Сусідка ж, певно, згадала про те, що скоро на неї очікує оте саме «Не хочу спати!». Тож, поки ніхто нікого не дряпав, вирішила тихенько поквапитись на свою важливу зустріч, аби набратися трохи сил перед щовечірнім випробуванням із вкладання рідного чада до ліжечка.

Перша година співіснування минула досить приязно. Дениско катав вантажівку по підлозі, старанно торохтячи, мов мотор. Потім поклав до її кузова кишенькову машинку. Тоді спробував покатати велику автівку верхи на малій. Далі взяв аркуш із зошита та ручку й намалював кілька нерівних кіл, запевнивши, що це – теж машина. Затим погриз печива, яке видала «про всяк випадок, бо він уже ситий» його мама. Час від часу малий зиркав на кішку. Але наразі не тягнув до неї рук.

Настя старанно стежила, аби нічого випадково не зламалося й не загубилося, краєм ока тоскно зиркаючи в бік смартфона. І відчуваючи, що ніколи в її житті ще не було часу, так щільно наповненого розмовами про автівки.

Мася непомітно поглядала на незваного гостя, мовби питаючи: «О, він все ще тут? Дивно». Потім вона зиркала на ліжко чи на високу книжкову полицю. Однак, поки її не чіпали, кішці було ліньки вставати й забиратись кудись від галасливого непосиди. Тож вона показово дрімала на кріслі.

Потім малий втомився, почав капризувати й питати, чому мама не приходить. Настав час для рятівного планшета з мультфільмами. Хоч Настя дурною не була й чудово розуміла, що сусідка згадає її опісля, втишуючи збудженого сина, незлим словом.

Однак Дениско спершу попросив пити. Настя зраділа й заквапилась на кухню, бо, схоже, мультфільми на кілька хвилин відсувались.

Її не було хвилину, ну дві. Вона ще так раділа, що серед різномастих чашок знайшлася одна із червоною спортивною автівкою. Певно, її підопічному сподобається. І якісь аж надто підозрілі звуки з кімнати не долинали. Ну, щось там скрипнуло, але точно не було ні дзенькоту, ні гупання, що сповіщає про катастрофу.

Настя навіть кави чи чаю собі не стала готувати. Налила в склянку води й випила одним духом. Бо так для здоров’я корисніше. А якщо насправді, то не хотіла на зайві кілька хвилин залишати Дениска без нагляду.

Ну, може, трішки хотіла, бо таки встигла забути, скільки такі симпатичні дітиська потребують енергії, аби за ними встежити, і як хочеться зайву мить віддихатись на самоті. Але зізнаватись у цьому навіть собі потреб не було.

Тож повернулась вона із соком у чашці з машинкою та з привітною усмішкою на обличчі до кімнати, відчинила двері й завмерла на порозі. Ні хлопчика, ні кішки не було видно.

Спершу зиркнула на вікно, хоч точно знала, що воно зачинене. На щастя, так і було. Настю на мить накрила хвиля полегкості, що найстрашнішого не сталося. Та за мить на зміну прийшла паніка. Під столом, під стільцем, за кріслом нікого не було. Під односпальне ліжко хлопець би просто не вліз. Туди й Мася, коли в неї був настрій погратися в підліжкове страховисько, проштовхувала себе з певними зусиллями. Без особливої надії Настя потягла на себе дверцята шафи. Та ні, зачинено.

Вийти з кімнати й щільно зачинити двері Дениско не міг. Чи міг? Вона ж мала побачити малого, коли виходила з кухні.

– Дениску, ти де? Дениску! Виходь! Мама от-от прийде! – чомусь лише зараз Насті спало на думку покликати хлопчика. Хоча це не мало значення, бо все одно ніхто не відгукнувся.

– Масю! Киць-киць! – у відповідь мовчання. Навіть заклинання, що діяло безвідмовно, крім тих випадків, коли кішка відчувала, що їй хочуть згодувати пігулку: – Масю! Їсти! Паштет! – цього разу не спрацювало.

Насті завжди здавалося, що вона мешкає в невеличкій квартирці. Так, двокімнатній, але ті кімнатки маленькі. Коридор, ванна кімната, комірчинка при ній, кухня – усе було сплановано так, ніби від початку призначалось для двох спортивних і навіть худих дівчат. Та й то на кухні було розійтись не так просто. Але коли вдруге обшукуєш ту квартиру, зазираючи в усі кутки, куди хоч теоретично міг поміститись як не малий хлопець, то кішка, квартира раптом видається просторою, аж занадто.

Це нагадувало якесь липке, неприємне сновидіння, від якого ніяк не виходило прокинутись. Дитина зникла в замкненій квартирі, кішки нема. Олена давно мала бути вдома, але так і не приходила. Та й мати Денискова вже мала б прийти зі своєї ділової зустрічі, однак не квапилась і навіть смс-ки не надіслала, що запізнюється. Думати про це не хотілося.

Настя заплющила очі, глибоко вдихнула й видихнула після паузи, як вчили на якомусь онлайн-тренінгу з подолання стресу. Не допомогло. Схоже, користі від нього було не більш ніж від фінансових онлайн-порад.

Але виходу нема. Тож паніка панікою, а Настя втретє зазирала під своє ліжко, коли почула, що в замок вхідних дверей вставляють ключ. Перша думка була зовсім дурною: мати Дениска вже тут. Зараз доведеться зізнаватись, що вона не вберегла дитини!

На щастя, наступна думка була більш тверезою: агов! Звідки сусідці взяти ключ? Це лише твоя сусідка Олена. Ще є час усе виправити, зовсім трохи, але є.

– Ого! Це ви за дві години встигли отак усе порозкидати? У піжмурки грали? А в моїй кімнаті навіщо? Місця було замало? – сусідка поки що не так обурилась, як щиро здивувалась. Бо під час пошуків Настя не мала часу акуратно ставити на місце потривожені речі.

І чомусь саме те, що скандал не спалахнув першої ж секунди, остаточно підкосило Настю:

– Піжмурки?! Піжмурки? Я не знаю, де вони! Просто не знаю!

Після зізнання дівчина присіла просто на підлогу в коридорчику й на мить затулила обличчя руками. Вона ненавиділа показувати свою слабкість. Але їй потрібна була ота довга секунда чи дві, аби набратися сил і почати обшукувати квартиру знову чи навіть наважитись зателефонувати сусідці.

Олена могла б опуститись поруч і поплескати її по плечу. Чи хоч поспівчувати, стоячи над нею. Але сусідка просто мовчки пройшла повз Настю до її кімнати. Озирнулась довкола. Не стала заглядати туди, де й так відразу видно, що нікого нема. І рушила до шафи.

– Так, дверцята замкнені на ключ. Он у дверцятах стирчить. Я смикала вже. Двічі, – Настя змусила себе піднятись і підійти до порога кімнати.

Якраз вчасно, щоб побачити, як сусідка нагнулась, акуратно підчепила кінчиками нігтів дверцята знизу, посунула їх трохи вбік, трохи наперед, чи то штовхнула, чи то потягнула – почулося тихе клацання – й дверцята шафи відчинились.

Назовні випала стопка непотрібних зараз зимових светрів, які мали б лежати біля задньої стінки. За ними, ковзнувши, мов із гірки, з’явилась сонна Мася. Коротко нявкнула, аби повідомити, що не можна отак із порядною кішкою. Зиркнула знову на шафу, але вирішила, що досить на сьогодні з неї розваг. Тож і влаштувалась дрімати під кріслом.

Та зараз Насті було не до кішки. Бо в шафі – хто й навіщо додумався робити такі міські меблі? – був і Дениско. На щастя, хлопчик влаштувався на найнижчій полиці, ніби в кубельці зі зім’ятих речей. Тож навіть теоретично не міг впасти й забитися.

Втім, Настя про всяк випадок прожогом кинулась до малого, схопила його на руки, притиснула до себе. Ніби боялась, що він от‑от знову зникне. Хлопчик щось пробурмотів про «гості в киці», повертівся, зручніше влаштовуючись в обіймах, і спав собі далі. Настя намагалась не дихати надто гучно, щоб не розбудити сонька. Бо тільки капризування втомленого хлопчака їй бракувало.

Олена підняла з підлоги його самоскид і почала швидко збирати речі й дитячий наплічник. На диво, вона не стала промовляти своє звичне «А я ж казала!». Натомість дала дуже слушну пораду:

– Ходи до дверей із ним. Матінка його торкнеться дзвінка – я відразу відчиняю, ти виходиш миттю в коридор і віддаєш їй синочка. Скажеш, щоб не будити. Не треба їй бачити результати твоїх пошуків згуби.

Час від часу, у не найкращі дні, Настя питала в себе, чого це сусідка частіше командує, а вона подумки чи вголос нарікає, але слухається? Та того, що слухатись інколи буває простіше.

От і сьогодні все відбулося саме так, як задумала Олена. Сусідка була не надто задоволена ні побаченням, ні пом’ятим виглядом сина й няньки, ні тим, що її тримали на сходах. Але щире здивування: заснув без усіх звичних танців із бубнами?! Певно, непогано тут його розважали, що так втомився, змусило жінку притримати розпитування й скарги. Як і те, що вона сама дісталась додому пізніше на пів години, ніж обіцяла.

Тож за кілька хвилин, ховаючи в задню кишеню джинсів кілька купюр, Настя вже замикала двері на обидва замки. В її душі не було ні відлуння паніки, ні роздумів, чому в певному віці дітям видається гарною ідеєю піти спати в шафу, тобто у велику хатку кішки. Тільки дивний спокій і чітке розуміння, що от просто зараз догляд за чужими дітьми не видається їй вдалою ідеєю. Навіть за гроші.

Про це вона відразу й повідомила Олені, поки вони разом позапланово наводили лад у квартирі, й навіть нерозбірливою скоромовкою просила вибачення в неї. Потім навіщось розповіла про сусідчин кактус на балконі, ніби намагаючись показати, що могло бути й гірше! А без садівництва обійшлося.

Олена стримано кивала, що гірше завжди може бути. Потім поставила ультиматум, що наступного тижня Настя прибиратиме у квартирі одноосібно. Та відразу погодилась. Тож Олена вирішила, щоб остаточно покращити атмосферу, й собі дещо пояснити:

– Ти ж розумієш, що я не на твоїй шафі вчилась, як її можна відмикати без ключа? Я, справді, без дозволу до тебе не заходжу. Однак у бабусі вдома була дуже схожа. Мені, малій, здавалося, що та шафа пів кімнати займає. Й, ти не повіриш, кіт у неї теж був, сірий зі смужками. Не такий балуваний, як твоя, і з тих, що на мишей полює.

– Але навіть він раз чи два опинявся в шафі й вилежувався там на речах. Мені тоді діставалось. Потім бабуся побачила, як він сам лапою знизу дверцята чіпляє, аж поки замок не клацає, а шафа відчиняється. Перепросити мене вона не перепросила. Бо така була. Знаєш, сувора, не просила вибачення у дітей. Але цукерку просто так дала, навіть до обіду, хоч рідко це робила. Ще й дорогу, які в неї зазвичай на свята були. На кота віником махнула. Так той і вухом не повів. Ну а я потім біля шафи крутилась, як бабусі не до того було. Цікаво ж, чи пощастить зробити так само, як і він. Ось навчилась і знадобилось. Хоч могла й просто ту шафу ключем відімкнути, ти вже вибач. Певно, хлопчак заліз за кішкою, дверцята причинились за ними, а коли ти шарпнула, замок і клацнув, замкнувши їх. Добре, що спали й не налякались.

Настя покивала, що таки добре. Треба буде купити якісь стопори на дверцята, щоб більше кішки звідти не виганяти. А може, навіть продати щось із речей, яких не носить, щоб одяг хоч на голову не падав, як відчиняє ту шафу. Зрештою, інші ж своїми речами торгують в інтернеті. Чим вона гірша? Може, це такий знак від всесвіту щодо того, як можна підзаробити?

Роздуми були досить абстрактними. От просто зараз Насті не хотілося планувати новий бізнес.

Однак всесвіт не змарнував шансу подати черговий знак. Вона вже лежала в ліжку з твердим наміром глянути перед сном от точно останнє відео – короткий ролик про те, чому кішки в біло-рудо-чорних шубках обов’язково приносять у дім добробут.

Але рекомендації підкинули їй наступне відео, де її по-діловому вбрана однолітка настійливо радила «от просто цієї миті відкинути всі справи й зареєструватись на онлайн-платформі, виставити фотографії речей, які треба продати, і зробити перший крок на шляху до багатства».

«Не чекайте ні миті! Тільки так ви зможете стати успішними!» – наполягала порадниця. Та з Насті на сьогодні було досить.

«Не тільки так. Усе почекає до завтра. Будуть й інші шанси», – буркнула вона стиха. Мужньо відклала телефон, витягнула навушники, зручніше підбила подушку. Вирішила, що їй треба відпочити від всесвіту, а йому – від надсилання їй знаків. І хвилин за п’ять Настя вже міцно спала.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!