ПАСКА БАБУСІ КАТЕРИНИ

Майже рік минув відтоді, як бабуся Катерина відійшла за межу. Добра жінка, зі щирою душею та з відкритим серцем, берегиня великої родини, вміла господиня, турботлива мама й бабця, вона назавжди залишилась у серцях своїх рідних. Сумували й тужили за нею діти та онуки… Але життя не закінчувалося, і біль утрати з плином часу притуплювався, залишаючи по собі світлі спогади, такі ж добрі, якою була й бабуся Катерина.

Чи не найбільше сумувала за бабцею онучка Олена. Бо ще змалечку між ними існував якийсь невидимий, але дуже міцний духовний зв’язок. Дівчина й зовні як дві краплі води була схожою на бабцю, і звички бабусині перейняла. Члени їхньої чималої родини завжди казали, що Оленка – це не донька своїх батьків, а дитина бабусі Катерини. Воно й недивно, адже все дитинство та шкільні роки дівчина провела у бабусі в селі. Там і до школи ходила, а коли вступила до університету, за першої ж нагоди поспішала повернутися до бабусиної хати, до рідного порога, до найріднішої, найближчої людини.

Але торік бабці Катерини не стало. Олена вже не так часто навідувалась у село. Тужливо було дівчині від порослої травою стежки, від тиші, що густим киселем зависла на подвір’ї, від спогадів, що обсідали, як мухи, коли переступала поріг бабусиної хати.

Намагалася приїжджати в село тільки з рідними: з батьками чи сестрою, з тіткою, дядьком чи з двоюрідними братами, аби тільки не самій, аби лишень не залишатися наодинці зі спогадами.

Сумно було Оленці й від того, що не зможе познайомити з бабусею Юрка. Дівчина була впевнена, що старенькій він обов’язково сподобався б – двадцятивосьмирічний симпатичний хлопець, її новий співробітник, а віднедавна – й коханий наречений. Олені хотілося, щоб ці двоє, такі любі серцю, були знайомі… Але… Дівчина лише могла розповідати Юркові про те, якою чудовою була бабуся Катерина, та показувати світлини, з яких усміхалося її світле та привітне обличчя…

З наближенням Великодня в Оленчиній сім’ї почали жваво обговорювати, здавалося б, банальне, а проте дуже вагоме питання – хто пектиме паски. Адже щорічно це робила лише бабуся Катерина. Думали-гадали недовго. Оленчина мама впевнено сказала:

– Звісно, буде найкраще, якщо паски спечеш ти, Оленко. Ти єдина знаєш, як це робила бабуся Катерина, адже мама тільки тебе допускала до цієї майже святої справи.

– Так, – підтримала маму молодша Оленчина сестра Ніна й жартома додала: – До того ж це до тебе приїде Юрко зі своїми батьками. То зможеш похвалитися своїм умінням!

Олену ж це лякало. Бо спостерігати, як пекла паски бабця, – одне, а спекти їх самій, та й ще на всю чималеньку родину, – зов­сім інше.

Тож чесно зізналася:

– Боюся... А раптом я не зумію?

Рідні не зважали на Оленчині слова, адже знали, що дівчина не зможе відмовити їм.

Так і сталося. Олена ще трішки повагалася, а тоді згадала, як бабця замішувала тісто, її усміхнене, майже блаженне обличчя, ніжні руки, вуста, які, ледь ворушачись, промовляли молитву. Згадала залиту сонцем і щебетом пташок кухню в старій сільській хаті, гарячу піч і той солодкий аромат пасок, який стелився аж на подвір’я. Згадала вже готові паски: однаковісінькі, високі й пухкі, жовті, як сонце, а такі смачні, що й не порівняти ні з чим… Урешті сказала мамі:

– Це велика відповідальність, але я спробую. Сподіваюся, не підведу вас. – А тоді звернулась до Ніни, вже жартома: – До того ж ідеться про Юрка та його батьків. Це ж мій наречений!

Усі дружно засміялися, а потім Оленка вже серйозно повідо­мила:

– Але пектиму я в бабусиній хаті…

Так і сталося. Напередодні Великодня Олена з мамою та сестрою приїхали в село.

«Паску потрібно пекти у Чистий четвер, – згадувала Оленка повчання бабусі Катерини, яка залюбки ділилася з онукою таємницями смачної випічки. – Коли пектимеш паску, пам’ятай про те, що в домі має панувати спокій. Перш аніж приступити до замішування тіста, одягни чисту білу сорочку. Замішуй тісто...