ОСЕЛИ МЕНЕ У СВОЄМУ СЕРЦІ

Двічі або й тричі на рік, ми ходили в дитячий будинок, яким наша організація опікувалася впродовж одинадцяти років. Сиротинець був розташований у колишньому палаці чи то князя, чи то графа і потопав у густому, проте окультуреному, лісі. У ньому, неначе в міському парку, простягалися стрункі алеї, обсаджені жимолостю та буксом, тішили око барвисті клумби з квітами, запрошували до відпочинку затишні альтанки, повиті вічнозеленим плющем і диким виноградом. Здавалося, серед такої краси, серед цієї справді чарівної казки діти обов’язково повинні бути веселими і щасливими. 

Та їхні тьмяні погаслі очі й блі­ді сумні личка стверджували про­тилежне. Ми відвідували ді­тей на всі свята, намагалися їх приголубити, розвеселити, за­ці­кавити чимось, роз­­смішити, але наші зусилля були марними. Цих дітей ніщо не тішило: ні наш прихід, ні ласка, на яку ніхто з нас не скупився, ні принесені ласощі, ні щедрі подарунки. Причину цьо­го парадокcа ми знали дуже добре. Він мав назву «Мама!».

… Діти чекали на маму. Кожне нове, незнайоме, раніше не бачене жіноче обличчя вони зустрічали з надією, яка ліхтариками спа­ла­хувала в їхніх засмучених оченятах. Коли в цьому будинку вперше з’являлася нова особа жіночої статі, малюки мчали до неї щодуху з голосними кри­ками: «Мама!». Обліплювали її з усіх боків, немов пташенята го­дівничку, і тільки тоді, коли розуміли, що то просто ще одне планове відвідування шефів, бай­дуже відверталися і сумно йшли геть. Не йшли, а пленталися, пе­речіпаючись і плутаючись у власних ногах, неначе старі бабці й дідусі. Спокійно дивитися на них було просто неможливо. Від такого видовища розривалося серце…

А ця кучерява малявка ніколи ні до кого не бігла. Вона стояла мовчки, гордо випроставшись, і глузливо спостерігала за іншими дітьми. У тій дитині була якась незрозуміла недитяча зверхність та жорстока ненависть. В її очі зазирати глибоко, до самого дна ніхто не зважувався: було страшно. У них паралельно з ненавистю світилися такий розпач і туга, що кожен, зустрівшись із нею поглядом, мимовільно щулився і відвертався. Розпач у дитячих очах!.. Хто б таке міг витримати?..

Від першого дня нашого знайомства заповітною метою мого життя стало знищити, вбити той розпач і ненависть у її сірих очах і запалити в них світло любові. Я не знала, як це зробити, не уявляла, яким способом досягну цього, але в тому, що досягну неодмінно, мала тверде переконання!

Я була ладна у свої двадцять з хвостиком років назватися ма­мою цієї малявки, вдочерити її, піклуватися про неї як про рідну дитину і день у день, помалу виганяти смуток і розпач з ди­тячих очей. Та, лишенько! Я бу­ла незаміжня, а за тодішніми ідіот­ськими законами право на всиновлення мали тільки по­дружні пари. Хоч, правду кажучи, я ніколи не розуміла чому. Невже дитині краще проживати в си­ротинці? Не­в­же одна людина (наз­ваний бать­ко чи матір) не зможе створити домашній затишок для дитини, не зможе обігріти й полюбити сироту? А як же неповні сім’ї? Скільки жінок чи чоловіків, залишившись самот­німи, виховують власних ді­тей?.. І нічого! Щасливі!.. Ща­сливі і діти, і батьки!.. А тут хіба не те саме? Яка різниця, чи я втратила чоловіка, чи не мала його взагалі?..

Cтрашно сказати, скільки установ, інстанцій довелося ме­­ні оббігати, скільки бай­ду­жих чиновників до­­велося пе­­реконувати, стукати в їхні закам’янілі серця, поки на­решті отримала бажаний дозвіл на всиновлення дитини.

З радісним переможним блиском в очах, з неймовірним тріумфом у серці, міцно стискаючи такі бажані, такі довгоочікувані до­ку­менти, я щодуху поспішала в дитячий бу­динок. Скоріше, скоріше туди, до неї, до моєї любої донечки, яка (я ніскільки не сумнівалася в тому) мене з нетерпінням виглядає, чекає, щоб назвати мамою. Але… Парадокс! Ця мала гордячка не бажала мене навіть слухати.

– Ти – не мама! Не моя мама! – заявила твердо і вперто. Ще й по­дивилася з такою вбивчою, цілком дорослою, іронією, що в мене ми­моволі руки опустилися і заніміли уста.

– Чому так гадаєш? – тільки спро­моглася я засоромлено про­белькотіти й безпорадно по­ди­вилась на неї.

– Бо такі мами не бувають!

– Які це &n...