ОСЕЛИ МЕНЕ У СВОЄМУ СЕРЦІ

– Щоб стати святою, щоб тебе канонізували, потрібно щось добре зробити, страждати за віру чи навіть померти за неї мученицькою смертю, – зауважила я. – Гадаєш, святість роздають так просто, як цукерки?

– Терпіти не можу цукерок!

– Нехай не цукерки, а щось, що ти найдужче любиш. Скажімо, копчену рибку. – Я знала, що то були її улюблені ласощі. – Та й ті, чиї імена є в церковному календарі, жили давним-давно, і кожен з них…

– Помер? – перебила мене мала перелякано.

– Здебільшого! Майже всі вони померли чи постраждали за віру, за свою любов до Христа. Вони – великомученики.

– Навіщо любити, навіщо та любов, якщо за неї треба страждати, мучитись? – не розуміла насправді чи тільки дражнила мене Сніжана. – Що мають люди від своєї любові?

– Ну, ти даєш! – обурилася я. – А що мають батьки, які люблять, виховують своїх дітей? Що має сонце, яке нас пестить, голубить, зігріває своїм промінням? Що має земля, яка нас годує, напуває, вдягає?

На обличчі малої запрацювала думка… Але не в тому напрямі, на який я сподівалася.

– То ти мене любиш безкорисно? – протягнула з погано прихованою хитринкою в сірих променистих очах. – Значить, ти від мене нічого не хочеш натомість?

– Звісно! А чого я можу від тебе хотіти? – запитала я.

– Такої ж самої любові, яку мені віддаєш! – випалила, як з гармати. – Звичайний обмін! Любов за любов! А коли я не любитиму тебе, куди тільки твоя так звана любов подінеться?! Чи не так? – і аж подих затамувала, очікуючи відповіді.

– Ні, не так! – заперечила я спокійно, але твердо. – Ні, не так! Ти вже оселилася в моєму серці разом з любов’ю до тебе. Ця любов пустила коріння, і вирвати її я не можу. Буде дуже боляче! Рвати по живому!..

Думка запрацювала жвавіше…

– Тобто тобі однаково, любитиму я тебе чи ні?

– Не однаково! Зовсім ні! Але це вже нічого не змінить. Любитимеш ти чи ні, моя любов до тебе не пропаде, нікуди не дінеться.

Це для неї було дивним і трохи незрозумілим. Вона не любить, а її однаково люблять і любитимуть завжди… Нараз її пронизала неспо­дівана здогадка.

– Я – гарна! – заявила гордо і хвалькувато. – Я гарна! – повторила ще раз. – Таких, як я, любити легко. А якби в мене не було золотавих кучерів, рум’янців на личку, стрункої фігурки, чи любила б ти мене тоді? Якби я була горбата, як Квазімодо? – (Нещодавно дітям крутили фільм «Собор Паризької Богоматері»… Цілком відповідно до віку, нічого не скажеш!) – Якби я була…

– Досить! – Може, занадто різко я її обірвала. – Досить! Я тебе люблю не за зовнішність! Звісно, добре, що ти така гарненька. Але не це визначне. Є багато гарних дівчаток, навіть тут, у дитбудинку. Тільки вони мені не потрібні! Мені до них байдуже! Мені потрібна саме ти, бо я тебе полюбила! Зрозуміло?

– За що? – запитала резонно.

– Хіба люблять за щось? – мій подив був щирий. – То ненавидіти можна за щось, а люблять просто так. Тому що… тому що люблять!

Сніжана весело розсміялася. Вперше розсміялася!..

– Чого смієшся? – трохи ображено запитала я.

– Нічого… Просто мені з тобою дуже цікаво!

Я завмерла від здивування. «Це вже щось, – подумала радісно. – Це вже перший крок до приязні, до порозуміння».

За першим кроком були наступні. Маленькі, незначні настільки, що були схожі на якесь тупцяння на одному місці. Але успіхи не забарилися. Ось вона вже щодуху біжить до воріт, вдаючи, що її зацікавив новий яскравий автобус, яким ми приїхали, а тоді крадькома зиркає на мене, чи я її бачу… Ось вона з захопленням розповідає мені, що в живому кутку їжачиха Жужа на­родила їжаченят…

– Вони такі маленькі, сліпі та безпорадні і зовсім не колються! – квапиться поділитися зі мною своєю радістю. (Я знала, що доглядати за їжаками доручили саме їй.) Ось вона нарешті дозволила себе обійняти, притулити до грудей і не поспішає вирватися з моїх обіймів. «Оживає, оживає моя царівна-несміяна! Відтаює моя крижана снігуронька!» – тішилася я.

Але одного разу, приїхавши в дитбудинок, я не побачила на ґанку знайомої постаті. О! Я добре запам’ятала той день. Занадто добре. Чорний день!..

– Де Сніжана? – стурбовано запитала я дітей, які весело висипали нам назустріч.

– Її «швидка допомога» забрала!

– Ох і вила сирена тієї «швидкої»!

– А Сніжана вранці, як скорчилась на ліжку, то не могла підвестись!

– Їй операцію робили!

– Ось таку дірку має тепер у животі! – навперебій намагалися мені пояснити хлопчики і дівчатка. Найменший із них малюк, мов той хвальковитий рибалка, широко розвів маленькі рученята, силкуючись показати мені розмір дірки у Сніжаниному животі.

– Де вона? Де вона тепер? – скрикнула я, аж дітлахи сахнулись від мене. І хтось тихенько пискнув:

– У лікарні.

Я не пам’ятаю, як летіла, у прямому розумінні слова, в ту злощасну лікарню, як мені сигналили розлючені водії, бо я бігла просто проїжджою частиною дороги. Не пам’ятаю, як одягала білий халат і неслась довжелезним лікарняним коридором.

Нарешті ввірвалася в якусь палату і, немов жінка Лота, соляним стовпом застигла на порозі…

Сіреньке страдницьке личко на сірій запраній подушці. Губки болісно затиснені. Очі міцно заплющені. На блідих щоках голубі тіні від опущених густих вій…

Різкий біль гострим ножем полоснув мене просто по серцю. Ноги підкосилися. Я не втрималася і з голосним стогоном опустилася коло ліжка навколішки.

– Дівчинко моя! Віддай мені свій біль! Віддай мені свої страждання, – бурмотіла я, наче заклинання.

– Вона вас не чує. Ще не відійшов наркоз, – намагалась мені втлумачити медсестра, але я її теж не чула. Я теж була під наркозом. Під наркозом страху та розпачу…

Трохи отямилася в кабінеті хірурга, який оперував Сніжану.

Діловито і буденно він мені розповідав, що апендицит виявився гнійним, що побоювалися перитоніту, але, слава Бо­гові, все обійшлося. Тепер нема чо­го хви­люватися. І взагалі, діти добре пе­ре­носять такі операції, тому мої страхи абсолютно не доречні та безпідставні.

Я уважно слухала і відчувала, як темною хвилею в моїй душі піднімалася злість до цієї бездушної людини, яка мене так банально заспокоювала. «А якби це була твоя дитина, твоя єдина донечка?» – розпачливо думала я і вже люто ненавиділа цього бездушного лікаря, цілком забувши, що він щойно врятував від смерті моє дитя.

Відтоді я майже поселилась у лікарні. Я стовбичила там і всім заважала. Ме­не проганяли від ліжка Сніжани, пере­конували, що небезпека минула, що вже все гаразд, що дитина одужує, але я була сліпа та глуха. Я не вірила нікому. У Сні­жани чомусь трималася і не спадала тем­пература. Це мене дуже тривожило й доводило до розпачу. Хоч мені пояснювали, що так буває, я не хотіла нічого чути й розуміти. Якась незбагненна сила по­вер­тала мене назад до ліжка дитини. Я совала всім черговим медсестрам гроші, пробивалася через чорні ходи, всі можливі й неможливі щілини, заледве не через вікна і дах, щоб тільки провести ніч на підлозі біля ліжка моєї Сніжани. Удень мене, звісно, проганяли рішуче й безжалісно, але ніч… Ніч була моя… Дехто з медиків уже сумнівався в моєму здоровому глузді. Але я ні на кого не звертала уваги. Я бачила своє дитя, тримала за маленьку ручку, чула її подих і була неймовірно щаслива.

Сніжана прокинулася… Розплющила очі, прикриті важкими повіками, і побачила коло свого ліжка скорчену знайому постать, яка спала нестійким тривожним сном, готовим будь-якої хвилини перерватися. Жінка спа­ла, сидячи просто на підлозі, незручно при­тиснувшись головою до ліжка і підібгавши під себе ноги. Так, так, це вона цілі дні та ночі просиджувала над нею, годувала з ложечки, поїла водою, поправляла подушку й тихо плакала, як ніхто не бачив. Це вона. Мама…

– Мамо! – почула я тихенький несміливий голосок, такий рідний, знайомий, і не повірила, що то до мене. Але підвела обважнілу голову й, зустрівшись із ніжністю та любов’ю, які світилися мені з яскраво-сірих дитячих очей, задихнулась від непомірного велетенського щастя. Нарешті дочекалася! Нарешті я стала бажаною і потрібною моїй любій обраниці. Нарешті я поселилася в маленькому серці моєї дорогої рідної дитини…