НОВА ПОМАДА

Кожен день тижня підфарбований у свій колір, незмінний. І так буде до виходу на пенсію, як не в цій фірмі, то в іншій – бухгалтерка із кваліфікацією без кусня хліба не залишиться. Та й на пенсії нормальний заробок...

Робота, яка забезпечує пристойне житло, недешеві речі, деякі дрібниці, що створюють затишок. Робота, яка дає змогу не виглядати зайвий раз у вікно, де брудне небо лютого нависає над такими ж брудними вулицями міста. Не дослухатись до тривожних новин у телевізорі, в інтернеті, серед тих же пліткарок на робочих місцях: та хто там нападе? Там уже все вирішено давно. Та ну, яка війна у ХХІ столітті? А що Донбас шкода, так, але ми ж не на Донбасі, чого панікувати?..

А потім настає четвер. Чомусь, коли Надія прокидається від гучних вибухів – не треба було винаймати квартиру недалеко від аеропорту, – вона першим згадує день тижня. А потім уже дату, двадцять четверте лютого. Дату, яку, якби її воля, випалила би в календарі, щоб і сліду не залишилося.

Страху нема. Є тривожна валізка в коридорі, як і годиться в передбачливої жінки. Є вміння швидко знайти серед панічних і беззмістовних чатів у месенджерах: що трапилось? хтось у курсі? куди бігти? – офіційну інформацію та поради. Є приготована за звичним рецептом ранкова кава: ну, якщо не встигне і влучать у будинок, буде шкода, але хоч би відразу... А ще теплі джинси й светр. Геть незвичні в будень, однак дрес-код для сховищ інший.

Потім – довгі сходи до підвалу. І важка валізка, хай і складена за списками й порадами бувалих. І сумка з жіночим дріб’язком та мобільним: зателефонувати вже зі сховища керівництву фірми. Уточнити, чи потрібно сьогодні на роботу, коли змовкне сирена й безпосередня небезпека трохи відступить.

У косметичці, крім помад і такого іншого, гребінець і дзеркальце. Причесати волосся, поки є змога, йдеться не про красу, а про пристойність. Мимохіть відзначити, що сірі очі можуть виглядати чорними проваллями блідої маски – маски без губ. Не те що ввічливо чи підбадьорливо всміхнутися сусідам чи хоч собі в дзеркало – викричати свій біль і страх нема чим.

Мить Надія вагається. Дістає помаду. Рожеву. А то яку ж? Старанно фарбує собі губи. Рука ледь здригається від гучного ворожого звуку зовні. Не акуратний макіяж – грим клоуна. Жінка стирає розмазану косметику серветкою і починає підмальовуватись знову. Так краще.

Тепер вона може говорити. Тепер можна зателефонувати нечисленним знайомим і спитати, як вони. Послухати відгомін чужого болю і знати, що якщо плачуть від переляку й болю, то вже хвалити Бога. Плачуть живі.

Наступного дня Надія таки вийшла на роботу: війна війною, а зарплата людям що, не потрібна? Отож. Дрес-кодом не стала заморочуватись. Глянула на карті, де найближче до роботи укриття. Але про помаду не забула. Не хотіла тій війні здатися отак одразу. Але в голові не трималось, що вже п’ятниця, тож намазала губи знову рожевим. І в суботу, в сховищі, під здивовані й осудливі погляди інших цією ж помадою.

За тиждень чи за десять днів календар раптово перестав бути надійним свідком, як і годинник – Надія сідала в евакуаційний потяг зі своєю валізкою та переноскою із сусідською кішкою: та боялась, що з двома котами не пустять, то хоч внес­ти. І так на неї дехто косував. Ніби евакуюватись в акуратному вбранні, з укладеним волоссям і підфарбованими рожевим губами неправильно.

На новому місці майже не довелося змінювати звички: бухгалтерки справді скрізь потрібні. А ще совість доста легко як не втишити, то притлумити, навіть якщо нема великих коштів на донати: благодійним фондам і волонтерам ті, хто петрає в бухгалтерії, ой як потрібні, щоб робити звіти.

Робота дозволяє як не відгородитись від щоденних новин і повітряних тривог, то заповнити час і тоді, коли стає зрозуміло, що «два-три тижні» розтяга­ються на місяці. Із відстороненим здивуванням Надія помічала, що потрібно придбати новий, легший одяг. Що рожевої помади стає потроху менше, а інші вона так і не розкрила. Що на екрані смартфона висвічується нова дата, а на деревах за вікном – зелене листя.

Потім в орендованій квартирці з’явилась сусідка з дитиною. Господарка попросила за далеку родичку, що вирвалась із села біля Маріуполя. Усього на кілька тижнів, бо дім самої господині вже переповнений. Потім – до Польщі чи й подалі від рідної країни, де війна, від країни, яку прокляли вороги, що нікому спокою тут нема... Але мати хоче, аби малу зараз лікарі глянули: у п’ять років чи не за перших вибухів та замовк­ла. Ні пари з вуст. Це хоч піддається лікуванню чи вже все? А її бабуся взагалі в лікарні після всього... Звісно, плата за квартиру буде скошена...

Надія погодилась. Налагоджений побут зламався, але й про це інколи жінка забувала, втупившись в екран ноута. Інколи здивовано піднімала голову від уважного погляду. На неї дивилось дівчисько, яке вона сама ж погодилась доглянути, поки мати вискочить на годинку в лікарню, до бабусі. Мала сиділа за розмальовкою, так і не торкнувшись олівців, але не заважала.

Надія не мала уявлення, як розмовляти з дітьми. Тож бурмотіла як до дорослої:

– Нічого, якось воно буде. Тримаймося, – і знову поверталась до таблиць на екрані.

Але одного разу Надія збагнула, що у квартирі спекотно, за вікном буяє бузок, а дитина майже не рухається від ранку. Щось клацнуло в її голові, й вона встала, зібрала все потрібне для роботи, а ще те, що, мабуть, мог­ло б придатися на прогулянці з малою, вийшла чимала торба. І звеліла Марійці йти з нею.

Парк був майже поряд. Надія часто проходила повз, коли йшла додому чи у важливих справах. А тут зайшла. Знайшла порожню лаву. Понишпорила в торбі, видобувши уламок білої крейди й кивнула дівчинці на асфальт. Та слухняно присіла навпочіпки, щось креслячи.

Жінка ж повернулась до роботи. Однак за кілька хвилин глянула, чи все гаразд. Виявилось, що не все. Коли шукала ту крейду, то виклала незмінну косметичку із запиленими помадами на лавку. Що вже там дитина надумала, хтозна. Але та, старанно сопучи, малювала-таки на асфальті квіти. Не крейдою – помадами, що лягали нерівно й бруднили пальці. Всіма п’ятьма, хоч рожева квітка вийшла зовсім крихітною.

«Країна, де діти народжу­ються та ростуть і малюють квіти на асфальті, не може бути проклятою. Прорве­мося», – відсторонено відзначила Надія. І запитала вголос:

– То що робитимемо? Не сповіщати ж твою маму про витівку? Нема в неї грошей на ті помади, з тобою та бабусею хворою...

Марійка насупилась, як звичайна мала капосниця, якій дорослі докоряють. Але слухняно дала руку, коли Надія повела її до найближчої косметичної крамниці.

Про педагогіку жінка й уявлення не мала, тож із чистим сумлінням купила дитячий блиск із запахом цукерок. Бо саме його дівчинка обрала, ткнувши на пропозицію пальцем у стійку з товарами.

У неї самої з вибором було не так просто. Знову взяти рожеву? Купити звичні п’ять кольорів? Обрати щось інше? Врешті звернулась до послужливої про­давчині:

– Порадьте, будь ласка: треба якась буденна помада на літо. Так, для мене. І ще одна – найкраща, така, щоб до дня перемоги пасувала. Тоді й розкрию. Певно, теж літня, як гадаєте?

І побачила, як з-під фірмової усмішки й втоми на обличчі співрозмовниці промайнуло сподівання. Те саме, що було й в очах самої Надії.