НОВА ПОМАДА

У косметичці Надії п’ять помад. Усі фірмові, дорогі. Жодна не залежується. І жодна їй не личить.

Темно-червона, морквяна, кольору запиленої міської троянди, рожева й схожа на осіннє дубове листя.

Понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця. Кожному дню тижня свій назавжди встановлений колір.

У суботу – в день великого прання, прибирання, закупівлі в крамницях й на ринку – губи в Надії «голі». Незвично трохи. Але треба відпочити від хімії.

У неділю перед виходом до церкви чи зрідка ввечері на концерт або в театр ледь проводить по губах блиском – дуже корисним й елегантним, якщо вірити рекламі.

Звісно, бувають ті, хто перед церквою мастить обличчя фарбами особливо старанно, та ще й засуджує інших, хто не наносить аж такого макіяжу. Але Надія до церкви ходить не витрішки ловити. Й навіть не засуджувати ближніх, які не моляться, а вишукують хиби. Ну, може, й засуджує, зовсім трохи. Хто без гріха?

А далі – понеділок і час ділового костюма, що скидається на уніформу, та темно-червоної помади, за розкладом. На роботі гуляє байка, що раз начальник зиркнув на неї на якомусь зібранні й вигукнув: «Господи! Рожева помада! Четвер! А я думав, що ще середа...»

Ну, як «гуляє байка»? Крадеться навшпиньки курилками, зупиняється біля кавового автомата, шепоче із зирканням навсібіч. Навіть ледацюги, котрі робочий час на плітки розточують, не ляпнуть такої дурниці головній бухгалтерці у вічі. Та й керівник навряд зрадіє, дізнавшись думку підлеглих про його метикуватість й уважність.

Однак, звісно, Надію вважають дивною: нащо тринькати гроші аж на п’ять слоїків помади, ще й коли статус молодої фахівчині далеко позаду, а щоб зберегти залишки краси, треба значно радикальні засоби ніж косметика? У її віці, якщо з родини навіть кота не мати, то дивною точно станеш. Тут помади – це ще дрібнички...

Надія знає про ті розмови. Як і про те, що рахувати чужі гроші, коли це не твоя професія, – погана прикмета. Так і справді на помаді дехто економитиме потім.

Чому аж п’ять? Бо може. Бо хоче одноманітні дні промаркувати, як папки в шафі. Бо, врешті, знає, що тітонька, яка колись сироту в люди виводила, теж докоряла б «зайвою» косметикою, якби дожила до цих часів.

Та тітонька, на відміну від пліткарок, була чесною, тобто й щодо себе скупою. Вона, якби могла, засудила б, і що племінниця не ставить на надгробок яскравих пластикових квітів, а тричі на рік – на уродини тітчині, на роковини й на весняні проводи – привозить великі живі букети. Та засудити вона вже не може. А от сусідки, зобачивши вже давно міську Надьку на кладовищі, зітхають: пощастило Вальці з племінницею, навіть по смерті не забуває, мої ж шалапути добре, як не квіточки тягатимуть, а хоч бур’яни справно полотимуть...

Кожен день тижня підфарбований у свій колір, незмінний. І так буде до виходу на пенсію, як не в цій фірмі, то в іншій – бухгалтерка із кваліфікацією без кусня хліба не залишиться. Та й на пенсії нормальний заробок...

Робота, яка забезпечує пристойне житло, недешеві речі, деякі дрібниці, що створюють затишок. Робота, яка дає змогу не виглядати зайвий раз у вікно, де брудне небо лютого нависає над такими ж брудними вулицями міста. Не дослухатись до тривожних новин у телевізорі, в інтернеті, серед тих же пліткарок на робочих місцях: та хто там нападе? Там уже все вирішено давно. Та ну, яка війна у ХХІ столітті? А що Донбас шкода, так, але ми ж не на Донбасі, чого панікувати?..

А потім настає четвер. Чомусь, коли Надія прокидається від гучних вибухів – не треба було винаймати квартиру недалеко від аеропорту, – вона першим згадує день тижня. А потім уже дату, двадцять четверте лютого. Дату, яку, якби її воля, випалила би в календарі, щоб і сліду не залишилося.

Страху нема. Є тривожна валізка в коридорі, як і годиться в передбачливої жінки. Є вміння швидко знайти серед панічних і беззмістовних чатів у месенджерах: що трапилось? хтось у курсі? куди бігти? – офіційну інформацію та поради. Є приготована за звичним рецептом ранкова кава: ну, якщо не встигне і влучать у будинок, буде шкода, але хоч би відразу... А ще теплі джинси й светр. Геть незвичні в будень, однак дрес-код для сховищ інший.

Потім – довгі сходи до підвалу. І важка валізка, хай і складена за списками й порадами бувалих. І сумка з жіночим дріб’язком та мобільним: зателефонувати вже зі сховища керівництву фірми. Уточнити, чи потрібно сьогодні на роботу, коли змовкне сирена й безпосередня небезпека трохи відступить.

У косметичці, крім помад і такого іншого, гребінець і дзеркальце. Причесати волосся, поки є змога, йдеться не про красу, а про пристойність. Мимохіть відзначити, що сірі очі можуть виглядати чорними проваллями блідої маски – маски без губ. Не те що ввічливо чи підбадьорливо всміхнутися сусідам чи хоч собі в дзеркало – викричати свій біль і страх нема чим.

Мить Надія вагається. Дістає помаду. Рожеву. А то яку ж? Старанно фарбує собі губи. Рука ледь здригається від гучного ворожого звуку зовні. Не акуратний макіяж – грим клоуна. Жінка стирає розмазану косметику серветкою і починає підмальовуватись знову. Так краще.

Тепер вона може говорити. Тепер можна зателефонувати нечисленним знайомим і спитати, як вони. Послухати відгомін чужого болю і знати, що якщо плачуть від переляку й болю, то вже хвалити Бога. Плачуть живі.

Наступного дня Надія таки вийшла на роботу: війна війною, а зарплата людям що, не потрібна? Отож. Дрес-кодом не стала заморочуватись. Глянула на карті, де найближче до роботи укриття. Але про помаду не забула. Не хотіла тій війні здатися отак одразу. Але в голові не трималось, що вже п’ятниця, тож намазала губи знову рожевим. І в суботу, в сховищі, під здивовані й осудливі п...