НЕНАВИСТЬ

І все ж, коли старша сестра була вдома, моя «любляча» мама мене не чіпала. 

Коли ж сестрі виповнилося шістнадцять, вона знайшла собі роботу в місті й поїхала від нас. Тоді моя ненька вже дала собі волю: міри у знущанні не мала. Спочатку била мене прутом, потім звідкілясь принесла батіг, яким поганяють худобу. Це було дуже боляче, особливо коли била по литках. Часто, як вперіщить ним, що аж по ногах потече... Заплачу і тікаю на вулицю. Я завжди старалася триматися коло сестер (при них вона не била), але мама знаходила мені якесь завдання, щоб я відстала від них, коли ми йшли до школи. Одного ранку вона так шмагонула тим батогом, що на ногах з’явились рани. Я, як була босою, так і вискочила на вулицю. Йшла до школи, плакала гіркими сльозами, не стільки від болю, скільки від образи.

– За що? Що я їй могла зробити такого поганого? Чому вона так ненавидить мене?

Я йшла, а люди зупинялися і здивовано оглядалися на маленьку дівчинку, яка в легенькій сукеночці й босоніж ступає землею, на яку впав перший сніг і змішався з болотом, холодним і важким.

Коли я увійшла в клас, була синя і трусилася від холоду, не могла вимовити ні слова. Мене відвели в учительську, напоїли гарячим чаєм, обігріли. Вчителька допомогла дістатися додому, легко підтримуючи під руку. Оскільки ніякі капці на обморожені ноги в ранах натягнути не вдалося, ноги обмотали старими шматами…

– Відігрійте її. Полікуйте, щоб не дістала якогось запалення, – порадила вчителька. – Що ж усе-таки сталося? – допитувалася. – Не хоче розповісти нам. Може, вам розкаже...

Вчителька погладила мене по голові.

– Хто ж міг так познущатися з дитини? – А тоді мовила до мене: – Видужуй, потім з’ясуємо. Так побити…

Мама подякувала вчительці. Так щиро витирала сльози, що запідозрити її в чомусь, було б гріхом.

Щойно зачинилися двері, як вона сказала, вимовляючи кожне слово по складах:

– Зараз будемо тебе лікувати.

Вона закип’ятила великий казан води і всипала туди солі.

– Пхай ноги сюди. Це тебе вилікує назавжди.

Я зірвалася з ліжка й почала ховатися за стільчики, під стіл, туди, де їй мене було важко дістати. Надіятись, що зараз надійде батько, було марно. Він повертався з роботи завжди пізно. Сестри були в школі – танці, спортивні ігри. Я, як маленьке звірятко, шукала кутка, де б сховатися, щоб вижити. Шмигнула під ліжко. Вона зігнулася над ліжком: перекошене злістю обличчя, важке дихання.

– Мамочко, мамочко, не бийте, болить мене. Я не хочу в окріп, – просилася я, заїкаючись від страху, заливаючись сльозами.

– Краще б ти здохла! – і плюнула в мене.

Вона тикала в мене і якоюсь палкою, і віником, сідала на ліжко зверху, щоб притиснути мене до підлоги. Страх перед окропом із сіллю, в яку я мала запхати ноги, тримав мене в кутику під ліжком, давав сили витримати всі тортури. А як вдалося їй відсунути те ліжко, мабуть, усю свою злість, яку вона збирала роками, вилила на мене.

Вона хотіла моїх сліз. Але сліз у мене вже не було. Був страшний тваринний страх. Я хотіла жити. Мати моя не просто мене била, вона знущалася: заламувала пальці, вивертала руки…

Тієї ночі в мене почався жар. Я марила, кричала, виривалася на вулицю. Усю ніч коло мене був батько. В якийсь момент, коли я отямилася, мені здалося, що він плаче. Потім була лікарня. Я мала важке запалення легень і переломи пальців рук, вивих плечового суглоба, обмороження стоп. Із цим усім довелося пролежати довго…

Синьою, худою я покидала лікарню... і… без будь-якого бажання повертатися додому. Мені тоді йшов десятий рік…

Як завжди, батько тримав мене за руку і вів. Куди?

«Тільки б не до мами!» – думала я. «Тільки б не додому», – плакало серце.

– Татку, я не хочу до мами… Я… боюся… її. Відвези мене, будь ласка, знову до будинку маляти. Там ніхто мене не бив. Там немає мами.

– Я знаю, дитинко. Я тебе везу до твоєї тітки, моєї рідної сестри. У них немає діток. Ти житимеш у них, ходитимеш там до школи і допомагатимеш їм. Добре?

– Добре, їдьмо вже, – я дійсно зраділа, що мені не треба повертатися до моєї мами. 

– Поїдемо. Тобі не хочеться попрощатися з сестричками?

– Ні. Краще, як вони не матимуть проблем через мене...

Ось так. У десять років, коли дівчинка ще хоче гратися в ляльки, коли люблячі матері ніжать своїх чад, читають їм казочки, коли кожне дівчатко уявляє себе принцесою в пишній білій сукні на балу, коли світ у такому віці здається чарівним, я стала наймичкою у своєї тітки. Я вставала раніше за всіх, готувала їм одяг, каву, мила все і бігла до школи. Після уроків я знову працювала: мила підлоги, прасувала. Змучена хатньою роботою, я найчастіше засинала над шкільними завданнями. На вулицю мене майже не випускали: завжди знаходилася робота в хаті. 

Із жалем я дивилася у двір, де бігали мої ровесниці. Вони були веселими, щасливими і… вільними. Вони мали мам, які їх любили. Згодом я й сама не хотіла вже йти у двір, до дітвори. Мене сторонилися однолітки у школі, сторонилися діти у дворі. Я думаю, що вони мене соромилися, безрідної наймички… 

За чотири роки, що я провела у стінах тітчиної хати, мене мої родичі не провідали ні разу. Я була для них непотребом. Сиротою за живих батьків. 

На чотирнадцятому році мого життя мене зґвалтував чоловік моєї тітки. Двічі на тиждень він приходив до мене в кімнату, робив свою, огидну для мене справу, давав шоколадку, гладив по голові і йшов собі, наказуючи мені, що тітці про наші «ігри» знати не обов’язково. Який він був мені бридкий! Ті здоровенні заслинені губи і досі переслідують мене у снах. У мене визрів план – тікати! Але куди? ДЕ ЗНАЙ­ТИ РОБОТУ? З КИМ поговорити, порадитися? Мене виручила сама доля. Моя середня сестра, яка вийшла заміж і народила, захворіла. Потрібна допомога. Щоб не платити чужим людям, родина вирішила, що мені пора повертатися додому. Тобто не додому, а до сестри, наймичкою.

Коли я з батьком піднімалася у квартиру моєї сестри, на сходах ми зустрілися з мамою і молодшою сестрою, що спускалися вниз. Сестра добродушно усміхнулася, підійшла, обняла мене.

– Як ти виросла! Стала справжньою красунею.

– Залиши цього чорта. Ідемо, – процідила мама. Вона не зупинилася, не привіталася. А ми не бачилися чотири роки!

У хаті сестри мені було добре, затишно. Уперше я знайшла і друга, і порадника, і найближчу душу. Вона поволі вводила мене в дорослий світ жінки, розповідаючи мені те, що мала б розказати дівчинці мама. Я ж з усією любов’ю присвятила себе їй і її дитині. Це було єдине моє місце, де я не почувалася наймичкою, приниженою, непотрібною. Я годувала дитя, купала, прала, готувала їсти: звична для мене робота. Тут мене ніхто не бив, ніхто не кричав, не заставляв гратися в «брудні ігри» в ліжку. Я була щасливою!

А моя сестра згорала, як свічечка, на очах. Лікарі виявили в неї пухлину стегнової кістки. Вона не могла ходити, пересувалася тільки в інвалідному візку, була дуже нервовою через біль, не спала ночами, плакала. Мені у мої шістнадцять років було трохи затяжко доглядати і дитину, яка почала робити свої перші кроки, і хвору сестру, і її знервованого чоловіка, який уже не міг ні слухати криків дружини, ні допомогти їй. Та я мовчала.

Навесні сестри не стало. На похороні вся родина на чолі з мамою стояла з одного боку домовини, я ж з іншого. Якоїсь миті мама підняла очі і, примруживши їх, подивилася на мене.

– Це мала б ти лежати тут, а не вона. Іди геть, ти тут більше не потрібна.

І я пішла. Вже у дверях зупинилася, повернулася до родини, матері і спитала: 

– Скажи, за що ти мене так ненавидиш?

– Ненавиджу і тебе, і твого батечка…

Я постійно думала, хіба може рідна мати так жорстоко ставитися до рідної доньки, так її ненавидіти. Ні! Отже, я не її донька! То чия? Лиш батькова? То хто моя мама? Між нею і мною пролягло таке відчуження, що подолати було неможливо. Ми не були близькими людьми й обидві усвідомлювали цю гірку правду.

Сестра мені розповідала, що наш батько – це другий чоловік матері. Вона була вже заміжня. Мала доньку. Коли її перший чоловік загинув, вона вийшла заміж удруге й народила моїх сестер, а потім – близнят. Од­нією із близнят була я. Найстарша сестра по матері ніколи до нас не приїздила. Як розказала мені старша моя сестра, що чула від людей, наче мама приревнувала доньку до свого другого чоловіка і відіслала її до далекої родини. Там та вийшла заміж, має сім’ю і не бажає підтримувати ніяких стосунків із нашою мамою. Але чому тільки до мене така люта ненависть?

Я дорослішала й ще більше замикалася в собі. Я знайшла роботу, орендувала квартиру. Життя тривало…

Зустріла хорошого друга. Ми одружилися. У нас народилося трійко дітей. Мій чоловік почувався найщасливішою людиною. Я ж – ні. Якийсь внутрішній біль, почуття того, що я така нена­висна своїй матері, мучило мене щодня, щохвилини, ще більше, ніж у дитинстві. Що за таємниця така?

Коли захворів батько, ми всі, його діти, приїхали до нього у лікарню. Була там і мама.

– Нехай батько тобі чесно вже перед смертю розкаже правду про тебе. Нехай поставить усе на свої місця, – зло сказала мама. 

– То я не твоя донька? – спитала її.

– Не знаю, нічого не знаю, нехай він тобі розкаже… Я пам’я­таю, що народила двійнят. Перша дитина була мертвою. Друга… не знаю... нічого не знаю… нехай розкаже…

– Друга – це я? 

– Ні, не ти! Розкажи їй усе, говори! – шарпала батька за руку матір.

– …Розумієш, – батько взяв мене за руку, – я… дуже… – його голова похилилася на бік, і він помер, не закінчивши речення.

Я заплакала. Мати глянула на нього і щось тихо сказала. Старша сестра підійшла до мене, обій­няла.

– Подивися на всіх, які ми подібні. Ти – це наша кров, наша родина. Мені було сім років, коли мама народила вас, близнят. Я пам’ятаю все. Вона народжувала вдома…

– Кажеш, нас народила вдома? А чому вас трьох у лікарні?

– Близнята можуть народитися раніше, ніж їх чекають, хіба ти не знаєш цього? Може, не встигли викликати «швидку допомогу»… Викинь усе з голови. Бачиш, яка вона – і зі старшою нашою сестрою не спілкується, не хоче її взагалі бачити. Для мене ти – найрідніша...

«А може, я донька її старшої доньки від першого чоловіка? – думала я. – Чому тримається вона від неї осторонь? Тоді я мала б бути її внучкою… То чого ж така ненависть?»

Ти віриш, я не могла ні спати, ні їсти, ні опікуватися моєю сім’єю. Дітей практично виховував мій чоловік.

Почалася важка депресія і я закінчила у психіатричному госпіталі. Після лікування до життя я поверталася поволі. 

Вирішила: знайду першу доньку матері! На це витратила багато часу, адже ніхто не знав, де вона, яке тепер у неї прізвище.

Та все ж я її знайшла… Вона і розказала мені всю правду.

– Мама була вагітна четвертий раз – чекали двійню. Уже декілька останніх років добра в сім’ї вже не було. Сварки не вщухали. Батько міг тижнями не приходити додому. Де він був, ніхто не питав, він і не пояснював нікому. Знайшлася «добра душа», яка шепнула моїй мамі, що її чоловік має коханку, веде подвійний спосіб життя. Тут сім’я і діти і там кохана жінка й діти, недалеко від нашого села. І що та жінка чекає від нього дитину. Казали, що ту жінку батько любив, бо вона начебто була дуже лагідна і добра, на відміну від самовпевненої і вічно незадоволеної мами. Тоді, розповідали, і пішла наша мама в те село до суперниці. Та підійшовши до хати, вона почула крики. Крики жінки, яка народжує дитину. І тоді мама підпалила хату. Свідків, звісно, не було, так люди казали, а правда це чи ні, невідомо. Може, грім вдарив і почалася пожежа… Так чи ні, але та хата згоріла тоді дотла, забрала життя і суперниці, і її маленьких діток. Тільки немовля батько начебто врятував. Я бачила, як мама повернулася пізно ввечері того дня, коли в сусідньому селі згоріла хата, і відразу ж злягла: почалися пологи. Діти, твої рідні сестри, дуже налякалися, почали плакати. Я вивела їх в іншу кімнату, сама залишилася біля матері: подавала їй воду, витирала піт, мені вже чотирнадцять років минуло. Незабаром повернувся батько. Він був в обгорілій одежі, стривожений. Пам’ятаю, що в руках тримав якийсь пакунок і що поклав його дуже обережно на лавку в сінях. Донині мені здається, що в пакунку хтось ворушився.

Перша дитина народилася на моїх очах і була мертвою. Що було далі, не знаю, батько послав мене по акушерку. Коли ми повернулися, то тато вже тримав на руках тебе. Тепер залишається тільки здогадуватися, чи ти дитина тієї, котра згоріла, чи справді донька нашої матері. Але від першої хвилини, як вона тебе побачила, зненавиділа. Вона все життя, мабуть, підозрює, що народила мертвих дітей, а батько просто «підсунув» їй іншу новонароджену дитину...

Мені 52 роки. Моїй матері – 87. Я не тримаю образи на цю жінку і дуже рада, що я не її донька, – я так думаю, так відчуваю. Дуже рада. Не може жінка бути такою. Природа створила жінку для добра, кохання і ласки, для того, щоб ростити діток, навіть коли вони і не її…

Тепер я звільнилася від того внутрішнього гальма, що жило в мені роками, не давало жити повноцінним життям. Я не можу собі пробачити за те, що, коли народила першу донечку, не подарувала їй справжньої любові і ніжності. Коли маленька плакала, я залишала її в кімнаті й виходила геть. Мені не вдавалося її приголубити, обійняти, пожаліти. Я наближалася до дверей, хотіла пригорнути дитя, що заходилося від плачу, і зупинялася. Не вміла я любити. Розумієш… Лише згодом навчилася. Тепер на душі легко: дуже люблю свого чоловіка, своїх дітей і можу, і не соромлюся, про це їм казати…

Мені ще б трошки побути тут, в Італії. Я витерплю все, не таке терпіла… Прасування піжами вночі – це не така велика біда».

Я слухала цю жіночку і плакала мовчки. Мене вражали розповіді про зґвалтування малолітніх, про зраду і підлість. Та коли я чую про знущання дорослих із дітей, то не можу бути спокійною, не можу приховати сліз. Чому дорослі бувають такі жорстокі? Може, це хвороба, прихована істерія, може, приховування свого невдалого життя? Може, таких дітей краще відбирати у «люблячих» батьків? Не знаю. Я проти насильства сильного над слабшим і силою, і розумом…