НЕНАВИСТЬ

Вона розбудила мене опівночі. Підійшла, штовхнула. Спросоння я й не могла зрозуміти, що сталося і хто біля мене. 

Коли туман перед очима розвіявся, побачила, що я на робочому місці і будить мене моя господиня.

– Ти недобре випрасувала піжаму і білизну поскладала не­охайно. Вставай, перепрасуй і наведи належний порядок у шафі. Ти ж знаєш, що я не можу заснути, коли в мене щось не так, як мені подобається, – мовила з холодною усмішкою, вихованістю, від якої аж вивертає.

Змучена за цілий день не так важкою фізичною працею, як нудною роботою доглядальниці здорової баби, яка літала домом і шукала для мене заняття, щоб я не мала ні хвилини вільної, не мала як присісти, відпочити, щоб життя не здавалося мені медом, я ледве піднялася з ліжка. Дуже боліла голова. Видно, знову підскочив тиск. Тільки-но заснула… Заснула першим міцним сном, сном, який буває в дуже втомленої людини. І ось тобі. Невже не могла взяти іншу піжаму, яка випрасувана так, як їй подобається? До чого ж люди себе люблять! І як треба сильно ненавидіти нас!

Я увімкнула праску. Мовчки перепрасувала, не віднайшовши на піжамі жодного зім’ятого місця, ні одної складки. Господиня дивилася й усміхалася.

– Вибач, якщо я тебе потурбувала. Ти ж знаєш: якщо бачу хоч одну складку, не засну до ранку.

Я теж зобразила усмішку.

– Будь ласка. Вибачте, що вам довелось переживати через піжами.

Господиня пішла у свою спальню, а я вийшла на балкон. Прохолодно. Небо всіяне зірками, які весело підморгували мені, ніби хотіли підтримати мене тут, заспокоїти на чужині. На душі – біль. Усе кипить десь там, біля серця. Боляче. Але на що я сподівалася? Що мій портрет повісять на стіну і молитимуться на нього? Я – наймичка. Вона – господиня. Її слово для мене і таких, як я, закон. Вона платить, а я мушу робити те, що вона скаже і як скаже. Ніякої самодіяльності… Біль у грудях наростав, ставав нестерпним… Сльози котилися щоками… Глянула вниз. Виникло страшенне бажання полетіти… Полетіти… як птаха…

Я міцно зловилася за перила балкона і наказала собі: «Відійди! Відійди від перил. Зайди в кімнату». 

Спати вже не хотілося. Сіла в крісло, заплющила очі. Весь світ здавався окутаним туманом, далеким. Світ – це там, а я – тут. Тут, у чотирьох стінах, із цією жінкою, що не хоче зайвий раз вийти на вулицю, до людей і мене не випускає… В’язниця... Сама не знає, чого хоче від мене…

– Може, зміни роботу, – запропонувала я.

– Ти думаєш, що у 51 рік я знайду щось легше за свого високого тиску і болів у суглобах? Тут я не працюю тяжко, тут – жива іграшка для ґаздині. Іграшка, якій можна крутити цілий день голову, вимотувати нерви своїми претензіями, щоб не сумувати. А знаєш, там, де працює наша Люба, – в неї бабка спокійна, без претензій. Проте донька бабина – змія. Там Люба плінтуси миє зубною щіткою, щоб відмити весь порох між стіною і підлогою. Побачила б ти її руки і коліна! Усі в ранах від хімікатів. Могла б ти по три-чотири години лазити на колінах біля тих плінтусів і туалетів? Я не змогла б. А та мусить, бо не може нічого знайти ліпшого. Не так легко зараз знайти роботу, сама знаєш… Криків хворої людини цілими ночами і днями я теж не можу вислухати, бо маю тиск. Ще вдень, можливо, терпіла б, але вночі – ні. Я пройшла вже через це. Слухала годину, дві, а потім, коли голова ставала як казан, нерви не витримували, бігла в якийсь куток (найчастіше це був туалет), сідала на унітаз, затуляла пальцями вуха і старалася задрімати хоч на хвилиночку. Чому в туалет на унітаз? Бо якби прокинувся патрон і не застав би мене на робочому місці, то вигнав би відразу. А так – я в туалеті. Не заборонено там бути.

– А вуха затулити ватою не пробувала?

– Ні, це ще гірше. Якийсь такий шум, що голові і вухам гірше. Та й не почуєш, що хтось заходить у кімнату. Тому після трьох змінених робіт цю я мушу терпіти. Ще б трошки, ще б рік. Доведемо господарку до ладу і тягнутимемо з чоловіком поволі лямку. Пенсії, я думаю, стане на хліб і цукор. Бачиш, якщо людина народилася під щасливою зіркою, їй щастить усе життя. Ніби якась стороння сила її підштовхує, допомагає. Якщо ти народився і не був потрібен нікому від твого першого подиху, не чекай на щастя. Усе треба буде заробити своїм потом, важкою працею.

– Я не зрозуміла тебе. Кому ти була не потрібна від першого твого подиху? Батькові? Матері?

Сльози покотилися щоками Люби. 

– Хочеш послухати?

«…Я народилася зимового вечора… була четвертою дитиною своїх батьків, із близнюків. Моя сестричка, що народилася першою, померла відразу ж. Не знаю чому, але мені місця в нашій хаті не знайшлося. 

Коли мені виповнилося три рочки, мене здали в притулок – будинок маляти. Тому мої перші спогади про дитинство – це дуже багато діток, добрі няні в білих халатах, смачна і солодка манна каша. До мене інколи приїздив мій батько, привозив багато цукерок. Ні мами, ні сестер я не знала, не пам’ятала. Але в ті роки я не замислюва­лася над тим, чому тільки мені не знайшлося місця під родинним дахом, чому мене не провідує мама. Я була ще дуже маленька, щоб задумуватися над цим. Хотіла дуже мати маму. Дуже. Ми всі, хлоп’ята і дів­чатка, тулилися до нянь, обій­маючи їх, хотіли, щоб кожного погладили по голові, похвалили і сказали якесь тепле слово. Няні були добрими до нас.

Тільки одну виховательку ми боялися дуже. Вона садовила нас усіх на горщики і могла так годинами тримати. У руці – тапок. Якщо хтось засміявся або поїхав на горщику до іншого по іграшку, відразу ж отримував шльопанцем по спині. Ми її боялися і не любили. Вона нас зав­жди била. Директорка хвалила тільки її: «Як тихенько у вас дітки граються». Дивно, хіба та директорка не знала, що діти є діти і хочуть кричати, бігати, рухатися і все перевертати? Але чергувала вона нечасто…

Коли мені виповнилося шість років, вихователька вбрала мене в нове платтячко, черевички і відвела до директора. Там сидів мій батько. Директорка сказала, що я не можу більше бути тут, бо вже виросла і мене назавжди забирають додому.

Зраділа дуже, адже зустрінуся з мамою, сестрами, яких уже не пам’ятала. Я просто не уявляла собі, що це таке – власний дім, але хотіла його мати. Ми пішли. Тато вів мене за руку до хвіртки, а я все оглядалася й оглядалася назад, на вікна будинку маляти, звідки ще виднілися сумні і заплакані личка моїх друзів, бачила, як махають руками на прощання.

Я покидала це рідне мені гніздо, де була щасливою, нагодованою, захищеною і не ображеною. Я й не здогадувалася, що покидаю мій рай назавжди, рай маленької дівчинки і… вирушаю в пекло. 

Ми їхали довго. У сутінках дісталися додому. Зупинилися у дверях. Так чітко пам’ятаю, ніби це було вчора: ми з батьком, який тримає мене за руку біля дверей, а мама з трьома сестрами стоять коло пічки. Сестри ніяково всміхалися. Моя мама, яку я обожнювала в думках, яка була у моїх мріях найдобрішою людиною і дуже зайнятою (тому не навідувалася до мене), очима, пов­ними ненависті, зміряла мене і сказала:

– Привіз її? Краще б вона здохла в тому будинку маляти, ніж мала переступити поріг моєї хати. Не хочу її бачити...

Батько подивився довгим і сердитим поглядом на маму.

– Легше. Не забувай, що хата моя. І я тут ґазда. Йди, – сказав мені. – Діти, покажіть сестричці її ліжечко, місце на одяг у шафі.

Сестри, перш аніж підійти до мене, глянули на матір. Вона мовчала, дивилася на батька, метаючи очима громи і блискавки. Уже тоді я зрозуміла, що мама боїться батька і ненавидить мене.

Ось так і почалося моє «щасливе» дитинство. Майже щоранку, коли ми збиралися до школи, мама шукала момент вдарити мене, як не рукою, то поліном, що були коло пічки, то вщипнути боляче. Я завжди ходила в синяках. Моя старша сестра, побачивши мої синяки, про все розповіла батькові. Вона посварилася з матір’ю, захищаючи мене. Тоді я й почула одне речення, над яким почала задумуватися.

– Ти не бачиш, що вона подібна на нас усіх, на тебе найбільше?! Що ти хочеш від дитини? – тихо говорила сестра матері. 

– Вона – від чорта. Вона – нечиста сила. Я її ненавиджу, – цідила крізь зуби матір.

І все ж, коли старша сестра була вдома, моя «любляча» мама мене не чіпала. 

Коли ж сестрі виповнилося шістнадцять, вона знайшла собі роботу в місті й поїхала від нас. Тоді моя ненька вже дала собі волю: міри у знущанні не мала. Спочатку била мене прутом, потім звідкілясь принесла батіг, яким поганяють худобу. Це було дуже боляче, особливо коли била по литках. Часто, як вперіщить ним, що аж по ногах потече... Заплачу і тікаю на вулицю. Я завжди старалася триматися коло сестер (при них вона не била), але мама знаходила мені якесь завдання, щоб я відстала від них, коли ми йшли до школи. Одного ранку вона так шмагонула тим батогом, що на ногах з’явились рани. Я, як була босою, так і вискочила на вулицю. Йшла до школи, плакала гіркими сльозами, не стільки від болю, скільки від образи.

– За що? Що я їй могла зробити такого поганого? Чому вона так ненавидить мене?

Я йшла, а люди зупинялися і здивовано оглядалися на маленьку дівчинку, яка в легенькій сукеночці й босоніж ступає землею, на яку впав перший сніг і змішався з болотом, холодним і важким.

Коли я увійшла в клас, була синя і трусилася від холоду, не могла вимовити ні слова. Мене відвели в учительську, напоїли гарячим чаєм, обігріли. Вчителька допомогла дістатися додому, легко підтримуючи під руку. Оскільки ніякі капці на обморожені ноги в ранах натягнути не вдалося, ноги обмотали старими шматами…

– Відігрійте її. Полікуйте, щоб не дістала якогось запалення, – порадила вчителька. – Що ж усе-таки сталося? – допитувалася. – Не хоче розповісти нам. Може, вам розкаже...

Вчителька погладила мене по голові.

– Хто ж міг так познущатися з дитини? – А тоді мовила до мене: – Видужуй, потім з’ясуємо. Так побити…

Мама подякувала вчительці. Так щиро витирала сльози, що запідозрити її в чомусь, було б гріхом.

Щойно зачинилися двері, як вона сказала, вимовляючи кожне слово по складах:

– Зараз будемо тебе лікувати.

Вона закип’ятила великий казан води і всипала туди солі.

– Пхай ноги сюди. Це тебе вилікує назавжди.

Я зірвалася з ліжка й почала ховатися за стільчики, під стіл, туди, де їй мене було важко дістати. Надіятись, що зараз надійде батько, було марно. Він повертався з роботи завжди пізно. Сестри були в школі – танці, спортивні ігри. Я, як маленьке звірятко, шукала кутка, де б сховатися, щоб вижити. Шмигнула під ліжко. Вона зігнулася над ліжком: перекошене злістю обличчя, важке дихання.

– Мамочко, мамочко, не бийте, болить мене. Я не хочу в окріп, – просилася я, заїкаючись від страху, заливаючись сльозами.

– Краще б ти здохла! – і плюнула в мене.

Вона тикала в мене і якоюсь палкою, і віником, сідала на ліжко зверху, щоб притиснути мене до підлоги. Страх перед окропом із сіллю, в яку я мала запхати ноги, тримав мене в кутику під ліжком, давав сили витримати всі тортури. А як вдалося їй відсунути те ліжко, мабуть, усю свою злість, яку вона збирала роками, вилила на мене.

Вона хотіла моїх сліз. Але сліз у мене вже не було. Був страшний тваринний страх. Я хотіла жити. Мати моя не просто мене била, вона знущалася: заламувала пальці, вивертала руки…

Тієї ночі в мене почався жар. Я марила, кричала, виривалася на вулицю. Усю ніч коло мене був батько. В якийсь момент, коли я отямилася, мені здалося, що він плаче. Потім була лікарня. Я мала важке запалення легень і переломи пальців рук, вивих плечового суглоба, обмороження стоп. Із цим усім довелося пролежати довго…

Синьою, худою я покидала лікарню... і… без будь-якого бажання повертатися додому. Мені тоді йшов десятий рік…

Як завжди, батько тримав мене за руку і вів. Куди?

«Тільки б не до мами!» – думала я. «Тільки б не додому», – плакало серце.

– Татку, я не хочу до мами… Я… боюся… її. Відвези мене, будь ласка, знову до будинку маляти. Там ніхто мене не бив. Там немає мами.

– Я знаю, дитинко. Я тебе везу до твоєї тітки, моєї рідної сестри. У них немає діток. Ти житимеш у них, ходитимеш там до школи і допомагатимеш їм. Добре?

– Добре, їдьмо вже, – я дійсно зраділа, що мені не треба повертатися до моєї мами. 

– Поїдемо. Тобі не хочеться попрощатися з сестричками?

– Ні. Краще, як вони не матимуть проблем через мене...

Ось так. У десять років, коли дівчинка ще хоче гратися в ляльки, коли люблячі матері ніжать своїх чад, читають їм казочки, коли кожне дівчатко уявляє себе принцесою в пишній білій сукні на балу, коли світ у такому віці здається чарівним, я стала наймичкою у своєї тіт...