НЕ ЛОРЕЛЕЙ…

У першому класі нас з Артемом посадили за одну парту. Він і тоді був уже гарненьким хлопчиком, який привертав увагу дівчат. Те, що мені, сіренькій мишці, випало сидіти поруч із ним, я вважала якоюсь незаслуженою нагородою. А як інакше? Зі свідомих років чула навіть від матері, що врода – то не про мене, зате я «дуже мила, добра і розумна дівчинка». Ні, мама любила мене й любить, і говорила вона це не зі зла, а, мабуть, просто хотіла підготувати свою доньку до того, що всього в житті вона повинна досягати самотужки, що не з’явиться той чоловік, який сприйме її за принцесу, якій усе піднесуть на золотій тарілочці. Мати до сьогодні жодного разу не назвала мене «своєю красунею», але я не ображаюся на неї, бо й справді далека від того. А от у чотирнадцять-п’ятнадцять я хотіла бути такою, хоча б у її очах, тому тоді нерідко грубія­нила матері, виявляючи в такий спосіб ту образу.

Так-от, сидіти поруч із хлопчиком, який подобався іншим дівчаткам, для мене було неоціненним подарунком. Артем з дитинства був джентльменом, і моя непримітна зовнішність не заважала хлопцеві залишатися ним у будь-яких ситуаціях. Поділитися олівцями на уроках малювання, підняти книжку, яка впала, почастувати цукеркою – для Артема це були звичайні добросусідські взаємини. Для мене… Я вбачала в тому щось глибше, більш особисте, те, що асоціюється з ніжними парост­ками перших весняних квітів. Моя маленька душа розквітала від тих знаків уваги, щось легке і світле зароджувалося в ній, і мені здавалося, що я навіть кращаю в такі миті… Але коли в шостому класі Артем попросив мене передати валентинку Альбіні, незмінній Снігуроньці та виконавиці всіх головних ролей у наших дитячих п’єсках, я мусила спуститися з небес, куди інколи заносили мене романтичні фантазії, на землю. Приземлення було малоприємним, та що там применшувати – болісним!

Ми жили майже поряд, отож часто разом ішли до школи чи поверталися з неї. А того дня я вибрала іншу дорогу, хоча вона була значно дов­шою. Я йшла повз сірі будинки (можливо, вони мали й інші кольори, але мені в очі впав тільки сірий), дерева також були сірими, небо зливалося з усією тією безбарвністю – і всередині мене вже нічого не цвіло, не співало, не струмувало ніжністю.

Скажете, що там іще може почувати дванадцятирічна дитина? Я не знала, як називалося те, що відбувалося зі мною, але відчуття нестерпного смутку, пережитого тоді, я пам’ятаю дотепер.

Артем закохувався не раз. Його дівчата мали ефектну зовнішність, незалежний характер і взагалі-то були недурними. Але стосунки з ними здебільшого тривали недовго.

– Гарненька, але доволі порожня голівка. І виш тут безсилий! – виносив вирок черговій пасії.

Інколи Артема тягнуло на відвертість:

– От з тобою я можу поговорити про все. Чи майже про все! – уточнював усе-таки. – Знаю, що не висмієш мене, зрозумієш. Знаю, що отримаю від тебе завж­ди слушну пораду, а от жодній із цих дівчат я повністю відкритися не можу. Чому? Мені все ввижається подвійне дно: говорять одне, а на думці в них інше. Не впевнений, що та сама Аліна (нещодавнє його захоплення) залишилася б поруч зі мною, якби я, не дай Боже, важко захворів.

«Але вибираєш ти їх, а не мене», – хочеться мені сказати, але я нізащо цього не зроблю. Навіщо? Щоб побачити Артемове здивування? Він і я – поруч? Я, звичайно, не потвора, однак біля такого красеня мої посередні дані опустяться на ще нижчий щабель.

Хтось посперечається зі мною, що то все комплекси, що неважлива зовнішність, важлива душа, що… А я на власному досвіді переконалася в іншому: перш ніж заглянути в душу, чоловіки зазирають у жіночу пазуху та на все інше, що на поверхні. І рівень їхнього інтелекту не має абсолютно ніякого значення! Он Артем. Нібито не без розуму хлопець, а все ж таки шукає собі пару за модельними параметрами, а не за духовністю.

Мені чомусь здається, що він здогадується про мої почуття до нього, хоча я їх ховаю так глибоко, як тільки можна. Мої жести, погляди, спрямовані на нього, слова, сказані йому, – все таке нейтральне, безбарвне, як отой День святого Валентина в шостому класі, що назавжди вкарбувався в мою маленьку жіночу пам’ять. Єдине, від чого я не змогла відмовитися, – це повністю випустити Артема з поля мого зору. Так, це слабкість, але мені ставало нестерпно, щойно я уявляла, що не бачитиму Артема тижнями. І тому я подала документи в той самий виш, що й він. Зрадила свою мрію стати дизайнером одягу і п’ять років нудилася на філології. От тільки не ризикнула вступати на той факультет, що й Артем, бо математичні премудрості – то таки не для мене.

А потім і на роботу я влаштувалася в той самий коледж, технічний, хоча була пропозиція з гімназії гуманітарного спрямування, з більшим навантаженням, а отже, і з вищою зарплатнею. Але що вона для мене порівняно зі змогою бачити оті рідні теплі очі, супроводжувати непомітним поглядом його постать у коридорі коледжу, сидіти на нарадах, відчуваючи Артемову присутність? Мені чутно навіть, як він дихає!

– Інна сказала, що не готова все життя рахувати копійки, – повертає мене Артем до дійсності. – А саме це, мовляв, на неї чекає, якщо вийде заміж за мене. Ти не уявляєш, з якою зневагою вона подивилася на оцей перстень, на який я витратив три зарплатні!

Сьогодні вранці Артем запропонував коханій одружитися, а вона, як уже зрозуміло, йому відмовила. І якби ж то тільки це! Інна повідомила, що подала заяву на звільнення з роботи, оскільки виходить заміж і виїжджає зі своїм законним чоловіком до Данії.

– Як?! Як Інна так могла? Кохалася зі мною, а в думках будувала плани з іншим! І не лише плани. Виявляється, він декілька разів приїжджав у столицю, щоб зустрітися з нею. Інна брехала мені, що їде то до подруги, то до якихось родичів, а сама…

Кулаки Артема біліють, і я боюся за келих у його руках.

Ми сидимо в моїй кімнаті, вже давно стемніло за вікном, але Артем не поспішає додому, знову і знову повертається до пережитого вранці:

– От скажи, як можна так май­с­терно вдавати закохану? Навіть сьогодні вночі Інна була такою… пристрасною, ніжною… А потім, за сніданком, по-діловому розставила всі крапки над «і»: чому вона не може вийти заміж за такого, як я, чому не наважилася б на народження дітей зі мною, чому її Уле, чи як там його звати, це зараз найкращий варіант, який тільки могла послати їй доля. І то нічого, що йому вже за сорок, зате заможне життя і стабільність їй гарантовані.

Артем наливає ще один келих, дивиться на нього помутнілим поглядом.

– Авжеж, в Уле якась там фаб­рика, а що в мене?.. Хіба може нещасний викладач коледжу змагатися з фабрикантом?

– Артемчику, може, досить? Хіба світ на Інні зійшовся клином? Зустрінеш іще гарну дівчину…

Він не дає мені закінчити:

– Гарну? Вони шукають тих, хто заплатить за їхню вроду більшу ціну.

– Не перебільшуй.

Не скажу, що мене дуже засмутила зрада Інни. Все-таки вона була моєю нехай лише внутрішньою, але суперницею. Однак мені було боляче дивитися на страждання Артема. Мимоволі гладжу його руку, намагаючись заспокоїти. Артем хилить свою голову на мої груди.

– Насте, ти така добра, така щира. Ти – дівчина, яких іще потрібно пошукати!

«Навіщо шукати? – відгукується моє серце. – Я ж тут, поруч із тобою!»

Мабуть, трепет мого тіла передається Артемові, який прагне себе втішити, знайти в комусь розраду. Його руки гарячішають і спочатку несміливо, а потім рішучіше стискають мої плечі. Артем тягнеться до моїх вуст…

Хвилина, яка може стати вирішальною. Для мене. Можливо, для обох…

– Артеме, це зайве, – зупиняю різко його.

Нехай за хвилину я пошкодую про це чи й усе життя картатиму себе за відмову хоча б на мить відчути себе щасливою, але я мусила це зробити! Щоб не впасти в його очах, у своїх… Кохання не має приймати милостиню. І під ноги його кидати не потрібно. Навіть тому, заради кого готовий пожертвувати життям.

Я супроводжую Артема додому, аби він, добре схмелілий, не потрапив у халепу. Кепкую в душі із себе, хоч мало б бути навпаки. Однак це не важливо. Важливе інше – я не втратила поваги людини, яка для мене неймовірно дорога. А там хто знає… З роками, буває, чоловіки мудрішають і починають розуміти, що згубне кохання Лорелей ще нікого не зробило щасливим.