НЕ ЛОРЕЛЕЙ…

– Усі ви, жінки, продажні й лукаві!

Артем рішуче піднімає руку у відповідь на мою несміливу спробу опротестувати його вердикт. Чому «несміливу»? Бо розумію, що сперечатися з людиною, яка вже випила не один келих міцного напою з нагоди «поховання» свого кохання, – то даремні зусилля. Вже не першу годину я слухаю його скарги на ту частину людства, яку одні чоловіки вважають слабкою, інші – прекрасною, а от йому, Артемові, не пощастило: він зіткнувся з однією із найгірших її ознак – «продажністю і підступністю». Мені важко стриматися від того, аби не висунути таке звинувачення і чоловікам, і я вже мала намір вступити в дебати, як раптом щось свідоме прозирнуло в його погляді на мене, і Артем великодушно уточнює:

– Звісно, ти – рідкісний виняток!

У моїй душі не встигло визріти почуття вдячності та свята, бо за тією високою оцінкою навздогін чую поблажливе «Але й ти, на жаль, не Лорелей!».

Авжеж, не Лорелей. Бачу себе ніби збоку. Незграбна худа дівиця з гостреньким личком, на яке природа-матінка пошкодувала яскравих фарб. Ні тобі рум’янцю на обличчі, ні вуст, як рожеві пелюстки троянди, брови – і ті здаються блідо-сірими. Очі? Ну, хіба що очі виразно-зелені, але й вони мені не подобаються, бо в дитинстві мене через них дражнили, порівнюючи із жабою. Дитинство давно сховалося за пагорбом минулого, а спогади залишилися, до того ж неприємні.

Лорелей… Ото вона вже допекла хлопцеві, якщо він так розкис. Зазвичай Артем завжди зібраний, активний, діловий. Професія до того зобов’язує. Він викладач інформатики та фізики в технічному коледжі, де контингент іще той!

То збір хлопчисьок, які всіляко намагаються продемонструвати свою дорослість і яких дуже обурює найменше посягання на їхню незалежність. Ці кадри вміють пошарпати нер­ви. Працювати з ними може лише той, хто має в них авторитет, а заробити його ой як нелегко. Артем зумів. Може, тому, що любив свою професію, роботу і ніколи не забував про те, що й сам був таким хлопчиком-бунтарем.

Він працював у коледжі вже два роки, коли там з’явилася Інна. Хоча стосовно неї «з’явилася» звучить надзвичайно приземлено: вона там зійшла, як зірка на небокраї, або, ще точніше сказати, виринула з морської глибини – яскрава і прекрасна! Шок отримали всі, починаючи від директора, сивочолого Івана Андрійовича, якого взагалі-то важко було чимось здивувати (чим подивуєш людину, яка прожила майже сім десятків років?), і закінчуючи наймолодшим студентом, чотирнадцятирічним Платоном, якого батьки свого часу на рік раніше послали штурмувати шкільну науку. Він також завмирав від захоплення, коли дивився на той прекрасний витвір природи.

– Це ж треба було народитися такій красі! – вимушені були визнати Іннину досконалість навіть найкритичніші представниці жіночого персоналу коледжу.

Точена фігурка, стрункі ніжки, пор­целянова шкіра з ніжною рожевістю, великі сині очі в обрамленні темних вій, вуста – стигла вишня, а волосся… Це був розкішний водоспад золотистих хвиль. Інколи Інна збирала їх у високу зачіску і тоді більше була схожа на величну королеву, ніж на русалку, якою її назвали з перших днів. Як тут не згадати поезію Гейне, коли перед своїми очима бачиш копію його герої­ні? Без хвоста, звичайно.

Інна закінчила факультет іноземних мов. Найлінивіші студенти коледжу почали старанно студіювати англійські артиклі та часи. Викладала молода фахівчиня легко, здавалося, не докладаючи надмірних зусиль. Колеги дивувалися: тут сидиш, мовляв, годинами, підшукуючи цікавий матеріал, а студенти нудьгують, лекції тягнуться довго, а до Інни на заняття біжать з великим бажанням, он уже навіть на перервах намагаються розмовляти англійською, хоча раніше такого і близько не було.

Звісно, неперевершена зовнішність дівчини відігравала певну роль, але задля справедливості варто сказати, що була вона компетентним викладачем, та ще й із педагогічними здібностями. Не дивно, що викладачці вдалося знай­ти спільну мову з юнаками, яких зачарувала її врода. Та Інна порозумілася і з дівчатами, які спершу ревниво спостерігали за її владою над їхніми ровесниками. Одним із козирів стало те, що вона почала навчати юнок правильно робити візаж, що для них виявилося вкрай важливим.

Артем… Він не міг не помітити ту красу. І хлопець був гідним її, бо і йому на вроду Бог не поскупився. Їх майже одразу назвали парою. Інна лише усміхалася на ті закиди. Артем німував. Хлопець ніколи не пасував перед дівчатами і не був обділений їхньою увагою, а тут неначе всі комплекси гіперболізувалися в ньому, виставивши нездоланні бар’єри на шляху до серця дівчини. Хто зна, як усе склалося б, якби вона не зробила крок назустріч першою, запросивши Артема на білий танець.

Новорічний карнавал, влаштований у коледжі, став початком історії їхнього кохання.

Були і зорі, і сніг, і перший пристрасний поцілунок… Ну, і все інше…

– Я навіть не уявляв, що такі, як вона, існують у реальному житті! – в захопленні розповідав мені Артем.

Хвалив свою кохану, зовсім не помічаючи сумного болю в моїх очах…

У першому класі нас з Артемом посадили за одну парту. Він і тоді був уже гарненьким хлопчиком, який привертав увагу дівчат. Те, що мені, сіренькій мишці, випало сидіти поруч із ним, я вважала якоюсь незаслуженою нагородою. А як інакше? Зі свідомих років чула навіть від матері, що врода – то не про мене, зате я «дуже мила, добра і розумна дівчинка». Ні, мама любила мене й любить, і говорила вона це не зі зла, а, мабуть, просто хотіла підготувати свою доньку до того, що всього в житті вона повинна досягати самотужки, що не з’явиться той чоловік, який сприйме її за принцесу, якій усе піднесуть на золотій тарілочці. Мати до сьогодні жодного разу не назвала мене «своєю красунею», але я не ображаюся на неї, бо й справді далека від того. А от у чотирнадцять-п’ятнадцять я хотіла бути такою, хоча б у її очах, тому тоді нерідко грубія­нила матері, виявляючи в такий спосіб ту образу.

Так-от, сидіти поруч із хлопчиком, який подобався іншим дівчаткам, для мене було неоціненним подарунком. Артем з дитинства був джентльменом, і моя непримітна зовнішність не заважала хлопцеві залишатися ним у будь-яких ситуаціях. Поділитися олівцями на уроках малювання, підняти книжку, яка впала, почастувати цукеркою – для Артема це були звичайні добросусідські взаємини. Для мене… Я вбачала в тому щось глибше, більш особисте, те, що асоціюється з ніжними парост­ками перших весняних квітів. Моя маленька душа розквітала від тих знаків уваги, щось легке і світле зароджувалося в ній, і мені здавалося, що я навіть кращаю в такі миті… Але коли в шостому класі Артем попросив мене передати валентинку Альбіні, незмінній Снігуроньці та виконавиці всіх головних ролей у наших дитячих п’єсках, я мусила спуститися з небес, куди інколи заносили мене романтичні фантазії, на землю. Приземлення було малоприємним, та що там применшувати – болісним!

Ми жили майже поряд, отож часто разом ішли до школи чи поверталися з неї. А того дня я вибрала іншу дорогу, хоча вона була значно дов­шою. Я йшла повз сірі будинки (можливо, вони мали й інші кольори, але мені в очі впав тільки сірий), дерева також були сірими, небо зливалося з усією тією безбарвністю – і всередині мене вже нічого не цвіло, не співало, не струмувало ніжністю.

Скажете, що там іще може почувати дванадцятирічна дитина? Я не знала, як називалося те, що відбувалося зі мною, але відчуття нестерпного смутку, пережитого тоді, я пам’ятаю дотепер.

Артем закохувався не раз. Його дівчата мали ефектну зовнішність, незалежний характер і взагалі-то були недурними. Але стосунки з ними здебільшого тривали недовго.

– Гарненька, але доволі порожня голівка. І виш тут безсилий! &nda...