«НЕ ДО ЖАРТІВ…»

Різкий звук нахрапом висмикнув Ольгу з теплого затишку сну. Однією рукою протерла заспані очі, іншою намацала на столику телефон.

– Кому там не спиться суботнього ранку, ще до шостої? Сподіва­лася, хоч у вихідні відпочину… Хіба ж дадуть?

Глипнула на екран. Брови підстрибнули вгору.

– Доброго раночку, братику-вовчику! – майже сердито видихнула. – Сам не спиш, то й іншим не треба? Ти ще б о третій ночі зателефонував!

– Ну, ми з тобою не чужі, й ти мені не інша! – Володимир смачно реготнув. – Рідна кров як-не-як… І взагалі, хто в селі о цій порі спить? Не маєш роботи?

– Та яка робота? Я ж тут на курорті. З боку на бік перевертаюся, а господарка сама себе порає, город сам засівається. Не встигне до травня, то ти приїдеш допо­магати…

Молодший брат багатозначно пхекнув. Було чутно, як видихнув цигарковий дим. На хвилину запанувала тиша.

– Розслабся! – Ольга весело розсміялась. – Я тебе просто на міцність перевіряю.

– І що?

– Нічого особливого. Хирляк!

– Може, іншим разом і поспере­чався б, але не сьогодні, – і собі пирхнув сміхом. А наступної миті вже серйозним голосом мовив: – Із цією роботою забув, коли востаннє мав повноцінні вихідні.

– Ще скажи, що вона тобі не до душі! Як тільки Ніночка терпить усі ті нічні виклики й подерті на парканах штани та зашмарований від п’яток і до коміра одяг.

– Та мусить терпіти. Знала, за кого заміж виходить. Робота слідчого медом не перемащена й білих костюмів не носить.

Брат знову замовк, смачно затягнувся цигарковим димом – аж біля вуха зашкварчало. Тоді зворухнув тишу:

– Там одна справа намалювалась. Маємо дещо перевірити. Відправляю сьогодні своїх козаків промацати ситуацію. Їхатимуть через наше село. Попросив їх заразом подарунок Даринці передати. Вибач, що не приїду особисто на її день народження. Не маю часу вгору глянути!

– Розумію… Але подарунок – то зайве. Не варто було.

– Не починай! Олю, тут іще таке… Зможеш організувати хлопцям якийсь перекус? Бо ще з ночі працюємо. Голод­ні всі – то капець! Нічого особливого не потрібно, вистачить канапок і чаю.

– Та які питання! Звісно, дам поїсти. Скільки їх буде?

– Двоє і водій. Тільки прошу тебе: без надлишків! Жодних котлет, борщів, голубців і пирогів. Бо напхаються – не захочуть працювати. Гарного оперативника ноги го­дують.

– Упораюся без твоїх настанов! О кот­рій годині будуть тут?

– Ближче до одинадцятої. Дам твій номер, то хтось із них набере, як уже до села наближатимуться. Треба ж зорієнтувати з маршрутом, щоб не заблукали в лабіринтах наших вуличок.

– А навігатор навіщо?

– Автівку вчора на ремонт поставили. Наш водій у свого батька роздовбану бляшанку взяв. Тачка ще царя бачила… Який там навігатор?

– Гаразд, гаразд! – зупинила потік його слів. – Усе їм розкажу, зустріну, нагодую… Не треба так нервувати.

– Сестричко! – голос Володі набубнявів урочистістю. – Я вже казав, що ти – найкраща?

– Казав, – чмихнула сміхом. – І не раз. Особливо коли тобі щось потрібно.

– От сьогодні знову це повторюю: ти – найкраща!

– А ти – підлабузник!

– Навіть не заперечуватиму… Гаразд, сістер! Багато роботи… Я пішов!

– Хай щастить!

– Дяка! Тобі теж…

* * *

Недільний ранок розпочався дощем. Вітер шарпав гілки старого абрикоса, і блідо-рожеві пелюстки рясно встеляли ніжну зелень першої весняної травички.

Ольга сиділа за столом, гріла холодні пальці горням запашної кави й замислено вдивлялась у мокрий пейзаж за вік­ном. Здається, зовсім недавно зійшов сніг, а вже й абрикос відцвітає. За ним промайнуть заквітчані садки, бузкові й черемхові пахощі. Гляди, вже й літо на­с...