«НЕ ДО ЖАРТІВ…»

Різкий звук нахрапом висмикнув Ольгу з теплого затишку сну. Однією рукою протерла заспані очі, іншою намацала на столику телефон.

– Кому там не спиться суботнього ранку, ще до шостої? Сподіва­лася, хоч у вихідні відпочину… Хіба ж дадуть?

Глипнула на екран. Брови підстрибнули вгору.

– Доброго раночку, братику-вовчику! – майже сердито видихнула. – Сам не спиш, то й іншим не треба? Ти ще б о третій ночі зателефонував!

– Ну, ми з тобою не чужі, й ти мені не інша! – Володимир смачно реготнув. – Рідна кров як-не-як… І взагалі, хто в селі о цій порі спить? Не маєш роботи?

– Та яка робота? Я ж тут на курорті. З боку на бік перевертаюся, а господарка сама себе порає, город сам засівається. Не встигне до травня, то ти приїдеш допо­магати…

Молодший брат багатозначно пхекнув. Було чутно, як видихнув цигарковий дим. На хвилину запанувала тиша.

– Розслабся! – Ольга весело розсміялась. – Я тебе просто на міцність перевіряю.

– І що?

– Нічого особливого. Хирляк!

– Може, іншим разом і поспере­чався б, але не сьогодні, – і собі пирхнув сміхом. А наступної миті вже серйозним голосом мовив: – Із цією роботою забув, коли востаннє мав повноцінні вихідні.

– Ще скажи, що вона тобі не до душі! Як тільки Ніночка терпить усі ті нічні виклики й подерті на парканах штани та зашмарований від п’яток і до коміра одяг.

– Та мусить терпіти. Знала, за кого заміж виходить. Робота слідчого медом не перемащена й білих костюмів не носить.

Брат знову замовк, смачно затягнувся цигарковим димом – аж біля вуха зашкварчало. Тоді зворухнув тишу:

– Там одна справа намалювалась. Маємо дещо перевірити. Відправляю сьогодні своїх козаків промацати ситуацію. Їхатимуть через наше село. Попросив їх заразом подарунок Даринці передати. Вибач, що не приїду особисто на її день народження. Не маю часу вгору глянути!

– Розумію… Але подарунок – то зайве. Не варто було.

– Не починай! Олю, тут іще таке… Зможеш організувати хлопцям якийсь перекус? Бо ще з ночі працюємо. Голод­ні всі – то капець! Нічого особливого не потрібно, вистачить канапок і чаю.

– Та які питання! Звісно, дам поїсти. Скільки їх буде?

– Двоє і водій. Тільки прошу тебе: без надлишків! Жодних котлет, борщів, голубців і пирогів. Бо напхаються – не захочуть працювати. Гарного оперативника ноги го­дують.

– Упораюся без твоїх настанов! О кот­рій годині будуть тут?

– Ближче до одинадцятої. Дам твій номер, то хтось із них набере, як уже до села наближатимуться. Треба ж зорієнтувати з маршрутом, щоб не заблукали в лабіринтах наших вуличок.

– А навігатор навіщо?

– Автівку вчора на ремонт поставили. Наш водій у свого батька роздовбану бляшанку взяв. Тачка ще царя бачила… Який там навігатор?

– Гаразд, гаразд! – зупинила потік його слів. – Усе їм розкажу, зустріну, нагодую… Не треба так нервувати.

– Сестричко! – голос Володі набубнявів урочистістю. – Я вже казав, що ти – найкраща?

– Казав, – чмихнула сміхом. – І не раз. Особливо коли тобі щось потрібно.

– От сьогодні знову це повторюю: ти – найкраща!

– А ти – підлабузник!

– Навіть не заперечуватиму… Гаразд, сістер! Багато роботи… Я пішов!

– Хай щастить!

– Дяка! Тобі теж…

* * *

Недільний ранок розпочався дощем. Вітер шарпав гілки старого абрикоса, і блідо-рожеві пелюстки рясно встеляли ніжну зелень першої весняної травички.

Ольга сиділа за столом, гріла холодні пальці горням запашної кави й замислено вдивлялась у мокрий пейзаж за вік­ном. Здається, зовсім недавно зійшов сніг, а вже й абрикос відцвітає. За ним промайнуть заквітчані садки, бузкові й черемхові пахощі. Гляди, вже й літо на­сипле в пригорщі стиглих суниць… Минають дні, місяці, роки… Минає життя. І лише її жіноча самотність лишається незмінною. Якби не діти – вила б вовком! А так за них тримається. Більше немає за кого. З Петром розбіглися, щойно малому Ромчикові рочок виповнився. За два місяці йому буде шість. Даринці – вісім. Розумні не за роками, здібні до всього. Перші її помічники. І перша розрада.

Про другу половинку навіть мріяти вже забула. Так Петром «натішилась» – на два віки вистачить! Колишній любив і випити добряче, і в гречку скочити, ще й руки протягував. Коли вперше розквасив їй губу, думала, погарячкував, розкаявся, то не варто зла тримати. Пробачила. Та після другого раунду, як збив її з ніг і копнув носаком важких бутсів у ребра, викликала поліцію, написала заяву, зафіксувала сліди побиття й подала на розлучення. Петро зібрав свої лахи й подався у рідне місто, з умовним терміном за плечима й без обручки на пальці. А вона вперше вільно видихнула.

Доки була в декретній відпустці, шила на замовлення, пекла торти й тістечка односельцям і знайомим на свята. Встигала ще й господарство чималеньке утримувати. Тож її діти не знали скрути. Попри те, що Петро сплачував незначну суму аліментів, бо мав мінімальну офіційну зарплату. З тих заробітків, що були в конверті, ніколи й нічого не докидав. Навіть не цікавився, чи дітям щось треба. І не робив жодних спроб зустрітися. Малі бачили його лише на кількох світлинах, які зберегла в альбомі спеціально для них.

Як Роман підріс, вийшла на роботу. В дитячому садочку ніколи сумувати. Там життя кипить! Та ще й у виховательок. Тож із перших днів з головою пірнула в ту круговерть, і смуток випарувався, ніби й не було.

Але іноді настають дні, коли дико хочеться себе пожаліти. Як ось тепер, цього весняного дощового ранку…

Швидко допила каву, накинула вітрівку й пішла наносити сіна кролям і козам.

– Мамо! – у хлів забігла розкучмана зі сну Даринка з телефоном у руках, простягнула їй і пошепки додала: – Тут якийсь дядько дзвонить.

– Дякую, донечко! Біжи в дім, бо холодно сьогодні, – вона промовисто стулила докупи поли светрика, що його донечка накинула на легку піжаму, і лише тоді неначе зітхнула в телефон: – Слухаю!

– Доброго ранку, пані Ольго! – соковитий і глибокий тембр чоловічого голосу пробігся лоскітками її шкірою.

– Вітаю!

– Ваш брат просив подарунок пере­дати…

– Так, він повідомив мені.

– Ми вже на початку села. Кажіть, куди далі…

Коротко описала маршрут та орієнтири. Доклала сіна в годівниці й вийшла на дорогу – зустрічати гостей.

За декілька хвилин вигулькнуло авто. Повільно наблизилось, скрипнуло гальмами й зупинилось. Спершу відчинилися водійські дверцята. Вийшов кремезний, невисокого зросту вусань із темною гривою волосся. Неначе за командою, випірнули молодші за віком, помітно стрункіші поліцейські: русявий мав кумедного носа-картоплину, веснянки й щиру усмішку, а його напарник – коротке темне во­лосся, що більш нагадувало колючки сердитого їжака, кавові райдужки очей та сувору зморшку між бровами. Олена впіймала себе на думці, що надто пильно приглядається до нього. Зашарілась. Мимоволі ковзнула поглядом уздовж правиці – обручки немає… Ой, ну годі! Жінко, що ти собі в біса надумала? Звідки ці дурниці в голову лізуть? До першого зустрічного примірятися… Дожилась!

– Тут Володимир Микитович передав подарунок племінниці, – кивнув на яскравий пакет, який тримав у руках, а вона навіть не помітила, заворожена його магнетизмом.

– Дякую! – ще більше почервоніла й махнула рукою на будинок. – Прошу до хати!

– Але ми трохи поспішаємо, – молодик похитав головою.

– Ви колись їли борщ зі справжньої української печі? – посунула брови до перенісся.

– Навряд…

– Я куштував, – водій задоволено примружив очі. – Ще малим. У бабці з дідом у селі. Хлопці, то така смакота – язик можна проковтнути.

– Ну, якщо аж така, тоді не відмовимось, – русявий підморгнув напарникові. – І не треба так на мене витріщатися! Зануда!

– Гарне у вас ім’я, – весело розсміялась Ольга, а за мить і решта. Здавалось, що навіть дощ затанцював радісно.

– А якщо серйозно, то саме час познайомитись, – підперла боки руками, доки вони знімали взуття у веранді. – Бо навіть не знаю, як до кого звертатися.

– Остап, – водій хвацько підкрутив вуса.

– Костянтин, – русявий потиснув їй руку.

– Денис, – злегка...