«НЕ ДО ЖАРТІВ…»

Як Роман підріс, вийшла на роботу. В дитячому садочку ніколи сумувати. Там життя кипить! Та ще й у виховательок. Тож із перших днів з головою пірнула в ту круговерть, і смуток випарувався, ніби й не було.

Але іноді настають дні, коли дико хочеться себе пожаліти. Як ось тепер, цього весняного дощового ранку…

Швидко допила каву, накинула вітрівку й пішла наносити сіна кролям і козам.

– Мамо! – у хлів забігла розкучмана зі сну Даринка з телефоном у руках, простягнула їй і пошепки додала: – Тут якийсь дядько дзвонить.

– Дякую, донечко! Біжи в дім, бо холодно сьогодні, – вона промовисто стулила докупи поли светрика, що його донечка накинула на легку піжаму, і лише тоді неначе зітхнула в телефон: – Слухаю!

– Доброго ранку, пані Ольго! – соковитий і глибокий тембр чоловічого голосу пробігся лоскітками її шкірою.

– Вітаю!

– Ваш брат просив подарунок пере­дати…

– Так, він повідомив мені.

– Ми вже на початку села. Кажіть, куди далі…

Коротко описала маршрут та орієнтири. Доклала сіна в годівниці й вийшла на дорогу – зустрічати гостей.

За декілька хвилин вигулькнуло авто. Повільно наблизилось, скрипнуло гальмами й зупинилось. Спершу відчинилися водійські дверцята. Вийшов кремезний, невисокого зросту вусань із темною гривою волосся. Неначе за командою, випірнули молодші за віком, помітно стрункіші поліцейські: русявий мав кумедного носа-картоплину, веснянки й щиру усмішку, а його напарник – коротке темне во­лосся, що більш нагадувало колючки сердитого їжака, кавові райдужки очей та сувору зморшку між бровами. Олена впіймала себе на думці, що надто пильно приглядається до нього. Зашарілась. Мимоволі ковзнула поглядом уздовж правиці – обручки немає… Ой, ну годі! Жінко, що ти собі в біса надумала? Звідки ці дурниці в голову лізуть? До першого зустрічного примірятися… Дожилась!

– Тут Володимир Микитович передав подарунок племінниці, – кивнув на яскравий пакет, який тримав у руках, а вона навіть не помітила, заворожена його магнетизмом.

– Дякую! – ще більше почервоніла й махнула рукою на будинок. – Прошу до хати!

– Але ми трохи поспішаємо, – молодик похитав головою.

– Ви колись їли борщ зі справжньої української печі? – посунула брови до перенісся.

– Навряд…

– Я куштував, – водій задоволено примружив очі. – Ще малим. У бабці з дідом у селі. Хлопці, то така смакота – язик можна проковтнути.

– Ну, якщо аж така, тоді не відмовимось, – русявий підморгнув напарникові. – І не треба так на мене витріщатися! Зануда!

– Гарне у вас ім’я, – весело розсміялась Ольга, а за мить і решта. Здавалось, що навіть дощ затанцював радісно.

– А якщо серйозно, то саме час познайомитись, – підперла боки руками, доки вони знімали взуття у веранді. – Бо навіть не знаю, як до кого звертатися.

– Остап, – водій хвацько підкрутив вуса.

– Костянтин, – русявий потиснув їй руку.

– Денис, – злегка торкнувся пальців, зазираючи в очі. Так пильно – аж земля з-під ніг кудись побігла.

– Ну, моє ім’я ви вже знаєте, – кивнула, щосили намагаючись лишатися безтурбот­ною. – Хутенько заходьте, доки борщ не вистиг!

Пройшли до кухні. Повсідались довкола столу. Доки Ольга розставляла миски з борщем, прибігли діти. І раптом Денис заходився діставати зі своїх численних кишень цукерки, батончики, шоколадки. Зсипав те добро у підставлені дитячі долоні, а вродливе смагляве обличчя світилось такою радістю, що Ольга на якусь мить остовпіла. Рідний батько так малими ніколи не тішився, як цей малознайомий чоловік… Дивина, та й годі…

За обідом майже не розмовляли. Хіба що нахвалювали кулінарні здібності жінки.

– Навіть моя Вірочка такого не зварить! – водій статечно витер вуса серветкою і відклав ложку. – Ох, дякую господині! Неймовірно смачно!

– То не я! – махнула рукою. – То все піч. У ній будь-яка страва добре вдається.

– Мені б таку піч! – крутнув головою Денис.

Його напарники переглянулись і пирхнули сміхом.

– Тобі потрібна не піч, – заперечив Костянтин, – а гарна хазяєчка. Бо доки вженишся, то в мене діти виростуть, а в Остапа – внуки.

– Та я ж не проти. Важко втекти від поклику свого серця, – довгим пронизливим поглядом прикипів до Ольги.

Жінка вкотре відчула, як до обличчя приливає кров. Та що з цим хлопом таке? Сватається?

Ніби на підтвердження її думок, Остап поважно й статечно випростався і хитро усміхнувся.

– Ну, коли серце кличе, то треба їхати, бігти чи йти, а не сидіти рівно на дупі. Сподіваюсь, ти знаєш дорогу?

– Звісно…

Щоб не згоріти від збентеження й власної безпорадності, Ольга схопилась і стала розливати в горнята чай. Поставила плетену з лози тарілку з пухкими пиріжками. Відчинила кватирку на провітрювання. Чогось раптом забракувало свіжої весняної прохолоди…

Чоловіки сьорбали чай, а думки все спокою не знаходили. А що, коли то зовсім не про неї говорилося? Мала б більший досвід спілкування з чоловіками – навчи­лася б розуміти, коли вони жартують, а коли правду кажуть. А весь її досвід зводиться до невинних цілунків у старших класах, одних невдалих стосунків на другому курсі коледжу і, врешті, подружнього життя з колишнім, від якого, крім образ, нічого доброго не знала.

– Що ж, – Денис підвівся з-за столу й уважно глянув на неї. – Нам уже час їхати. Дякуємо за гостинність і цей просто фантастично смачний обід!

Колеги підтримали його дружніми вигуками. Ольга усміхнулась і мимоволі пригладила рукою світло-русяві хвильки волосся, зібраного на потилиці. Її великі сірі очі засяяли сонячними спалахами.

Провела гостей до воріт. Слідом вибігли діти. Ромчик зовсім по-дорослому потиснув усім руки, а коли Денис уже сідав у авто, щось прошепотів йому на вухо.

– Про що це ви шепотілися з дядьком? – запитала в малого, щойно зайшли в дім.

– Я попросив, щоб він приїхав до нас і навчив мене рибалити.

– Ромчику! – аж зойкнула. – То ходімо наступної неділі на річку, я тебе навчу. Я вмію! У дитинстві часто рибалила…

– Ні, – насупився. – Усі мої друзі ходять із татами. Я теж хочу.

– Але ж це не твій тато, синку! – обійняла сина й пригорнула до грудей, ковтаючи сльози.

Малий ображено подивився, випру­чався з обіймів і чкурнув у свою кімнату.

– Мамо, не сердься на Ромка, – Даринка підійшла й ніжно поцілувала її в щоку. – Просто той дядько дуже йому сподобався. Весь час, доки вони тут були, торочив про нього.

– Може, то все через цукерки? – підморгнула, а в самої клубок у горлі застряг.

– Я теж так думаю, – донька бризнула тонким сміхом і заходилась прибирати зі столу.

Коли тільки виросла? Мамина поміч­ниця…

* * *

Робочий тиждень промайнув так швидко, що й озирнутись не встигла. Декілька днів поспіль пригрівало сонечко, підсохла земля. Ольга із самісінького ранку в суботу, доки діти солодко сопіли носиками у своїх кімнатах, подалась за хату, де чорною латкою розлігся город. Сьогодні треба висіяти моркву, редьку, бурячки, зелень на салат, капусту під плівку, трохи кабачків, щоб мати ранні, посадити ярий часник, за кілька днів– грядочку кар­топлі… А мине загроза весняних заморозків, то класти в теплу землю насіння солодких гарбузів на кашу, бо й кози їх  дуже люблять, хрумких огірочків, сипати в рядок золоті намистини кукурудзи, тицяти розсаду томатів, перцю й капусти… Усе тільки почина­ється й набирає обертів!

Дрібне насіння сипалося в рядочок. Напоєний дощами й сонцем ґрунт дихав теплою вогкістю. У садку, на яблуні, весело посвистував на всі лади шпак. Ольга стала на повний зріст, заплющила очі й прислухалась…

– Допомога потрібна? – вже знайомий соковитий чоловічий голос зненацька висмикнув її з нірвани.

Озирнулась. Денис стояв на протоптаній стежці й радісно усміхався.

– Доброго ранку! – примружив очі.

– Доброго! – відказала трохи охрип­лим від хвилювання голосом. – Яким віт­ром вас сюди занесло? Знову у справах їдете?

– Так. Цього разу – в особистих.

– За покликом серця?

– Вгадали! Воно мене весь тиждень сюди кликало. Ледве дочекався першого за місяць вихідного.

– Ви зараз жартуєте? – губи Ольги затремтіли. Не знала, плакати їй чи смія­тися.

Чоловік рішуче наблизився, лагідно торк­нувся пальцями її розпашілої щоки.

– Коли лягаєш спати й прокидаєшся з однією думкою – бажанням швидше знову тебе побачити, то тут уже не до жартів. Мені тридцять чотири, і ще жодного разу у своєму житті нічого схожого не відчував до жінки. Бо досі не зустрічав такої, як ти…

– Якої? – вражено прошепотіла.

– Справжньої…

– Але в мене двоє дітей! – спробувала нагадати.

– Оце новина! Хто б міг подумати! – іронічно протягнув. – Та це ж класно! Дітей я люблю. Ромчикові пообіцяв разом порибалити, Даринці – показати прийоми самозахисту, щоб могла старшому шибеникові відсіч дати, коли знову підніжку поставить… Бачиш, я про них уже дещо знаю! До речі, там я малим привіз гостинців, але не знаю, куди їх заносити. У машині лежать… Нумо, я допоможу, щоб швидше закінчити. Бо час на місці не стоїть, а з моєю роботою можуть будь-якої миті викликати…

Ольга швидко закліпала очима, здушуючи хлипання, та воно однаково вирвалося назовні. Денис здивовано звів темні брови, а тоді обійняв її й притягнув до себе.

– Оце вже ні! Сліз точно не треба…

Нахилився й обпік цілунком губи.

Затремтіла. У голові запаморочилось. Притиснулась до нього всім тілом. За якусь мить розплющила очі й наштовх­нулась на його зачарований погляд.

– Ти як? – запитав стурбовано.

– Чудово, – прошепотіла й заховала розпашіле обличчя в нього на грудях. Серце радісно заспівало, перегукуючись із натхненним шпаком у садку. Певно, він теж почувається безмежно щасливим…