МОЖЛИВО ВСЕ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

20 червня 22:52

423

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Життєва історія

Того дня Марія працювала за швейною машинкою, адже вже тривалий час це був єдиний можливий для жінки заробіток. Так вона змогла вивчити сина у школі й оплачувати навчання у виші. За роботою доводилося проводити увесь день, а траплялось, що й усю ніч.

Нестерпний біль у спині не залишав Марію ні на мить, а почервоніння в очах було звичним явищем. Та сей дискомфорт не тривожив жінку, адже після того як її, вагітну, покинув на той момент коханий, вона вирішила все життя присвятити дитині.

Василь був для матері усим. У ньому вона вбачала продовження, життя, віру і надію… Хлопець декілька років не мешкав із Марією, та все ж приїжджав у вихідні. Звісно, не щотижня. Він навчався в иншому місті, а після пар ходив на роботу, бо ж знав, як важко мамі дається кожна гривня, а відтак намагався заробити бодай щось, щоб допомогти їй, щоб не бути для неї матеріальним тягарем.

Завжди, коли навідувався, дарував мамі букет. Ті квіти були чимось більшим, аніж просто зірваними рослинами. Вони були свідченням того, що вона недарма поставила благо сина понад своє.

Того дня Василь приїхав до матері. Як завжди, з квітами, але цього разу він дуже хвилювався, бо ж не знав, чи вони сподобаються. Хлопець ніколи не дарував орхідей, оскільки не міг дозволити собі їх фінансово. А коли заробив, хотів виразити любов і вдячність любій неньці найдорожчим з побачених у магазині екземпляром.

– Мамо, я вдома! – почула Марія з коридору голос сина.

– Я вже йду, синку. Тільки закінчу останній шов.

Марія встала з-за столу. А далі – звук вибуху… В очах потемніло. Жінка знепритомніла, проте крізь темряву безодні вловлювала крики та гуркіт. Отямилась у лікарні.

– Що сталося? – запитала знесиленим голосом у медсестри, яка саме змінювала крапельницю.

Та не надто церемонилася з відповіддю й сухо та жорстоко мовила:

– Будинок вибухнув.

Закінчення осені видалося не на жарт холодним. Опалювання від батарей мало кого гріло, тому люди рятувалися, як могли. Сусід, який мешкав поверхом нижче, вирішив скористатись балоном, який став фатальним. Унаслідок трагедії чимало мешканців загинуло. Марію дивом вдалося знайти між бетонними плитами.

– Де мій син? – у розпачі запитувала жінка лікарів і рятувальників. Ніхто не міг дати відповіді, адже не знав, де він, бо тіла так і не віднайшли.

Марія не знаходила собі місця. Вона блукала лікарняними коридорами та заглядала в кожну палату. Можливо, в наступній вона все ж знайде Василя? Але ні… Ні в тій, ні в иншій сина не було. Жінка благала допомогти, однак рятувальники тільки розводили руками – в їхньому маленькому місті не було настільки потужного оснащення, за допомогою якого могли б розчистити уламки будинку. Допомогу доводилося чекати з області, тому кожна хвилина була на вагу золота.

Згорьована мати не могла повірити, що така біда сталася з нею. Щосекунди віра в порятунок сина згасала. Проте залишалася надія – сліпа надія на те, що він іще живий.

Марія не могла чекати й пішла до розваленого помешкання. Вона знову і знову обходила розвалини, невтомно гукаючи Василя. Сніг бив жінці в обличчя, а вітер крав у неї голос. Однак ніхто і ніщо не може вкрасти голосу люблячої матері. Зерно зневіри посіялося в її серці. Блукання навколо будинку не давало плодів, а серцем ширився страх ніколи не побачити сина. Марія незчулася, як настала ніч. Проходячи повз бетонну брилу, їй почувся слабкий голос сина. Невже Василь живий? У матері забракло сил розібрати завали. Бетон не піддавався, а ще сильніше просідав у землю.

– Допоможіть мені! Мій син під завалами будинку! – відчайдушно кричала жінка, благаючи рятувальників про допомогу.

– Він там! Я чула його голос. Він кликав мене!

Марія не відступалася, адже вогник надії зігрівав її душу. Вона не могла дозволити, щоб він погас!

– Ви справді чули голос сина? – спитав сивочолий чоловік.

– Так.

– Упевнені? Зрозумійте правильно: мала ймовірність того, що він досі живий.

– Я сподіваюсь на це. З надією можливо все.

Чоловік повірив Марії і сказав показати те місце. Сам не відав, що керувало ним – бажання допомогти, виконати свій професійний обов’язок чи надія на те, що їм вдасться відшукати бодай когось живого. Пробиваючись крізь груди бетону й арматури, ніхто з рятувальників і подумати не міг, що вони врешті натраплять на живого. Вони копали далі та врешті витягнули Василя нагору. Він пролежав під завалами майже тиждень. Без харчів і води. Був знесилений та ледь живий. Але живий!

Юнак довго залишався без свідомості. Його організм уперто не хотів відпускати хлопця з тенет сну. Але Марія сподівалися, що син урешті прокинеться.

– Мамо… – почула одного ранку жінка. Це був лагідний голос Василя. Хлопець розплющив очі.

– Синку, нарешті ти зі мною.

– Мамо… Я так і не подарував тобі квіти…

– Синку, це не важливо. Основне, що ти живий.

– Ти врятувала мене.

Инколи віра в те, що дива все ж трапляються, – єдине, що в нас є.

Поки ми живемо й рухаємося, повинні пам’ятати: доки з нами надія, можливо все.