МИНУЛИЙ ЧАС НАМ НЕ ПРОБАЧИТЬ...

Змочувала водою материні сухі губи, не здатні вимовити ні словечка. А так хотілося почути: «Посидь біля мене, донечко...»

З роками дедалі частіше мати приходить у її спогади, і все важчим стає тягар провини за недодану їй увагу. А ненька ж заслужила на значно більше!

Коли сьогодні Олена Сергіївна чує нарікання молодих матерів, особливо так званих одиначок, на те, що держава погано їх підтримує, мало платить їм на дітей, жінці стає боляче за материну долю, за своє післявоєнне дитинство і соромно за цих горе-матусь.

Їхніх із чоловіком батьків забрала війна ще сорок третього. В Олениній сім’ї, крім неї, були ще брат і сестра, в чоловіковій – п’ятеро діток. Відступаючи, німці запалили село. Вогонь знищив майже всі хати на вулиці, де жила сім’я Олениного чоловіка, і всі вони декілька років тіснилися у вологій землянці. Ніхто нічим не допомагав удовам ростити осиротілих дітей. Жили напівго­лодні, а часто в них узагалі не було і крихти хліба. Дітей урятувала величезна материнська любов і самопожертва. Уже після війни держава виділила мізерні пенсії дітям, батьки яких загинули. Але, однією рукою даючи цю милостиню, іншою забирала, бо обкладала своїх громадян непомірними податками, змушувала бідолах брати міфічні позики. Маєш чи не маєш ти корову, свиню, курей, а повинен здати в державу енну кількість молока, м’яса, яєць або внести еквівалентну грошову суму. За невиконання драконівських законів – конфіскація майна чи навіть в’язниця, а на дітей чекав сиротинець. Мусили віддавати ті подачки, щоб тільки не зруйнувати сім’ї, не розгубити діточок.

Коли ж 1946-го засуха знищила врожаї і страшний голод знову вдерся в українські оселі, стало зовсім кепсько. Оленчина мати, зібравши якийсь пристойний одяг, поїхала на Закарпаття, куди не дотягнулася кістлява рука лиха і де люди жили заможніше, щоб виміняти речі на хліб чи на щось інше їстівне. Поїхала, сидячи на даху товарного вагона (грошей на квиток не було), припавши до труби, щоб не здуло вітром. Узимку, бо з ранньої весни і до пізньої осені жінки важко працювали в колгоспі й не мали права залишити роботу.

Люті морози не шкодували вимушених пасажирів: на станціях стягували замерзлі трупи спеціально пристосованими для цього залізними гаками. Скількох матерів не дочекалися тоді голод­ні діти... Байдужа до людського горя бюрократична машина обліку таких втрат не вела. А от Олена з братиком і сестричкою знали про такі випадки в їхньому селі, тому дуже боялися за матусю.

– Чуєте? – завмирав хтось із них біля маленького віконечка. – Сніг рипить, мабуть, мама йде...

За вікном лютує хурделиця, ніч підступно зазирає у вікно, а діти її не бояться, туляться до холодної шибки, вдивляються в морок, з якого, сподіваються, з’явиться рідна постать.

– Ні, в таку погоду ненька не прийде, ночуватиме на вокзалі, – розчаровує малечу старша, дванадцятирічна сестричка, на яку мати залишила меншеньких та поклала обов’язки пічника, кухаря, пралі на час її відсутності.

Село їхнє було за сімнадцять кілометрів від районного цент­ру, куди товарняк має привезти їхню неньку, а додому вона діста­ватиметься пішки, в благенькій куфайчині, у старенькому напіврозлізлому взутті.

Дуже хочеться їсти, бо ще вчора закінчилася бовтанка, зварена з останньої жменьки пшона, а сьогодні Ганнуся годувала їх млинчиками з натертих жолудів, сірими і твердими, як груднева земля. Від цих млинчиків крутить у шлунку, нудить, але голод змушує знову ковтати несмачну страву. А раптом станеться диво, і матуся постукає у віконечко? Діти знову припадають до шибки, визирають, як ластів’ята, свою матінку.

І вона таки повернулася! Уже над ранок, коли діти, втомившись чекати, заснули на холодній лежанці, тихенько постукала у вікно, щоб не злякати своїх пташенят. Холодна, голодна, замерзла і така рідна... Різдвяні свята вони зустрічали разом, і не було дітей, щасливіших за них!

Коли вони подорослішають, мати розповість, що тієї зимової ночі вони могли б залишитися круглими сиротами.

Приїхавши пізно ввечері до районного містечка, вона спочатку вагалася: рушати в таку пізню і небезпечну дорогу чи дочека­тися ранку. Неподалік був ліс, бувало, що голодні вовки знахабніло підходили до людських осель навіть удень, а вночі взагалі не знали страху. Але тривога за покинутих дітей погнала жінку в зимову холоднечу. Завірюха схилила голову перед материнською мужністю і стишилася, тож жінка, хоча і втомлена, швидко долала кілометри. Минула сусіднє село і вже підходила до свого, коли із-за придорожніх кущів з’явилася темна постать. Сіроманець... Виплив із нічної темряви, як привид. І хоча ні місяць, ні жодна зірочка не світили в цей час, жінці здавалося, що вона чітко бачить очі хижака, як він її.

Мовчазний поєдинок тривав мить, а їй він здався вічністю. Бувають дива, таки бувають, бо чому тоді вовк позадкував до засніжених кущів, а згодом підтюпцем попрямував до яру? Мати декілька хвилин не могла змусити себе зрушити з місця, а потім, не чуючи власних кроків, побрела в напрямку села. Лише повернувши в найближчу вуличку, дала волю сльозам. Картала себе за те, що могла посиротити своїх дітей. Розумієте, зляка­лася за дітей, за те, що, голодні, не дочекаються того буханця, який вона несла в торбині!

Слухаючи скарги деяких сьогоднішніх матусь, які не поспішають влаштовуватися на роботу після декретної відпустки, які вважають, що здійснили справж­ній подвиг, народивши дитину, за який держава повинна їм виплачувати преміальні, Олена Сергіївна відразу згадує матусю, яка, ризикуючи власним життям, поспішала до них з холодного зимовію. Одного разу розповіла молодій сусідці, які випробування проходила материнська любов у часи її дитинства. Та подивува­лася, сказала, що тепер, слава Богу, не ті часи. Слава Богу...

Тепер багато хто із жінок готовий, як кажуть, горло перегризти, відстоюючи свої права на пільги, але ця здатність не має нічого спільного зі справжньою материнською любов’ю. Олена Сергіївна згадує ще один епізод із тих голодних сорокових років, пов’язаний уже з її чоловіком.

У його сім’ї становище було ще гіршим. П’ятеро голодних дітлахів дивом вижили в нелюдських умовах. Зруйнована хата, батько загинув, і хоча матері пропонували після війни віддати хоча б когось із дітей у притулок, вона відмовилася. Всілякі чутки ходили про ті інтернати, тож боялася втратити кожного з них. Навіть названим сином не пожерт­вувала.

– Як Бог дасть, так і буде, – сказала. – Де четверо, там і п’ятому ложка каші знайдеться.

З великими зусиллями зібрали гроші на маленьке телятко. Росло воно з ними в землянці, як іще один член родини. Обділяли себе, щоб вигодувати майбутню надію сім’ї. Нарешті дочекалися молока. А тут обклали податками, позиками, і мати не мала з чого їх виплатити. Прийшли по корівчину. Жінка вийшла із со­кирою.

– У в’язницю захотіла?! – пригрозив фінагент (так тоді називали тих деришкур).

Жінка не відступила від дверей, за якими діти обступили свою годувальницю.

– Мені втрачати нічого! Хоч не бачитиму, як помирають від голоду діти.

І непрохані гості пішли з двору. Найімовірніше, злякалися за власне життя чи, може, ще не зовсім втратили людське співчуття, тож відмовилися від злого наміру.

Ось такі матері заслуговують на шану і від дітей, і від держави. А що мали вони?

Ну, з державою все зрозуміло: вона майже завжди була жорстокою до пересічних громадян, яких керманичі вважали не людьми, а «гвинтиками».

Олену Сергіївну мучать докори сумління за те, що вона сама мало відводила матінці часу. Не сказала за життя, як любила її, не подякувала, не вклонилася за величезну мужність, завдяки якій вони були врятовані в часи лихоліття. Як мало вона подарувала неньці ласки, тепла, уваги... «Посидь біля мене, донечко...» Мабуть, до скону пектиме їй це матусине благання.

Тепер жінка відчуває, як болить материнське серце від тривоги за дитину і як щемить душа, зранена синівською байдужістю.

– То нічого, що не їде, – вкотре переконує і водночас заспокоює себе, – аби тільки в нього все було добре...

Але десь глибоко-глибоко в душі жінки жевріє вогник маленької надії: незабаром – Різдво, і син нарешті знайде в такий святий день час, щоб відвідати батьківський дім.

Тільки чомусь смутнішають очі старенької, ряснішає сіточка зморщок навколо них, а пам’ять знову повертає в минуле, якому зовсім байдуже до людського каяття.