ДУЕТ ПІД ВЕРБОЮ

Тепер я знаю, що причина була інша. Мама тоді поїхала до великого міста в пошуках кращого життя і своєї долі. Там легше було втекти від своїх проблем і від сільської бідності. Там швидше можна було знайти когось не зі свого кола, когось чужого й невідомого. Зрештою, у ті часи місто було чимось таким недосяжним і манливим, що молодь рвала кігті, аби не гарувати в селі. А ще наївні дівчата вірили, що саме в місті часто їздить принц на білому коні.

Поїхала мама в те велике місто з новими сподіваннями, але старих цінностей не залишила вдома. Повезла зі собою віру в те, що шлюб – то на все життя, що чоловіка треба слухатись, що жінка повинна терпіти і працювати. Усе це взяла зі собою.

Пішла тоді дівчина працювати на якесь підприємство, тинялась із колежанками орендованими помешканнями. На одному навіть вгамовувала великого п’яного полковника, якого панічно боялись його дружина й донька. Тобто була смілива і вперта.

Багато в чому була смілива і вперта моя відчайдушна матуся, але дуже бракувало їй тієї впертості у виборі супутника життя. Не знаю, з чим це пов’язано. Чи так її виховали, чи то такі тогочасні сільські цінності керували тими дівчатами – хтозна?! Дуже боялась, аби не вийти заміж за пияка чи пройдисвіта. Але ж Богдан не пиячив. Навпаки, засуджував мочиморд. Навіть не курив, бо беріг голос для церковного хору. І працював, і характер мав надійний. Але він шукав собі дружину, а мама, вочевидь, – не чоловіка, а ображеного життям
хлопчика.

Невдовзі познайомилася мама з Мирославом. Був він трохи старшим і дуже впевненим у собі. На танцях у міському клубі поводився елегантно. А мама, тоді ще наївна дівчина, дістала від таких манер любовне запаморочення. Окрім того, що була молода і прагнула знайти, кому служити і від кого народжувати дітей, вона й далі вперто вірила в казки й хотіла такої ж казки у власному житті. А Мирослав ту казку швиденько оформив у першу вагітність, навішавши довірливій Мілі на вуха таку лошкину, що за все життя не познімаєш!

Мама потім роками шкодувала, що «були ми бідні»… А я мало не додала знайому приказку: «Бідні, бо дурні»… Хіба ж статками вимірюється щира і взаємна любов? Ну але мама завжди знаходила якусь відмовку… і далі шкодувала, що за Богдана заміж не вийшла. Щоразу пригадувала, як він гарно співав їй під вербою, коли вони поверталися з клубу. І вона йому підспівувала, що аж у селі прислухалися до них. Особливо любили співати дуетом пісню «Стоїть гора високая». Все життя потім слухала ту пісню, де тільки почує. Гора стоїть, а спів той уже розчинився в роках і подіях.

Відколи переїхала моя мама у велике місто, перестала співати. І не лише тому, що в місті це було дивно, а тому, що настрій до співів зник чи не назавжди. Могла ж моя мама піти в якийсь хор чи ансамбль, але бурхливе життя у великому місті, робота й навчання, а потім родина і побут забирали в неї сили – не до співів уже було.

Отже, втріскалась моя мама в того Мирослава. І навіть не зважила на те, що мешкає він у якісь псячій буді. Як справжня ідеалістка, повірила, що з милим і в курені рай! Пораювала з ним перших пів року. Виходила за нього заміж уже на третьому місяці, а мені аж до повноліття говорила, що «виходила заміж чесною»! Ага! Тільки чомусь моя старша сестра народилася за пів року після весілля…

– Але ж я більше нікого не мала, окрім твого тата! – виправдовувалась мама.

– Ой, хіба це заслуга якась? Тепер такими середньовічними цінностями нікого не здивуєш! – впиралась я, бо і в дорослому віці бачила, які великі порції наївності ще живуть у голові моєї мами.

– Ну тоді й розлучень було менше! І люди були якісь більш терпимі одні до одних! Та й не заведено в нашій родині розлучатись! Уже як дали обітницю перед Богом, то й жити треба! – повчала мене мама.

Її колишній кавалер Богдан якось довідався від моїх баби з дідом, що «його Мілька» вискочила заміж. Посумував трохи, та й посватав собі багату Іванку. Була вона із заможної родини, хоч і страшненька із себе. Але, як там у селі кажуть, краси на тарелі не крають. Змирилися, злюбилися… Народилось у Богдана з Іванкою двоє дітей.

У віці 36 років Богдан важко захворів і загримів до лікарні з підозрою на онкологію. Його Іванка дуже тим перейнялась. І поки вони так удвох ходили здавати всі ті Богданові аналізи, Іванка раптово померла, спершись Богданові на плече. Її хворе серце не витримало такої напруги. Залишився Богдан удівцем. А його аналізи не підтвердили онкології. Більше нікого собі не шукав – сам виховав дітей, поставив на ноги, залишився в селі господарювати. А коли вже відновили церкви, то пішов на хори співати. То була його найбільша радість у житті. Парафіяни казали, що ходять до церкви заради Богданового співу – такий божественний голос він мав. А в церкві ж акустика така, що справді ніби десь на небесах лунає
той спів!

А що в той час робила його колишня симпатія Мілька? Запряглась вона в той родинний віз, то так його й тягнула майже 50 років. За той час у неї з Мирославом народилось дві донечки. А чоловік хотів «нащадка».

– Ото таке скажеш! А доньки хіба тобі не нащадки? – щиро дивувалась мама.

– Які ж вони нащадки? Повискакують заміж, прізвища зміняють, – пояснював тато.

Що ж. Народила йому мама того «нащадка», такого любленого-пещеного. Сумно й згадати – підсів на пляшку, завів сумнівні стосунки. Ми із сестрою не раз витягали його з халепи, а тепер майже не спілкуємось. Навіть на похорон мами не прийшов, такий був нетверезий. Біда та й годі! А ми зі сестрою прізвища так і не змінили, до речі…

Повернуся трішки до тих часів, коли мої батьки тільки-но побралися. Бо це важливо. То як же тоді повівся мій тато Мирослав? А він виставив ріжки одразу ж після народження моєї старшої сестри. Ні, не зраджував – такий мав паскудний характер, що й не волочився з іншими, але зрозумів, що мама його більше не бавить, що він не маленький хлопчик… І почались такі примхи в стосунках, що хоч тікай, хоч плач… Він якось прохопився в одній розмові, що шукав собі не дружину, а мамку. І таки знайшов. А мама моя була не проти. Коли ми зі сестрою вже були юнками і багато що розуміли без дорослих пояснень, чудово бачили, як не треба терпіти і чекати. Мама на все життя залишилась наївною ідеалісткою. Вона не захотіла бути інакшою. Її влаштовувала ілюзія щасливої родини і дому як повна чаша. Всеньке своє життя вона тягала з базару ті сумки, щось готувала й робила закрутки. Не скаржилась на важке життя, не дорікала чоловікові. Тато не пиячив, не волочився, але все життя носив на голові невидиму корону. І вона часто тиснула йому на мізки, бо періодично влаштовував удома такий розбір польотів, що нам зі сестрою не хотілося повертатись у те родинне кодло. Завжди в цьому була винна мама. Бо тато «ходив на роботу», а мама просто крутилась і заробляла, як могла. Бо тато мав вищу освіту, а мама – лише середню спеціальну. Бо тато походив з гарної родини, якої ми, до речі, майже ніколи не бачили, а мамині родичі тільки приїжджали в гості й привозили непотрібні кури, сир, сметану, молоко… які він поїдав з неприхованим апетитом. І все одно мама була винувати в тому, що скапарила йому життя! А вже потім стали винуватими і ми зі сестрою, бо повиростали отакими дівулями, «і хто вас таких захоче?!». Щось доводити не було сенсу – скоріше дійшло б до отої верби, під якою співала колись моя мама з Богданом.

Якось, уже тепер, коли мами не стало, я поїхала в її село. Дорогою до цвинтаря зустріла старшого пана, який спирався на паличку. В його старечих рисах я впізнала того колишнього Богдана, маминого кавалера. І справді, то був він. А пан Богдан, коли довідався, хто я і чия буду, так зрадів, що ми розговорилися на дорозі на добрих пів години.

Потім щоразу, коли я приїздила в село, пан Богдан шукав нагоду перестріти мене й поговорити зі мною. Називав мене «подругою», хоч міг би називати й донькою. Він залишився таким же добрим, спокійним і… закоханим у мою маму. Допитувався, як знайти її могилу, щоби хоч квіточку туди покласти.

– Могилу моєї мами ви знайдете легко. Ми зі сестрою встановили там хрест із нержавної сталі, такий один на увесь цвинтар! Розумію, що всі встановлюють гранітні «мавзолеї», але в нас немає таких дурних грошей на це марнотратство… а це ж тисячі доларів там закопані… Тому побачите скромний блискучий хрест, під ним посаджений барвінок і напис.

Не знаю, чи встиг пан Богдан принести квіточку мамі на могилу. Бо нещодавно квіти вже понесли йому, колись такому бідному і такому співочому жителю села. Очевидно, родичі скинуться йому на крутезний пам’ятник за отих кілька тисяч баксів… але не це основне в моїй розповіді. Найважливіше те, що вони тепер сядуть собі разом на оті небесні хори, знову дуетом заспівають «Стоїть гора високая». А їм у відповідь звучатиме улюблена пісня мого дідуся «За туманом нічого не видно». А я уявлятиму собі ту вербу, біля якої тоді виспівувало два закохані серця: Богдана й Мілі. Хоча, може, й уявляти немає потреби. Розпитала я старшу сусідку, пані Стефу, де ж та верба, під якою вони сиділи? Бо ж пані Стефа часто ходила з мамою до клубу. І та верба, як з’ясувала, неподалік маминого обійстя. Стара вже та верба, дуплава і побита громами, пошарпана вітрами, але ще стоїть.