МАРІЄ… МАРІЄ!

Марії… 
Марія… 
– М а р і є…
Старий чоловік голосно зіт­хає, видихає ім’я, на яке вже ніхто ніколи не відгукнеться в цій квартирі:
– Маріє.
Легенько смикаються руки на старечих колінах. Не холодно, просто від пустки, самотності, від невідворотності кінечності життя, від усвідомлення безповоротної втрати, від цокання годинника і запаху серцевих крапель беруть дрижаки. Хоче стиснути пальці в кулак, але марно. Сил нема.
Він дивиться у правий кут кімнати – годину, дві, три… Днями й тижнями, які стають довгими місяцями. Без неї.
– Маріє… – зітхає старий чоловік. І Матір Божа зі скорботою й болем дивиться на найбільше нерозділене страждання. Страждання, якому нічим не зарадити.
Від мовчання й тиші можна збожеволіти. І старий чоловік направду втрачає відчуття реальності. Заплющує втомлені очі, а розплющивши, бачить… молоду жінку. Вона звично сидить на дивані, підібгавши одну ногу під себе. У руках тримає лляне полотно, поряд картонна коробка – кольорові нитки, голки, паперові схеми. Вправними рухами жінка вишиває – закінчує серветку до великоднього кошика: ось гарні квіти – блакитний барвінок, посередині – хрест, угорі серветки червоними нитками «Христос воскрес!». Чорне волосся зібране у пучечок, вона одягнена в синій домашній халат. Така рідна – тут і зараз. І так далеко думками – за голкою з ниткою – летить-пливе все далі й далі.
А він дивиться й не може надивитися. Знає, тільки-но кліпне (моргне), ця мить зникне – марево… Тому не відводить погляду, забуває навіть дихати. Починають пекти очі, й перша сльоза тече щокою. Старечою щокою – ровиками зморшок – на підборіддя – беззвучно – кап – теплою краплею на руку. Він таки здається – заплющує очі. І ось знову – в кімнаті пустка. Диван, табуретка, образ на стіні.
– Маріє… – її ім’я йому тепер замість молитви. Воно – код, яким відмикає скриньку спогадів. Вони сиплються нерозбірливо, хаотично, без часової прив’язки.
…Жінка наливає в келих вино. Червоне, домашнє, ожинове… У кімнаті пахне лісом, літом, сонцем, зеленим мохом, свободою. Кімнату наповнюють звуки дзижчання бджіл, тріск сухих гілочок, щебет пташок. Жінка з насолодою п’є духмяний напій. Їй так хочеться легкості, радості, добра, просто обіймів та поцілунків, просто впевненості в тому, що її люблять… Жінка усміхається сонцю за вікном, сонячним зайчикам на стінах, рожевим штучним квітам у вазі, що на столі в центрі кімнати. Їй хочеться, щоб хтось розділив із нею цю мить абсолютного щастя. 
А він заходить у кімнату: робочий день закінчився, кидає портфель на диван і сердиться:
– Не зварила їсти… Чому не прибрала? І де діти?
Вона дивиться на нього з надією – а може, таки підійде. І вона обійме його. І розкаже про те, що сьогодні закінчила плести торбинку на покупки, а ще пересадила алое і навчилася майже ідеально – рівненькою лінією, непомітним вигином  – фарбувати брови. Вона пококетує. Розкаже щось смішне. А тоді вони разом приготують вечерю, вона послухає про те, як минув у нього день…
Однак він помічає порожній келих у її руці, насуплюється ще дужче.
– Ти вживаєш забагато алкоголю… – і рвучким рухом забирає недопиту пляшку з домашнім ожиновим вином зі столу. Але рух надто різкий – пляшка вислизає з руки. Падає. І на червоному килимі з’являється багрова пляма… Розтікається поміж ними, глибоко всотується. Назавжди.
Вона лише сумно й тихо зітхає. А потім довго-довго відтирає пляму, поки він тарабанить у кухні порожніми каструлями, готує собі таку-сяку вечерю і їсть нашвидкуруч приготовані макарони з тушкованкою.
А їй, поки миє килим, пахне літом, сонцем, лісом… Солодко й гірко водночас. Та врешті цей аромат повністю вивітрюється до вечора, коли додому повертаються натомлені діти – вони теж пахнуть літом, сонцем, пилюкою і ще зеленою травою, кульбабою, подорожником…
Жінка купає їх перед сном – спокійна й легка. А з ним вони не розмовляють аж до наступного вечора, аж поки не мине його злість, аж поки він не дасть ради своєму безсиллю.
Він не визнає, що не вміє любити. Він звинувачує її – в легковажності, лінощах. Він боїться її легкості. Її краси. Боїться її спокою. Тому наступного вечора виносить у підвал усі пляшки з алкоголем… Досить.
День змінює ніч. У нього небагато справ та клопотів – ранкова рутина, сніданок, миття посуду, а потім час тягнеться повільно й нестерпно довго – обід, пообіддя, вечеря, аж поки сонце закотиться за небокрай. Аж поки він знову зможе врятуватися від марева й пустки у правому кутку кімнати. Забудеться глибоким тривожним сном. Аж поки крізь сон ледь чутно прошепоче: 
– М а р і є…
…І вона насниться йому за святковим родинним столом. Коли ліпить вареники, пече ковбасу, пишні пиріжки з маком та яблуками, коли крутить голубці, смажить сало і натирає хрін до салату… Насниться з піснею, колядою, коли підспівує радіо-брехунцю, коли крохмалить серветки, які вона ж вишила, коли зашиває дітям штани-шкарпетки-колготи й дірки на легеньких курточках. Насниться, коли тримає в руках слухавку дротового телефону й розпитує далеких родичів про зібраний урожай, про цьотку-вуйка і хрещеного-похресника… Коли лагідно збирає жовтогрудих курчат у високу картонну коробку в кухні, вмикає синю лампу – так тепліше, стелить на дно їм стару теплу шматинку, в пластмасову  кришечку наливає тепленької водички. «Ціп-ціп-ціп…».  Сниться, коли малює внукам смішну ворону, коли вмикає пластинку з казками – «Колобок», «Івасик-Телесик», «Солом’яний Бичок» – і смішним голосом повторює за диктором завчені рядки.
Прийде у снах з великою мискою, в яку чистить квасолю. Насниться, як натирає великі зелені кабачки для молодих курочок та півників; як гладить старого безпритульного собаку Босого біля під’їзду; як робить вирізки з газет – рецепти пасок, поради з народної медицини; як міряє тиск і пише на листочку назви ліків – то для шлунка, а це від головного болю…
Він губиться в тих снах-епізодах. Губиться в часі – ось вона, молода, йде високою травою до нього. А ось уже в’яже хустину на сиве волосся. І в неї зрадницьки тремтять руки – їй за вісімдесят…
– Маріє…
Чи долюбив? Чи зрозумів її до кінця? Чи оцінив усе те, що робила? Чи справедливо картав? Чи дав їй те, чого хотіла найдужче?
Чому ж не запитав, коли ще жила?.. Коли ще була? Коли пахла літом, лісом, сонцем…
Старечими пальцями проводить серветкою на столі, що й досі в центрі кімнати. Дрібненькі випуклі хрестики, як вишита німа азбука, промовляють до нього: «Уже ніколи не дізнаєшся…».
***
Якогось дня приходять онуки. Багато говорять, втішають, навіть жартують-сміються. Відволікають. Але він однаково знехотя дивиться в правий кут кімнати. Пустка.
– Я часто бачу бабу на дивані. Вона сидить там. І мовчить.
Внуки зніяковіло ховають погляди, не знаючи, що казати… Їм так шкода його. Їм так сумно за бабою. Але у правому кутку кімнати – лише диван, табуретка й образ на стіні.
Нема баби. Нема Марії.
Була б вона, все б розпитала: як ведеться внукам на роботі, чи правнучка в садку, чи правнук вивчив таб­лицю множення, чи телефонували свати-свекри і як поживають дядько-тітка двоюрідного племінника. Вона б пожартувала. Запитала, чи діти здорові й чого не приїздять так довго. Без докору. Ніби випадково, поміж іншим. Невимушено. Так легко, як уміла тільки вона.
Від усіх цих думок старий чоловік нервується. Злиться. І хоче, аби внуки якнайшвидше пішли. Він сердиться на себе за своє невміння бути щирим. Він так і не навчився в неї легкості…
– Діду, та ви не сидіть цілісінькими днями. Робіть щось. Рухайтеся. Книжки читайте, газети – ось свіжа преса. Життя триває.
А він лише хмикає:
– Життя? Хіба ж то життя, коли її нема? Кому я потрібен?
І коли внуки врешті йдуть, він дивиться у правий кут кімнати.
Якби ж можна було повернути час назад. Він би точно відкоркував ще одну пляшку ожинового вина, поки діти до пізнього літнього вечора гуляють у дворі з друзями. Він би пив з нею вино – і до біса всі умовності-справи-клопоти-вечері й неприбрану квартиру. Він би слухав, як вона співає. І розпитав би про нові горщики з алое на балконі. Він би міцно притулив її до себе, розплів пучечок чорного волосся і на всі груди вдихнув би її аромат – літа, лісу, сонця і зеленого моху…
Він би взяв з її долоньок маленьке ціплятко – жовту легку грудочку. І подякував би їй за вміння любити життя за дрібнички. Він би довго тримав у своїх долонях її сколоті голкою пальці. Він би жив… А не прос­то існував, дотримуючись усіх дивних умовностей, які люди чомусь вважають правильними правилами існування… Ніби щастя в чомусь іншому, ніж у дрібницях.
– Маріє. Мріє!
Дзижчить бджола. Це ж треба, хіба таке можливо на початку весни?
____
П.С. А що б ви хотіли зробити-сказати, допоки живі всі ті, кого ви любите? 
Якщо маєте відповідь на це запитання, тоді зробіть і скажіть.