МАРІУПОЛЬ. ДО ЗАПИТАННЯ...

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

29 березня 00:24

480

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Війна і люди

Мій незабутній Маріуполь, місто сонця й теплого моря, де ніколи не буває сумно і похмуро. Мій незабутній Маріуполю, я завжди тебе пам’ятатиму», – Вероніка, схилившись над блокнотом, поспішно робила записи. Тепер невідомо, коли вона повернеться до рідного міста і чи повернеться взагалі... «Маріуполь. До запитання», – змахнула сльозу і глянула за вікно. Аж не віриться, що їй разом з кількома знайомими вдалося вирватися з міста, яке нещадно понівечили вороги.

...Вероніка мешкала в Маріуполі на вулиці Абрикосовій, і це була не просто гарна назва. Абрикосові дерева тут росли, відколи себе пам’ятала. І було їх стільки, наче зірочок на смарагдовому небі! Маленькою Ніка любила їх лічити, але швидко збивалася. А вдома завжди залюбки готували абрикосове варення, варили смачні компоти. А ще ледь не всі мешканці вулиці Абрикосової готували абрикосовий соус до м’ясних страв, і тоді всі разом ласували смакотою.

Війна... Чорним вихором увірвалася в наші домівки, зруйнувала всі плани та сподівання на мирне життя. Абрикосова вулиця – затишна, сонячна, світла – перетворилася на згарище зі вщент зруйнованими будинками. Вероніка разом з батьками ховалася в бомбосховищі дивом вцілілого будинку. Не могла залишити стареньких батьків: тато після інфаркту, мама – ледь-ледь почала ходити після інсульту. Хоча обоє благали доньку рятуватися самій і рятувати дітей. «Поїду тільки з вами», – такою була її відповідь. На щастя, двійнят Тараса і Сашка вдалося переправити «на материк» – так між собою маріупольці називали територію України, де було безпечніше. Вирвалися у машині сусідів – усі рушили до родичів на Черкащину. Вероніка ж мала вижити сама і врятувати батьків від загибелі. Аби не збожеволіти в тому укритті, почала вести щоденник.

«Березню, як тебе пережити? Ситуація в Маріуполі вкрай пригнічує – місто в блокаді четвертий тиждень: антисанітарні умови, нестача їжі, води та достовірної інформації; багато людей цілодобово перебуває у підвалах і не знає про «зелені коридори». Газу, води та електрики немає. Перші два тижні березня йшов сніг і були заморозки, то ми збирали талу воду. Магазини, продуктові склади розграбували ще приблизно 4 березня. Відбуваються бої, у повітрі запах гару та сірки. Тижнями тривають масові обстріли, снаряди постійно потрапляють у мирну інфраструктуру: лікарні, школи, колодязі. Маріуполь поступово, але планомірно та цілеспрямовано руйнують», – писала Вероніка.

«Вижити і перемогти», – відтепер ці слова жінка повторювала, як магічне заклинання. Постійні бомбардування і страх – всеосяжний, липкий, від якого судомило тіло. Подумки була з дітьми, от лишень непокоїлася, як переживуть те підземельне пекло батьки. Пити... Боже, як же хотілося пити того пекельного дня, коли на Маріуполь укотре полетіли бомби. Двом сусідам, які переховувалися разом із Веронікою, дивом вдалося вирватися на поверхню. Ризикували. Та на те не було ради: швидко закінчилася провізія, а головне – потрібно було дістати бодай трохи води. Знесилені люди ще й жартували: «Пів царства за ковток води». Та де там? Немає не те що царства – примітивної халабуди не залишилося. Скелети будинків були такими моторошними, що несила дивитися. Кожному дісталося по кілька ковтків води. Вероніка намагалася затримати живильну рідину в роті якомога довше. Бо ж невідомо, коли ще доведеться змочити губи.

На щастя, її батьки трималися, а мама ще й підтримувала літню сусідку, тітку Віталіну. Бідолашна, яка втратила лік дням, увесь час повторювала: «А пам’ятаєш, які троянди росли біля нашого під’їзду? Мої улюблені троянди – оті білі, наче вранішній сніг. Такі світлі... І такі незахищені...» Колись вона любила, щойно трохи спаде спека, помилуватися своїми дивовижними трояндами. Тут, у цьому вогкому холодному підземеллі, коли від спраги паморочилося в голові і з’являлися галюцинації, бідолашна з останніх сил чіплялася за свої спомини. Ті спомини, наче чарівна нитка, що з’єднувала з минулим, з останніх сил тримала її поміж живих.

«Ми вже бачили третю світову війну – тут, у маріупольському укритті. Що не день ставало тільки гірше. Щодня ми думали, що більше не прокинемося – чи то від отруєння чадним газом, чи то внаслідок розривів снарядів. Найстрашніше було бути похованими заживо під завалами, знаючи, що ніхто не прийде рятувати. Померти повільно від пилюки, без їжі та води. Майже так загинули люди, які перебували в нашому укритті», – писала у щоденнику Вероніка. Якщо тітонька Віталіна трималася за свої спогади, аби геть не збожеволіти, то для Ніки важливим було зберегти здатність писати. Вірила: якщо вона не припинить вести щоденник, то неодмінно вибереться з цього страшного підземелля і допоможе вибратися іншим.

Провалювалася у сон, а потім підхоплювалася посеред ночі, наполохана й стривожена. Уві сні бачила себе у маріупольській квартирі – світлій, сонячній, затишній. Так, у тому довоєнному періоді залишилося все – звичне усталене життя, яке здавалося нормою. А тепер вона, присвічуючи собі ліхтариком, мережить записами зошит зі щемливою назвою «Маріуполь. До запитання».

...І все ж порятунок настав. Сусіди, які переховувалися разом в укритті, дочекалися допомоги від знайомих. Ті, почувши про «зелені коридори», вирішили прориватися і вивозити знайомих маріупольців. Уже пізніше, коли вдалося вирватися з міста, Вероніка напише: «Коли ми виїздили, то бачили, що чимало людей іде пішки. Вони йшли навмання, до пуття не знаючи, чи вдасться їм урятуватися, а чи знайдуть попереду смерть. З багатьма, до слова, так і сталося. Вони не змогли вирватися, бо багатьох дорогою зупиняли і розстрілювали окупанти. Не можна було лишатися.

Нас вивезли наші знайомі маріупольці своєю старенькою «Ладою». Може, саме вона нас і врятувала, бо окупанти на блокпостах не дуже присікувалися. Наші речі були на даху авто, ми їх закріпили скотчем, адже не було куди покласти. А ще з нами їхали два коти, черепаха та равлики – для господарів вони були безцінним скарбом. Мені дуже важко було на це дивитися, коли ми перетинали ті блокпости. Коли ти бачиш, скільки їх тут, то дивитися на це спокійно не можна. Мені було фізично зле. Коли бачили нашу колимагу, зі скотчем на даху, то були “толерантними”. Мене страшенно бісила їхня ввічливість. Вони перевіряли документи тільки у водія та казали: “Харашо вам даєхать”. Краще б мовчали. Десь поблизу Запоріжжя теж таке було. Молодший син сусідів Павлусь зняв светр, залишився у футболці. У машині не було чим дихати, дитина потерпала від спеки. І один з тих окупантів сусідці: “Дивіться, не застудіть дитину”. Хотілося його задушити, та мусили триматися, бо була відповідальність за тих, хто слабший. Вони знищили наше місто, наше життя, а тепер, бач, “піклуються” про дитину...».

Пригадуючи ту небезпечну мандрівку, Ніка дивувалася, як вони оминули всі ці блокпости й опинилися «на території вільної України». Так казав батько Вероніки, коли вийшов з автівки. Вероніка, спостерігаючи за батьком, тихо раділа. На щастя, вдалося вивезти його живим і неушкодженим. Хоч батьки категорично відмовлялися залишати Маріуполь. Не допомагали жодні аргументи, старенькі й слухати нічого не хотіли про те, що залишатися у підвалі стає все небезпечніше. Тато твердо стояв на своєму: місто Марії стане його останнім прихистком. Мама лише повторювала: «Рятуй себе, забирай з Черкащини дітей і їдьте до Луцька. А ми вже тут залишимося. Якщо виживемо – відбудовуватимемо наш дім...». Вероніка лише руками розводила: «Як ви собі уявляєте відновлення будинку, в якому неушкодженим залишився лише наш під’їзд?». Мама вдавалася до останнього аргументу: «А могили? Що буде з батьківськими могилами? Хто потурбується про спочилих родичів? Про нашого Сашка?».

Вероніка змахнула сльозу, відвернулася. Пошана до могил – то було в їхній родині святим. На місцевому цвинтарі знайшли останній спочинок дідусі, бабусі, тітки, дядьки... І, звісно, Сашко, її незабутній Олександр... Так, його онкохвороба стала для Вероніки цілковитою несподіванкою. Він ніколи не скаржився на здоров’я, завжди був активним, непосидливим. Жодної вільної хвилини не мав – усе бігом, усе похапцем, бо на себе завжди бракувало часу. От тільки на рідних, друзів, близьких той час завжди знаходив. На відміну від багатьох подруг, батьки яких не ладнали із зятями, у Вероніки все складалося просто чудово. Сашко не просто став її чоловіком, батьком їхніх дітей. Батьки Вероніки вважали його своїм сином, і чоловік любив їх справжньою синівською любов’ю. Зізнавався: він, хлопчина-сирота, який виріс в інтернаті, відчайдушно, до болю мріяв знайти батьків. Малому так і не пощастило – його не всиновили. Та щастя все ж таки глянуло і в його віконечко.

Вероніка не могла забути очі Сашка, як той дивився на неї, коли вона приходила в лікарню. Олександрові зробили все, що роблять у таких випадках. Була «хімія», згодом операція. Лікар-хірург підносив палець догори, мовляв, прорвемося, організм молодий, дужий. Сашкові й справді ставало краще, він уже готувався до виписки, багато жартував. Вероніка тихо раділа своєму щастю. Невже Бог змилостивився над ними і залишив її Сашка живим? Не судилося...

Пригадувала той день, коли час для них нібито зупинився. Сашкові стало зле, і лікар, який був налаштований оптимістично, лише руками розводив. Мовляв, усе зроблено за протоколом і позитивні результати були очевидними... Але підступна хвороба не відпустила зі своїх смертельних лабетів...

«Підступна хвороба, – лікар намагався не дивитися в очі. – Ніколи не знаєш, чого очікувати....». Усе подальше пам’ятала, як у тумані. Довго не могла повірити, що Сашка вже ніколи не буде поряд. Розуміла, чому батьки не хотіли залишати Маріуполь, – бо не знали, чи вдасться колись сюди повернутися.

...Той ранок був звичайним. Вероніка приготувала сніданок, нагодувала дітей і відправила їх до школи. Тато теж видавався бадьорим. Поснідав, налив склянку чаю. Вероніка вже була у кімнаті, коли почула якісь дивні звуки. Тато сидів зігнувшись, тримався за серце і важко дихав. Кинулася до нього, ще до пуття не розуміючи, що робити. «Тобі погано? Що? Що сталося?» – вона намагалася утримати його на своїх руках, але батько важко осідав на підлогу. Почувши голоси, з кімнати вибігла мама. Побачивши чоловіка у напівпритомному стані, зайшлася риданням: «Він помирає, Ніко, ти розумієш, він помирає!».

Та Вероніка вже викликала «швидку», намагаючись однією рукою підтримати батька. Лікарі приїхали доволі швидко. Уклавши батька на ліжко, почали його оглядати. Другий інфаркт – то не жарти, тож терміново потрібно було доправити батька до лікарні. Вероніка їхала до медзакладу з важким серцем. Хвилювалася, як усе складеться, адже вона в чужому місті... І потягнулися довгі години очікування. Поки робили всі обстеження, Вероніка чекала. Батько тримався мужньо, підбадьорюючи доньку: «Азовські моряки не здаються, ми витримаємо...»

Одного дня Вероніка зайшла в палату, привіталася з батьковими сусідами і від несподіванки ледь не знепритомніла. У палаті батька вона побачила того, забути кого не зможе до кінця своїх днів. Лікар, який лікував її Сашка і якого так і не зміг урятувати. Чоловікові, схоже, риси обличчя жінки теж здалися знайомими, бо він затримав свій погляд. «Ні, ні, тільки не це, – слова, що готові були зірватися з вуст, завмерли-заніміли. – Чи то сон, чи то яв? Чому цей лікар, який забрав у мене Сашка, знову тут? У палаті мого батька? У тата проблеми з серцем, а він – онколог...»

Стримала себе з останніх сил. Ще бракує неприємностей у лікарняній палаті, у присутності батька. Ще раз уважно глянула на лікаря, розвернулася й вийшла. Вже у дверях зіштовхнулася зі старшою медсестрою, балакухою Анжелою.

– А в нас усе добре, – розпливлася в широкій усмішці медсестра. – Якщо все буде гаразд, за декілька днів готуватимемо вашого тата до виписки.

– От і добре, – Ніка теж вичавила із себе щось на зразок усмішки, бо внутрішньо була напружена. – Анжело, я от про що хотіла запитати: оцей лікар, який стояв біля вікна... Мені здається, я не помилилася: він же онколог, чи не так? Чи вже встиг перекваліфікуватися на кардіолога?

– Петрович? – перепитала Анжела. – Так, онколог, він і працює у профільному відділенні. До слова, теж переселенець, з Маріуполя. А що? Ви знайомі?

Від пильного погляду Анжели годі було щось приховати, тому Вероніка лише сумно зітхнула:

– Це давня історія, Анжело, і мені б хотілося, аби ця розмова залишилася між нами. Розумієш, декілька років тому я втратила чоловіка... Клята онкологія. Отож цей самий Петрович запевняв мене, що все добре і невдовзі мій Сашко повернеться до повноцінного життя. Але цього не сталося, Анжело, розумієш, цього не сталося! І от як мені з цим тепер жити?!

– Та хіба я не розумію? – Анжела пильно поглянула на Вероніку. – Розумію я все, моя дорогенька, розумію і співчуваю. Але ви не судіть суворо Петровича... Він – чоловік порядний, совісний, це я вам правду кажу. Він переживає за кожного пацієнта, кожному намагається допомогти. А те, що сталося з вашим чоловіком, то ви ж розумієте, що не все залежить від медиків. Як кажуть, лікарі – не боги, вони просто виконують свою роботу. Стосовно Петровича можу на сто відсотків сказати, що свою роботу він виконав на максимумі. Але хвороба, на жаль, виявилася сильнішою... Та й свого лиха у Петровича вистачає, повір... Уяви, як це пережити, коли під уламками Маріупольського драмтеатру залишилася вся його родина – дружина і двоє дітей... Він не встиг їх вивезти, просто не встиг, до останнього себе заспокоював, що його сім’я перебуває в більш-менш безпечному місці. Петрович, коли почав у нас працювати, взагалі був схожий на тінь. Блідий, виснажений, здавалося, він свою роботу виконує автоматично, лише з почуття обов’язку.

Вероніка ж від почутого втратила дар мови. Господи, ні! Вона аж ніяк нічого поганого не бажала цьому лікареві, вона лише не могла змиритися із втратою чоловіка. Боже, який жах...

Трагедія, що сталася в Маріупольському театрі, сколихнула весь світ. Вероніка також могла бути серед загиблих, адже спочатку вони всі разом зі сусідами-знайомими планували переховуватися саме там. У приміщенні театру на початку березня мешкала величезна кількість людей, які залишилися без житла. У театрі знайшли притулок жінки з малими дітьми. Люди розташовувались на всіх поверхах театру, а також у бомбосховищі, бо вважали, що там вони в безпеці. Та навіть бомбосховище нелюди атакували, і багато людей опинилося під охопленими вогнем уламками театру, що впав після атаки. Рятувальні роботи відразу неможливо було розпочинати, бо не припинялися нещадні обстріли. Люди, які потрапили у вогняну пастку, не мали жодного шансу на порятунок...

...Лікар Олег Петрович переховував у бомбосховищі дружину і двох донечок, сподіваючись, що найближчим часом зможе вивезти їх до Луцька. Адже саме туди евакуювалися його колеги-лікарі. Коли він дізнався про трагедію, вирішив залишитися в рідному місті. Життя вже не має сенсу, краще загинути у Маріуполі, ніж скніти-існувати. Душа закам’яніла, він не міг говорити. Та що там говорити – навіть дихати не міг. Але сталося так, що разом з волонтерами мусив вивести з Маріуполя тих хворих, кого ще можна було врятувати. Смерті не боявся, однак уже її не шукав. Потрібна була допомога, тож Всевишній залишив його на землі, аби не дати розчаруватися іншим. Аби витягнути їх із прірви відчаю і безнадії.

І ще для того, щоб попросити вибачення у Вероніки, бо він і сам собі до віку не вибачить втрати її чоловіка. А їм же треба ще наснаги, аби колись повернутися до свого сонячного міста, помилуватися неозорим морським краєвидом і відродити його до нового життя. Бо праведне місто Марії житиме вічно, доки над гордим Азовом сонце встає...