МАРФИНА ОЛЬКА

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

19 грудня 22:12

534

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєві історії

Несла Марфу життєва течія, як і решту селян – увесь український народ. Ніхто не в змозі зупинити часу плин, як ніхто не міг встояти і проти влади генсека та партократів.

І вдовині діти підростали потроху, незважаючи на нестатки. Худі, босі, майже голі, та все ж таки живі. Не кращою була і їхня мати.

Марфа працювала у колгоспі. Влітку й восени – ланка у полі, взимку – короткий перепочинок або й того нема, бо бригадир кличе на ферму свиней порати.

Сама вдова дітей піднімає. Родичів на світі вже немає. А брат Кузьма вісток про себе так і не подає. Де його життя минає? Бог лише відає…

Цікаві товаришки не раз допитувались, від кого в неї доня-квіточка. Ну таке вже писане личко має, брівки чорні, мов шнурочки, карі ясні очка.

Усі жінки знали Прокопа як звичайнісінького чоловіка, нічим особливим не показного. Синок у нього вдався – всім ясно. А Олька!? Ну прямо тобі, як кажуть, «ні в матінку, ні у вітця, а в заїжджого молодця». І справді, Марфа також не могла похвалитися вродою. Худорлява, висока, довгобраза. Русява, із сірими дочасно згаслими очима – непримітна, обличчя безкровне і безброве… У дівоцтві, щоправда, і рум’яненькою була, і погляд швидкий мала, і русу косу до пояса, і веселу вдачу, за що й уподобав її Прокіп, побачивши якось у церкві. Та відцвіло все те швидко, особливо коли вдівство на її голівоньку бідолашну звалилось…

– Сама на себе та на матінку мою схожа, бо ми з братом у батьків рід пішли, – відгороджувалась молодиця.

Насправді ж, матір Марфа ледь пам’ятала. А що було казати?! Молодиці лише губи підтискали, позираючи одна на одну. Мовляв, бреши, та не забріхуйся. Однак відчепилися. Набридло.

Зате Олюся, немов та писанка, на очах у всіх розквітала. У початкових класах, іще до німецької окупації, дітлахи ненавиділи дівчинку не знати й за що. Ображали і звали байстрючкою. При вчительці неприязні не проявляли, але коли вже додому ішли, тоді й давали волю своїй злості.

Бувало, Оля ховалася десь після уроків, щоб уникнути наруги. Однак злі дітиська з її кутка, мов хиже птаство, підстерігали, чекаючи свою жертву біля мосту… І своє робили! Кірка штовхала у спину хлопця, мовляв, починай. Той слухався.

– Бий Марфину байстрючку! – затягав тонко й швидко сусідський Вітько Кисляк, неначе гавкотіло мале щеня, а далі підхоплювала вереском Кірка.

– Олька – байстрючка! Кучері на гвіздок крутить, – тріскотіла довготелеса злючка, не знаючи, чим дошкулити. – Ха-ха! Бийте, бийте дужче… Усі бийте! (В самої Кірки рудої не волосся було, а якась купа костриці. Воно непокірно стирчало вусібіч із заплетеної кіски, що скидалася радше на мишачий хвіст, аніж на дівочу окрасу.)

Тоді Олю обступали колом і почергово копали полотняними торбинами, а хто й нехотя портфелем, доки дівча не падало на землю. Затим кривдники кидалися врозтіч: чергова помста відбулася! Згодом Оля підводилась, обтрушувала стареньку одежину, перешиту з чужого плеча, і чвалала одиноко до вдовиного двору.

Інколи дівчинці щастило: йшов хтось вулицею! Тоді дівча бігло за перехожим, щоб устигнути дістатись небитою додому.

За що збиткувались навіжені діти, і самі не сказали б. Напевно, за красу! Значення осоружного прізвиська Оля не питала, проте здогадувалась про його лихий зміст…

Нікому дитина не скаржилась, бо нікому було її захистити. І брат Іванько не заступився б, адже школа в різних приміщеннях. На горі – початкова, у поповій хаті в центрі села, а внизу, майже за версту, п’яті-сьомі класи навчались. До того ж коли початківці вже повертались додому, старші учні ще сиділи на уроках.

Марфа, вічно заклопотана хлібом насущним, вічно втомлена, не раз казала (як колись бабуня вчила її саму життєвої мудрості, а тепер уже своїм дітям ту науку матуся передавала):

– Учіться, діти мої, на світі виживати, бо нема кому про вас дбати, якщо самі не зумієте себе захищати. Мудрими будьте! На лестощі не ведіться, живіть за правдою і надійтеся на себе.

Оля ніколи й не плакала. Тим часом ставала сильнішою духом. Незважаючи ні на що, хоч була несміливою та замкнутою, росла розумною, старанною і гарно вчилась. Вчителька її не виділяла, хіба що на уроці співів. Сама не вміла добре співати, то ставила біля свого столу Олю і наказувала: «Олю, співай! А ви всі за нею…»

Любила вчителька (так здавалось Олі) лише старосту класу – підлу ябеду та лакузу Кірку Ковбасу, дочку власниці крамниці, яка знала всі сільські секрети. Вдома мамка вибовкувала їх батькові при доньці. І хто чим живе, і хто з ким у гречку стрибає… Тож у селі боялись Ковбасихи, бо й було чимало в неї боржників за крам: людям нічим платити. Тож Зінка Ковбасиха тримала чимало люду у своєму кулаку.

Мабуть, і самотня вчителька чомусь остерігалася своєї учениці та робила з неї відмінницю, але дуту, немов висушений бичачий міхур, де торохкотіло трохи навмисно всипаного гороху. Такими високими оцінками задавалася Кірка, хоча всі добре знали їм ціну, але «задирати» малу Ковбасу дітлашня не сміла.

* * *

У скрутні часи німецько-фашистської окупації Дубівки школа не працювала: понад два роки там сиділи німці. Комендатура розмістилася в конторі колгоспу. А люди виживали хто як міг, пристосовуючись до «нового порядку», до обставин та змін, які звалились на голови, мов сніг із ясного літнього неба.

…Якось до Марфи приїхали двоє поліцаїв зі старостою села просити, щоб вона пекла хліб для нової влади. (У її хаті була велика піч, а ротів мало – значить, небагато хліба з’їдять.) Староста – в хату, а ті двоє біля дверей товчуться надворі.

– Згоджуйся, жінко, не пручайся. І своїх прогодуєш, і в полі не гнитимеш у дощ і холод, – умовляв староста вдову, – бо ж однаково на роботу гнатимуть. – А то й у концтабір можна загриміти, якщо хтось донесе, що батько твій був головою, – хижо процідив нишком. – З виводком заберуть, тож вибирай… – зиркнув запитально спідлоба.

Марфа аж заточилася від тих отруєних слів. Перехрестилася: убережи, Господи! Цього ще бракувало. Ні, радше по-їхньому нехай уже буде… Кивнула.

– Добре, – погодилася, трохи повагавшись. А чи добре зробила, не знала, адже вже тоді щось їй ніби підказувало: не уникнеш лиха…

Але вдова мусила вберегти своїх соколят від смерті, хай би як мордувалася сама, – то ж бо є святий обов’язок матері!

І справді, ходила жінка світом, ніби по лезу ножа. Удень німці мотаються вулицями, видушуючи в хатах смачненького.

– Мутер, бабка! Яйкі, млеко, сало і шнапс давай, – навчилися кляті німчури по-нашому торохтіти, ще й кулемети, що висіли на шиях, наставляли на людей. Як тут не скоритися долі. Хіба хочеш – мусиш!

А вночі партизани жити не дають! Виходять із Ковпакового, або із Серединного лісу – то з одного, то з іншого краю села – і собі по харчі. У шибки тарабанять:

– Ану нам усе винось! І хліб, і сало, і горілку… Мовчи та диш.

Мусила Марфа викручуватись, як й інші селяни. Ото вже натерпілася! Ще й доню намагалася вберегти від чужого недоброго ока: Олюся нівроку, вже піддівок. Розквітала собі дівонька, мов калина біля джерела. Бо її ненька, навчена лихом, більше, ніж вогню, боялася, аби, крий Боже, не сталося наруги над дитиною. Тож і ховалася Оля як не на горищі, то в бур’янах, трясучись усім тілом і душею. І ворогові такого життя не побажаєш. Однак усе рано чи пізно минає.

Пережила таки Марфа з дітьми воєнне лихоліття. Зате опісля походила вона пішки в район на виклики чиновників НКВС. За будь-якої погоди, будь-якої пори року. Спустошена. Розчавлена.

Осоружні допити доводили бідолашну до сказу. Причина стабільна: співпрацювала з німцями. Значить, зрадила державу! Запитання були однакові щоразу: «Чому?», «Як?», «Які дані і куди передавала?»

– Нам усе відомо, тож викладай щиросердно. І тепер завербована шпіонка ФБР?! – вишкірився недолюдок на жертву. Лють аж цебенить із хижих очисьок енкавеесника, теком тече із чорного рота матюками, немов отруєна кров із порізаної вени.

Супостат пітніє, наливається багряною юшкою, пирскає Марфі в обличчя слиною:

– Так хочеться тебе отут, драна кішко, придушити своїми руками, – спересердя на жінку замахнувся, та, мабуть, вчасно себе загнуздав і нервово потер ручища, – одне стримує: батька твого Пилипа Кирика, голову волвиконкому бандити забили колись. А ти, його донька, замість того, щоб бути його гідною радянською патріоткою, на німців працюєш? – реве бузувір на зіщулену, підбиту пташину, що потрапила у його пастку.

Виснажена бліда жіночка ледь чутно лепече:

– Ні-ні…

– Як це ні?! – скаженіє кривдник.

Марфа супиться. Кам’яніє. Дивиться у підлогу. Мовчить.

«Мо’, й задушить сьогодні, – пульсує синя жилка на худій шиї… Аби вже скоріше…»

– Сконаєш, ніхто й не взнає! – гаркнув, ледве стримуючись та скочивши зі стільця. Квапливо налив із графина води у склянку. Перекинув у горлянку. Булькнуло! Витер кострубатою долонею мокре чоло. Відвів яструбині очиська. Зглитнув люто. Зламаний кадик – стриб!

– Іди, іди, стерво, додому, щоби очі мої тебе більше не бачили, – і, гепнувши кулаком по столу, аж підскочила чорнильниця, велетень Гнида сплюнув під ноги, що аж засичало…

Марфа прожогом у коридор здиміла і летом на шлях чкурнула, тільки стоптані підошви залопотіли.

– Ну, ти поглянь! Отака баба дохла, а неначе із криці викувана!.. Хух! Як я не звірів, а вона й не заплакала, хоч би сльозу зронила, – несамовито бігав катівнею шалений чиновник НКВС.

Бовдурові було геть невтямки, що жіноча душа згорталася клубочком, ніби залазила у мушлю зречення, огортаючи серце покровом незламності духу. Марфа подумки читала «Отче наш», не дивлячись катові у вічі, уперто плюючи на те, що бугай озвіріло горлав: «У очі дивитись, суко!» Утім, руку на Марфу так і не здійняв…

Більше того мучителя жінка не бачила. Інші допитували… не краще.

Ну що нещасна жінка могла сказати на свій захист? Лише «ні». А із душі сипалися уламки крихких мрій і надій. Коли все закінчиться?

– Господи! Вороги гітлерівські люд мучили – вбивали ні за що, а це, бач, свої добивають за те, що вижила! Де ж та правдонька на світі?! – бджолиними роями клубилися та ятрили мозок і серце невгамовні і такі болісні думки, від яких хотілося вовком вити.

Бувало, і вила! Ночами. Коли після чергового допиту поверталась додому геть знесилена й розбита, немов її танк переїхав. Таке існування – не життя – було їй важчим, аніж за німців…

І тая мука – перевірка на зраду Батьківщини – тривала для Марфи аж два роки по війні! Затим чи хтось таки за неї заступився «на горі», чи вже й самі чинуші повірили в те, що ніякого тяжкого злочину проти компартії та СРСР дурна сільська баба не скоїла? Хтозна. Відчепилися таки… Нарешті розвиднився світ Марфі-бідосі.

* * *

Після визволення села від загарбників школа відновила навчальний процес. Учителі всі сільські, тож повернулись на свої місця.

Не стало тільки чужої вчительки німецької мови. За німців вона була перекладачем у комендатурі. Молода одинока жінка пішла працювати: якось треба було жити. І, чи на лихо, а може, на щастя, закохалася в офіцера! І сама німкеня Гера Карлівна з німцями й поїхала. Однак добру пам’ять вона по собі лишила: відмовила фашистів від лихих намірів спалити село, коли німці тікали.

Збіглося радісне жіноцтво. Побілили, відмили – відшкребли все від німецької нечисті – навели лад, і дітвора сіла за парти. В одному класі навчалися діти різного віку.

І Олі було вже тринадцять, як пішла вона у п’ятий.

За війну дітиська «відпочили» від наук, подорослішали та, певно, й розуму більше набрались, а Олька навчилася давати відсіч кривдникам. Точніше, наважилась на таке. Тож і кпини та стусани затихли. Задихнулись! Неначе вогонь без кисню, згасли.

Натомість отой противний Вітько носив тепер і Ольчин портфель. А сама дівчинка стала вищою за хлопця на цілу голову (хоч те хлопа ніяк не бентежило), і їй було байдуже – нехай носить, коли хоче.

Удвох діти йшли додому попереду, а позаду пленталася похнюплена і зла Кірка.

Тепер сусідка і собі принишкла. І була на те вагома причина: наприкінці війни загинув її батько на території Німеччини, який в окупацію був поліцаєм. Коли ж прийшли радянські війська визволяти село, подався Маркіян на війну разом із мотострілковим полком «спокутувати гріхи кров’ю». Злякався помсти земляків та військового трибуналу.

Відтоді однокласниця сама почала набиватися до Олі в подружки, не обзивала вже байстрючкою. Марфина Оля не тримала зла, дружила, проте особливого тепла до Кіри в неї так і не з’явилося. У Олі була в школі одна гарна подружечка – дівчинка з такою ж долею, але Люба жила далеко, на іншому кутку села. Далеко й від Кіри, тож зачіпати оте дівча дорогою так, як Ольку, було нікому.

У душі Оля шкодувала всіх дітей, чиї батьки загинули на фронті. І Кірі співчувала не менше.

Та не надовго Олі й Кіриної приязні вистачило. У сьомому класі Вітько Кисляк закохався в Ольку, а Кіра – у Вітька! І знову в дівчат «глек розбився»…

А Олі той Вітько не потрібен був і на копійку, як і Кірина дружба! Зате ж подружка вмирала за парубійком і ладна була на все, аби лишень причарувати милого до себе. А вже що Ольку проклятущу зненавиділа!.. Ладна була у ложці води втопити зміюку.

Але поки вони просто діти, і що на них чекає, не підозрюють. Доля ж іще та вигадниця, напише кожному свій сюжет. Уміє вона переколошкати усе на свій лад!

– І слава Богу! Будь від Кіри подалі, бо ми тим Меркітанам не рівня, тож і дружба у вас була силувана, а не щира, – сказала якось Марфа доні.

– Мамо, а чому їх так прозивають? Кіра ж Ковбаса, – вперше поцікавилася Оля.

– Ой! Та я вже до пуття, мабуть, і не знаю. То довга і заплутана історія. Мені ще свекор – дідусь твій Мартин – розповідав. Коли я прийшла після заміжжя до Пастухів, то свекруха – твоя бабуся Федора – понад рік була вже покійна. То я відразу й господинею в хаті стала, і жили ми на хуторі аж до колгоспу. Й добре жили, скажу тобі, доки самі господарювали на своїй земельці. А в село зганяти заходились – у колгосп, то й ми в селі опинились, – гірко зітхнула Марфа, – так уже шкода було свого добра… Але час такий лютий був… Як згадаю, кров холоне в жилах, – схлипнула мати, утерши кутиком хустинки очі, але повела далі. – Задовго до революції в Петрограді, доню, село належало панові Шишацькому. Сам він сім’ї не мав і жив то у столицях, то по заграницях. Маєток стояв туди ближче до річки, а пан бував тут тільки влітку. А ще мав гуральню та винокурню. Й усім тим управляв якийсь Зяма, а в шинку посеред села торгувала його Хайка. (Чи так їх прозивали, чи такі й справжні імена були, не знаю.)

У шинку тому лихому люди пропивали все на світі, а Зяма все товстішав, мабуть, і пана дурив: привласнював дохід. Бог йому суддя! Того останнього літа перед революцією пан уже не приїхав. Казали, що втік за границю назавжди. Напевно, знав щось! Біднота від люті та ненависті розтягла і маєток, і заводики панські. А Зяма, маючи гарні гроші, теж десь пересидів ту лиху годину. Затим повернувся і відкрив крамницю. Усе село потопало в нових боргах тепер крамареві.

Був у нього й дорослий син, який іще в імперіалістичну подався в меркітани (маркітанти): їздив із крамом услід за війною та мав із того добрячий зиск. Де ще носило меркітана, ніхто вже того не знав, а в село прибився знову із важкою калиткою, повною золота.

Я вже й не пригадаю, як там усе було, люди пам’ятають, хто ким та яким був. Знаю лише, що збудував велику хату і крамницю, бо батькове добро згоріло. Казали, що підпалили люди. А поки син десь світами валандався, старі померли, буцім від «іспанки». Хвороба страшна тоді косила людей.

Словом, відтоді стали прозивати Зяминого сина Меркітаном. Посватав він руду Степаниду – єдину перезрілу доньку багатого хуторянина. Охрестився і взяв собі прізвище тестя – Ковбаса. Як казав мій свекор, «макітерка» в Зяминого синка добряче варила! І в колгосп вони з тестем відразу вступили, щоб не розкуркулили та не відправили, куди Макар телят не ганяв. Подейкували, правда, що Давид-меркітан собі золота наховав не один горщик. Може, й так, бо і голодомор ліпше за всіх пережили ті люди, і німця одурили – всі вижили. Зуміли! Бачиш, і Кірин батько теж метикований був. Та, однак, і згинув десь. Зла доля не повернула поліцая з війни. Мо’, за всі гріхи їхні… – підсумувала Марфа. – Отака-то, доню, довга історія Меркітанів, – погладила по голові Олю.

– Угу! Ясно тепер, – кивнула Оля. – Я скажу Кірі, щоб не злилась на мене, бо Вітько мені не потрібен. Хай до себе прив’яже Кисляка. Правда ж, мамо?!

Марфа схвально пригорнула дитину, мовляв, правильно доня міркує. Однак і настанову матінка дала:

– Тільки ж гляди, доню, те, що почула від мене про Меркітанових, мовчи. Аби біди не накликати… Ти вже в мене чималенька і розумна, бо хтозна, куди ще життя поверне, а береженого і Бог береже…

* * *

Повоєнне Благовіщення 46‑го було непривітним. Учора було сонячно, а сьогоднішній празниковий день видався похмурим. Зранку небом снували зграї важких свинцевих хмар, по обіді кілкий дощ зірвався, а надвечір’я перевдягло природу знов у стару одежину. Білу й холодну кожушанку.

Лапатий мокрий сніг сипонув, немов пір’я з роздертої перини, а за якоїсь пів годинки вкрай здивована земля пірнула під домоткану пухнасту ряднину, яка трималася до нового полудня.

– Ох і довго ж шукає зима немовля своє! Ніяк не можна її позбутись, – хитала головою Марфа.

І на душі у вдови було холодно. Радіти не було з чого. Протопити у печі було нічим, тож мала йти на груд до річки і серпом жати сухий очерет. Однак хіба ним тепла надовго заженеш до хати? Та й скільки здужаєш принести на спині? А тепер ще й снігом усе забило. Але не було на те іншої ради…

– Хіба що якоїсь порожньої юшки горщик закипить, – зітхнула та й пішла з Івасем на болото.

– Думала, що після Благовіщення вже полегшає, тепло настане, а воно ніяк не квапиться до нас летіти. Бач, синку, наші лелеки вже додому повернулись, а тепла із собою не принесли. Десь у дорозі весну загубили, – вказала на білокрилих птахів, що клопотались коло гнізда, готуючи домівку до нового сезону заводити дітей.

– Цікаво, мамо, чи й цього літа виведуть трьох лелечат? – роздумував хлопчина, йдучи поруч із матір’ю.

– Побачимо, – мати на те й обійняла сина за худенькі плечі.

* * *

Дерева були геть іще голі, коли посеред квітня прогриміла перша гроза. І де тільки взялася? У холод! Гроза?

Олов’яне небо все трусило пригорщами то крижаного гороху, то білими крупцями сердито сікло. По обіді винувато зблиснуло скупе сонечко і сійнув студений дощисько. Загуркотіло в сірій безодні раз, удруге… Але блискавиця молода була десь далеко, і її вогняні стріли не долетіли до заплави ріки.

Люди ж, незважаючи на негоду, робили своє – тягали очерет. Вони мали якось виживати.

Коли надвечір Марфа з дітьми (цього разу й Олю брала), мокрі і знесилені, ледве придибали додому, то аж обімліли. Стояли й очима кліпали… Люди не помітили, як і в’язки очерету зі спин їм скотилися!..

Під хатиною, на причілку від дороги, росли три величезні акації. Старезні були. Невідь-як і коли там узялися. Цвіли так гарно на початку літа! А в їхньому духмяному шумовинні гули хазяйновиті бджоли, тішачи людей своїми хорами та медком, який носили в липовки, що їх змайстрував іще батько Прокопа. То були колись найбільші ласощі! А часом дітлахам і білі грона акацієвого цвіту слугували за харч. Рятували в гіркі часи не раз і не лише малечу…

А тепер!? Розлоге кострубате гілля, немов велетенські кістляві руки якогось казкового чудовиська, громадилося по обидва боки хати – на вигонець звалилося і на городі вгніздилося. Дрібніше галуззя увесь старий солом’яний дах засіяло. Три голі палі, схожі на руки, складені в німій молитві, біліли, підпираючи темне небо, лише знизу на стовбурах бовваніло декілька гілок…

Марфа ледве отямилася.

– Господня страсть! Це ж треба такого дива? Добре, діти, що нас і вдома не було, – промовила ошелешена мати. – А крий Боже, хатину би спалило. Хтось-таки із нас щасливий, – додала в тривожній задумі.

– Ага, або гіллям покрівлю провалило чи потрощило хатку. Де б ми тоді жили? – зауважила доня, видихнувши вільно після німотного здивування.

– Отакої! Ну, зате тепер у нас, мамо, дрова будуть! – зрадів синок. – Ми ж чули, як і гриміло, й лускало десь далеко, але вгадати не могли, де воно. А воно, бачте, гроза ще нам і допомогла… – докинув Івась.

– Авжеж! Такої допомоги справді годі було й сподіватись, – глузливо підтвердила й сестра.

Ця дивина в природі – гола гроза – віщувала неврожай. Так і сталося: зле літо принесло посуху та нове горе людям – голод 46–47 рр. Але народ, що поборов і 20-ті, і 30-ті, і гітлерівську навалу, не мав права бути зламаним ні 46-го, ні якогось іншого. Такий народ непереможний! Нікому й ніколи його не здолати!

* * *

Закінчивши на початку 50-х школу на відмінно, подалася Оля в райцентр здобувати професію медика.

А що вже красунею стала! І висока, і струнка, мов тополька в полі. Чорні брови – стрічки шовкові, темно-карі очі – оксамити літньої ночі, пухнасті вії, виточений носик, звабливі вуста, білолиця та рум’яна, немов квітонька весняна. Чорна коса – дівоча краса – посеред гнучкої спини нижче за пояс лежить, і кучерики на скронях в’ються. А від тої писаної вроди хлопці голови втрачають і за дівку б’ються, дарма що вдовина доня лише дві сукенки штапельні має. Інші ж подружки, яких тепер чималенько завелося (особливо багатші кралі), і у крепдешинах гордими павами походжають, женихів вигідних шукають. А в Олиній голові не гульки – вивчитись гарно слід, а все інше нікуди не втече.

На відміну від багатьох, дівчина була цілеспрямованою і старанною студенткою, тому й училище закінчила з червоним дипломом.

Керівництво навчального закладу залишало відповідальну та серйозну випускницю на кафедрі викладачем-аспірантом, але наша Ольга хотіла практикувати. За гарною рекомендацією взяли Ольгу Прокопівну фельдшером на швидку допомогу.

Робота була не з легких, але дівчині подобалося рятувати людські життя. Там зажила собі слави обізнаного діагноста і вправного спеціаліста.

Дні, мов сніг навесні, танули, місяці стрімко мчали, перелітними птахами промайнули три роки, немов одна мить. Утім, сталося безліч випадків – викликів, море зустрічей із людьми. Людські долі змінювали одна одну, немов розмаїті візерунки у калейдоскопі.

До красуні залицялись, але ніхто не зумів зачарувати її серце: воно спало. Радше за все, жоден із претендентів не був гідним, щоб отримати звання героя Олиного роману!

Інколи Ольга бачилася із директоркою медучилища, і Фаїна Модестівна наполегливо радила їй навчатися далі.

Якось, укотре зустрівши колишню улюблену студентку та перекинувшись словом про життя-буття, доктор медичних наук не оминула головного:

– Олю, практики в тебе вже достатньо, але ж це не межа твоїм можливостям і талантові. Вступай до вишу. Ти ж мріяла про хірургію. Чи забула?! Думаю, порада моя слушна, – стояла на своєму мудра жінка.

– Напевно, правда ваша. Пора йти мені далі, – кивнула Ольга.

Ні, вона ніколи не забувала своєї мрії, але все відкладала надалі, а доки – і сама не знала. Матусі допомагала – гроші, хоч і невеликі, надсилала. У відпустки свої не на морях ніжилась, а в колгоспній ланці з мамою сапала вручну. Вирощували в ті часи тютюн і м’яту, буряк і картоплю, городину і зернові, інші культури… І город удома чекав її рук – самій мамі важко.

Відпустка добігла кінця, і Оля повідомила матусі, що хоче вивчитись на хірурга. Й, отримавши материнське благословення, поїхала у велике красиве місто з каштанами обабіч головної вулиці, з білою романтичною альтанкою, з виднокраєм на мальовничі круті схили берегів тихоплинної Ворскли та з багатою віковою історією.

І стала наша Оля знову студенткою. І знову була кращою серед кращих.

Новий вир навчання поглинув її з головою, та Оля була вже досвідченим «плавцем» у морі науки. І все давалось їй легко! Лекції, семінари, конференції, сесії, практика в госпіталі. Підробіток у нічну зміну там же. Усе це – спосіб нового Олиного життя.

Вечорами – один через шість – Ольга поспішала до госпіталю для військових та ветеранів війни. (Студенти підробляли неповними змінами, поділеними на декількох майбутніх медиків.)

…Сьогоднішнє західне сонце котилося за п’ятиповерхівки до далекого обрію, схоже на розпечену ялинкову прикрасу. Червоно сідало. І світило геть самотнє, без теплих вечорових барв на чистому екрані. Якесь сумне ішло воно на спочинок. Може, не до вподоби йому були ці кам’яні нетрі міста, а більше любилися сільські простори?

І дівчині було чомусь бентежно на душі, незатишно й одиноко. Хоч зазвичай вона ніколи не сумувала. Ніколи було, та й не вміла. Оля завжди раділа життю. А це?..

Ішла весняним містом, і пригадалось Олі рідне село. Хатки біленькі в садках заквітчаних потопають! Абрикоси терпким трунком дурманять. За ними вишеньки і сливи бджілок поманять, затим грушки розкриють свої долоньки цвіту у веснянках. Літечко ж обдарує щедрими плодами. І краса, і радість!

Олина уява малювала картини вбогого дитинства, юності…

Ось її матуся в біленькій хустині, обіймаючи ніжним поглядом донечку та синочка, становить на стіл під вишнею варенички із солодкими ягідками. І вони утрьох їдять смакоту, сміються. Щасливі! Як там її вишенька біленька – матінка рідненька? Як там нені живеться? Не така вже вона у неї молода, сил меншає, хвороби підступають. Далеко заїхала Оля від рідного дому, і брат далеко. А мама все виглядає дітей із далеких доріг, заплітаючи у коси печаль ранньої сивини…

Щодня вдивляється на шлях, на хвіртку, стежину до порога. Чи не прилетять ластів’ята навідати неньку поміж справ своїх через віддалі у гавань тиху зі свого життєвого бурхливого моря, аби прихилитись до маминих теплих рук, що пахнуть пирогами, до її щедрого на любов серця. А матуся пригорне, пожаліє, розрадить…

Тепер доня бувала рідко: мусила і вчитися, й копійку собі на хліб заробляти. Частіше писала мамі короткі листи. І брата згадала. Як його життя веде? Знову згадалося їхнє скупе на радощі далеке дитинство, якого майже й не було у напівголих та напівголодних вдовиних дітей. Полином воно гірчило…

Наразі повернулась до реальності.

– Весна у місті інша, ніж удома. Садків нема! Натомість каштани та липи на вулицях, вимощених бруківкою. Подекуди асфальт. І хоча вже цвітуть біло-рожевими пірамідками каштани, але нема тут від весни радості такої, як у селі, – думалось дівчині, доки не зайшла на територію госпіталю.

Напередодні наснився Олі сон, що провіщав несподівану зустріч. Ніби йде вона весняним зеленим лугом, а назустріч їй корабель білий пливе. Травою плине, немов морем. Їй так лячно стало: не зачепив би! І прокинулась… Ніби й гарне снилось, але залягла у серце дівчини якась незбагненна тривога.

Сон крутився у голові цілий день. Через нього, певно, й сумувалося…

Насамкінець думки змінились на веселіші, адже попід вікнами лікарні розквітли кущі бузку! Довкола линуть п’янкі пахощі кетягів, що піняться цвітом, немов хтось перекинув кришталевий гранчастий каламарчик із солодкими парфумами.

А ось і соловейко поки несміло пробує смичком свою чарівну скрипочку. Далі ж усе сміливіше та урочистіше починає звучати весняна серенада маленького голосистого співця. Його п’янить бузковий розмай! І розливаються солов’їні рулади на всю округу веселковими барвами, даруючи людям сподівання дива та усвідомлення щастя від оновлення природи та простого буття на світі.

Дівчина зачаровано стояла на алейці, вдихаючи дивні аромати, що їх розхлюпала юна весна із безлічі мініатюрних бузкових слоїків.

Бузки аж кипіли і притягували до себе чарами, тож дівчина не втрималась і підійшла зламати кілька духмяних гілочок.

І, радісна, вона, з букетом у руці попрямувала коридором закладу.

* * *

Прийнявши зміну, Ольга пішла у палати.

У першій – ті ж самі п’ятеро чоловіків. Приязно привіталась до них, поцікавилась, як почуваються. Все у них було добре – почали одужувати. У наступних за її відсутності також майже нічого не змінилось, окрім того, що декотрих виписали, а в інших з’явилися новоприбулі на лікування. Усе як завжди.

У самому кінці коридору лишалася ще одна її палата. Вона була розрахована лише на трьох і допоки стояла порожньою. Денна напарниця попередила Олю, що там уже є хворий, якого перевели з реанімації.

Дівчина обережно прочинила двері – у палаті горіло приглушене світло, але, незважаючи на те, недужий наразі лежав із заплющеними очима. Ольга тихенько трошки постояла, подумавши, що тривожити його не слід, і хотіла вже піти, але самотній чоловік, який лежав у кутку біля вікна, несподівано озвався:

– Авроронько! Я так на тебе чекав! Іди сюди, не бійся. Усе добре. Я вже можу тебе обійняти. Коли ти приїхала? – посипалось горохом на отетерілу медсестричку. – Чому ти сама?! Ну, йди ж…

Ольга, зайшовши на середину, закліпала очима, заскочена і радощами, і здивуванням незнайомця.

Наскільки вона знала, у госпіталі серед медперсоналу Аврори не було (!?)

– Д-добрий вечір, – промовила ледь чутно й завмерла. Хто це, чому назвав її чужим ім’ям, – блискавкою майнуло в голові. «Як учинити? Підіграти чи розставити все на свої місця», – безголосо товпились запитання…

Ольга непорушно стояла на місці…

– Не бійся, донечко! Лікарі запевняють, що хоч мені вставати ще й рано, але ніщо вже не загрожує. Підходь! – усміхаючись, дивний чоловік простягнув свою тремтячу руку до Олі.

А Ольга так і стояла розгублено й німо посеред лікарняної білої кімнати й сама в усьому білому з блідим, ніби крейдяним, обличчям.

Вона боялася його розчарувати! У ній боролось сум’яття різних почуттів. Олі навіть здалося, що десь вона його бачила, чи то він когось їй нагадував, але ніяк не могла збагнути, кого. Збентеження наростало…

Чоловік у літах, проте такий іще красень! З іще густою шевелюрою, хоча рясно припорошеною інеєм (та й у відрослій за час хвороби акуратній борідці сивина заблукала), але з красиво окресленими чорними бровами. Очі темно-карі, певно, втомлені недугою, усе ж таки світилися життям, утім, їхня безодня ховала у глибинах якісь таємниці серця.

Магія очей сивочолого мимоволі притягувала до себе, але, зізнатись, не віщувала їй чогось доброго. (Оля відчувала це підсвідомо.) Дівчина миттю відвела свій погляд, і, поринувши в задуму, опустила очі.

«Чому тепер донею назвав? Хто це? І що робити?! Хм. Оце так улипла…» – одна думка збивала іншу, але жодна з них не давала відповіді.

В очах красеня-незнайомця пропливла тривога, між брів залягла глибока борозна: в його душі заборсалися сумніви, а чи якийсь біль, поки не звіданий… Серце шалено забилося аж у скронях. (А йому ж не можна хвилюватись!)

«Що таке? Чому доня стоїть як укопана? Щось сталося? – ворушилась недовіра у батьковій свідомості. – Чи це не вона?!»– гарячою хвилею ударило йому в груди…

Усе тривало якусь хвилину чи дві, але вони здалися їм обом цілою вічністю! Вони не розуміли одне одного!? Якесь диво…

Напруження між «опонентами» наростало…

Раптом вдруге відчинилися двері, і, на превеликий подив їх обох, до палати… впурхнула молода красуня в накинутому на манто білому халаті без рукавів (для відвідувачів), який упав… під час швидкої ходьби на підлогу. Дівчина, того не помітивши, майже побігла до слабкого чоловіка.

Бездоганно завите блискуче чорне волосся, осяйна усмішка. Барвистий легкий шарфик на шиї і бузкове манто робили дівчину схожою на яскравого метелика.

– Таточку! Я трохи затрималась. Щойно приїхала, – юна брюнетка впевнено промайнула повз Ольгу, навіть не помітивши її. – Як ти, тату? – защебетала справжня Аврора, схилившись і цілуючи батька.

Ольга поспішно вислизнула в коридор. Спантеличена ще більше, але ж і врятована! Хух! Аж лоб дівчині спітнів. Чудо!

Усе ще не повертаючись до тями, Ольга, втім, устигла зауважити, що прибула своїм обличчям разюче на неї схожа, проте… Може, їй те лише здалося?

«Що за мана? Сон? – дівчина ущипнула себе. Ні, вона не спить! – Невже це двійник? Моя копія, але молодша і розкішніша. Хм!..»

І справді, Аврора була у дорогому вбранні, Олі ж придбати таке модне манто не було за що.

Батько зрадів удруге, але на виду застигло німе здивування: «Ось доня! А хто був раніше? Щойно? І з лиця така ж дівчина! Хм!..»

Батько був готовий повірити в те, що до появи доньки він просто дрімав і бачив якесь видиво. Чи то був звичайнісінький сон? А може, він знову марив? Протер пучками очі. Ні, дівчина таки була. Але не Аврора! Інша! Бо донька щойно зайшла і без шапочки медика та з гостинцями. А перша безпорадно стояла посеред палати… Диво, та й годі!..

Зробивши все, що належало медсестрі нічної зміни, Ольга повернулася на пост.

Розгорнула журнал обліку і знайшла дані про незвичайного пацієнта: Платон Іванович Земцов. І все! Дівчина задумалась.

«Така красуня! Вочевидь це і є його доня з рідкісним ім’ям. Невже ми такі схожі, що мене її батько прийняв за свою доньку? Хм! Бувають на світі двійники. Оце, напевно, і є такий випадок, – подумала Ольга Прокопівна. – Оце мені так швидко справдився мій сон?.. І нехай!.. Нехай цим він і завершиться», – поставила «крапку» думкам.

Вона зробила вправу «вдих-видих» тричі і заспокоїлась.

Їй потрібно було готуватись до заліку. Ольга розкрила конспект…

О шостій ранку тихо поклала пігулки хворому на тумбочку. Земцов іще спав…

…Більш ніж тиждень по тому Ольга в госпіталі не була. Її «звалила» з ніг гнійна ангіна. Сміхота! Не раз уже поривалася зробити операцію, щоб видалити ті осоружні мигдалини, та все не складалось. Ось і тепер має вкотре клопіт із температурою! Самій із себе смішно!

Коли прийшла наступного разу на своє чергування, то хворого на ім’я Платон Земцов не застала.

Санітарочка тітка Дуся сказала, що донька забрала свого батька додому. І слава Богу! Ользі, зрештою, чомусь інтуїтивно дуже не хотілось повторної зустрічі з тим дивним чоловіком… Чому!? Хтозна.

А далі була сесія, захист диплома і державні іспити. За ними настали канікули, і Ольга поїхала додому допомагати матусі. Хтось інший зайняв її місце в госпіталі…

* * *

Збігли за весняними водами студентські роки. Відлетіли лелеками за сині моря, за далекі скелясті гори, за уквітчані маками червоними простори.

Інтернатуру Ольга Прокопівна проходила у тому ж госпіталі, де лікувалися не лише військові, а й вищі партійні чини, державні посадовці – представники вищих ешелонів влади.

І хірургом стала працювати там же. У неї за спиною були й солідний досвід, і практика, і авторитет заслужений, і слава, що далеко покотилася.

От лишень доля поки що десь далекими світами й дорогами незнаними блукає, але те дівчину геть не гнітило. Матінка Марфа, щоправда, переймалася, чи доживе, щоби внучатко на руках потримати. Однак мовчала про свої сподівання: не хотіла дочці докучати. Знала, що судженого і конем не об’їдеш… Лиш воліла, аби доня була щасливою. Мати боялася думки, що краса рідко приносить щастя. А ще знала й те, що заміжжя без кохання – день без сонця…

Такій писаній вродливиці, звісно, траплялось безліч пропозицій руки та серця, але все не ті її заміж кликали. Не т