МАГІЯ В БУДЕННОСТІ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

08 грудня 11:17

424

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Жіночі історії

Еліна йшла бруківкою старого міста, яке бачило багато магії, свят та суму на своєму віку. Сонечко яскраво світило й навіть трохи пригрівало, незважаючи на кінець жовтня за календарем. Тендітна, витончена жіноча фігура в пальті кольору лате, довге каштанове волосся сяяло на сонечку, але глибокі зелені очі були сумні, вродливе личко випромінювало розгубленість і розпач. І справді, на душі в дівчини було якось не сонячно.

Невеселі думки затьмарювали яскравий день, красу старовинних кам’яниць на тлі осіннього неба. Еліна приїхала до Львова в маленьку відпустку, сама, на тиждень. Дівчина хотіла відпочити й розвіятись. Але хіба від себе втечеш?

Минув майже місяць, як вона зібрала речі, кинула ключі на поличку в передпокої та пішла від Андрія. Вони прожили разом трохи більше ніж рік. Спочатку Ліні подобалась Андрієва організованість, упевненість у собі та любов до порядку. Рішучий і педантичний, він здавався дівчині взірцем надійності. Однак ці ж якості у спільному житті виявились нестерпним тягарем, який часто призводив до скандалів. Андрій нікому не довіряв і прагнув усе контролювати. Його в’їдливі коментарі стосовно творчої та мрійливої Еліни, порівняння і повчання, неприховане бажання її перевиховати. Спочатку дівчина терпіла, думала, що так вони пристосовуються до спільного життя. Він ж, окрім повчати, міг демонструвати турботу й увагу, яка часто була схожа на бажання контролювати кожен її крок. Не витримала, зібрала речі й поїхала до батьків, коли почула щодо себе фразу:

– Ти ж не хочеш мене слухати і бути такою, як мені треба!

На цьому Еліна поставила крапку. І ніякі дзвінки, вмовляння та квіти не могли вже цього змінити. Та чомусь самотність породжує думки і сумніви, постійне прокручування образ і претензій, а інколи й щасливих митей разом.

За роздумами дівчина не помітила, як дійшла до кав’ярні на Вірменській, улюбленого місця кавувань Еліни з батьками під час відвідин Львова.

Капучино і «Наполеон», навіть столик у кутку біля вікна вільний. Еліна сіла за нього і поринула знову у свої невеселі думки. Аж тут до її столика підійшла дівчинка.

– А ви тут теж сама кавуєте? Не проти, якщо я складу вам компанію? Мене звуть Мілана. Я теж люблю «Наполеон» і жовті хризантеми.

Ліна розгублено роззирнулась і тільки зараз помітила на підвіконні чудовий букет жовтих хризантем у вазі. Як же вона не зауважила їх одразу? Дівчинка між тим уже вмостилася за столиком та уважно роздивлялася Еліну.

Малій на вигляд було років сім, може, вісім. Довге русяве волосся трохи хвилясте і неслухняне, блакитні уважні очі та рожеві щічки. Вдягнута була дівчинка дуже модно: тепла сукеночка, пальто і гарненькі чобітки, навіть сумочку мала.

– Друзі називають мене Мілою. Мені майже вісім років. Я забігла сюди на какао, поки брат владнає справи на роботі.

– А я Еліна. Мені 27 років. Просто гуляла містом і згадала, що тут неймовірно смачні торти та кава, тож зайшла.

Дівчата усміхнулися одна одній і розговорилися. Міланка виявилася надзвичайно кмітливою і дотепною. Вона зачарувала Ліну своєю дитячою щирістю та відкритістю. Мілана ж дізналася про Еліну досить багато, щоб непомітно підморгнути комусь уявному в небі й нечутно промовити «Дякую».

Минуло десь із пів години, як на порозі кав’ярні з’явився спантеличений молодий чоловік. Побачивши його, Міланка тихо мовила:

– Зараз буде! Богданчик по мене прийшов.

Високий міцний молодий чоловік з русявим, ледь хвилястим волоссям і блакитними очима озирнувся навколо і швидко рушив до дівчат.

– Богданчику! Ти тільки не кричи, не сором нас перед людьми! – швидко вимовила дівчинка.

– Я не сама кавую, я тут із подругою розмовляю, – сказала Мілана, показуючи маленькою долонькою на Еліну.

Молодий чоловік аж тут зауважив, що мала не сама, а в товаристві гарненької дівчини, приблизно його віку. Богдан завагався, незнайомка здавалася йому ну дуже знайомою.

– Мілано, вдома в нас буде дуже серйозна розмова! Я просив тебе почекати, а не тікати, щоб з’їсти торт.

Мала кивнула, але хитра усмішка виказувала, що їй анітрохи не шкода і не соромно за свій вчинок.

– Я – Богдан, старший брат цієї пройдисвітки.

– А я Еліна, вже пів години, як Міланина подруга і компаньйонка з кавування.

Обоє розсміялися. Він стис її тоненьку долоню у своїй руці. І в цей момент десь недалеко залунали храмові дзвони. Міланка хитро усміхнулася і показала хмаркам, що пропливали в небі за вікном, лайк.

Вони ще довго сиділи в кав’ярні і говорили про все на світі. Богдан розповів, чому в них із Міланою така велика різниця у віці. Його батьки розлучилися, коли хлопцеві було чотирнадцять. Тато довго холостякував, а потім одружився з молодшою жінкою, мамою Мілани. І от у віці двадцяти одного року Богдан отримав сестричку в подарунок, майже на Різдво. Гуляючи містом з новими друзями, Еліна багато розповідала про себе, наче знала Богдана багато років. Він уважно слухав, не повчав і не перебивав. Їй було дуже легко і приємно з цим чоловіком, у цьому місці. А потім вони вечеряли в гамірній піцерії і говорили про плани на завтра. Мілану чекали батьки й уроки. А Богдан запросив Еліну на каву й екскурсію містом.

Дівчина довго не могла заснути цієї ночі. Так весело було на душі. Це ж треба, Львів першого ж дня подарував їй приємне знайомство!

Богдан теж довго розмірковував про випадкову зустріч з такою знайомою дівчиною. Буває ж таке!

І тільки Міланка нічому не дивувалась. Перед сном дівчинка сиділа в ліжку, поглянула на зоряне небо за віконцем і тихенько проказала:

– Великий розумнику! Ти придумав усе краще, ніж я могла уявити. Дякую! Разом ми влаштуємо щастя Богданові! – мала всміхнулася і послала поцілунок нагору.

Наступного дня була чудова осіння погода. Богдан зустрів Еліну з оберемком жовтих хризантем. Молоді люди пішли на каву, а потім на Високий Замок і далі в житті. Разом.