ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
488Історія з життя
Сонце лагідно торкалося її розпашілих щік, теплими цілунками ковзало по шиї, тонким мереживом золота прикривало світло-русяве волосся, неначе голову величної скіфської цариці… Іванка весело усміхнулась власним думкам. Оце пустилась фантазія в танок! Тільки волю дай їй, то вже не зупиниться…
Поле, вкрите серпанком смарагдової озимини, добігло до узлісся і зупинилось. Дорога гайнула в гущавину, тож Іванка попрямувала цією стежкою. За декілька хвилин жінка захоплено роззирнулась: яка тут краса! Над головою посплітались тонкими пальцями гілочки ліщини, густо всіяні довгастими жовто-червоними сережками. Повітря бриніло вогкими пахощами прілого листя, свіжістю молодої трави, що тонкими вістрями стріл пнулася вгору, шукаючи сонячне проміння, і терпкуватим духом анемон.
Іванка зупинилась. Вдихнула на повні груди повітря. Заплющила очі, підставляючи обличчя легкому вітру. Тут воля… Ота, первісна, ніким не приручена, дика. Вона не маскується і ні під кого не підлаштовується. Її не змушують вдавати із себе когось іншого. Воля не носить масок, вона щира і проста.
Іванка теж була такою. Майже чотири роки тому. Мала плани, мрії та сміливість, щоб їх втілити. Здобула фах дизайнера, влаштувалась на роботу у престижну фірму й навіть встигла виконати замовлення вибагливого клієнта, який забажав поєднати в інтер’єрі класику з етностилем. Там Іванка й зустріла Сашка. Він працював охоронцем у господаря будинку. Роман закрутився так швидко, що Іванка навіть не встигла озирнутись, як стала на шлюбний рушник. А за місяць після весілля Сашко поконфліктував із роботодавцем, звільнився і поставив дружину перед фактом, що вони їдуть жити в село, бо там стоїть пусткою бабина хата. Сашко навіть не дав їй часу на роздуми. Та й що Іванка мала думати, коли була закохана в нього до напівпритомного стану? Хоча шеф і намагався її відмовити, все ж поклала заяву на стіл і помчала услід за своїм чоловіком…
Від найменшої згадки про нього її тілом шугнули крижані мурахи. Іванка мимоволі обхопила себе руками, намагаючись захиститись від невидимого кривдника. Стиснула передпліччя і засичала від болю…
– Щоб тобі руки повсихали до самої шиї! – в неї вихопилось прокляття десь аж із глибини прадавньої пам’яті минулих віків, коли слово жінки було законом, коли слабка стать правила світом і їй це добре вдавалось.
Іванка насупилась. Ну його до біса! І чоловіка, і всі їхні спільні роки життя… Чого вона має це терпіти? Як уперше ляснув по щоці, то погнівалась трохи і пробачила. Думала: погарячкував, більше так не чинитиме. А вчора Сашко вже не стримувався – штовхнув, ухопив і стиснув за руки, від чого залишились синці…
Іванка обережно потягнула донизу блискавку теплого спортивного жилета. Добряче сьогодні пригріває! Два тижні поспіль дощило, віяли холодні вітри. А три дні тому сіра ковдра на небі враз розлізлась на клапті й випірнуло сонце. Зненацька все зазеленіло, тюльпани та нарциси захитали голівками молоденьких пуп’янків. Абрикоси набубнявіли цвітом. Ще трохи тепла – і вкриються вони рожевою пінкою, запашною і солодкою, всіяною темними цятками метушливих бджіл.
Іванка завжди любила весну. Разом із природою й сама оживала і відроджувалась. Увесь час щось робила на вулиці, прибирала у дворі, білила дерева, загрібала… Аби тільки не йти в хату, бо там – Сашко. Майже постійно під мухою. У нього був такий робочий графік, що чоловік міг регулярно причащатися. Працював Сашко у місцевого фермера в охороні: добу чергував, а наступні три – вихідні.
У перші роки шлюбу дозволяв собі випити, але ж не так, як тепер! Останнім часом навіть друзяк своїх не чекає, аби залити за комір. Фермер дає високу платню, тож Сашко накупить собі пива, сушеної риби, горішків та чипсів. Заливає у своє черево і напихає його. А тоді ще й пляшку відкорковує. Іванка вже й не пригадує, коли чоловік востаннє щось удома робив чи господарство порав. Налигається і спить. Це якщо багато вип’є, що й на ногах не годен триматися. А якщо не добере норми, тоді береться дружину «виховувати». То вона не так подивилась, то улюблену футболку погано випрала, а то недостатньо посолений борщ зварила… Завжди Сашко знайде причину, щоб облаяти і принизити дружину.
Іванка не мовчить, огризається. Та це наче головою об стіну битися, тільки собі зашкодиш, адже після кожного її слова чоловік лише більше скаженіє.
Іванка судомно зітхнула. Пригладила розмаяні вітром пасма волосся, зібраного на потилиці в жмут. На високе чоло набігли хвилі тонких зморщок. Сусідка Маринка, коли вчора приносила Іванці козяче молоко, побачила синці на її руках.
– Іванко, нащо ти все це терпиш? Чого дозволяєш таке? Покинь дурня! Нехай хоч заллється горілкою! Ти ж така вродлива, як із картинки. Знайдеш собі гідного чоловіка. Що тебе тут тримає? Оця хата? То ж тільки стіни – не більше. Діток ви не нажили…
– Спершу він не хотів, а тепер – я, – тихо сказала.
– Не здивована. Хто б від такого дурня дітей народжував? Знаєш: якби мій Влад хоча б раз неадекватно зі мною повівся, то я і дня не залишилась би із ним під одним дахом! Зібрала б дітей, речі й поїхала б до своїх батьків або світ за очі…
Іванка лише голову ще нижче схилила від тих слів. Нічого не відповіла, бо що тут скажеш? Вона залишилась без мами в десять років. Овдовілий батько недовго в жалобі походив: за пів року в їхньому помешканні вже мачуха порядкувала. І від перших днів на Іванку вовком дивилась. То куди їй подітися? Проситися до батька і кланятись у ноги тій жінці? Нізащо! Єдиний вихід – поїхати світ за очі та зникнути безвісти. Знайти роботу і житло… Але ж навіть на це потрібні гроші. А вона вже майже пів року без роботи. Пекарня, де працювала, збанкрутувала, і її закрили. Знайома гукала йти до неї в бар куховарити, то Сашко не пустив.
– Ще чого? – гаркнув, варто було їй сказати про це. – Будеш там із чоловіками переморгуватись. Сиди вдома й пильнуй господарство. Чи не маєш за що хліба купити?
Іванка притулила до розпашілих щік долоні… Якби тільки хтось знав, як остогид їй цей шлюб! Ні! Таки потрібно щось робити, бо що не день стає лише гірше. Сьогодні – субота. Перебути б іще якось неділю, а вже в понеділок поїде в місто й подасть заяву на розлучення. Трохи має прихованих від чоловіка заощаджень – на оплату судових послуг вистачить… А поки прогуляється лісом. Нехай очиститься її душа від мороку, що обступив з усіх боків…
***
Вузька стежина відокремилась від дороги і змійкою шугнула в лісові нетрі. Куди вона веде? Цікаво… Іванка відгорнула гілочку черемхи від обличчя і рішуче попрямувала в тому напрямку.
Лісова стежка вивела Іванку на велику галявину, вистелену щільним килимом густої трави й обнесену огорожею. Жінка здивовано роззирнулась. Хто це тут хазяйнує? Он якась дерев’яна халабуда стоїть.
Та щойно Іванка підійшла до паркану й перекинула ногу через жердину, як на плече лягла чиясь важка рука. Її серце підстрибнуло і скотилося в п’яти. Жінка рвучко повернулась.
– Вітаю, пані! – насичена горіхова барва очей кремезного, високого незнайомця зацікавлено обмацувала її перелякане обличчя. – Я можу вам чимось допомогти?
– Я… я… просто хотіла подивитися, – пробелькотіла, полотніючи й ледве тримаючись на ногах.
– На що?
– На будиночок…
Його невимовно привабливі губи затремтіли від сміху.
– Певно, ви маєте на увазі ту дерев’яну будку? – чоловік видихнув, трохи заспокоївшись. – Бо назвати її будиночком язик не повертається. То мій захист від дощу. Тут можна навіть подрімати чи просто полежати на сіні. Хочете глянути ближче? Тоді прошу!
Чоловік раптом підставив зігнуту в лікті руку. Іванка, неначе заворожена, взяла його під руку.
– Іванка! – вже сміливіше глянула в очі.
– Карим.
Жінка запитально вигнула брови. Він знову засміявся. Похитав головою:
– Зумів здивувати? Еге ж! Хоча насправді нічого дивного. Мама – українка, тато – азербайджанець. А перед вами – плід великого кохання. Заради молодої дружини батько покинув батьків та родичів, країну, улюблену роботу і приїхав у рідне мамине село. Жодного разу не пошкодував він про свій учинок. Батьки для мене – приклад справжньої сім’ї та найтепліших стосунків. Якщо я коли-небудь надумаю одружуватися, то лише з великого кохання. Хоч хай би як це пафосно звучало.
– Гарна історія, – Іванка відчула, як очі защипало від сліз. Хоч би не розплакатись! – Отже, ви з Миколинців?
– Так. А ви?
– З Новосілок…
Карим кивнув, підвів жінку до своєї халабуди й галантно вклонився, кажучи:
– Ласкаво прошу до маєтку на горнятко кави!
– Якої кави? Звідки? – Іванка пирхнула сміхом і промовистим поглядом обвела зашиту дошками з трьох боків, зовсім відкриту спереду споруду з металопрофільним дахом.
– Цієї, прошу пані! – чоловік узяв із дальнього закутка наплічник і дістав із нього великий термос, відкрутив його, хлюпнув у глиняний кухлик кави та простягнув його новій знайомій.
Її ніздрі наповнились неймовірними пахощами вишуканого напою.
Вони вмостились на тюках сіна, складених біля будки, і розговорились. Іванка враз упіймала себе на думці, що ніколи не почувалась так легко й невимушено, як зараз, поруч із цим майже не знайомим чоловіком. Вона дивилась, як ворушаться його губи, як напинаються горбами м’язи під легкою курткою, вловлювала свіжий аромат лосьйону після гоління (Чи для? Хто ж на тих тонкощах знається? Та й хіба це важливо?). Навіть трохи грубуватий контур його смаглявого обличчя не псував образу, а навпаки – додавав йому мужності й сили. Такої, що здатна змусити жіноче серце тріпотіти від млості. Як оце зараз її тріпоче… Аж у вухах відлунює…
– То кажеш: заміжня? – голос чоловіка приглушено урвався. Вони зовсім непомітно перейшли на «ти».
Іванка звела очі. Злегка зашарілась під його пильним поглядом.
– Так…
– Чого ж тоді без обручки? – Карим торкнувся кінчиками пальців її руки.
Жінка затремтіла. Її щоки залило густою червоною барвою.
– Зняла… – відповіла тихо.
– Не хочеш носити?
– Не хочу…
– Усе так погано?
Іванка мовчки кивнула. Він притих. А тоді різко перевів розмову на іншу тему:
– Колись тут були колгоспні поля. Оця земля, разом із лісом, чи принаймні разом із його частиною, – паї моїх дідуся з бабунею. Десять гектарів. Я ще стільки ж купив у власників сусідніх наділів і тепер випасатиму тут овець. Якщо поталанить, то за декілька років буде ферма.
– Супер! Упевнена, тобі все вдасться, – Іванка торкнулась усмішкою його вродливого обличчя.
– Дякую!
На декілька хвилин запанувала мовчанка. Жінка занурилась поглядом у червонуваті іскри призахідного сонця, що швидко скочувалось до обрію, а тоді рішуче підвелась.
– Мені вже час повертатися додому, – простягнула руку для потиску. – Була рада знайомству!
– Навзаєм! – Карим обхопив теплим затишком міцної долоні її тонкі пальці, злегка стиснув їх і довго не відпускав.
– На все добре! – збентежена вкрай, вивільнила пальці із солодкого полону й рушила до стежини, що привела її сюди через ліс.
– Зачекай! Проведу, – чоловік наздогнав Іванку двома кроками.
Попрощались біля поля.
– Бувай! – по-дитячому розгублено знизала плечима жінка.
– До зустрічі!
Іванка йшла і кожною клітинкою тіла відчувала гарячий погляд його очей… Не витримала – озирнулась. Карим помахав їй рукою…
***
У будинку панували сутінки. Затхле, просочене смородом цигарок і алкоголю повітря здушило за горло. Іванка повідчиняла навстіж вікна, зазирнула у спальню, обійшла весь будинок, але Сашка в ньому не було. Значить, знову в сільському генделику відпочиває з друзями за чаркою…
Жінка зітхнула. Ну, так навіть краще. Не залишилось жодних сумнівів щодо того, що треба розлучатися…
Іванка швидко обійшла господарство, погодувала кролів, качок і курей, позачиняла хліви. Заходилась прибирати в будинку. Руками працювала, а думками досі пила духмяну каву й зазирала в горіхові очі, наповнені сонячними відблисками. Як мана, стояв перед нею Карим – гордий і вродливий. Усміхався. Махав рукою.
Впоравшись зі звичними справами, жінка похлюпалась теплою водичкою і вклалася спати. Від утоми в Іванки гуділи ноги. Та не встигла вона й подумати, що треба було їх випарити в підсоленій воді, як провалилась у сон. Темний і тягучий, без сновидінь. Прокинулась від гучного гримання у двері. Схопилась із теплого ліжка, на ходу застрибуючи у спортивний костюм, побігла відчиняти. В обличчя дихнуло нестерпним смородом перегару впереміш із цибулею та оселедцем. Іванку аж знудило…
Вона поточилась у темний закуток веранди.
– Спиш?! – гаркнув псом Сашко і підступив ближче. – Це я маю під дверима стояти й чекати, щоб мене у власну хату впустили?! Питаю тебе! Якого дідька мовчиш? Німа чи тупа?
– То я, на твою думку, повинна до четвертої ранку не спати і чекати, доки ти з гулянки додому припхаєшся? – глухо запитала Іванка, відчуваючи, як її з головою накриває крижаною люттю та нестерпною огидою до чоловіка.
– А ти як думала? – зареготав, бризнувши в обличчя слиною. – Зобов’язана стояти біля воріт і виглядати коханого, як порядна дружина.
– Ще чого!?
Іванка відступила вбік, намагаючись проскочити повз нього на вулицю. Сашко миттю схопив її за волосся і щосили шарпнув. Жінка заточилась та осіла на підлогу. Він нахилився до Іванки, хрипко процідив крізь стиснуті зуби:
– Доведеться навчити тебе бути покірною, бо ти вже зовсім від рук відбилась.
Рвонув догори її спортивну кофтину. Оголеною шкірою розповзлися сироти. Жінка закричала. Тоді Сашко вільною рукою затиснув їй рота, вперся коліном у живіт. Іванна зібралась із силою, різко викрутилась і відштовхнула його ногами. Із гучною лайкою чоловік відлетів аж до стіни й ударився тім’ям об широке дерев’яне підвіконня. Застогнав і кинувся услід за дружиною, яка прожогом вибігла з хати. Не розрахував власних сил, спотикнувся на рівному місці й гухнув, шкребучи колінами об асфальтівку у дворі.
– Уб’ю!!! – заволав. – Спіймаю й задушу суку!!!
Сашко повільно підвівся, обтер бруд і кров із подертих спортивок, засичав від болю. У нього дико боліла голова, в роті пересохло від похмілля… Ну його все до дідька! Далеко Іванка не забіжить. Пересидить десь у кущах, за селом, і додому повернеться. Отоді вони й поговорять! Бач, яка стала! Скільки пихи й погорди в очах! У подружнє ліжко не лягає. Гидує законним чоловіком… Не те щоб він був голодний до жіночого тіла. Пів року тому в село повернулось його перше кохання – Варочка… Гаряча і пристрасна! Вона вміє висотати з чоловіка сили до останньої крапельки. Але ж не про те річ! Обов’язок дружини – догоджати чоловікові в усьому. І в ліжку теж… Принаймні так завжди його батько каже. І мати навіть слова у відповідь не вимовить. Боїться чоловіка, в рота йому зазирає. Сама не з’їсть – чоловікові віддасть. Як той ляже після полудня спати, то навшпиньки помешканням ходить, щоб навіть голосним диханням не розбудити. Оце взірець справжньої любові й поваги! А не так, як у нього… Недарма його батькам Іванна з першого погляду не сподобалась. Навіть відмовляли Сашка одружуватися. Був би хоч трохи розумнішим, послухав би мудрих порад. А так…
Махнув чоловік рукою. Сплюнув. І важко потягнув ноги в хату. Зараз щось поїсть і – на боковеньку.
***
Босі ноги обпікало холодом. Спершу Іванка бігла, то й не відчувала. Та варто їй було зупинитись, аби перевести подих, як стопи і литки зводило судомами болю. Жінка озирнулась назад: не біжить за нею! От і добре…
Іванка почала енергійно розтирати задубілі кінцівки. Високо в небі заливався співом жайворонок. Значить, незабаром і сонце зійде… Це добре. Хоч ніч не темна, бо не бачила б, куди бігти.
Жінка повела очима уздовж поля. Ще трохи – і буде в лісі. А там – будка Карима, тюки з духмяним сіном, старі пледи… Матиме на чому лягти і чим укритися, щоб подрімати…
Незабаром Іванка була вже на місці. Знайшла пляшку з водою, жадібно припала до неї губами. Хай пробачить її господар, але в горлі так пересохло, що аж ковтати боляче.
Жінка вмостилась на сіні, вкрилась двома старими пледами, яких побили міль і час. У носі закрутило від пилу. Іванка гучно чхнула, заплющила очі, вдихнула аромат сушеної трави під головою. Сьогодні вона додому не повернеться. У халабуді, на балці, під самісінькою покрівлею, угледіла заховану пачку печива. От і буде їй на весь день їжа. Хоч і соромно брати без дозволу, але в Іванки немає вибору. Якби тепер було літо, то ягід можна було б поїсти.
Жінка намацала рукою телефон у кишені. Добре, що звечора не виклала його. Матиме змогу зателефонувати Марині, аби вона переказала Сашкові, нехай сам порає господарство. Бо тварини ні в чому не винні…
З тими думками Іванна й заснула.
Йшла через ліс вузькою, вже знайомою стежкою. Не сама. За руку її хтось тримав, вів за собою… Високий і дужий… І така тепла долоня…
– Іванко! – гукав, гучно сміючись. – Іванко! Чого ти тут?
Прокинулась. Над нею схилився Карим. У горіхових очах – здивування.
– Ти що, тут усю ніч спала?– запитав.
Кров відхлинула від щік. Іванка повільно сіла. Щільніше загорнулась у плед.
– Хто це зробив? – погляд Карима враз налився темрявою гніву. Він обережно торкнувся пучками пальців її руки, вкритої синцями.
Жінка злякано відсмикнула руку, заховала під плед. Блідими щоками покотилися сльози… Ні! Вона їх не кликала й зовсім не хотіла рюмсати перед сторонніми… Але ж і триматися більше не мала сили.
– Це твій чоловік? Він? Іванко, скажи, хто це зробив! – на мить здалося, що Карим аж зубами заскреготав.
Жінка мовчки кивнула. Схлипнула:
– Чоловік… Хочу з ним розлучитися. Не можу так більше…
Карим декілька секунд задумано вивчав вираз її обличчя. А тоді рішуче пригорнув Іванку до грудей, міцно обіймаючи обома руками.
– Зараз ми з тобою поснідаємо, а потім поїдемо в село, щоб ти зібрала свої речі. Маєш де зупинитися? Відвезу тебе, куди скажеш…
– Ні… Батько далеко звідси. Та й ніхто в будинку його дружини мене не чекає. Думаю, в місті підшукаю собі якесь бюджетне помешкання. А водночас і роботу… Чотири роки тому я працювала дизайнером інтер’єру. Ще до весілля…
Карим уважно вислухав, кивнув. Дістав із наплічника загорнутий у цупкий папір сніданок. Наповнив кухлик гарячою кавою. Міркував і вирішував швидко:
– Не варто нічого шукати. Зупинишся в мене. Батьківський будинок величезний, і частина його – моя, з окремим входом із вулиці. Матимеш власну кімнату, тож не хвилюйся, що турбуватиму тебе. Окрім того, я не просто так пропоную все це. Ми нещодавно закінчили будівництво окремого приміщення, де плануємо облаштувати бібліотеку та мінікав’ярню. Адже село велике, а дозвілля в людей абсолютно не організоване. Мій батько саме вчора за вечерею запропонував знайти гарного дизайнера з оформлення інтер’єру. Згодна попрацювати в нас? Заплатимо, скільки скажеш…
– Несподівано! – тихо засміялась Іванка. – Даси трохи часу на роздуми?
Карим глянув на екран свого телефона, насупився і лише після того весело підморгнув:
– Вистачить хвилини?
– Думаю, так! – уже заливалась сміхом Іванка.
– Отже, ти подумала?
– Авжеж!
– То згодна чи ні?
Замість відповіді вона встала й рішуче попрямувала до огорожі.
– Чого чекаєш? – крикнула через плече. – Їдьмо! Маю поглянути, який обсяг роботи, перш аніж розробляти проєкт.
***
Сашко сидів на порозі й курив. Похмуро глипнув спідлоба, щойно Іванка і Карим зайшли у двір. Сашко скривився, затягнувся димом і чвиркнув недбало:
– З ким притягнулася, сучко? Я гостей не чекаю і нікого не запрошував…
Його руки сильно тремтіли з похмілля. Обличчя набрякло й обвисло. У кутиках налитих кров’ю очей зібралися бридкі кисляки. Іванку аж пересмикнуло.
– Добирай слова! – глухо сказав Карим.
Сашко аж випростався від несподіванки. Перевів погляд із дружини на її супутника, похитав кучматою головою і сплюнув:
– Коханця собі знайшла? Коли ти тільки встигла?
Іванна підійшла, кивнула на двері:
– Домовмося: без зайвих скандалів! Я лише речі заберу й піду.
Сашко звівся на рівні ноги. Хижо вишкірив зуби:
– І все? Більше нічого не хочеш?
– А мені від тебе більше нічого й не треба. Окрім розлучення, – жінка сміливо глянула йому в очі й додала: – Це кінець, Олександре! Шукай собі інший об’єкт для знущань.
Чоловік замахнувся, щоб ударити Іванну. Та вже наступної миті опинився на землі, обличчям донизу. Карим притиснув його коліном, заломивши йому руки за спину.
– Повисмикувати, щоб не тягнув їх до Іванки? – хрипко запитав у Сашка. – Я можу…
– Відпусти! Не маєш права! Хочеш, щоб я накатав заяву в поліцію? То напишу! І свідки будуть… Марино! – гукнув до сусідки, яка зазирнула через паркан. – Ти ж усе бачила?
– Добридень! – жінка весело гукнула, підморгуючи Каримові. – Пане, це ви щойно до мене зверталися? Бо наче хтось говорив…
– Вітаю, пані! Та ні…
– Ой, то мені здалося… Іванці вітання переказуйте! – сказала та й пішла.
Сашко тільки гнівно вилаявся.
– Лежи тихо! – шикнув до нього Карим.
Стукнули вхідні двері. Розпашіла і причепурена Іванка вийшла з будинку. В руках – дві великі дорожні сумки та наплічник із ноутбуком.
– Забрала тільки те, з чим сюди приїхала. Твого нічого не взяла. Можеш спати спокійно. Залишайся здоровий!
Карим відпустив Сашка, пхнув його носаком спортивного бутса в бік.
– Вставай! Чи ти мертвого вирішив вдати?
– Пішов ти!.. – прохрипів Сашко, повільно сів і заходився обтрушувати бруд із джинсівки.
Карим забрав сумки й поставив у багажник позашляховика. Відчинив дверцята, щоб Іванка пірнула в теплий затишок салону.
– Ну, поїхали? – підбадьорливо усміхнувся, злегка потиснув її вузьку долоню, підніс до губ і торкнувся лагідним цілунком посмугованої гематомами шкіри вище за зап’ясток.
Жінка протяжно видихнула. Почервоніла. Знічено стиснула вуста і запитала:
– А що скажуть твої батьки? Звалюсь, як сніг на голову…
– Вони ж хотіли найняти дизайнера, – Карим знизав плечима й завів двигун. – Які претензії?
– Боюсь, щоб мене не зрозуміли неправильно…
– Не накручуй себе! У мене чудові батьки. Упевнений, що ти їм сподобаєшся.
– Звідки знаєш?
– Ну, мені ж подобаєшся.
Іванна пильно глянула. На її очах з’явилися сльози.
– Ти чого? – сполохано запитав Карим.
– Я заміжня…
– Це питання часу, – він натиснув педаль газу. Авто рушило з місця.
– А ти ніколи досі не був одружений?
– Не мав нагоди. Ми з тобою лише вчора познайомились. Куди поспішати? Треба вивчити одне одного…
Іванка затиснула долонею рота, тамуючи сміх.
– Хіба ж між нами не ділові стосунки будуть? – іронічно вигнула брови.
– Для початку. Скажімо, це так звана прелюдія.
– Цікаво...
– Радий, що вдалося тебе заінтригувати. Єдине, що попрошу, – вдягни кофтинку з довгими рукавами, щоб прикрити синці та щоб батьки не ставили зайвих запитань. Бо їм тільки дай підстави.
Іванка кивнула, дістала флісову толстовку. Вона не лише руки заховає, а й усю її проковтне. Раніше, до одруження, Іванка любила носити одяг оверсайз. Це справді зручно. А коли вийшла заміж, поклала в шафу й забула. Сашко терпіти не міг цього її образу.
– Наче з божевільні втекла, – насміхався щоразу, варто було Іванці вдягнути широкі джинси чи картату сорочку.
От і знову згадала!.. Ну його!..
– Маєш гарний вигляд, – похвалив Карим, звільняючи її з полону неприємних думок.
– Дякую. То, певно, лісові мандрівки пішли на користь, – обвітрені губи затремтіли від напів усміху.
Карим не зміг втриматися, зупинив авто на узбіччі, нахилився до Іванки й поцілував її.
– Ти прекрасна! – прошепотів між цілунками.
Жінка потонула в горіхових очах і радісно примружилась… Якась просто-таки чарівна та лісова стежка! Вона вивела Іванку із сутінкових нетрів прямісінько в обійми теплого сонця...
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
34
Життєві історії
