І СМУТОК, І РАДІСТЬ…

Життя людини – то не лише чергування білих і чорних смуг. Воно значно розмаїте, зіткане з величезної кількості відтінків, наповнене почуттями, яким інколи неможливо дати чітке визначення і які часом спонукають нас до непередбачуваних учинків. І не тільки французький лірик марно намагався вгамувати свої болісні сумніви й незрозумілу тугу («…нема причин неначе, а серце ревно плаче!» – пам’ятаєте?), а й тисячі, мільйони людей світу губляться перед віковічним запитанням: «Чому?». Чому вчора ця людина була близькою і їй хотілося відкрити свою душу, а сьогодні ви почуваєтеся чужими, хоча, здається, для цього немає вагомих підстав? Чому від ранкового дощу ви отримали радісні відчуття, а вечірній ліг смутком на серце чи навпаки? Безліч бентежних «Чому?»…

Що цікаво, рідко хто запитує себе, чому він щасливий. А от відповідь на антонімічне запитання шукає більшість.

Вероніка, стоячи біля вікна у вітальні та, спостерігаючи за Єгором, який майстрував у садку гойдалку для дітей, укотре намагалася зрозуміти, що змушує чоловіка терпіти її байдужість до нього, адже знає напевне, що вона його не кохає і ніколи не кохала. Щодо неї, то тут усе зрозуміло: біля нелюба її тримає матеріальна залежність, а ще більше страх втратити доньок, які дуже люблять батька і, ймовірніше, не захочуть залишити його. Вероніка ж без них не піде з цього помешкання, бо це те саме, що втратити своє серце. Хіба зможе жити людина без нього?

Невже і Єгорові почуття до неї настільки всемогутні, що він не захотів розлучитися навіть тоді, коли дізнався про її зраду? Адже не назвеш цього чоловіка, який мав авторитет у кримінальному середовищі, безвольним чи слабким, нездатним упоратися із самим собою. Не втрачає надії все ж таки завоювати її? Єгор намагався зробити це силоміць, але нічого, крім зневаги, не отримав від Вероніки. Тепер він обрав дещо іншу тактику, але даремно: її знівечену душу не врятують найдорожчі ліки, а ненависть, яка оселилася у жінці від перших днів стосунків з Єгором, із плином років лише міцнішає.

Старші дівчатка оточили батька, який прилаштовував змайстровану гойдалку до опор. У цей час трирічний Матвій заціка­вився зрубом старої криниці в кутку подвір’я, яку чоловік планував згодом поновити (вони нещодавно переїхали сюди і ще не встигли облаштуватися). Вероніка вже мала намір швидко вибігти на подвір’я, щоб перешкодити малюкові видертися на закрите дошками цямриння, однак зрозуміла, що може не встигнути збігти з другого поверху, тож постукала у вікно, щоб привернути увагу дітей і чоловіка. За галасом вони не чули й не бачили цих її спроб. Шарпнула віконну ручку, але та не піддалася. А тим часом хлопчик подолав невелику висоту. Вероніка полетіла східцями, благаючи відразу всіх святих, аби не допустили непоправного, та коли вона вибігла на подвір’я, сина ніде не було, а з криниці страхітливо стирчали порушені гнилі дошки.

– Там… там… – жінці хотілося кричати, але її душив невидимий жах, який заштовхував голос кудись глибоко в нутро, викручував тіло конвульсіями і зрештою кинув Вероніку на всипане щебенем подвір’я в безпам’ятстві.

Дівчатка заплакали від страху, закричали, а Єгор, уже зрозумівши, що сталося з хлопчиком, кинувся до криниці. Він міг би не ризикувати життям заради дитини, яка принесла йому лише біль, постійно нагадуючи своїм існуванням про зраду дружини. Міг би… Нещасний випадок – хто від цього застрахований? Варто тільки позволікати, лише декілька хвилин…

Сусіди, увагу яких привернув дитячий лемент, уже бігли до двору. Невмолимо зникали секунди на годиннику життя малюка…

Шість років тому сім’я Колимчуків святкувала день народження батька. Зібралися друзі, з міста приїхала старша донька Вероніка, яка навчалася на другому курсі педагогічного вишу. Звучали тости, дзвеніли келихи, радісний настрій переповнював іменинника. Радіти було чого: в нього гарна дружина, розумні дітки, багатий будинок, успішний бізнес. Увечері, після святкування, вдячно пригорнув до себе дружину, яка доклала чимало зусиль, аби гідно прийняти гостей.

– Утомилася? – запитав співчутливо. – Завтра не йди на роботу, відпочинь. Упораємося без тебе.

Уже два роки вони з дружиною мали крамницю дитячого одягу й іграшок. Частину грошей на заснування власної справи заробили важкою працею у Фінляндії, збираючи і фасуючи овочі та фрукти, ще дещо позичили в місцевих кредиторів, які давали у борг під трохи менші відсотки, ніж у банках. Але всі борги вже віддали, магазин почав приносити чистий прибуток, можна нарешті дозволити собі маленькі розкоші.

– Якщо з торгівлею все буде гаразд, улітку поїдемо до моря, – пообіцяв. – Бо за цією роботою світу не бачимо. Поніжимося з тобою на золотому пісочку, поплаваємо в цілющій водичці.

Тамара Григорівна втомлено зітхнула:

– Ще потрібно дожити до то­го літа…

Був початок грудня. Навіть після вихідного жінка почувалася виснаженою, розбитою. З’явилися проблеми з травленням, довелося звернутися до лікарів. Петро Семенович, супроводжуючи дружину до лікарні, дивувався: «Як багато хворих людей, зокрема діток і молоді!». Ще більше був вражений побаченим в онкологічній лікарні, куди скерували після встановлення діагнозу. Навіть не здогадувався раніше, що так масово поширилося страшне захворювання серед зовсім юних.

За декілька місяців усі сімейні заощадження поглинула жорстока недуга. Вероніка влаштувалася на роботу, але коштів не вистачало. Її молодша сестра Тетянка змушена була залишити навчання в музичній школі, хоча й це не рятувало ситуацію. Знову з’явилися борги. Петро Семенович розгубився:

– Що робити? Як далі рятувати дружину?

Біда сама не ходить, а за собою ще сім бід водить… На жаль, ця народна мудрість має підґрунтя. Пожежа, яка виник­ла через несправну електричну систему, майже повністю знищила крамницю Колимчуків. Останнім часом Петро Семенович, зайнятий лікарнями, часто залишав його на молоду продавчиню, яка не помітила пошкодження, і от трапилося ще й таке лихо. Чоловік відчував, що втрачає витримку. Магазин давав змогу платити за дороге лікування, а тепер хоч руку простягай по милостиню. Друзі вже немало допомогли, але ж у них і своїх проблем доволі, отож Петро Семенович вирішив знову звернутися до колишніх знайомих, аби виручили чималенькою сумою. Звідки чоловік знав, що його «кинуть» на закупівлі нового товару і він іще більше затягне на своїй шиї боргову петлю? Коли за два місяці до Петра Семеновича приїхали позичальники, він мало не в ноги їм кидався, щоб відтермінували виплату. Один із кредиторів, кивнувши на Вероніку, яка не захотіла залишати батька з ними наодинці, пригрозив:

– Дивись, якщо сподіваєшся потягнути час, аби обманути нас, то поплатишся власною донькою. Вона нічого собі, кралечка – компенсує твої борги. І не думай, що десь сховаєтеся, ми вміємо шукати!

Це був Єгор, а його напарник, цинічно посміхаючись, додав:

– Атож, за слов’яночок дають гарну ціну в східних борделях.

Розпач охопив Петра Семеновича.

Вероніка теж поки не бачила виходу зі складної ситуації й боялася навіть думати про завтрашній день. Вона взяла академічну відпустку, пішла на ще одну роботу (прибиральницею), розривалася між лікарнею і домом, відчуваючи, що от-от упаде від утоми, але потрібної суми до дня, який визначили кредитори, зібрати не вдалося.

Була людина, яка обов’яз­ково врятувала б Вероніку від нещастя, якби знала про нього. Два роки дівчина зустріча­лася з найкращим для неї у світі хлопцем – Віктором. Вони кохали одне одного, мріяли про спільне майбутнє. Пів року тому Віктор після закінчення авіаційного вишу поїхав на роботу до Ефіопії, а за чотири місяці припинив виходити на зв’язок. Не лише з нею, а й зі своєю матір’ю (батько помер, коли хлопець закінчував навчання). Пошуки результатів не давали, і це ще більше пригнічувало Вероніку, яка, намагаючись підтримати матір коханого, сама не знаходила собі місця від страшних передчуттів.

Вероніка погано пам’ятає день, який став поворотним у її житті. Це були дивні, ні, страшні торги її долею, її щастям, її вірою. Спочатку дівчина думала, що ці міцно збиті чоловіки жартують. Так, ці жарти недолугі, недоречні в такій ситуації, але що взяти з чоловіків, які, мабуть, не дуже дружать із культурою виховання? Та коли побачила звернені на неї батькові очі, в яких тривога поєдналася зі слабкою надією, зрозуміла: від її теперішнього рішення залежить добробут їхньої сім’ї, та що там добробут – життя! Особ­ливо материне.

Вероніці пропонували «шляхетну» угоду: Єгор погоджу­вався виплатити партнерам борг батька, якщо вона стане його дружиною. Хлопець не казав, що вродлива дівчина давно запала в його серце, але, знаючи про її стосунки з Віктором, він розумів, що програє суперникові в усьому, крім матеріальної переваги, тому й не афішував своїх почуттів навіть перед приятелями, щоб не стати об’єктом їхніх насмішок. А тут раптом обставини склалися так, що дівчині не залишається іншого вибору, як пристати на його умови. Хіба вона не пошкодує хворої матері, батька, молодшої сестрички, долі яких залежать від неї?

Вероніка зрозуміла, в якій пастці опинилася. Можна, звичайно, спробувати перепозичити потрібну суму, але коли батько кинувся з цим проханням до знайомих, ніхто не зміг допомогти (борг з відсотками становив уже понад тридцять тисяч доларів – на той час шалені гроші для їхньої сім’ї!). У банках теж відбувалося щось незрозуміле, і процес отримання кредиту міг затягнутися на місяці, а їм поставили ультиматум: на відповідь чекатимуть тиждень, а потім уживатимуть своїх заходів. Вирішили продати будинок, але за нього давали менше ніж половину потрібної суми. Думки про втечу у Вероніки зникли відразу ж, щойно вона уявила хвору неньку, яка чекає на неї в лікарні.

Дівчина кинулася до матері Віктора. Та зустріла її у сльозах.

– Немає, дитино, звісток. У посольстві обіцяють і далі шукати, але поки що жодної зачіпки…

Побачивши згорьоване обличчя жінки, Вероніка вирішила не обтяжувати її своїми проблемами.

За тиждень вона дала Єгорові згоду.

Хіба знала тоді, настільки нестерпними можуть бути поцілунки нелюбого чоловіка? Але якщо з ними ще якось мирилася, то близькість стала для неї справжньою каторгою. Зачинившись у ванній кімнаті, змішуючи сльози з пекучою піною, довго намагалася позбутися слідів чужих для неї рук після своєї першої шлюбної ночі. А ще проклинала себе за зраду коханого, шкодуючи, що прийшла в цей жорстокий світ, щоб ось так страждати. Вона не бачила, як Єгор, стоячи в цей час на балконі, нервово курив одну цигарку за іншою, розуміючи, чому жінка, яку він щойно тримав у своїх обій­мах, так квапливо змиває їх із себе.

«Нічого, звикне», – заспокоїв себе.

Незабаром Вероніка завагітніла. Своїм народженням донечка змусила змиритися її зі своєю долею. До того ж мусила бути вдячною чоловікові за те, що давав кошти на лікування матері. Щоправда, їй після незначного полегшення знову погіршало. Мабуть, Тамара Григорівна здогадувалася, якою ціною оплачували її лікування, і це завдавало жінці страждань.

Якось запитала у Вероніки:

– Єгор тебе ображає?

У відповідь та заперечливо похитала головою. Хіба могла розповісти матері, що платить собою, своїм приниженням за її ліки, за спокій батька і сестрички? Що, коли спробувала не відповісти на чоловікове бажання, він твердо домігся свого, пригрозивши обмежити витрати на її сім’ю.

Коли за пів року після народження Любці Вероніка знову відчула, що вагітна, твердо вирішила: вона позбудеться цієї дитини і більше ніколи не народжуватиме від нелюбого чоловіка. Картала себе за те, що повірила, наче жінка, яка годує немовля, не може завагітніти, і не вживала відповідних заходів, і от тепер потрібно терміново виправляти ситуацію.

– Ніяких абортів! – запротестував Єгор. – А раптом це буде син? Ні, в жодному разі я не дам на це згоди!

І, побачивши протест в очах Вероніки, попередив:

– Не здумай це робити, бо потім гірко покаєшся.

Тепер, коли Єгор їхав у своїх справах, до них у будинок, нібито на допомогу, приходила чоловікова матір, яка, хоча й нічим не ображала невістку, ставилася до неї доволі насторожено, адже здогадувалася, що насправді змусило дівчину вийти заміж за її сина. Вероніка не могла уникнути суцільного контролю.

Дещо покаявся Єгор у своєму рішенні, коли дізнався, що ста...