І ПРОСТИ НАМ ПРОВИНИ НАШІ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

(Продовження)

Тітка Анна саме викупала Софійку і вже поклала в ліжечко, коли до спальні зайшов Олесь. Дівчинка усміхнулася до нього, але оченята були напівсонні. Так і заснула з усмішкою на устах.

– Треба швидше додому приходити, татуню, – дорікнула тітка й одразу почала розповідати, якою славною дівчинкою є Софійка. Олесь із любов’ю дивився на рум’яне ніжне личко, на маленькі червоні вуста. Дівчинка уві сні усміхалася, поцмокувала.

– Я сьогодні спатиму в спальні Софійки, а ви ляжте у вітальні, відпочиньте, виспіться.

Тітка не перечила.

Довго не міг заснути. Душу ятрив той бездонний стражденний погляд.

– Що її мучить, що гасить душевний вогонь: чи те, що покинула дитину, чи щось інше?

Її врода, її натура, витончена і строга, несумісні з тим диким вчинком. А може, обставини? Не може бути обставин, гірших від тих, у яких живе зараз, бо людина, яка наважилась на щось схоже, мусить страждати.

Олесь дивився на усміхнене личко дитини, на її маленькі пов­ненькі ручки. Ця дитина стала сенсом його життя, частинкою його душі, він безтямно любить її.

* * *

На свято Покрови Олесь пішов до будинку «Просвіти» на урочистий вечір, присвячений Українській повстанській армії. Людей зібралося багато, але здебільшого старшого віку. Щоправда, зо два десятки юнаків і стільки ж дівчат про щось жваво розмовляли, займаючи місця в залі. І раптом зайшла вона. Чорна оксамитова сукня з глибоким вирізом виділяла білизну прекрасної шиї та абсолютну досконалість фігури, чорне розкішне волосся, розділене рівненьким проділом, обрамлювало біле вродливе обличчя. Їхні погляди зустрілися. Олесь усміхнувся і пішов між рядами стільців до неї.

Саме заради цього вона й прийшла сьогодні сюди. У цьому холодному та байдужому світі її могла приголубити тільки ця усмішка, тільки його ясний погляд.

Після концерту повільно пішли вулицею. Холодний осінній вечір віддавав мінорною музикою, смутком і водночас якоюсь дивною чарівністю.

– Тобі сподобався концерт? – запитав, аби запитати.

– Я понад усе люблю класичну музику... А концерт чудовий, – вона замовкла. – Зі мною сумно, правда? – Ірена, ледь усміхнувшись, повернулася до нього. – Мені праворуч, то я піду.

– Ні, я тебе проведу. – Олесь узяв її за руку. – Не годиться самій вечорами ходити.

– Як знаєш, – дівчина знову ледь усміхнулася.

Недалеко від будинку зупи­нилися.

– Ось тут я живу, – промовила стиха.

Передчуття, що він зараз піде і вона залишиться сама зі своєю дикою нудьгою, зі своїм зловісним минулим, зі своєю глибокою тугою, було настільки сильним, що, наблизив­шись своїми чорними огнистими очима до його очей, прошепотіла:

– Не йди, не йди, не йди... – Її гаряче дихання обпалило йому обличчя, і він ніби опинився за межею дійсності. Очі Ірени були так близько, що Олесь, не усвідомлюючи, що чинить, припав до них устами, а потім гарячково почав шукати її вуста. Вона, обвивши білими руками його шию, пригорнулася до нього всім своїм прекрасним тілом. І раптом він відчув на губах солоний присмак – вона плакала.

В одну мить Ірена визволи­лася з його обіймів і, не зронивши жодного слова, пішла геть. Її кроки сполохнули тишу.

Олесь стояв на місці, відчуваючи шалене биття власного серця. Усе, що сталося тієї єдиної миті, було несподіванкою для нього, він не знав, що скаже їй завтра, як житиме одночасно з почуттям кохання, яке спалахнуло так невчасно в його зболеному серці, і з почуттям зневаги, що інколи заставляє стискати кулаки.

Повільно пішов вулицею. Високе небо проникало в його душу тисячами зір.

Ірена. Загадкова красуня, випещена попівна. Палкий погляд, тремтячі вуста, солоні від сліз. Ні-ні, не треба про це, не треба, бо що буде потім?

Олесь намагається не думати про неї, але він фізично відчуває її у своїх обіймах і чує шалені удари свого серця.

«Як це сталося? Коли я закохався? Ні, я не міг у неї закохатися, не міг. Вона дітовбивця», – подумав і злякався.

Коли прийшов додому, тітка і Софійка вже спали. Тихесенько пройшов до свого кабінету, ліг на дивані. У тиші осінньої ночі знову і знову повертався думками до неї. Душа мляво протестувала та, змучившись від власного безсилля, горнулася до погляду прегарних очей блудниці.

* * *

Стара Осенючка вирішила провідати сина, внучку й сестру. Зібравшись, узяла в обидві руки важкі сумки і пішла до електропотяга, що на світанку зупи­нявся в їхньому селі. Приїхавши до міста, попрямувала на вулицю, де мешкав Олесь. Сестра зустріла її дуже радо, повела відразу до спальні, де, граючись під­вішеною іграшкою, голосно сміялася Софійка. Осенючка за­цмокала язиком, уявно поплювала на дитину, щоби вроки не вчепилися, і залюбувалася нею. Смуглява, чорноока, рум’яна дівчинка була чарівною.

Сестра Анна засипала Осенючку запитаннями: що там і як у селі, хто вмер, хто женився, хто розлучився. Вона хотіла геть усе знати і так тішилася сестрою, що розчервонілась, помоло­діла, а в очах засвітилися щасливі вогники. Побігла на кухню й за декілька хвилин принесла на великій круглій таці обід.

– Та де ж я тут їстиму? – забідкалась Осенючка, але Анна замахала руками:

– Їж тут. Не однаково, де їсти? Ми колись в одній хаті і їли, і спали. А скільки всього перероб­ляли. Що, хтось дітей відділяв? Чоловіки курили в хаті й нічого нікому не було, повирос­тали всі гарні, здорові.

Пообідавши, Осенючка приляг­ла, поколисуючи Софійку. Коли дитина заснула, сестри пішли на кухню мити посуд.

– Олесь і не здогадується, що ти приїхала. На, тримай слу­хавку, я наберу номер – от і поговорите, – Анна миттю набрала потрібні цифри.

Ірена саме проходила біля дверей Олесевого кабінету, коли задзвонив редакційний телефон. Глянувши крізь відчинені двері й переконавшись, що Олеся немає, зайшла і підняла слухавку.

– Це ти, Олесю? – почула жіночий голос.

– Ні, це не Олесь, – відповіла Ірена рівним голосом. – Він ви­йшов, що йому переказати?

– Перекажіть, що мама приїхала, тобто я, що дуже хочу його бачити, що його донечка Софійка, моя внучка... – Ірена більше не чула жодного слова. Рука зі слухавкою опустилася, і вона кілька секунд стояла в якомусь німому заціпенінні. Потім поставила на місце слухавку і вийшла з кабінету. Не знала, куди подітися, де заховатись, щоб ніхто не побачив її очей. Після трепетного «вчора» настало жорстоке «сьогодні» і принесло жахливу звістку: Олесь одружений.

Нестерпний вогонь обпік груди.

– Як залишуся сама у цьому світі?

Знебарвлений день віддавав холодом і пусткою, відчай стискав серце. Даровані блаженні хвилини розчинялися у смутку, згасала надія, навіть не народившись.

Почула кроки, відчула: це він.

Підійшов до вікна, сперся рукою на підвіконня. Якусь мить вони дивилися одне одному у вічі, не кажучи ні слова. Опану­вавши себе, Ірена сказала, що телефонувала мама. Олесь спочатку не зрозумів, а коли вона переказала розмову, якось дивно усміхнувся.

– Я й не знала, що ти одру­жений.

– А я неодружений, – поди­вився їй просто в очі й пішов.

Невидима найтонша струна віді­звалась у серці болем.

* * *

Увечері вся родина зібралася за круглим великим столом у вітальні. Осенючка не могла натішитись онучкою.

«Байдуже, що нерідна, але зігріла самотність сина, який після смерті невістки дуже страждав. Не раз у неї кривавилося серце, коли бачила його самотнього і сумного. Звичайно, дитина не замінить Оленки, але серце втихомирить, а згодом, може, і в його житті сонце зійде». – Так думаючи, тулила до грудей чорнооке дівчатко, що, радісно махаючи руками, сміялося до всіх.

Анна застелила стіл білим обрусом, нарізала домашнього хліба, шинки, підігріла голубці, що їх привезла сестра. Олесь приніс пляшку сухого вина, домашній торт, і вся родина відчула радість зустрічі, такої щирої та бажаної. Жінки прибалакували до Софійки, цмокали язиками, плескали в долоні, а вона, збуджена і рум’яна, сміялася, показуючи два малесенькі біленькі зубчики.

– То тобі, Олесю, від Бога таке гарне дівчатко дісталося, – промовила Осенючка.

– Що то за мати, що залишила дитину вмирати? Боже-боже, як то їй живеться після того, як спиться?

– То повія якась, – відізвалася тітка Анна. – Я б таку живцем на вогні пекла. Вміла нагуляти, вмій і годувати.

– Добре, що хоч не задушила, як інші повії роблять, – знову обізвалася мати. – А може, й мучиться тепер. Совість – найсправедливіший суддя, не дасть ні забутись, ні спокійно заснути.

– Та Бог з нею. Краще не згадувати проти ночі.

Тітка Анна махнула рукою і почала припрошувати всіх до їжі.

Після вечері жінки пішли купати й колисати Софійку, а Олесь зачинився у своєму кабінеті.

Він любив цю невеличку кімнату з рівненькими стелажами книжок, невеличким столом і старим диваном. Годинами міг сидіти тут за письмовим столом, не відчуваючи втоми. Вікна кабінету виходили в парк, саме в той парк, у якому знайшов малесеньку Софійку.

Сьогодні працювати не міг. Мучився безглуздістю вчорашнього вчинку, відчуваючи вину перед Оленкою, перед Софійкою, навіть перед мамою і тіткою Анною.

– Маленька пречарівна Софійка, небесна зіронька з очима Ірени, чудотворний подарунок Всевишнього, що сміється її вустами, маленьке безпорадне ластів’ятко, кинуте напризволяще.

Несподіваний приступ люті ніби наблизив його до істини, солодкий фарс породив миттєву огиду, і він аж крикнув:

– Не зможу простити!

Якусь хвилю намагався побороти в собі це відчуття. Заплющив очі й відчув Ірену так близько, що більше не міг бути суддею.

А нічна імла огортала світ байдужістю.

* * *

Ірена зранку зайшла до аптеки купити димедролу, адже безсон­ня замучило її.

– Одну таблетку на ніч у разі безсоння або алергії, – попередила дівчина в білому халаті.

– А більше можна? – сама не розуміючи навіщо, запитала.

– Можна дві, але більше не бажано, бо можна заснути і не прокинутись.

– Боже, як просто, – бліда, з ледь почервонілими від неспання очима, мала втомлений і сумний вигляд, її дратувала мамина вічна опіка і таткові крилаті вирази про честь та мораль.

Хотіла бачити тільки Олеся, його лагідні очі, чути його спокійний приємний голос.

У редакції людей було мало. Тихо зайшла до свого кабінету й одразу сіла за письмовий стіл. Перед полуднем зайшов Олесь і запропонував пообідати разом. Ірена згодилася. За обідом зауважив, що дівчина дуже бліда і має втомлений вигляд.

– Завтра поїдеш у відрядження, – промовив тихо.

– Знаю, – відповіла стримано, і знову мовчанка залягла між ними.

– Маємо ще пів години, може, пройдемося? – Олесь і сам не розумів, нащо йому її присутність.

Мовчки хитнула головою, і вони, вийшовши з їдальні, пішли в парк навпроти. Пізня осінь зустріла їх шелестом сухого жовтого листя, що, зірвавшись із дерева, танцювало свій останній смертоносний танок, а потім умирало під ногами, безжально оголеним віттям дерев, холодним пронизливим вітром.

– Олесю, можна запитати тебе про дочку? – промовила несподівано.

– Запитуй. – Він ніби забавлявся її несміливою цікавістю.

– Ти ж казав, що неодружений.

– Я вдочерив Софійку. – Його погляд пролетів повз неї і ніби застиг на голій верхівці клена. – Я був одруженим. Моя дружина, – він облизав губи, що пересихали на вітрі, – моя Оленка втопилася. Вона була вагітна, разом із нею загинула моя дитина.

Ірена дивилася на нього своїми великими чорними очима і відчувала, як важко їй дихати.

– Оленка завжди боялася води, а я вперто намагався навчити її плавати і навчив. Коли вона вперше попливла сама, тішилась, як мала дитина. Перепливаючи озеро... – він замовк.

– Вибач мені, – Ірена тремтіла всім тілом.

– Софійка для мене тепер дорожча за життя. – Він дивився їй в очі, що переповнились слізьми.

– Чому ти плачеш? – взяв її за підборіддя.

– Боюся, що ти залишиш мене на вітрі саму...

Тяжіння правди в душі ставало нестерпним, і вона дивилася на нього з таким розпачем, що Олесь не витримав.

– Я думаю, як тобі допомогти, Ірено.

– Мені ніхто не допоможе. – Сховала обличчя в долоні й розридалася. Холодний вітер шарпав її плащ, розвівав волосся.

Зайшовши до кабінету, сіла в заціпенінні, намагаючись збагнути, що сталося. Вона щойно дізна­лася, що Олесь удочерив чужу дитину. Пригадала сон, який не давав їй спокою.

Стежиною парку біжить голенький хлопчик. Надворі пізня осінь, холодно так, пролітає сніг.

– Хлопчику, чому ти голенький? – простягнула до нього руки.

– Мамочко, ти ж мене не одягнула, – і побіг геть.

Вона тоді прокинулась від жахливого холоду в грудях. Його оченята, личко, вона бачить їх так виразно, вона чує його голос...

Ірена сиділа довго, не маючи сили взятися до роботи. Побачивши на столі газету, розгорнула, і в очі відразу потрапило слово «Діто­вбивці», а після того заголовок «Я тебе народила, я тебе й уб’ю!». Жадібно почала перечитувати кожне слово. «...Діто­вбивство поступово перейшло в ряд звичайних (?!) для нашого суспільства злочинів. І хоч такий за злочин не лише передбачено покарання згідно із законом, а й за всіма релігійними канонами його вважають найтяжчим гріхом, матері, не боячись ні покарання, ні людського осуду, вкорочують віку власним дітям. Керуючись демонськими міркуваннями, вони вважають дитину “перешкодою”, якої треба позбутись будь-якою ціною...»

А далі – перелік жахливих випадків дітовбивства.

«Про новонароджених, знайдених у полі, в лісі чи на смітниках поблизу жіночих гуртожитків говорити вже банально. Гляньте лише на цьогорічну статистику...»

Ірена відчула, що божеволіє. Пів голови і ліва рука затерпнули, біля серця запекло, й гучні дзвони божевілля задзвонили у вухах. Тремтіння пересмикувало тіло.

Зібравши останні зусилля, взялась читати далі:

«13 січня на вулиці Клепарівській виявлено труп новонародженої дівчинки. 22 лютого... 8 березня... 28 березня... 7 червня... 22 серпня...»

Обливаючись холодним потом, читала вголос.

– Немає, Господи Боже, немає, можливо, моя дитина не загинула. Господи Ісусе! – Ірена встала, зачинила двері, знову взяла в руки газету.

«А ще дітей отруюють, гублять, топлять, закопують у землю, кладуть уночі на залізничну колію, щоб не залишити жодного шансу на виживання...»

– Господи, Боже мій! – Ірена заломила руки. – Я не маю права на життя, не маю, я одна з них.

Вона сиділа, тримаючи в руках газету, а вогненні хвилі сумління спалювали її. Час призупи­нився, лише біль роз’ятрював уяву, примари обступили Ірену, і вона майже відчула, як плавиться її серце, що дотепер живилося вірою в диво, як гарячі краплини, що крапають із нього, обпікають душу.

Непереможне бажання залишити назавжди цей світ, зробити останній крок, крок у небуття, було сильнішим від страху. Десь на межі свідомості неземне світло освітлювало дорогу у вічність, й Ірена вже твердо знала: іншої дороги немає.

* * *

Олесь, прибравши на столі, хотів уже йти, але згадав, що Ірена не взяла відрядження. Він легенько постукав до її кабі­нету, але ніхто не відізвався. Підсвідомо відчув, що вона там, за дверима.

– Ірено, я знаю, що ти в кабінеті. Відчини, будь ласка, я хочу дати тобі відрядження на завтра.

Його слова вдарилися в тишу.

– Ірено, – в голосі Олеся забриніла тривога. Усі вже розійшлися, він залишився сам. Стояв перед дверима її кабінету і був майже впевнений, що вона його чує. Божевільний вітер скаженів за вік­нами...

Олесь загримав у двері кулаками. За дверима було тихо, як у могилі. Пригадав її погляд там, у парку. Ніколи ще він не був таким розпачливим, як сьогодні. Страшний здогад холодом пронизав тіло.

– Ірено, – Олесь щосили гримав кулаком у двері, – Ірено... будь ласка, відчини...

Тиша кепкувала з нього, і він не витримав:

– Твоя дитина жива, я все тобі розповім, але відчини двері. Ще кілька секунд панувала тиша, і нарешті двері відчинилися. Стояла перед ним біла, як крейда.

– Олесю, моя дитина жива?

– Так, жива. – Він узяв її за руку, завів до кабінету, ввімкнув світло.

– А звідки ти знаєш про дитину, адже, крім мене і Бога, ніхто про неї не знає.

– Ти народила її вночі 19 травня у парку... і покинула...

Її губи ледь здригнулися, а чорні очі вп’ялися в чоловіка навпроти.

– Олесю, дитина жива? – запитала вдруге глухим зміненим голосом.

– Я ж сказав тобі, що жива.

Ридання вирвалось у неї з грудей стогоном величезного полегшення. Вона впала на коліна і припала обличчям до його ніг, вкриваючи підлогу чорним блискучим волоссям.

– Ірено, що ти робиш? Встань, – Олесь підвів її, стиснув руки вище від ліктів так, що аж заніміли пальці.

– Олесю, ніколи ще радість не була такою великою. Моє серце – роз’ятрена рана, яка стікала кров’ю щосекунди, щохви­лини, щогодини. Скажи мені всю правду.

– Якої правди ти хочеш?

– Це хлопчик чи дівчинка? Де вона?

Він дивився на неї з гіркотою... Навіть тепер заплакана і розпатлана, вона була чарівною, її глибокі проникливі очі дивилися на нього з надією і острахом.

– Я знаю, Олесю, моєму дикому вчинку немає жодного виправдання, моя душа... – вона замовк­ла, прикривши очі чорними густими віями. – Гріх губити те, що народилося.

За хвилю знову обізвалася:

– Скажи мені, Олесю, будь ласка. – Дівчина благально дивилася на нього.

– Як ти могла, Ірено? Ну як ти могла? Хто розіп’яв твою совість? Як ти посміла таке вчинити? Він міцно тримав її за плечі, їхні очі, вуста були так близько...

– Задуши мене, задуши! – Вона відкинула назад голову, і він побачив, як швидко тріпоче судинка на білій гарній шиї.

– Я не раз хотів зненавидіти тебе.

Тягар мовчання завис між ними, як призупинений час. Вітер пронизливо завивав надворі, а Ірена відчула, як сильно болить її серце.

Олесь знає правду, дитина жива.

– Олесю, Софійка – моя дочка?

– Не твоя, а моя, – він відпустив її плечі, відвернувся до вікна. – Забудь про неї, ти її покинула.

Якусь хвилю мовчав, а потім промовив зовсім тихо:

– Забудь, Ірено, про неї і про мене. Забудь назавжди.

Ірена майже не чула останніх слів Олеся. Шалена радість заволоділа нею. Вона, накинувши пальто, вибігла з редакції і, як легкокрилий птах, помчала вечірнім містом. Пронизливий вітер піднімав сухе жовте листя, крутив, жбурляв і знову занурювався в нього. У припливі радісного збудження йшла навмання і все повторювала:

– Жива, моя дівчинка жива. Олесь урятував їй життя. Вона жива. Господи, Ти побачив мої страждання. Олесю, коханий, спасибі тобі. Я більше не відчуватиму нестерпного болю непоправної втрати, я... – підвела очі й зрозуміла, що опинилася біля церкви, в якій відправляє її батько. Неслухняними пальцями почала відчиняти ворота. Була на межі несвідомості. Піднялася сходами і вклякла на бетон перед зачиненими дверима. З радістю відчула, що вперше за багато днів і ночей її серце потягнулося до Всевишнього.

Ірена ніби заново на світ народилася. На блідому личку несміливо проявився рум’янець, у чорних проникливих очах загорілися іскорки життя. Думка про те, що її донечка жива, була такою теплою і лагідною, що зігрівала її постійно, з душі випаровувалась отрута, й кожен день крізь солодкий щем дарував надію. Стримувала в собі шалену стихію почуттів до Олеся, задовольнялася тим, що бачила його, чула коханий голос. Часто згадувала той вечір, коли їхні вуста на мить з’єдналися, і памороч, як солодкий трунок, вела її в царство нездійсненних мрій. У його очах бачила себе повією та вбивцею, але й цей дикий титул уже не пригнічував її так, як колись.

Любила слухати, коли хтось говорив про нього. Бувало, ночами, поглинувши в безсоння, уявляла маленьку дівчинку, що горнеться до її грудей, брала подумки її рученьку, цілувала пальчики. А потім з’являвся він. Ірена с...

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!