І ПРОСТИ НАМ ПРОВИНИ НАШІ

– Запитуй. – Він ніби забавлявся її несміливою цікавістю.

– Ти ж казав, що неодружений.

– Я вдочерив Софійку. – Його погляд пролетів повз неї і ніби застиг на голій верхівці клена. – Я був одруженим. Моя дружина, – він облизав губи, що пересихали на вітрі, – моя Оленка втопилася. Вона була вагітна, разом із нею загинула моя дитина.

Ірена дивилася на нього своїми великими чорними очима і відчувала, як важко їй дихати.

– Оленка завжди боялася води, а я вперто намагався навчити її плавати і навчив. Коли вона вперше попливла сама, тішилась, як мала дитина. Перепливаючи озеро... – він замовк.

– Вибач мені, – Ірена тремтіла всім тілом.

– Софійка для мене тепер дорожча за життя. – Він дивився їй в очі, що переповнились слізьми.

– Чому ти плачеш? – взяв її за підборіддя.

– Боюся, що ти залишиш мене на вітрі саму...

Тяжіння правди в душі ставало нестерпним, і вона дивилася на нього з таким розпачем, що Олесь не витримав.

– Я думаю, як тобі допомогти, Ірено.

– Мені ніхто не допоможе. – Сховала обличчя в долоні й розридалася. Холодний вітер шарпав її плащ, розвівав волосся.

Зайшовши до кабінету, сіла в заціпенінні, намагаючись збагнути, що сталося. Вона щойно дізна­лася, що Олесь удочерив чужу дитину. Пригадала сон, який не давав їй спокою.

Стежиною парку біжить голенький хлопчик. Надворі пізня осінь, холодно так, пролітає сніг.

– Хлопчику, чому ти голенький? – простягнула до нього руки.

– Мамочко, ти ж мене не одягнула, – і побіг геть.

Вона тоді прокинулась від жахливого холоду в грудях. Його оченята, личко, вона бачить їх так виразно, вона чує його голос...

Ірена сиділа довго, не маючи сили взятися до роботи. Побачивши на столі газету, розгорнула, і в очі відразу потрапило слово «Діто­вбивці», а після того заголовок «Я тебе народила, я тебе й уб’ю!». Жадібно почала перечитувати кожне слово. «...Діто­вбивство поступово перейшло в ряд звичайних (?!) для нашого суспільства злочинів. І хоч такий за злочин не лише передбачено покарання згідно із законом, а й за всіма релігійними канонами його вважають найтяжчим гріхом, матері, не боячись ні покарання, ні людського осуду, вкорочують віку власним дітям. Керуючись демонськими міркуваннями, вони вважають дитину “перешкодою”, якої треба позбутись будь-якою ціною...»

А далі – перелік жахливих випадків дітовбивства.

«Про новонароджених, знайдених у полі, в лісі чи на смітниках поблизу жіночих гуртожитків говорити вже банально. Гляньте лише на цьогорічну статистику...»

Ірена відчула, що божеволіє. Пів голови і ліва рука затерпнули, біля серця запекло, й гучні дзвони божевілля задзвонили у вухах. Тремтіння пересмикувало тіло.

Зібравши останні зусилля, взялась читати далі:

«13 січня на вулиці Клепарівській виявлено труп новонародженої дівчинки. 22 лютого... 8 березня... 28 березня... 7 червня... 22 серпня...»

Обливаючись холодним потом, читала вголос.

– Немає, Господи Боже, немає, можливо, моя дитина не загинула. Господи Ісусе! – Ірена встала, зачинила двері, знову взяла в руки газету.

«А ще дітей отруюють, гублять, топлять, закопують у землю, кладуть уночі на залізничну колію, щоб не залишити жодного шансу на виживання...»

– Господи, Боже мій! – Ірена заломила руки. – Я не маю права на життя, не маю, я одна з них.

Вона сиділа, тримаючи в руках газету, а вогненні хвилі сумління спалювали її. Час призупи­нився, лише біль роз’ятрював уяву, примари обступили Ірену, і вона майже відчула, як плавиться її серце, що дотепер живилося вірою в диво, як гарячі краплини, що крапають із нього, обпікають душу.

Непереможне бажання залишити назавжди цей світ, зробити останній крок, крок у небуття, було сильнішим від страху. Десь на межі свідомості неземне світло освітлювало дорогу у вічність, й Ірена вже твердо знала: іншої дороги немає.

* * *

Олесь, прибравши на столі, хотів уже йти, але згадав, що Ірена не взяла відрядження. Він легенько постукав до її кабі­нету, але ніхто не відізвався. Підсвідомо відчув, що вона там, за дверима.

– Ірено, я знаю, що ти в кабінеті. Відчини, будь ласка, я хочу дати тобі відрядження на завтра.

Його слова вдарилися в тишу.

– Ірено, – в голосі Олеся забриніла тривога. Усі вже розійшлися, він залишився сам. Стояв перед дверима її кабінету і був майже впевнений, що вона його чує. Божевільний вітер скаженів за вік­нами...

Олесь загримав у двері кулаками. За дверима було тихо, як у могилі. Пригадав її погляд там, у парку. Ніколи ще він не був таким розпачливим, як сьогодні. Страшний здогад холодом пронизав тіло.

– Ірено, – Олесь щосили гримав кулаком у двері, – Ірено... будь ласка, відчини...

Тиша кепкувала з нього, і він не витримав:

– Твоя дитина жива, я все тобі розповім, але відчини двері. Ще кілька секунд панувала тиша, і нарешті двері відчинилися. Стояла перед ним біла, як крейда.

– Олесю, моя дитина жива?

– Так, жива. – Він узяв її за руку, завів до кабінету, ввімкнув світло.

– А звідки ти знаєш про дитину, адже, крім мене і Бога, ніхто про неї не знає.

– Ти народила її вночі 19 травня у парку... і покинула...

Її губи ледь здригнулися, а чорні очі вп’ялися в чоловіка навпроти.

– Олесю, дитина жива? – запитала вдруге глухим зміненим голосом.

– Я ж сказав тобі, що жива.

Ридання вирвалось у неї з грудей стогоном величезного полегшення. Вона впала на коліна і припала обличчям до його ніг, вкриваючи підлогу чорним блискучим волоссям.

– Ірено, що ти робиш? Встань, – Олесь підвів її, стиснув руки вище від ліктів так, що аж заніміли пальці.

– Олесю, ніколи ще радість не була такою великою. Моє серце – роз’ятрена рана, яка стікала кров’ю щосекунди, щохви­лини, щогодини. Скажи мені всю правду.

– Якої правди ти хочеш?

– Це хлопчик чи дівчинка? Де вона?

Він дивився на неї з гіркотою... Навіть тепер заплакана і розпатлана, вона була чарівною, її глибокі проникливі очі дивилися на нього з надією і острахом.

– Я знаю, Олесю, моєму дикому вчинку немає жодного виправдання, моя душа... – вона замовк­ла, прикривши очі чорними густими віями. – Гріх губити те, що народилося.

За хвилю знову обізвалася:

– Скажи мені, Олесю, будь ласка. – Дівчина благально дивилася на нього.

– Як ти могла, Ірено? Ну як ти могла? Хто розіп’яв твою совість? Як ти посміла таке вчинити? Він міцно тримав її за плечі, їхні очі, вуста були так близько...

– Задуши мене, задуши! – Вона відкинула назад голову, і він побачив, як швидко тріпоче судинка на білій гарній шиї.

– Я не раз хотів зненавидіти тебе.

Тягар мовчання завис між ними, як призупинений час. Вітер пронизливо завивав надворі, а Ірена відчула, як сильно болить її серце.

Олесь знає правду, дитина жива.

– Олесю, Софійка – моя дочка?

– Не твоя, а моя, – він відпустив її плечі, відвернувся до вікна. – Забудь про неї, ти її покинула.

Якусь хвилю мовчав, а потім промовив зовсім тихо:

– Забудь, Ірено, про неї і про мене. Забудь назавжди.

Ірена майже не чула останніх слів Олеся. Шалена радість заволоділа нею. Вона, накинувши пальто, вибігла з редакції і, як легкокрилий птах, помчала вечірнім містом. Пронизливий вітер піднімав сухе жовте листя, крутив, жбурляв і знову занурювався в нього. У припливі радісного збудження йшла навмання і все повторювала:

– Жива, моя дівчинка жива. Олесь урятував їй життя. Вона жива. Господи, Ти побачив мої страждання. Олесю, коханий, спасибі тобі. Я більше не відчуватиму нестерпного болю непоправної втрати, я... – підвела очі й зрозуміла, що опинилася біля церкви, в якій відправляє її батько. Неслухняними пальцями почала відчиняти ворота. Була на межі несвідомості. Піднялася сходами і вклякла на бетон перед зачиненими дверима. З радістю відчула, що вперше за багато днів і ночей її серце потягнулося до Всевишнього.

Ірена ніби заново на світ народилася. На блідому личку несміливо проявився рум’янець, у чорних проникливих очах загорілися іскорки життя. Думка про те, що її донечка жива, була такою теплою і лагідною, що зігрівала її постійно, з душі випаровувалась отрута, й кожен день крізь солодкий щем дарував надію. Стримувала в собі шалену стихію почуттів до Олеся, задовольнялася тим, що бачила його, чула коханий голос. Часто згадувала той вечір, коли їхні вуста на мить з’єдналися, і памороч, як солодкий трунок, вела її в царство нездійсненних мрій. У його очах бачила себе повією та вбивцею, але й цей дикий титул уже не пригнічував її так, як колись.

Любила слухати, коли хтось говорив про нього. Бувало, ночами, поглинувши в безсоння, уявляла маленьку дівчинку, що горнеться до її грудей, брала подумки її рученьку, цілувала пальчики. А потім з’являвся він. Ірена сідала на ліжку й, сховавши обличчя в долоні, плакала. Наплакавшись, дивилася у тьму вже іншими очима.

– Доля й так милостива до мене. Моя донечка жива, і я не повинна плакати.

А сльози не слухались і ще довго котилися з очей.

* * *

Порадившись, вирішили гуртом зустріти Новий рік у при­міщенні редакції. У невеликому залі вбрали ялинку, замо­вили все потрібне, і тридцять першого грудня жінки та дівчата, жваво розмовляючи, чаклували над нехитрими стравами. Перед дванадцятою, веселі та збуджені, сіли за новорічні столи.

Олесь мимоволі замилувався Іреною – біле, з ледь помітним рум’янцем обличчя було таким ніжним і чистим, у чорних прегарних очах стільки доброти та внутрішнього світла, що вона, як Діва Марія, виділялася з-поміж усіх якоюсь неземною красою.

«Софійка дуже подібна до неї», – подумав мимоволі.

Усе, що відбувалося, проминало повз, його погляд летів до Ірени. Тягар, який заліг на дні серця, ніби полегшав, коли його очі зловили її погляд – глибокий, який вражає смутком і самозреченням. Ніколи ще почуття не було таким сильним, він встав і підійшов до неї. Старомодне танго звучало ніби з піднебесся, Олесь пригортав Ірену до грудей, забувши про все на світі. Кохання і пристрасть спалювали його душу.

– Танець закінчився, Олесю, – дивилась йому в очі віддано та щиро. Обняв її за плечі, повів із зали до свого кабінету.

– У мене щось для тебе є, Ірено. – Вийняв із внутрішньої кишені піджака велику кольорову фотографію. Маленька чорноволоса дівчинка в рожевій пишній сукні сиділа на дивані, як дюймовочка. Гарненьке личко було осяяне щасливою усмішкою. Ірена тремтячими пальцями взяла фотографію і довго дивилася на неї. Потім підвела повні сліз очі на Олеся.

– Яка ж вона красунечка, Олесю.

– У неї навіть родимка на цьому самому місці, що й у тебе, – доторкнувся пальцем до маленької чорної цяточки, яка виділялася на білій шиї Ірени.

– Олесю, – вона знову підвела очі на нього. На обличчі відбилася велика душевна мука. – Не кажи Софійці правди про мене, кажи, що я померла. – Ірена благально дивилася йому в очі, притуляючи до грудей світлину. – Мене проймає жах, що моя дитина може зневіритись і зненавидіти цей світ, який обійшовся з нею так жорстоко. Але світ не винен, Олесю, я винна.

– Чому ти так вчинила, Ірено? – вкотре запитав її.

– Не знаю. Я боялася за тата, за маму, боялася людського осуду. Я не відчувала нічого, крім страху перед майбутнім. Мої родичі такі правильні. Олесю, я боялася свідомо приректи їх на посміховисько, але я зробила жахливу, непоправну помилку. Я так шкодую. Тортури сумління нестерпні, ганьба ніщо порівняно з ними. Якби ти міг простити мені. Не можеш, правда? – Вона знову зазирнула йому в очі.

– Ірено, я не витримую, коли ти принижуєшся.

– Я стискаю свій біль, але він розпанахує мою душу, мені дуже важко без вас, Олесю, – вона підняла мокре від сліз обличчя, поглинаючи чоловіка очима.

– Це Олегова дитина? – подивився на неї з болем.

– Так, Олегова, але Олег нічого не знав, – дивилася в порожнечу кабінету. – Я спокусилася на красу, на фарс дешевих компліментів. Олесю, він був злочинцем, я бачила, як він бив одного хлопця. У той момент його вродливе обличчя так спотворила ненависть, що він перетворився на диявола. Для нього була звичною найбрутальніша лайка, його свавіллю не було меж. Я боялася його. Він носив зброю, верховодив вимагачами, перед тим відсидів за вбивство. Три місяці тому його хтось застрелив, можливо, це зробили його «друзі». Ми з ним розійшлися задовго до народження Софійки, на моє щастя, він знайшов собі іншу. Я зненавиділа його, але Софійка не винна, що в неї батьки звірі. – Вона замовкла.

Олесь довго сидів, підперши рукою щоку, в якійсь глибокій задумі. Із зали доносилися музика й сміх, а двоє людей не могли позбутися тягаря, що накинули на них реалії життя.

* * *

Минуло кілька місяців... Ірена, заспокоївшись, жила почуттям непереможної любові до Олеся і Софійки. Сховавши сум на самому дні серця, щоденно подумки просила в них пробачення, знаходила спокій, беручи до рук фотографію дочки, тамувала сльози й каялась у своїй вині.

Коли погляд Олеся спинявся на ній, відповідала йому великою ласкою. І це були миттєвості щастя.

Скорботна зморшка залягла біля її прекрасних уст, але це не спотворило Ірениної вроди. Вечорами вона, як сарна, про­крадалася до будинку, де жив Олесь, ховалася за дерево і стоя­ла годинами, вдивляючись у вікна їхньої квартири. Інколи їй вдавалося побачити маленьку дівчинку на руках в Олеся або старої жінки. Тоді її серце шалено билося в припливі хвилю­вання та радості.

Ця сім’я стала її долею, і вона покорилася цьому почуттю.

У переддень дня народження Софійки Ірена обійшла кілька магазинів, купуючи подарунки. З любов’ю вибирала найкраще...

– Візьми, Олесю, це для Софійки, в неї ж день народження, – до болю прикусила вуста. Якусь мить він завагався:

«Може, запросити її, хай відсвяткує разом з нами?»

Але весна була такою разючою, спогад таким близьким, що не зміг. Узимку, коли сніг припорошує спомини, він би це зробив.

Вона ще трохи стояла, сподіваючись, що він щось скаже, а потім, поклавши пакети на крісло, тихо вийшла.

Знав, що настане час, і він не відпустить її, бо не уявляв свого існування без цієї жінки, жив єдиною мрією – приголубити, притулити до серця... Але одночасно щось протестувало, противилось у глибині єства, біль образи за Софійку не зникав і примарою переслідував його, виснажував душу, не давав забути заподіяне. Іренина сумна краса запалювала в його душі полум’яні хвилі пристрасті, які гасив згадкою про минуле. Боявся, що ніколи не зможе пробачити їй, і тоді її життя перетвориться на пекло.

Кожна мить зустрічі з нею була блаженною. Безмовні ночі стали свідками його болю і душевного змагання. Кохання і зневага не могли вміститись в одній душі, щось сильніше мусило витіснити слабше й назавжди вирішити їхню долю.

* * *

Минав час, Софійка підростала. Тільки-но Олесь з’являвся на порозі кімнати, як вона бігла до нього, міцно обіймала за шию, цілувала його абикуди й говорила-говорила.

Диво-дівчинка! Вона співала й танцювала, надівала на голову віночок, ходила на пальчиках, як балерина. Тітка не могла натішитися нею.

– Дитині б матір, – сказала якось. – Стара я вже, хочу до села, але доки ти сам, не покину вас.

– Мама, мама, – залепетала Софійка.

– Приведе тато маму, молоду, гарну. Тільки щоб любила тебе, бо ж не рідна ти їй. А де рідну візь­меш? Повіялась, мабуть, сука світами.

– Сюка, сюка, – знову заговорила Софійка.

Тітка зареготала, а Олесь мовчки вийшов. Шкодувала за ті слова, що зірвалися зопалу, бо Софійку годі було вгамувати. Бігала кімнатою, реготала й усе вигукувала: «Сюка». Тільки коли Олесь приніс дитячі книжечки, дівчинка забула про все, побігла до нього зі словами: «Хоцу цитати». Він читав казки або віршики, а вона, вмостившись у нього на колінах, уважно слухала.

* * *

Сніг падав і падав... Ірена йшла алеєю, по обидва боки якої красувалися пишні в снігових шатах ялинки, й думала, що ось уже декілька днів Олеся немає на роботі. Тривога підступала до серця, засівалась у душі. Не знала, кого запитати, на роботі нікому нічого не відомо. Тихо наблизилась до будинку, в якому жив Олесь, стала під знайоме дерево. В одному з вікон його квартири тьмяніло світло. Трохи постоявши, відчула, що замерзли ноги. Ірена не знала, що робити. Відчуття тривоги ставало дедалі сильнішим, і вона не витримала. Підійшла до будинку, постояла кілька секунд біля під’їзду, а потім побігла сходинками догори. Біля дверей Олесевої квартири зупини­лася, передихнула, а тоді швидко подзвонила. Двері відчинила тітка Анна. З виду ця жінка була Ірені знайома, саме вона щоразу возила у візочку Софійку на прогулянку на дитячий майданчик. Туди неодноразово ходила Ірена, щоб побачити свою дівчинку. Тітка також упізнала дівчину, яка часто сиділа на лавочці й спостерігала за Софійкою. Колись, коли дівчинка впала, вона схопилася з місця і миттєво вхопила дитину на руки, притуливши до грудей. Софійка заплакала з переляку, а вона все тулила її до себе, обціловуючи мокре від сліз личко.

Якусь хвилину Ірена мовчала, а потім тихо привіталася і запитала, чи можна побачити Олеся.

– Його немає вдома, – якось похмуро відповіла тітка й хотіла зачинити двері.

– Почекайте, будь ласка, не йдіть, – Ірена вхопилася рукою за двері. – Мені потрібно його бачити. Скажіть, будь ласка, де я можу його знайти.

– У нього захворіла дитина, він у лікарні.

– В якій лікарні? – голос Ірени затремтів.

– Здається, в онкодиспансері.

Ірена відчула, як гаряча хвиля вдарила в обличчя, окропом обдала все тіло, а опісля ним тисячами голок пробігся крижаний холод.

– Чому в онкодиспансері? – запитала ледь чутно.

– Я нічого не знаю більше, – тітка доторкнулася долонею до чола. – Софійці потрібна якась операція, – додала й зачинила двері.

Ірена стояла приголомшена почутим. Від страху стало важко дихати, й вона схилилася до бильця сходів, судомно вдихаючи по­вітря.

Повільно зійшла вниз, гарячково пригадуючи, на якій вулиці онкодиспансер.

У вестибюлі медзакладу ніхто нічого не знав, їй радили прийти завтра зранку. Ірена підходила до чергових медсестер на кожному поверсі та з розпачем просила допомогти знайти Софійку. Нареш­ті медсестра з шостого поверху, переглянувши списки хворих, вказала Ірені на шосту палату.

Тремтячою рукою відчинила двері... Софійка, яка складала кубики, скочила з ліжка на підлогу й прибігла до Ірени, щиро усміхаючись. Ірена присіла, простягнувши руки. Дитина, не відаючи, хто перед нею, пташкою пурхнула в розкриті обійми, притулившись ніжним личком до холодного Ірениного обличчя. Полум’яна хвиля почуття була такою могутньою, що Ірені здалося, ніби розривається її серце. Біль удруге вогняною хвилею обпік груди, але вона перемогла його, підняла дитину на руки і, притуливши до грудей, заходила з нею палатою. Софійка з цікавістю дивилася на Ірену, пригладжуючи маленькими ручками її чорне блискуче волосся.

– Ти хто? – в чорних оченятах засвітилася цікавість.

– Це твоя мама. – Ірена аж тепер побачила Олеся, що стояв біля вікна.

– Мама, мама, – Софійка засміялася і, обнявши Ірену за шию, поцілувала в обидві щоки. Невідомо, що означало для неї це слово, але вимовляла його радісно, збуджено, з любов’ю зазираючи в очі Ірени, знову й знову обнімаючи її та щиро цілуючи. Мала вигляд здоровий і бадьорий.

Олесь розповів Ірені, що, купаючи дитину, виявив у неї під пахвою лівої руки пухлину. Вона, можливо, є небезпечною для життя Софійки. Тільки після операції, яку призначено на завтра, та контрольної біопсії лікарі дійдуть конкретних висновків.

Голос Олеся був приглушений, сумний, обличчя втомлене, постаріле. Відчула, як знову пронизливо заболіло за грудиною.

– Я піду зателефоную додому й залишуся з вами.

Олесь мовчки хитнув головою.

* * *

Софійка міцно спала, щасливо всміхаючись уві сні. Олесь та Ірена сиділи по обидва боки ліжка, вдивляючись у миле дитяче личко, сиділи мовчки, не відаючи, що принесе їм завтрашній день.

Десь опівночі Олесь почав дрімати. Ірена розстелила вільне ліжко й попросила його лягти. Не роздягаючись, ліг і поринув у тривожний напівсон. Вона залишилася сидіти. Вдивлялася, вивчаючи кожну рисочку найдорожчого личка, відчувала такий жаль до дитини, що межував з божевіллям. Тихо вийшла в коридор. Могильна тиша, яку час від часу порушували по­одинокі стогони з палат, тиснула невідомістю і тривогою. Зійшла сходами вниз, де був телефонний апарат. Тремтячою рукою набрала номер і по хвилі заговорила:

– Татку, це я, Ірена. Я в лікарні, а не в подруги. Татку, я хочу вас покликати на допомогу. В мене є донечка, про яку ви досі не знали, їй погано, татку, вона хвора.

Безконечна тиша в слухавці... Ірена не бачить згорбленого батька, не бачить, як судомно хапається він за груди, як тремтить його рука, в якій тримає слухавку. Вона чекає його голосу.

– Чому ж ти досі мовчала?

Тепер мовчить Ірена, і батько не бачить її змученого блідого обличчя.

– Як звуть твою дівчинку, Ірено?

– Софійка, Софієчка.

– Я молитимусь за неї... і за тебе.

Ірена відчула полегшення. Нечутно вийшла сходами, за­йшла в палату і лягла біля Софійки. Дів­чинка поворухнулася, взяла Іренину руку у свої теплі, маленькі ручки.

Отець Лаврентій, не чекаючи світанку, одягнувся і пішов до церкви.

– Господи, визволи від хвороби рабу Божу Софійку, благослови її щастям, здоров’ям, доброю долею, виділи многая літ на її життя, – він клянчав перед вівтарем, а великі сльози рясно котилися його старим, зморщеним обличчям, – ... і прости нам провини наші, помилуй нас, Господи.

Софійка, пробудившись, радісно усміхнулася до Олеся й Ірени, які сиділи обабіч ліжка. Сіла, протираючи оче­нята, й одразу попросила їсти. Олесь пояснив їй, що сьогодні їстимуть усі пізніше, швидко одягнув дитину, і вона забігала палатою, зазираючи в усі куточки.

– Вона помре, це Бог карає мене, – Ірена дивилася на Софійку очима, повними сліз, невблаганна туга шматувала її серце, і вона вже не могла опанувати себе.

– Мамо, ти плачеш? – Софійка зазирнула в очі Ірени. – Не плач, – дівчинка почала гладити ручками її обличчя, голову. – Не плач, – повторила ще раз і поцілувала Ірену в уста.

– Ірено, будь ласка, не треба, – Олесь благально дивився на неї.

Незабаром він ніс, сповиту в простирадло, дитину аж до дверей операційної. Ірена йшла поруч, бліда як мрець. Думка, що дитина помре, що саме так вона по­винна розплатитися за свій злочин, тримала жінку над прірвою шаленства, дикий страх позбавляв душу надії.

Передаючи Софійку медсестрі, Олесь поцілував дитину, підніс її личко до блідих Ірениних уст.

– Ми тут чекатимемо тебе, доню, тітонька зараз тебе принесе, – притулив дівчинку до грудей. Опинившись на руках чужої людини, Софійка голосно заплакала, почала пручатися. Двері операційної зачинились, а розпачливе «мама», «тато», що донес­лося з-за дверей, розчинилося в пригніченій тиші.

Олесь та Ірена залишилися на­одинці зі своїм горем. Він нервово ходив туди-сюди, а вона стояла, прихилившись до стіни й тулячи до грудей маленьку мавпочку, яку дала їй Софійка.

– Змилосердися, Господи, – благала очима.

Час минав повільно, шмагаючи батогом двоє сердець, що розривалися від болю.

Двері операційної нарешті відчинилися, і лікар, який оперував Софійку, усміхаючись, простягнув до них руки. Обійнявши за плечі Олеся та Ірену, повідомив, що все буде добре. Пухлина, яку щойно видалили, доброякісна й ніякої загрози життю дівчинки немає.

– Добре, що ви вчасно прийшли, – звернувся чомусь до Ірени.

Ірена все ще не вірила в почуте, а усвідомивши сказане, взяла його руки і почала обціловувати.

– Що ви робите? Перестаньте, – зніяковівши, він заховав руки. – Ніколи б не повірив, що така красуня цілуватиме мені руки. Зараз дитину привезуть, вона вже пробуджується, кличе маму й тата. Завтра бігатиме, – й він, іще раз усміхнувшись, повернувся в операційну. Олесь пригорнув Ірену до грудей.

Минуло декілька днів. Софійка швидко одужувала, тішачи всіх. Вона вже не жалілася, що болить ручка, бігала в палаті, гралася іграшками і, виглядаючи у вікно, нетерпляче чекала на маму, яка пішла готувати їжу. Коли з’являлась Ірена, дівчинка з вереском бігла до неї, обіймала за шию, тулилася личком до її обличчя.

Ночували із Софійкою по черзі – одну ніч Олесь, другу – Ірена. І ось, нарешті, Софійку випи