ХВІРТКА В ДИТИНСТВО

З легким порипуванням відчиняю трохи обдерту від часу і погоди зелену хвіртку. Вузькою стежкою, між грядками праворуч і довгим рядом кущів аґрусу, смородини і порічок ліворуч, простую до хати. Старенький дерев’яний гараж дивиться своїм блакитним оком з кутка подвір’я. У його череві тихо спить раритетна вже тепер «Волга». Пам’ятаю, як одного разу їздила в ній – ясно-блакитна, зі сріблястим оленем на капоті і просторими «бамбетлями»-сидінням спереду і ззаду.

Завертаю за ріг хати (чомусь, щоразу проходячи, заглядаю догори у вікно). Тут за кількома грядками і невисоким парканом видно сусідські городи. Поміж грядок росте невелика яблунька, що родить маленькі червоні яблучка. У лівому кутку височіє на горбку дивна темно-зелена псяча буда. Пса вже давно нема, а вона досі стоїть і блимає пустим чорним ротом. Колись там жив кудлатий білий з чорними плямами Шарик, принаймні так мені здається. Хоч, можливо, він був витвором моєї чотирирічної уяви. Біля будки росте високий і розлогий горіх. Тільки від згадки про нього чорніють пальці, обдираючи шкірочку з молодих, іще білих горішків. За горіхом починається виноград, що спинається по своїй спеціальній дерев’яній конструкції і трохи по дальній стіні хати. Той виноград треба вміти «правильно» їсти – кладеш у рот, притискаєш до піднебіння язиком, ковтаєш м’яку солодку серединку і випльовуєш шкірку в траву.

Піднімаюся трьома сходинками і відчиняю білі завішані фіранками двері до веранди. Вона простора. Відразу огортає своїм гостинним рідним запахом, який неможливо описати, можна тільки відчути. На підвіконнях у маленьких пластикових стаканчиках з-під сметани зеленіє якась розсада чи то щепки від вазонів. Зліва в підлозі видніє широка ляда до «ями» (пивниці), яка досі навіює мені страх. Завжди здавалося, що в чорних кутах її вогкого нутра причаїлися якісь страховиська.

З веранди проходжу в сіни. Вони слугують і коридором – ліворуч біля дверей розчепірила руки висока вішалка на одяг, і кухнею – прямо в напівтемряві видно старенький стіл і плиту з одного боку та високу дерев’яну, для мене вже антикварну, шафу, що ховала в собі все кухонне начиння. Моє улюблене тут місце в далекому правому кутку – широка міцна драбина на стрих. Тут можна вибратися на три-чотири сходинки вверх і сидячи спостерігати, як бабця смажить шницлі чи пече медівник.

Заходжу до «хати», там є два покої (кімнати). Пахне деревом, якимись ліками, трохи котами і чимось дуже рідним. Одразу біля входу стоїть невеликий холодильник, що не дуже пасує до решти кімнати. Після нього височіє темно-коричневе односпальне ліжко, на якому ми з бабцею чудово поміщалися вдвох. На стіні біля ліжка висить гуцульський килим, на якому за роки я роздивилася стільки цікавих місць і створінь. Лягаю на ліжко, запихаю руку під подушку і знаходжу те, що шукала, – гладкий, трохи поламаний хрестик (розп’яття), який колись завжди цілувала з бабциних рук перед сном. Пам’ятаю, що хотіла цілувати тільки його. Раз навіть відмовила священникові, який кропив хату по Йордані, поцілувати його великий дерев’яний хрест і сказала, що буду тільки той, бабцин.

Біля ліжка стояло крісло і важкий, з грубо, але майстерно виточеними ніжками, що перехресними дощинками з’єднувалися між собою внизу, стіл. Завжди накритий цератою, протертою до білого з одного боку. Не думаю, що колись бачила той стіл не накритим, може, тому і зберігся він через багато десятків років. Посередині столу, якщо запхати руку під церату, можна було намацати шухлядку. Ох, якби тільки знати, що бабця в ній тримала. Мені до неї було зась.