«ХОРОШІ» ДРУЗІ…

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

19 грудня 22:20

479

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Жіночі історії

Цей день не віщував біди. Вікторія, власне, як і щодня, повернулася пізно. Дівчина працювала у дитячому будинку – допомагала поратися на кухні, мила посуд, прибирала…

Ще з дитинства це був її рідний дім, адже Віка разом із братом Віктором втратили батьків у дошкільному віці. Держава подарувала їм невеличку квартиру, на утримання якої вони разом заробляли та разом облаштовували її. Дівчина вставила ключ у дверний замок і повернула його, проте, на превеликий подив, двері були відчинені. У голові промайнула думка, що всередину проникли злодії. Але що можуть красти у неї, бідної, наче церковна миша? Вікторія з острахом переступила поріг й увімкнула світло.

– Ти вже повернулася? – спитав Віктор, вибігши з кухні.

– Так, але чому відчинені двері?

– Це я забув замкнути. Проходь. У нас гості.

– Гості?

Подиву дівчини не було меж, адже до них ніхто ніколи не приходив – було нікому. Вона пройшла на кухню й побачила там молодика, що здавався до болю знайомим. Вікторії вистачило декількох секунд, щоби впізнати в ньому їхнього давнього знайомого Ярослава, який зростав разом із ними у дитячому будинку, але був на декілька років старшим.

– Привіт, Віко! Я такий радий тебе бачити! – з широкою усмішкою промовив Ярослав, поспішаючи обійняти дівчину та поцілувати.

– Привіт. І чого ти з’явився? – не вельми радісно зустріла його Вікторія. У неї були вагомі причини не радіти візиту молодика, адже ще у дитинстві він постійно вплутував брата у неприємні історії: то кнопку поставити, то вікно розбити, то щось поцупити… Сам виходив сухим із води, а от Віктор завше отримував на горіхи.

– Чому ти така непривітна? – втрутився в розмову Віктор. – Ярослав приїхав спеціально, щоб запропонувати мені працювати з ним.

– Що ж це за робота? Красти? Чи ти перейшов на інший рівень – убивати?

– Ні, не будь така жорстока. Це робота в іншій країні, на будівництві. Усе легально. Ярослав не перший рік там працює.

– І ти погодився?

– Так.

– Але ми ж цього не обговорювали з тобою!

– Гаразд, Вітю, я піду, – врешті промовив Ярослав, оскільки відчув, що назріває скандал. – Якщо захочеш, то приходь туди, де ми з тобою домовилися.

Віктор провів гостя й повернувся до сестри. Він був невдоволений реакцією Вікторії й очікував підтримки.

– Чому ти так поводишся?

– Як я маю поводитись? Ярослав завжди втягував тебе в якісь темні справи, і я впевнена, що цього разу все буде аналогічно!

– Ні, ти помиляєшся! Він запропонував добре оплачувану роботу. Ти ж знаєш, як нам важко. Ми ледве тягнемо господарство, до того ж я більше не можу працювати вантажником. Мені важко!

– Думаєш, на будові буде легше?

– Ні, але там краще платитимуть. Я надсилатиму гроші тобі.

– Ні. Ти не поїдеш. Я тобі забороняю!

– Я тебе не послухаю!

Тієї ночі Вікторія майже не спала, бо боялася, що не почує, як Віктор збиратиметься і йтиме з дому. Власне, так і сталося. Вранці вона побачила в кухні записку: «Я поїхав. Зателефоную, як приїду. Не хвилюйся! Цілую!».

Віктор регулярно телефонував і щомісяця надсилав гроші. Однак любляче та чуйне серце сестри все ж не було в захопленні від того, що брат поїхав, не послухавши її.

…Минав п’ятий місяць його роботи. Брат пообіцяв, що приїде наступного місяця. Вікторія так чекала на Віктора! Вона скучила за ним!

…Настав той день, коли юнак мав повернутися. Сестра приготувала вечерю, придбала собі нову сукню, щоб гідно зустріти брата. Вона поїхала на вокзал, щоб зустріти його з потяга, однак… Віктор так і не зійшов. Він не брав слухавки й не віддзвонював. Дівчина чекала на нього годину… Другу… Третю… Проте він так і не ступив на перон. Вікторія повернулася додому. Тієї ночі вона ні на мить не зімкнула очей, а наступного ранку до неї зателефонували – чоловічий голос монотонно розпитував про її зв’язок із Віктором, а потім, опісля розпитувань, сказав:

– Ваш брат помер. Ми думаємо, що наклав на себе руки.

Але ж як таке могло статися? Він так чекав приїзду, повернення, а тут таке… Наступні декілька днів були для Вікторії суцільним жахом: її запросили на впізнання тіла, розпитували, влаштовували допити, а на її запитання ніхто не міг дати відповіді: як молодий та дужий чоловік міг накласти на себе руки, зістрибнувши з потяга? Це було напрочуд дивно…

…Минув не один день від часу смерті Віктора, й дівчині нарешті дозволили забрати тіло і поховати по-християнськи. Звичайно, на похороні нікого не було. Тільки вона, худа, мов берізка, темна, мов глибока вода, стояла над свіжою могилою брата й не тямила, навіщо він так вчинив із собою. Із нею. Навіщо покинув? А може, він і не хотів? Може, йому допомогли перейти в інший світ?.. У голові майоріла одна думка – це зробив Ярослав. Надто добрим він був до брата, з’явився раптово, ще й з такою пропозицією.

Одразу після поховання, прийшовши до помешкання, Вікторія знову побачила, що двері відчинені. Дівчина не боялася зайти, адже проплаканий від горя мозок усе ж надіявся, сподівався, мріяв побачити на кухні живого брата – такого ж усміхненого та привітного. Проте її чекав сюрприз: то був Ярослав. І зовсім не привітний та усміхнений.

– Що ти тут робиш? – запитала Вікторія і вже була готова виписати смачний ляпас тому, хто, на її думку, був винен у смерті брата.

– Я тут живу.

– Ні, це я тут живу, а не ти! Що ти верзеш?!

– Ось поглянь: документи на право власності частини квартири, яка належала твоєму братові. Усе законно. Чого ти? Житимемо разом. У цьому немає нічого поганого! Зблизимось… – Ярослав почав нахабно розпускати руки, на що Вікторія відповіла явним обуренням. Молодик намагався впіймати її, проте дівчина виявилася спритнішою. Вона вибігла в коридор і, схопивши сумку, подалася геть із квартири, хоч і не мала куди піти.

Вона блукала вулицями холодного та темного міста й не тямила, що їй робити далі. Як себе захистити? Як відвоювати власність? Дівчина сіла на тротуар і плакала від знемоги й навіть не побачила, як до неї під’їхала автівка. Вікно опустилося, чоловічий голос гукав її, проте вона не відповідала. За хвилину чоловік вийшов і підійшов до Віки.

– Що з вами? – врешті почула вона біля свого вуха й відповіла тільки сльозами. Чоловік зрозумів, що трапилося щось лихе, й почав розпитувати дівчину, чи їй потрібна допомога. Вікторія не втрималася й розповіла все: починаючи від свого дитячого життя, закінчуючи сьогоднішнім днем.

– Я вам допоможу, – промовив чоловік і посадив дівчину у своє авто.

Вікторія не опиралася й сіла. Вона не тямила, що робить, зрештою, їй було байдуже, адже весь світ, який вона так довго будувала, рухнув раз і, здавалося, назавжди. Незнайомець відвіз Вікторію до якоїсь будівлі. Вона й раніше проходила повз неї. Запропонував піднятися з ним у кабінет. Так вона і зробила.

– Мене звати Сергій, – сказав він, ставлячи електрочайник. – Як бачите, я працюю прокурором. Якраз їхав на роботу й побачив вас. Ви, певно, всю ніч блукали. Я хочу поговорити з вами й прошу розповісти все до дрібниць про вашого брата і про його загадкову смерть. Я вам допоможу.

Вікторія розповіла все, нічого не приховуючи. Сергієві видалося дивним те, що молодий чоловік викинувся з потяга, та ще й подарував квартиру малознайомій особі. Чоловік твердо вирішив: потрібно витребувати справу із місцевого райвідділку поліції та провести додаткове перевіряння. Він був чоловіком залізного слова, твердого характеру та доброго серця. Тож не міг не допомогти тендітній дівчині, яка не мала нікого на цьому світі. До того ж справедливість має взяти гору!

За результатами перевіряння постанову слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи було скасовано, справу скерували на додаткове розслідування. Згодом Ярослава затримали за підозрою в умисному вбивстві Віктора та підробленні договору дарування. Після численних допитів і великої кількості прямих доказів Ярослав не міг не зізнатися у скоєних злочинах. Як з’ясувалось під час судового розгляду, молодик усе спланував давно, адже знав, що у сиріт не було нікого, хто міг би захистити їх. Чоловік продумав усе: запропонувати роботу, відвести до іншої країни, підробити договір дарування на частку квартири й убити Віктора, а згодом так само холоднокровно розправитися з дівчиною. Проте затягнув з убивством, адже забажав вкрасти гроші та золоте кольє, яке Віктор хотів подарувати сестрі, однак не знав, де той ховає їх. У потягу Ярослава помітила провідниця, що розносила чай, і почула, як молодики сварилися в купе, а згодом вийшли у тамбур, з якого Віктор не повернувся.

…Вікторія не вірила своєму щастю: винуватця її лиха покарано (принаймні найближчі роки вона не бачитиме його огидного силуету), квартиру повернуто і поруч та єдина людина, що завжди захистить, – Сергій. Молоді люди закохалися й невдовзі одружилися, оселилися разом у просторому помешканні чоловіка та чекали на поповнення. Рідні Сергія радо прийняли Вікторію, підтримували її, адже розуміли, як важко жилося дівчині-сирітці. Злощасну квартиру, за яку пролилася кров невинної людини, продали, а гроші подарували дитячому будинку, що колись був домівкою для брата і сестри.

Стіни ніколи не замінять щастя, квадратні метри не подарують тепла в душі, а за злочинні наміри завжди настає покарання. І нехай його виконують не завжди судові інстанції на Землі, а найвища безапеляційна інстанція – Господь Бог.