ГIСТЬ НIЗВIДКИ

ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»

02 липня 21:50

495

Джерело: Газета «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Чоловік прийшов з роботи, як завжди, пізно і, як завше, замордований трудовими буднями. У голові Євгена майоріла думка про те, що завтра – субота. Нарешті законна нагода виспатися та провести ці два дні з дружиною. Йому було двадцять шість. Не надто багато, щоб філософствувати про сенс буття, але й не так мало, щоб не зважувати багаж пройденого шляху.

Позаду дитинство без батька, важке навчання у школі, де хлопця цькували через бідність на тлі инших, випуск із вишу, де він навчався настільки багато, що встиг посадити зір і психоемоційне здоров’я, та шлюб. Зараз чоловік працював в одній із численних лабораторій, що альтруїстично служили на благо Батьківщини. Робота видавалась не надто перспективною, та ще й заробітна плата мізерна. Зрештою, що в сучасному суспільстві, де щодня як не вірус, то смертельний катаклізм, можна назвати перспективним?.. Проте у житті Євгена було те, що дозволяло забувати про сирі стіни лабораторії, побут у квартирі з совєтським ремонтом та безперспективність буття з фоновим страхом померти в бідности, – малювання.

Малював він усе, усіх і кожного окремо. Маленьким хлопчиком, який ледь умів говорити, міг годинами виводити на папері лише йому зрозумілі сюжети. Се був його куточок спокою, розуміння та прийняття. Найголовніше – шматок вигаданого світу, де мама не поїхала в иншу країну, аби забезпечити його, не залишила з бабусею, яка ледве давала собі раду не те що онукові, де був ефемерний тато, як у кожного однолітка, а не той, який зник, щойно дізнався, що мама вагітна. Був світ без звичного сценарію мелодрам покинутого сина. Була сім’я. І він – щасливий. Коли Євген вступив у підлітковий вік, повернулась мама. Проте не із власної волі, а тому, що на долю жінки припало випробування хворобою. Наче їй бракувало тих, що вже були. Тож хлопцеві довелося покинути художню школу, забити на навчання й почати заробляти.

Доля подарувала Євгенові один промінчик у темряві – Світлану. Гарну та розумну, небесну й водночас земну. Він кохав її більше, ніж себе, свою маму, навіть більше, ніж Бога. Дарував подарунки на день народження, іменини, річниці життя й просто так, щоб зробити приємне. Не пишні, інстаграмні чи коштовні. А ті, що міг дозволити його гаманець.

Пара мешкала в одному з мегаполісів країни, у квартирі, розташованій у цоколі стандартної дев’ятиповерхівки зі злими сусідами. Подружжя насолоджувалося своїм щастям чотири роки, хоч не мали дітей. Та й навіщо вони їм? Ці двоє ледве зводять кінці з кінцями, а тут ще й дитина. Світлана по-доброму заздрила тим жінкам, які з візочками гуляли з дітлахами у парку. Та чи заздрість буває доброю?

Того вечора Євген вийшов із переповненого автобуса, що, здавалось би, от-от лусне від людей, нервів та невдоволення, й попрямував до помешкання. Він знав, що Світлана його завжди виглядає, тому не здивувався, коли побачив знайомий силует.

– Кохана, я вдома.

Світлана завше у відповідь підходила й цілувала, але сьогодні вона якась не така. Занепокоєння було відчутно навіть у дотику. Вона, як завжди, наклала вечерю й сіла навпроти Євгена, не промовивши ні слова.

– Щось не так? – нарешті запитав чоловік, адже терпіти надалі сю гру в мовчанку не міг.

– Чому ти так вирішив? – відповіла Світлана, не дивлячись на нього.

– Ти наче стурбована чимось.

– Ні, це тобі здалося. Лише здалося…

– Кажи. Я ж бачу, що щось не так. Кажи, не бійся.

– Подивись, будь ласка.

Євген побачив перед собою тест на вагітність. Позитивний. Дружина стояла біля вікна і стримувала сльози, бо знала, що він не буде задоволений побаченим. Нарешті чоловік проказав:

– Невже?.. І ти нічого не казала?..

– Не казала, бо не знала. Тільки сьогодні зробила. І ще декілька, аби перевірити.

– Що тепер робити? Який термін?.. Певно, невеликий… Ще ж не пізно!

– Ти про що?

– Можна ж… Ще можна. Ще не пізно перервати вагітність!

– Навіть не думай! Це ж наша дитина… Як ти можеш таке говорити?.. Як ти смієш?..

– А що нам залишається? Ми нічого не маємо. Нічого! Я працюю, але цього недостатньо. Ти працюєш, але твої гроші йдуть на комуналку. А що ж залишиться дитині? Що?

– Я однаково цього не зроблю. Я піду з дому, я знайду іншу роботу, я… Я…

– І це все? А як далі? Кому ти потрібна в такому стані? Тебе ж ніхто не візьме.

– Це не лише моя вина! Треба було думати раніше! Тепер уже нічого не зміниш!

Євген схопився та вибіг у коридор. Одягнув куртку і вийшов. Світлана залишилася наодинці з болем, гнівом, образою та страхом. Найдорожча людина у світі не хотіла зрозуміти та підтримати її.

Євген блукав вулицями. Його єство поділилося на дві протилежні частини. Одна раділа новині, інша – точила його, наче вода камінь. Чоловік забрів у якийсь двір. Присів на гойдалку та плакав… Він не тямив, скільки пробув у такому стані й скільки сліз пролив.

– Чому ви плачете? – почулося позаду Євгена. Незнайомий голос здавався йому таким рідним. – Ви занадто молоді, щоб плакати. До того ж ви – чоловік.

Дідусь сів праворуч. Він був одягнений у чорний зимовий плащ, рукавички та тримав у руках палицю.

– Хто ви?... – здивовано спитав Євген.

– Це не має жодного значення. Вважатимемо, що лише гість. А от хто ви? І чому плачете?

– Це дуже довга та сумна історія…

– У нас є багато часу. Повірте мені, якщо розповісте, то відразу полегшає.

– А ж що розповідати?.. Жив без батька, ненька тяжко захворіла, коли я був підлітком. Почав заробляти. Здобув освіту, одружився. Моя дружина – дар Божий. Допомагає мені в усьому, ніколи не перечить. Живемо бідно, але щасливо.

– У вас є діти?

– Діти? До сьогоднішнього дня не було. Тепер, можливо, з’являться. Але…

– Що «але»?

– Я не хочу… А може, просто не можу… Я не зможу забезпечити гідне життя своєї дитини, тому й проти її народження.

– Десь у вашому віці я також не хотів мати нащадка, тому відправив свою дружину на малоприємну процедуру. Вона мені ніколи не дорікала за цей вчинок. Жили ми також бідно. Але коли у нас з’явилися гроші, я сказав, що не хочу багатства, бо нема кому віддавати статки. Тоді вона вперше і востаннє закинула, що це – моя вина. Звичайно, я не визнавав, хоча це була гірка правда.

– Де ваша дружина тепер?

– Мабуть, бавиться з ненародженою дитиною у Бога. Але я цього не знаю. Я вже нічого не знаю… А вам пораджу: не робіть дурниць. У вас усе життя попереду. Хто знає, а може, вам завтра зателефонують і скажуть, що ви отримали нову вигідну роботу? А може, хтось побачить ваші картини і захоче їх придбати? Чи навіть замовити серію полотен?

– Звідки ви знаєте, що я малюю?..

– Я сказав, що гість, але ж не повідав, звідкіля. Ви краще рушайте додому, обійміть кохану. Може, все не так погано?

Євген потиснув руку дідусеві та попрямував до Світлани.

Він прийшов додому, ввійшов безшумно, без скрипу старих радянських дверей. Вона сиділа на кухні. Перед нею упаковка від заспокійливих пігулок і склянка води. Чоловік підійшов і присів біля її ніг. Світлана промовила:

– Ти вже? Щось рано…

– Пробач мені, будь ласка, якщо зможеш. Я все зважив і вирішив, що хай там як, але дитина у нас буде.

– Невже?...

– Уже. Краще витри сльози й ходімо спати. Завтра треба купити теплий одяг, нове взуття. Зараз – зима. Ще, не дай Боже, застудишся. Тебе треба пильнувати.

Зранку вони вирушили по обіцяні обновки. Коли поверталися, то прийшли до тієї самої гойдалки, де Євген зустрів старого дідуся. На мить чоловік озирнувся й побачив свого нічного приятеля, який махав рукою і сміявся. А згодом зник…

За пів року Євгенові зателефонували. Ця людина назвалася поціновувачем мистецтва й вони обговорили ділову пропозицію – створення серії полотен. Нарешті в чоловіка з’явилася змога забезпечити гідне життя для своєї сім’ї.