ДОРОГА ДО СЕБЕ

Розплющив очі, роззирнувся навкруги, намагаючись збагнути, де він і що з ним відбулося. Перед очима танцювали пурпурові вогні, голова розколювалась так, наче в неї хтось поцілив важезною кувалдою. Стоп, спокійно, тільки без паніки…

Він у своєму «офісі», де «звили гнізда» павуки та вряди-годи навідуються товариші по чарці. І з тими, й з іншими у нього суцільний… як же це слово назива­ється… – консенсус. Павуки плетуть собі химерні візерунки, сновигають стінами – величезні, швидкі й зовсім не шкідливі. Це, так би мовити, стало частиною Борисового інтер’єру. Друзі по чарці є завжди – хтось почастує його, когось почастує він – на цьому взаємному частуванні й тримається їхня дружба. Обличчя товаришів із плином часу змінюються, незмінним залишається одне – бажання випити за будь-яку ціну доброї перцівки, потеревенити про життя-буття й на тому розійтися, впасти у забуття.

Коли були зовсім важкі часи, не мав грошей на алкоголь, а друзяки кудись розвіялись, наче не було їх зовсім, кілька разів пив ацетон. І… нічого, зовсім нічого… Навіть голова не боліла. Гадав, сконає у страшних муках, та не міг уже зупинитися, рука сама потяглася до пляшчини, проте, як казала Марта, має Усевишній на нього ще якісь плани, що животіє й досі… «Будеш пиячити, Борю, здам тебе в дурку…» – не раз погрожувала Марта, проте знав лише одне – його дружина не бажає йому зла, а каже це з відчаю, з розпуки, бо не може дивитися, як він день у день, рік у рік руйнує своє тіло і життя.

Тиждень минув, як не стало Марти. Болить, пече всередині, і не від горілки. Болить душа, як іще ніколи не боліла. Він усе п’є, п’є – до самозабуття, до мертвецького стану, а воно у грудях наче дірка яка з лівого боку – порожнеча, прірва, в яку падає дедалі глибше, та все не торкнеться дна. Безодня, яка поглинає його, наче Бермудський трикутник крихітні ко­раблі. Лише Марта тримала Бориса на цьому світі. Лише вона молилася в лихі часи за нього та кляла його, коли терпіти було зовсім несила. Чудна була жінка… Але любив її – найбільше у світі. Зналися ще зі шкільної лави – вона була високою, стрункою, з рудим хвилястим волоссям, що сягало пліч. Обличчя всіяне веснянками, очі – зелені, наче трава у травні. Яскрава, хоча були у класі й вродливіші. Але саме її сміх запав у душу, саме її сльози торкнулися серця. Та й Борис був парубок хоч куди – статний, чорноокий, смаглявий… Не одна дівчина потай зітхала, проводжаючи довгим поглядом. Побралися зовсім молодими, коли закінчили навчання. Жили, кохали, мріяли, летіли назустріч своїм мріям. Борис працював у ЖЕКу. Вправний був сантехнік, мав золоті руки. Марта працювала вчителькою у школі, її поважали й любили учні. Мріяли мати своїх дітей, та… не судилося. Через Мартину хворобу все звелося нанівець. Вона все казала: «Забудь мене, покинь та знайди собі іншу». А він і думати не міг про якусь чужу жінку. Може, через це, може, через «рідку валюту», якою люди часто віддячували за роботу, призвичаївся до чарки. Марта його напоумлювала, просила, благала, та він уже був некерований… вірний тій, яка тепер закрутила йому голову, дарувала забуття, відчуття ейфорії.

Останнім роком від тієї ефект­ної Марти не залишилось і сліду – жінка танула, наче свічечка, лікарі були безсилі. Борис немовби отямився. На якийсь час покинув пити, працював, як навіжений, щоби оплатити вартісне лікування дружини. Почав молитися, пообіцявши Господу, що якщо Марта одужає, кине пити назавжди. А вона пішла… Однієї темної страшної ночі, після чергового уколу морфію, який ненадовго вгамував біль. Йому хотілося кинутися вниз, коли її домовину спускали додолу – стримали родичі та знайомі. А тепер він однаково падає у прірву – пиячитиме доти, доки не сконає. Що йому якийсь Бог – він шарлатан і пройдисвіт, якщо дозволяє долі різати душу по живому… Борина душа скиглила, мов поранене цуценя. Понівечена, зотліла, чорна… Бо чорні в нього думки, чорні будні. Не пам’ятає, коли востаннє їв. Що йому та їжа, якщо шматок у горло не лізе… Так, як їй, його Марті, яка відмучилась із ним, та однаково, вмираючи, просила: «Покинь, Борю, пити, опануй себе… Ти ще молодий, все у тебе буде…» Навіщо вона брехала? Що тепер може бути без неї – його зірки, його надії, його рятівниці? Тільки завдяки їй він і дибав цим світом. А що тепер має? «Офіс» із павуками та цей нестерпний, цей надокучливий дзвінок мобільного…

– Алло… – механічно взяв слухавку.

– Борю, де ти? Тут термінова заявка… Аварійна ситуація… – почув писклявий голос головного інженера.

– Йди до дідька зі своєю аварійною ситуацією. Мене немає! – гаркнув і жбурнув мобільний у стіну, той розлетівся на друзки.

«Мене немає…» – прошепотів побілілими вустами. Його давно вже немає – того вродливого та мрійливого юнака, яким був колись. А після смерті Марти й поготів…