ДІД З КАРАБІНОМ

Відлюдник зустрів сержантів на порозі зимарки. В очах – ні здивування, ні остороги.

– Слава Йсу! – вітаються непрохані гості.

– Слава навіки Йсу! – вклоняється дідуган і вказує на двері помешкання. – Заходьте, легіні.

У кімнатці, в яку за господарем пройшли молодики, на видному місці древні різьб­лені образи в потемнілих, вишитих чи не пів століття тому рушниках. Під образами великий дубовий стіл, до якого туляться дві громіздкі лави. У кутку кімнатки скриня на одіж, висока, різьблена та оздоблена кованим залізом. Обабіч скрині нехитрі пожитки старого гуцула: макітри, маслянка, терлиця, бербениця та інша дрібота, що відлунює старовиною. Особлива честь дерев’яним тарілкам: вони розміщені на стінах, як і кілька світлин дідових родичів.

Молодики сидять на лаві – поважно, з відчуттям власної гідності, бо тут, у хижці відлюдника, вони й справді легіні, а не підлеглі бовдура, якого спекалися, мабуть, до заходу сонця. Вони не відчувають себе куцим і пузанем – ростуть і стрункішають кожен у своїй уяві. Чи так їм навіює гірська височина? Чи добрі відлюдникові очі у плетиві зморщок? Про це й не хочеться думати. Більше приваб­лює думка про відпочинок від службових буднів у затишку гір, у такій, як ця, давній зимарці. Але служба є служба. Пора й пригадати букву закону...

– Стріляєте, діду? – запитує старший, не сподіваючись на відвертість господаря хижки.

– Стріляю, легіні, – усміхається відлюдник.

– З якої ж це зброї? – жвавішає молодший.

– З карабіна, синки.

– Овва! – засовались на лаві поліцейські. – Мусите, діду, віддати нам карабін!

– Знайдете – віддам, – зморшки відлюдника нанизали вогник його сміху.

Сержанти переглядаються, а за хвилю обшукують кожен закуток зимарки і стежать за мімікою діда. Намарно. Пошуки на горищі та у дворі теж невдалі.

– А заграйте, легіні, на скрипці та сопілці, що в руках тримаєте. Ви ж колишні музики, – подає голос відлюдник. – Тоді й карабін буде вашим.

– Йшли би ви, діду... лісом! – не витримує старший. – Надумали з поліцейських познущатись? Так і скажіть: немає в мене ніякої зброї. Просто глузд утратив на старості літ.

Сержанти полишають хатину і, геть насуплені, збігають стежею вниз: змарнували час та й годі! Нараз позаду звук пострілу. Оглядаються – у вікні помешкання дід зі зведеним угору карабіном, кличе помахом руки, аби повертали. Щодуху до відлюдника, що зник з вікна.

Цього разу господар хижі зустрічає сержантів, сидячи за столом.

– Де карабін? – віддихуються бігуни.

– Шукайте! – незворушність господаря вражає.

– Десь тут! – вигукує старший. – Не міг дід за хвилину казна-де його заховати. Знайдемо, хай йому грець!

Поліцейські зганяють відлюдника з лави, обмацують, потім повзають під столом, заглядають за образи, а далі знову по тих же закутках, що й попереднього разу. І цей повторний обшук, як з’язвив би їхній начальник, – коту під хвіст!

Молодший покликав старшого на подвір’я, шепнув на вухо:

– Може, по ребрах дідові?..

– Одурів?! – відмахнувся старший. – Дід на ладан дихає, а він – «по ребрах!»

Поліцейським стає гидко на душі: одному від того, що надумав підняти руку на літню людину, а іншому – від професійного безсилля. У хатину повертають куцим і пузанем, їхні вади, про які, було, забули, тепер дошкуляють удвічі дужче.

– То як, – човгає назустріч відлюдник, – заграєте на моїх інструментах?

– Заграємо, – видихують. – Що нам іще залишається?

Скрипка і сопілка в руках колишніх музик спочатку начебто пручалися, але поволі почали цим рукам довірятися – і усміхнулась мелодія, давня гуцульська мелодія, яку пригадують, коли хочуть довести собі та іншим, що душа існує, що їй, пригніченій нашаруванням незгод душі, потрібно простору для красивих емоцій! Як вони віртуозили, ці колишні музики, яких і колишніми не хотілося б називати, бо знову відчули такий потяг до музики, що не дозволив зупинитись. Першу, як вважали, – улюблену мелодію змінили наступні, трохи призабуті, але й до цих миттєво проросла їхня щира любов.

– Файно, легіники! Ой, файно! – виколисував на губах відлюдник і не приховував сліз, упійманих зморшками обличчя.

А легіникам увесь світ заступила музика: бачили й чули лишень інструменти дідові та вдруге на гірській вершині перевтілювались у красенів... Тому й проґавили, коли і звідки взявся на столі карабін.

– Мудруйте над протоколом, розумники, – киває на зброю господар хати в цілковитій тиші.

Молодший сідає за стіл і гарним почерком виводить про доб­ровільну здачу вогнепальної.

– Добровільну і з музикою! – прижартовує старший та цікавиться: – Чому, дідуню, стріляти почали в лісі?

Відлюдник опускає очі, а відтак зводить їх, посічені блискавицями смутку.

– Долинають до мене звістки про загибель місцевих легінів на сході України. Чи побачу здаля, як горяни уздовж дороги стоять навколішки, чи гості гори цієї про біду розкажуть – правдиво дізнаюся. Беру тоді карабін і складаю шану загиблим пострілами, бо хоч якось мушу... Така потреба в серця старого.

– У людину не цілили б, діду? – не вгамовує поліцейської цікавості молодший.

– У людину – ні! – ображається дід. – А в мокшанського мутанта, що терзає нашу державу, – без сумніву! Поривається ця гидота українців неволити. Хай тільки в Карпати присуне – стану деревом, кущем або ж травою, що вогнем зустрінуть...

– І ми станемо! – карбує старший.

Сержанти хутко зі зброєю діда за поріг: до темені через ліс прошмигнути б. Ось уже й біля зсохлого клена, звідки повертали, почувши постріл... Раптом присіли від несподіванки, налякані новим пострілом.

– Що там? – запитує старший напарника, не оглядаючись.

– Дідуган з іншим карабіном у вікні! – чомусь шепоче на­парник.

– Кличе нас?

– Ні, махає рукою на про­щання.

– Ну, то й ми помахаємо йому правицями! – зринає у старшого.

– Тільки так! – погоджу­ється молодший та доточує по-змовницьки: – Для всіх беззбройний однині дід...