ДІД З КАРАБІНОМ

Осінь за вікном поліцейського відділку весела, свіжо-золотиста і грайлива, наче доросла людина, якій забракло пустощів у роки дитинства, і тепер вона намагається надолужити втрачене. Хіба оминеш таку осінь увагою, коли жонглює листвою, як справжній віртуоз, а дерева-сусіди з її волі ручкаються, перешіптуються і навіть намагаються дотягнутись до вікна, аби до їхнього шепоту долучився легкий передзвін шибок.

«Отак би споглядати веселість до вечора та ні кроку із затишного приміщення», – загадує молодий низькорослий сержант і погладжує своє зразково виголене обличчя. Його продовгуватий ніс то піднімається, то опускається, мов криничний журавель, раз у раз мокріючи зсередини – дає про себе знати застуда, якої ще не позбувся. Колега, теж сержант, але з добрячим пузом, що личило б радше полковникові, ніж служаці нижчого рангу, зосереджений на дверях, котрі, коли прочиняються, впускають начальника відділку на прізвисько Бабай. Тоді хоч утікай з кімнати, бо всі гріхи підлеглих – колишні, теперішні й майбутні – стрибають по їхніх головах, як важкі баскетбольні м’ячі – аж у вухах гуде, а сам начальник неабияк збадьорюється та добирає снаги.

– Не буде Бабая зранку, – мовить довгоносий. – Перепив учора...

– Та не буває в нього стану цього! – підстрибує пузо. – Недоперепив – оце його звичний стан.

Начальник підтверджує слова пузатого – за чверть години протискується у двері та нападає:

– Сидите, дармоїди!? Доки можна стільці гріти? Відей, у відставку хочете. Відправлю! Підете тоді у весільні музики, з чого й починали на хліб заробляти.

– Чому у весільні? – дивується пузань. – Хіба ж на Гуцульщині концертувати не можна?

– Ха-ха! Ха-ха-ха! – трясуться боки начальника. – З вашими талантами лишень ведмедям концерти давати!

– Нехай так... – ображається низькорослий. – Кажіть уже, пане Бабаю, що нам нині робити.

Назвавши очільника на прізвисько, якого він страшенно не любив, отак якось необережно назвавши, куций носань оторопів і мимоволі звів над головою руки. Хтозна, чи не полетіла б у його неуважну голову шуфелька, що лежала біля порога, якби очільник не зауважив недоречності на своїй новій поліцейській формі: праве плече засвідчило звання майора, а ліве – ка­пі­тана.

– Завше дружина плутає погони, коли пришиває, – буркнув, зніяковівши, і тоном без агресії додав. – Баба Мару чула постріли в горах. Ну, там, де столітній відлюдник живе – на вершині. Крім нього, нікому... Вилучіть зброю негайно!

… Сержанти гайнули з відділку. Дорогою пригадали, як баба Маруся стала Мару. Одного разу бігла за чиновником з райцентру, аби на когось поскаржитись, але так захекалась, що на запитання «Хто ви?» тільки й повторювала: «Мару... Мару... Мару...»

Згадка про невгамовну бабу підняла поліцейським настрій. Зовсім нещодавно купила своєму старому калоші, а на кульок грошей пошкодувала. Зайшла в аптеку по яку-небудь упаковку. Продавець подала бабі ту, що залишилась від презервативів. Отож з розкішною упаковкою, в якій помістилась ділова обновка, чимчикувала повз відділок. Хтось із поліцейських помітив дивний товар у баби під пахвою.

– Навіщо вам того добра? – докинув старій услід.

– Дід за зиму зішморгає! – відповіла Мару.

Сержанти вийшли на гірську стежу. Куцим ногам і пузу невелике задоволення підніматися вгору, тому двоє відряджених у гори часто відпочивали на опалому листі й знову пригадували.

– Відлюдник, до якого топаємо, дев’яносто дев’ятий розміняв, але ще нівроку гуцул: і гілляку додому притягне, й води принесе собі та птиці домашній! – веде носом куций, намагаючись за одне упіймати запахи, яких його ніс не чує вже добрий тиждень.

– У молодості, кажуть, першим легінем був, – підхоплює вкотре розмову пузань. – Дівки за ним очима стріляли, а він чомусь щезав у горах, начебто на небеса подавався – ніхто й ніколи не міг знайти його.

Слово «стріляли» вмить нагадало сержантам, заради чого піднімаються на гірську вершину, де заглядає хмарам у вічі маленька зимарка, хижка, придатна хіба що для короткочасної ночівлі мандрівцю, а в ній упродовж останніх чотирьох років незмінно мешкає той незбагненний відлюдник. Сидів собі тихо і на тобі – почав з якоїсь зброї бахкати. Куди і навіщо цілить? Не ворон же відганяє, які, далебі, давно покинули вершину в пошуках харчу.

– Старий – як ця осінь, що веселиться перед відходом... – виточує куций.

– Натякаєш, напарнику, на божевілля старого? – водночас запитує і заперечливо хитає головою пузань, старший за віком од співбесідника.

– Не те що натякаю... – затинається молодший. – Але сам розумієш, як можуть подіяти на психіку діда роки усамітнення... Можливо, нам загрожує небезпека!

– Зброя у нас із собою, та упевнений: не знадобиться! – у тоні старшого стільки оптимізму, що молодший вірить йому безсумнівно. Обидва зводяться на ноги і йдуть далі.

Відлюдник зустрів сержантів на порозі зимарки. В очах – ні здивування, ні остороги.

– Слава Йсу! – вітаються непрохані гості.

– Слава навіки Йсу! – вклоняється дідуган і вказує на двері помешкання. – Заходьте, легіні.

У кімнатці, в яку за господарем пройшли молодики, на видному місці древні різьб­лені образи в потемнілих, вишитих чи не пів століття тому рушниках. Під образами великий дубовий стіл, до якого туляться дві громіздкі лави. У кутку кімнатки скриня на одіж, висока, різьблена та оздоблена кованим залізом. Обабіч скрині нехитрі пожитки старого гуцула: макітри, маслянка, терлиця, бербениця та інша дрібота, що відлунює старовиною. Особлива честь дерев’яним тарілкам: вони розміщені на стінах, як і кілька світлин дідових родичів.

Молодики сидять на лаві – поважно, з відчуттям власної гідності, бо тут, у хижці відлюдника, вони й справді легіні, а не підлеглі бовдура, якого спекалися, мабуть, до заходу сонця. Вони не відчувають себе куцим і пузанем – ростуть і стрункішають кожен у своїй уяві. Чи так їм навіює гірська височина? Чи добрі відлюдникові очі у плетиві зморщок? Про це й не хочеться думати. Більше приваб­лює думка про відпочинок від службових буднів у затишку гір, у такій, як ця, давній зимарці. Але служба є служба. Пора й пригадати букву зак...