«ЦІНУЙ КОЖНУ МИТЬ ЖИТТЯ»

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

22 травня 21:39

376

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історія з життя

...Цікаво, чи можна до цього звикнути – до постійної тривоги, хронічного стресу й очікування прильотів? Настя подумала про це перед сном, зручно вмощуючись у ліжку. День був і до того складним, насиченим безкінечними справами та турботами. Та й загалом, увесь цей рік – суцільне випробовування. Настя пригадала, як доля занесла її працювати в школу. Подруга Вікторія не могла цьому факту надивуватися. Вважала, що це вже геть від безвиході, бо працювати з тими підлітками може хіба що самовбивця. Та Насті справді не було куди подітися. Журнал, у якому вона працювала до війни, наказав довго жити. А тут іще Марія Степанівна, редакторка, замість того щоб повернути трудову книжку, червоніла-блідла, та все ж таки ніяково повідомила, що такий важливий документ... загублено.

Настя довго не могла отямитися. Це не життя, а суцільна смуга випробувань, коли за мить руйнується все твоє життя. Життя, яке ти так дбайливо, скрупульозно вибудовував. Ні, Анастасія аж ніяк не була черствою занудою, яка регламентувала життя за циркулярами, нормативами. Вона була звичайною людиною, та все-таки воліла, аби з документами був порядок. А тут маєш такі неприємності. До того ж війна чорним вихором увірвалася в домівки українців, розділивши їхнє життя на «до» і «після». Звісно, тут би вижити, а не про відновлення трудової книжки думати.

На щастя, з’явилася бодай якась нагода заробити гроші, тож особливо роздумувати не довелося.

Так Настя опинилася у шкільному колективі, дивуючись сучасним поглядам багатьох підлітків. Ні, було серед них чимало симпатичних, розумних дітей, які і вчилися, і залюбки відгукувалися на ініціативи Анастасії. Вона викладала зарубіжну літературу, тож раділа з того, що є чимало дітей, які, незважаючи на стереотип – сучасні підлітки не читають, – непогано орієнтувалися в текстах і справляли позитивне враження. Та правди ніде подіти, було чимало таких, які ледь животіли на тих уроках, заробляючи свої невисокі бали. До того ж увесь навчальний процес з урахуванням воєнних реалій доводилося переглядати і змінювати.

Настя пригадала, як вона спускалася з п’ятикласниками в укриття ще на початку року. Діти лякалися, губилися, намагалися телефонувати батькам. Вони також були постійно знервовані, бігли до школи, прагнучи забрати своїх дітей, які перебували в укритті. А пригадати 15 жовтня... Уже стільки часу минуло, а Настя й досі не може забути того дня, який вони провели в укритті. Були обстріли ТЕЦ, вибухова хвиля дійшла й до їхньої школи, вибило шибки, вирвало двері. Перелякані діти, особливо менші, плакали, старші намагалися вирватися на волю, бо надто довго вони вже в тому укритті перебували. Знервовані вчителі не знали, куди бігти – чи то заспокоювати малих дітей, чи то втихомирювати старшокласників, яким усе набридло. І до цього всього ще й до школи намагалися прорватися батьки, які за будь-яку ціну хотіли забрати своїх школяриків. Словом, намучилися за цей навчальний рік...

І нині, коли весна дарує буяння тюльпанів, а око тішать неймовірні каштани, Настя мріяла лише про одне – швидше вже залишити ці шкільні стіни і гайнути якомога далі від гамірного, задушливого міста. Мріяла трохи відтанути душею на своїй «фазенді», пожити в хатинці, яка дісталася їй від бабусі. І не потрібні Насті жодні екзотичні острови й океани. Тут, на цьому клаптику рідної землі, вона відновлювала сили, вдихаючи аромат розквітлих яблунь, слив, вишень. Деякий час було трохи спокійніше, люди вже навіть почали звикати до того, що повітряні тривоги не так часто розпанахували нічну тишу. Та той клятий москаль не давав спокою й надалі.

Відтепер трохи змінив тактику: вдень було більш-менш спокійно, а вночі неможливо заснути. Настя часто згадувала, як говорила бабуся: «Настуню, цінуй кожну мить життя, бо не завжди так буде, коли ми щасливі й безтурботні». Та хіба думаєш про те, що десь поряд чатує небезпека, коли поруч із тобою – дорогі твоєму серцю люди? Коли світ міцно бере тебе в обійми, не хочеться думати про погане. Та мить щастя все-таки недовговічна... Було все на шляху Анастасії: хвороба батька, їхня з мамою відчайдушна спроба врятувати його, та... Не судилося, пішов тато за обрій. Уже останньої миті життя просив зберегти той клаптик землі, той острівець радості та єдності з природою. Звісно, тату, як може бути інакше, адже ми всі так любимо наш садочок, а якими смачними є вирощені власноруч помідори!

Мама обожнювала помідори, та, трохи оговтавшись після втрати чоловіка, з ентузіазмом узялася обробляти всі ці грядочки... Доглядала рослинки, припадала біля них, як біля маленьких діток. Звісно, біля господарства потрібні були чоловічі руки, яких так бракувало після смерті батька. Мама сподівалася, та не наважувалася просити допомоги в зятя. Розуміла, що він далекий від усіх цих городніх клопотів, та й не дуже його все це цікавило.

Настя їхала сама, а в Михайла завжди були якісь невідкладні справи, аби тільки залишитися в місті. Чогось не подобалася її чоловікові ця дача, не надихала його ані природа, ані нагода поплавати у Дніпрі... Водичка біля берега була чистою і прозорою, тож Настя в глибині душі сподівалася, що Михайло все-таки долучиться до неї. А потім стало відомо, що в її Михайла були вагомі підстави уникати всіх тих дачних клопотів. Це ж треба, ніколи б не подумала. Для Насті й досі залишалося загадкою, чого, з якого дива її Михайло закрутив службовий роман. Завжди спокійний, врівноважений, типовий програміст, він радше волів проводити час із комп’ютером, аніж у жіночому товаристві. Щоправда, відразу після весілля вони з Настею більше кудись разом ходили. І до лісу їздили, і на човнах любили поплавати. Ініціатором завжди була непосидлива Настя, а Михайло, як новоспечений чоловік, тоді не міг відмовити коханій. Звісно, якби Настя не була ініціатором усіх їхніх мандрівок, він так би й сидів перед монітором комп’ютера.

Та Настя любила пізнавати світ, якщо вже не такий великий і далекий, то хоча б мандрувати містами рідного краю. Незабутні миті життя, про які тепер згадуєш з особливою теплотою. І Михайло якось втягнувся, зацікавився. Звісно, згодом його дедалі більше тягнуло до «осілого способу життя», як він любив говорити. Але так, щоб щось кардинально змінювати, про це навіть і мови не було. А тут у їхньому офісі з’явилася менеджерка Марина, з якогось дива вона часто залагоджувала з Михайлом виробничі справи. Настю це дивувало, бо їй здавалося, що Михайло не та людина, яка може легко та невимушено спілкуватися з колегами... А от і помилилася, Настуню, бо ті щасливі миті життя, коли ваші захоплення з Михайлом збігалися, розтанули, як вранішній туман. Банально? Так, але від цього легше не ставало. Настя картала себе за те, що проґавила якийсь важливий момент у їхньому спільному житті, чогось недогледіла, не зрозуміла. Бо та срібна нитка, що незримо з’єднує душі найрідніших людей, виявляється не такою вже й міцною... А де тонко, там і рветься.

...Ця історія з чоловіком, якому Настя довіряла, стала для неї... Навіть важко сказати, чи стала вона повчальною, чи змусила по-іншому поглянути на стосунки між чоловіком та жінкою, переоцінити шкалу цінностей... Просто щось обірвалося в Насті, наче струна на гітарі. Ні, вона й далі жила і, звісно, раділа життю. Просто тоді Настя ще не навчилася цінувати оті безцінні миті, якими доля хоча б іноді обдаровує кожного з нас. Тоді мріялося-думалося про щось величне та епохальне. І це величне неодмінно мало колись настати. Отак живеш, а воно, оте життя, наче несправжнє, наче іграшкове. Наче спишеш дрібними літерами свою чернетку, а далі розпочнеться реальність. Певно, була вона тоді ще зовсім юною-зеленою, бо, якщо ти думаєш про велике та епохальне, життя лише починає обдаровувати тебе своїми принадами.

Звичайно, Михайлова зрада стала несподіваною і завдала чималого болю. Та поруч були батьки – ще молоді, сповнені сил і здоров’я. Мама і тато були поруч, і Настя не сумнівалася, що вони допоможуть з вихованням Мар’янки. Здавалося б, так буде завжди, бо як може бути по-іншому? Про те, що колись у батьків почнуться проблеми зі здоров’ям, напосядуть хвороби... Ні, тоді про це геть не думала Настя. І хіба була в тому її провина? Все, абсолютно все настане пізніше.

Спочатку хвороба виб’є зі звичного ритму життя тата. Він не віритиме лікарям, ігноруватиме їхні застереження та призначення.

– Цього не може бути, я цілком здоровий, – завжди говорив батько, коли Настя починала розмову про те, що все-таки доведеться лягти в лікарю.

– Доцю, ти про що? – тато кумедно зводив брови. – Твій батько і лікарня – речі несумісні. Це не для мене...

А та клята болячка вже підточувала татка зсередини, позбавляла його таких потрібних живильних соків. Батько тримався до останнього, тягнув город і не полишав роботу.

...Був суботній день. Настя мала їхати на дачу разом із донькою, але вночі в малої раптово підвищилася температура. Напередодні дівчинка була на святкуванні дня народження однокласниці, ласувала морозивом. От і захворіла. Словом, усі плани полетіли шкереберть. Мама час від часу набирала його мобільний, тато відгукувався, нібито в нього все було добре. Зв’язок з батьком урвався ближче до десятої вечора. Тато припинив відповідати, хоча вони набирали його номер щохвилини. Звісно, почали хвилюватися, мама пила заспокійливе. Зателефонували до сусідки: хотіли попросити, аби вона заглянула до батька, але та чомусь теж не відповідала. Геть змучені, вони лягли спати, та майже до ранку так і не стулили очей. Виїхали раненько, на серці було тривожно.

...Вони застали батька ще живого. Скільки він пролежав самотиною, намагаючись покликати когось на допомогу, невідомо. З огляду на те, що тато лежав неподалік від дверей, він намагався повзти...

Усе, що було потім, Настя намагалася не згадувати. Було боляче від власного безсилля. Коли тата доправили до районної лікарні, він з останніх сил чіплявся за життя. Не судилося. Настя не могла подумати, що все станеться так швидко. Вкотре перебирала в пам’яті всі розмови, все те важливе, що було пов’язане з батьком. Розуміла, що ні в чому не винна, та все ж картала себе за необачність, за те, що тато був сам на дачі. Втрату переживала тяжко. Часто думала про те, що не сказала батькові чогось важливого для обох. Оті миті життя – безцінний подарунок долі – хотіла затримати і повернути... Та життя, наче різнокольоровий м’яч, закружляло і треба було бути пильним, аби не випустити його з рук. Життя тривало, потрібно було замінити татка на городі. І спочатку Насті було важко впоратися з усіма городніми справами, та поступово вони з мамою призвичаїлися. Матуся, до слова, так захопилася садівництвом, усе мріяла, аби почав плодоносити маленький персик, який вона з такою любов’ю доглядала.

Миті життя були потім різними – веселковими і сірими, дарували надію і сіяли зневіру. Миті життя, без яких наше буття не буде повноцінним... А потім усі плани і сподівання перекреслила жахлива війна... Тоді, щойно вона розпочалася, Настя ще нічого не знала, як складеться її життя. Відчувала лише величезну відповідальність за маму і за Мар’яну. Коли починалися обстріли, вони всі разом ішли в укриття. Мамі важко було висиджувати в підвальному приміщенні, вона просила лише про те, щоб її дівчата берегли себе. «За мене не хвилюйтеся, – підіймала руку, коли потрібно було йти в укриття, – мені вже це складно, ви про себе дбайте. Ти, Настуню, відповідаєш за Мар’янку».

А потім були обстріли, від яких здригалася земля. Матуся трималася, та Настя бачила, як їй важко було оговтуватися після постійних сирен і сигналів повітряної тривоги. Перебувати в постійному нервовому напруженні – річ не найкраща, бо колись усе те накопичене мало вибухнути...

...Як завше, біда приходить тоді, коли на неї аж ніяк не чекаєш. День видався справді важким. Настя провела його у школі. Постійні тривоги, обстріли не давали дітлахам повноцінно навчатися. Час від часу їм доводилося спускатися в укриття. Діти співали гімн України, патріотичних пісень. Навіть вчилися, бо однаково потрібно було надолужувати матеріал. Періодично, виходячи з укриття, Настя набирала мамин номер. Довгі гудки тривожили її душу. Чому ж матуся не відповідає? Чи не чує, чи не може знайти телефон? Таке вже бувало, і Настя тішила себе думкою, що так буде й цього разу.

Та телефон мовчав, а чергова атака рашистів примушувала вкотре переховуватися в укритті. Настя вже була не в змозі витримувати ці тортури. Її серце нило і вистрибувало з грудей, нібито попереджало про небезпеку. Жінка бігла додому, дивуючись, як у неї ще вистачає сили. Транспорт не курсував, бо під час повітряної тривоги було заборонено перевозити пасажирів. І хоча сирени вже замовкли, автобус не поспішав забрати натовп людей, хоча всі вже втомилися чекати на нього...

Якби ж можна було зупинити ту мить життя, коли вона, захекана, влетіла у квартиру. Матуся лежала на підлозі, силкуючись дотягнутися до мобільного. Очевидно, чула, як він розривався, молячи, аби мати відповіла. Вона робила так завжди, заспокоюючи Настю: «Доню, в нас усе добре, ми з Мар’янкою чекаємо на тебе…». Чому? Навіщо? Чому саме зараз матусі стало зле? Відчайдушний зойк розпанахав тишу. Настя просила-благала матусю, аби та не йшла, залишилася з ними. Бо так треба… Ще зарано, ще стільки їм треба обговорити, багато про що порадитися... Спільні миті здавалися найщасливішими, от тільки повернути вже нічого не можна. Клята війна з її постійними обстрілами, прильотами, повітряними тривогами вкоротила віку найріднішій людині... Насті було так боляче, що не хотілося жити. Молода жінка збирала себе докупи, поступово вдихаючи в кожну клітинку тіла життя. Настя розуміла, що потрібна своїй Мар’янці і, зрештою, своїм непосидливим учням...

Скільки всього було пережито за цей навчальний рік, важко сказати. Надворі стояла золота осінь, коли вони ховалися від обстрілів. І от уже буяє в неповторній красі травень, спалахуючи свічками каштанів, а нічого не змінюється... Знову ніч була неспокійною, заснути вдалося не всім. Настя прокидалася декілька разів за ніч. Як повідомляли в новинах, рашисти запускали з акваторії Азовського моря ракети, які, ніби хижі птахи, летіли на столицю. На щастя, ППО успішно їх збивала... Але уламки могли впасти де завгодно, і від того ніхто не був застрахований. Та нічна атака закінчилася, сонце пофарбувало небо в рожевий колір. Тиша, навіть соловейко десь узявся, чим дуже здивував Настю. Війна і соловейко, який витьохкує, незважаючи ні на що... Неповторна мить, яку цупка пам’ять неодмінно зберігатиме…

У Насті на сьогодні багато замін, отож вона буде фахівцем із різних предметів. Їй навіть доведеться читати всесвітню історію. Вона питатиме в Назара, який належить до двієчників, про те, що таке римське право і які його основні принципи. Він довго вагатиметься, щось бекатиме, підглядаючи в підручник, і нарешті вичавить із себе: «Під час війни закони мовчать». Назар не може зрозуміти значення слів римського оратора і філософ Марка Цицерона. Хтось підказує, хтось вигукує на весь клас: «На війні є один закон – перемога, тож треба всіма силами наблизити цю мить... Тоді знову запрацюють закони і буде лад».

Боже, хто ж там знайшовся такий розумаха? А й справді, якою вона буде, наша неминуча, така жадана перемога? Нам поки важко уявити, якою буде перемога, але ми наближаємо її щомиті. На фронті й тут, у тилу, відвойовуючи право на освіту, аби діти мали змогу вчитися, незважаючи ні на що... Незважаючи на зневіру, втрати, адже в багатьох дітей батьки на фронті... Навіть долаючи власні лінощі, ми наближаємося до перемоги, бо все це миті нашого життя, а вони безцінні.

...Настане час, і з тих безцінних митей життя складеться дивовижний пазл – наша спільна перемога. Треба тільки не зневірюватися навіть тоді, коли здається, що вже все втрачено. Бо кожна мить неповторна, заради неї варто жити, любити й боротися.