БУМЕРАНГ

– Пізно ви звернулися, термін великий, і одразу хочу попередити: для жінки ця процедура небезпечна. Добре подумайте, чи варто зважуватися на таке. Краще вже народжувати, а якщо дитина небажана… – вона з розумінням подивилася на Любов Олексіївну, – вихід знайти із цієї ситуації легше, ніж відновити втрачене здоров’я.

Розчарована і пригнічена Любов Олексіївна поклала на стіл конверт з чималою сумою і промовила:

– Сподіваюся на вашу лікарську етику.

– Ну що ви!? Я дорожу своєю роботою, – запевнила лікарка.

Іншого виходу, як розповісти про все Віталієві Романовичу, не було.

За два дні після моральної екзекуції він відвіз обох жінок у невелике закарпатське село, де винайняв для них частину будинку, господарі якого працювали в Польщі й лише зрідка навіду­валися додому.

– Не дуже світіться. Така слава мені не потрібна! – попередив наостанок. Тривалу відсутність дружини пояснював знайомим як потребу доглянути хвору матір, яка жила в сусідній області.

За чотири з половиною місяці Катруся народила гарну дівчинку. Любов Олексіївна зателефонувала чоловікові та промовила:

– Маємо онучку. Таке миле дитятко, Віталію…

Він різко обірвав її сентиментальні інтонації:

– Не починай! Ми про все домовилися: байстрюки мені не потрібні! У нас іще будуть онуки, законно народжені, від пристойного зятя з поважної родини, а не від якогось хіпі, нехай і англійського. Та й гарантії немає, що ця дитина не зачата під наркотичним кайфом, що мене не дуже і здивує, тому не створюймо собі додаткових проблем.

Катерина, змучена важкими пологами, не виявляла якихось теплих почуттів до народженої дитини. Дівчина рада була своєму звільненню від вагітності, а до материнства й не готувалася. Байдуже подивилася на писклявий згорточок на руках медсестри і відвернула від нього голову.

– Ти не хочеш побачити свою дитину? Вона так схожа на тебе в дитинстві… – мати здивувалася абсолютній байдужості доньки.

– Я хочу забути все, що пов’я­зане з цією дитиною...

Любов Олексіївна зрозуміла, що залишилася без спільників у боротьбі за це маля: Катря виявилася більше татовою донькою, ніж її.

– Невже ти виросла такою ж холодною і корисливою, як Віталій? А я й не помітила цього! – задумалася. – Хоча…

Свого часу вона, керуючись особистою вигодою, ухвалила не менш жорстке, ні, насправді жорстоке рішення.

Люба закінчувала третій курс інституту автомобільного транс­порту в місті, де народилася. Який вигляд має село, знала тільки з кінофільмів та розповідей одногрупниці Поліни, з якою приятелювала. Коли та покликала на своє весілля, вирішила не втрачати нагоди познайомитися з натурою. Любу приємно вразили відкриті сільські люди, їхня привітність, щедрість, сподобалися чарівні травневі сільські пейзажі. А в день весілля Люба відчула себе повністю своєю серед родичів і друзів нареченої. Майже всі їй відводили увагу, а особливо старався догодити двоюрідний брат Поліни Олег. Він і за столом стежив за тим, щоб її келих не залишався порожнім, і в танцях був галантним кавалером, а потім ще й екскурсоводом виявився вмілим. Коли сонце сховалося за небо­краєм і вечірні сутінки зафарбували в багряно-темні кольори село, Олег запропонував Любі:

– Може, пройдемося? Бо цей галас уже трохи втомив.

Дівчина була не проти, їй і самій захотілося відпочити від весільного шуму.

Вирушили в напрямку ставка, який розкинув своє плесо в низині. Пахло свіжою травою, луговими квітами. Зорі падали в сріблясту воду, гойдалися на хвильках-човнах, вабили до себе. І молоді люди кинулися на той заклик у прохолодну зоряну купіль, а потім, щоб зігрітися, і в обійми одне одному…

Мабуть, ця романтична пригода залишилася б для Люби тільки приємним спогадом, якби за місяць вона не зрозуміла: без лікаря-гінеколога не обійтися. Поділилася своїми проблемами з подругою, а та заспокоїла:

– Не хвилюйся! Олег одружиться: ти йому дуже сподоба­лася, а тут ще й такий привід.

Люба здивовано поглянула на Поліну:

– Яке одруження? Яка дитина? Я ще не готова до прання пелюшок! Та й узагалі… – вона замовкла, не бажаючи озвучувати основну причину вже ухваленого рішення, бо ж не могла сказати сестрі Олега, що не про такого сільського принца вона мріє. Її обранець має мати перспективну професію, завдяки якій вона могла б жити забезпечено і займати не останнє місце в суспільстві. А що чекає на Любу, якщо вона вийде заміж за простого водія?

До речі, вона декілька днів тому познайомилася зі своїм ідеалом. Віталій працював у фірмі, яка торгувала лабораторним обладнанням і належала його батькові. Тепер перед Любою стояло важливе завдання – не випустити з рук цей щасливий лотерейний білет, отож потрібно якнайшвидше позбутися всього, що може перешкодити здійсненню її планів.

Люба не вважала себе вбивцею, коли лежала після аборту в лікарняній палаті. Разом із нею на цю процедуру прийшло ще чотири жіночки, і лише одна з них шкодувала, що змушена була вчинити цей гріх: чоловік категорично протестував проти третьої дитини. Жінка плакала, вткнувшись у подушку, а дівчина дивувалася подумки: «За чим там побиватися? Якийсь шматочок м’яса, до дитини ой як далеко…».

І ось тільки тепер, тримаючи на руках онучку, Люба починала усвідомлювати, що тоді перервала ниточку життя, можливо, ще однієї своєї донечки чи сина, в яких згодом також народилися б діти, її онуки.

За роки шлюбу з Віталієм Люба звикла, що все залежить від його волі. Не скажеш, що Віталій був тираном. Дружина і донька не могли поскаржитися на якісь матеріальні обмеження, вони разом розв’язували побутові питання, але в справах важливих останнє слово завжди належало Віталієві. Амбітний, честолюбний, він не радився з Любою й тоді, коли обрав кар’єру державного службовця. Лише пояснив:

– У наш час великий бізнес без цього успішним не буде.

Від дружини і доньки вимагав тільки одного – не дати приводу зловтішатися конкурентам, яких у нього вистачало. Чоловік не мав наміру зупинятися на досягнутому, а, як відомо, що вище ти піднімаєшся, то більше залишаєш позаду себе тих, хто не проти заплювати твою спину. І хоча нині XXI сторіччя, а не славнозвісні радянські часи, коли народити позашлюбну дитину вважали мало не злочином, Віталій Романович не хотів мати навіть таку плямку на своїй бездоганній репутації. Люба цінувала самолюбство чоловіка, адже воно певною мірою було запорукою добробуту їхньої сім’ї, та в цій ситуації жінці хотілося, щоб милосердя взяло над ним гору. Наступного дня жінка спробувала ще раз достукатися до серця чоловіка, але він категорично заборонив порушувати цю тему.

«А якщо Бог послав мені це дитя як нагоду спокутувати гріх молодості, а я знехтую нею? Чи все ж таки спробувати переконати Віталія?» – не залишали Любу болісні думки. Та, уявивши перекошене гнівом обличчя чоловіка, не знайшла в собі мужності, щоб повернутися додому з онучкою.

Катруся залишала лікарню з легкістю, а Любов Олексіївна – з відчуттям розірваної навпіл душі. Після цього Люба почала хворіти, і часто жінці було байдуже і до амбіцій Віталія Романовича, і до будь-яких життєвих проблем.

Ожила, коли за декілька років донька вийшла заміж і згодом повідомила, що чекає на дитину. Любов Олексіївна уявляла, як у їхньому просторому будинку залунає дитячий сміх, поселиться радість. Жінка придивлялася в крамницях до іграшок, якими згодом наповнить дитячу кімнату, милувалася маленькими яскравими костюмчиками. Як грім серед ясного неба, пролунав одного дня дзвінок з лікарні, куди потрапила Катря. У доньки стався викидень, і після проведеної операції в неї, найімовірніше, вже не буде дітей.

«Це розплата, – навіть не сумнівалася Любов Олексіївна, – покарання за наші бездушні вчинки. А найбільше винувата я, бо першою стала на грішний шлях дітовбивства».

Намагалася знайти якісь виправдання для себе, шукала їх у непередбачуваності молодості, в недосвідченості, а в голові стукотіло: «Винувата, винувата, винувата…». І як жінка, і як мати, і як бабуся…

Коли згодом Катерина почала скаржитися на не надто добрі стосунки з чоловіком, Любов Олексіївна майже не здивува­лася. Відчувала, що рано чи пізно це трапиться, адже зять, досягнувши в житті і матеріального статку, і кар’єрного зростання, давно мріяв про спадкоємців, а донька ніколи не втілить цю мрію в життя. Жінці не раз хотілося дорікнути чоловікові за ту жорстокість, з якою він викинув з їхнього життя маленьку внучку.

«Ну що, задоволений? Маєш гідного зятя, обіймаєш престижну посаду, от тільки чи зробило це тебе щасливим? А мене? А Катрусю?» – уявляла, як Віталій знічено мовчить під градом звинувачень… Але це був лише уявний суд над чоловіком, на більше не зважувалася, бо щось підказувало Любі: бумеранг, який руйнує і сім’ю доньки, і їхню, запустила її ж таки рука…