БУМЕРАНГ

Віталій Романович нервово ходив кабінетом. Що не крок температура його гніву підвищувалася, загрожуючи перетворити на купку попелу двох беззахисних жінок, які сиділи перед ним на дивані.

– Як можна було так низько впасти?! – у словах чоловіка було стільки зневаги і злості, що донька, якій вони були адресовані, аж зіщулилася, боячись, що вслід за ними полетить ще й міцний ляпас.

– А ти? Ти за чим дивилася? – сіро-зелені очі розлютованого господаря кабінету зупинилися на розгубленій дружині. – Кого ти виховала? Хвойду! Одній дитині ради не дала! Я працював без вихідних, гарував за двох, щоб ти мала змогу дбати про Катрусю, – і ось результат! Дякую!

Остання репліка, супроводжувана театральним поклоном, аж ніяк не вселяла оптимізму винуватицям люті Віталія Романовича.

Обидві мовчали, опустивши очі та голови. Нарешті Любов Олексіїв­на несміливо подала голос: