БУДУЛАЙ ЗМІНИВ ПЛАН

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Шостий урок у дев’ятому класі добігав кінця. До дзвінка бракувало ще п’ятнадцять хвилин, а підручник та все шкільне приладдя було вже давно сховане до рюкзака. За вікном була чудова погода, незважаючи на зиму. Завтра останній день чверті – і канікули.

Класна керівничка 9-Б Віра Петрівна зайшла до класу, перер­вавши своєю появою розмову вчительки іноземної мови:

– Добрий день, учні!

Дехто припіднявся зі свого стільця, аби привітатися.

– Сидіть, сидіть, я ненадовго. – І до колеги: – Оксано Василівно, чи можу я поговорити з дітьми хвилинку? Сподіваюся, я нічого важливого не порушила?

Колега згідливо кивнула, давши класній керівничці «зелене світло».

– Отже, діти, як ми говорили під час виховної години минулого тижня, я склала список тих літніх людей, яким потрібна ваша допомога. Торік ми вже провели таку акцію з попереднім дев’ятим класом. Цьогоріч ваша черга. Зараз я кожному зачитаю, хто за ким буде закріплений.

– А що там треба робити в тих старих? – вигукнув найбільший шибеник у класі Микола Гадюк.

– Що попросять, – терпляче відповіла Віра Петрівна, – хліба в крамниці купити, води принести чи дров, може, стежку промести чи до аптеки сходити… Прийдете на місце і запитаєте, а якщо людині нічого не буде треба, підете додому.

Вчителька прочитала всі прізвища, й учні вже йшли додому кожен зі своїм призначеним стареньким.

Олі випав дід Гнат, похмурий, мов темна ніч, ще й прозвали його селяни Будулаєм за густе кудлате волосся і довгу сиву бороду. Жив чоловік на протилежному кінці села, з людьми майже не контактував. Єдина дочка, яка проживала в межу зі старим, не спілкувалася з ним понад двадцять років з якихось тільки їм відомих причин.

Звісно, в Олі у сусідстві також були літні люди, а в її оселі навіть двоє – її дідусь із бабусею, але завдання є завдання, тому дівчина прийняла піклування про діда Гната як беззаперечне. Урешті-решт, нічого такого страшного не сталося – піти двічі на тиждень до старого, прибрати в оселі та принести йому продуктів. А якщо й тричі, то не так страшно. Він, щоправда, страшний, тому вперше Оля, можливо, піде до цього чоловіка із сестрою Лілею. А там видно буде.

Оля не зволікала. Щойно повернувшись додому, перевдягнулася, повідомила маму, куди йде, і почимчикувала до діда Гната, навіть не дочекавшись Лілі зі школи. За якихось пів години вже була біля його воріт. Долаючи високий сніг на неметеній доріжці, дівчина наблизилась до дідової садиби. Спершу було осоружно, бо вона була великою, з рябими, звіку нефарбованими рамами та з шибками без фіранок, які вишкірились на дорогу, мов беззубі чорні роти, що волають у порожнечу. Але Оля, переборовши страх, увійшла в сіни.

– Діду Гнате, ви вдома? – гукнула, зупинившись у сінях.

– Вдома, вдома! – відповів. – Куди мені тими снігами йти? Хто там? Ходіть до комори!

Дівчинка відчинила скрипучі двері й переступила високий поріг невеличкої кімнати з кілочками, на яких висіли в’язанки сухих трав. Дід сидів на стільці біля груби і курив люльку. В синіх спортивних штанях та в пошарпаному широкому светрі, він здавався ще худішим, аніж був насправді. Оля востаннє бачила Гната влітку біля крамниці. Здається, відтоді він іще дужче постарів і зсохся. Очі та щоки старенького запалися, сухі руки тремтіли.

Чоловік глянув на дівчинку, мовби старався впізнати її. Обоє мовчки дивились у вічі одне одному.

– Ти хто, дитино? Чия будеш і що занес­ло тебе до моєї скромної оселі?

– Я – Оля, Грицька Польового внучка. Віра Петрівна сказала, що я маю до вас ходити і допомагати вам… – у сум’ятті відповіла дівчина.

– А-а-а! Так, так. Була в мене Вірочка нещодавно. Запропонувала допомогу, але я не думав, що то буде насправді. Адже часи тимурівців та піонерів давно в минулому. А що там твій дід Гриць?

– Дід добре! Грають з бабусею в карти, і кожен з них несамовито сердиться, коли програє. Скажіть, діду Гнате, чи можу я чимось вам допомогти? – запитала Оля, не відпустивши думки, про яких таких тимурівців йдеться. – Може, до крамниці сходити чи води принести?

– Наразі нічого не треба, дитино. Води ще сам приношу по пів відра, а хлібом запасся. Хоч би тільки його їсти, а то вже ані апетиту, ані зубів.

Чоловік усміхнувся беззубим ротом, а в очах блиснув такий теплий вогник ніжності.

– То вам нічого не треба? Мені йти геть?

Дідусь на якусь мить задумався, взявшись рукою за підборіддя:

– Якщо не поспішаєш, то я мав би одну потребу: злізь до пивниці й дістань мені звідти банку солоного м’яса. Давно вже хотів щось приготувати, а дістати його не можу. Ходи, покажу де.

Дід ішов уперед, Оля вслід за ним. Дійшли до середнього коридору, який був розташований між двома великими кімнатами. Дід ногою відсунув хідник, під яким були невеликі дверцята до погреба. Увімкнув світло.

– Спустися. Там десь на полиці має бути трилітрова банка з м’ясом. То ще моя баба солила п’ять років тому. От яке воно життя: баби нема, а м’ясо є…

Доки дід говорив, Оля, швидко віднайшовши потрібну банку, поверталась драбиною нагору.

– О! Добре-добре! – потер руки старий. – Зараз я покладу шматки у воду, а коли ти завтра прийдеш, будемо куховарити. Ти ж прийдеш?

– Ви мене вже проганяєте? А я хотіла ще стежку промести бодай до воріт та криниці.

– Не переймайся, дитино. За ніч знову насипле. Завтра покличу Володьку Вітра, то він мені промете. Той шибеник мав сьогодні прийти, але, мабуть, у нього знову зранку була голова важка, – усміхнувся старий. – Але ти не відповіла, то прийдеш завтра?

– Прийду! – сама не знаючи чому, пообіцяла дівчина, бо наступного разу планувала прийти до діда лише за два дні.

Оля не могла дочекатися, коли вже нарешті закінчиться останній день навчання. Вона сама не розуміла, чого її так тягнуло до того діда Гната. Якби Віра Петрівна не закріпила його за дівчинкою, то вона, можливо, й не згадала б, що такий у селі живе. Бувало, колись зустрічались мимохідь, то й не віталися. Ще б Олі вітатися з тим, ким лякала її в дитинстві бабуся! А зараз дівчина відкрила для себе цього чоловіка з іншого боку. Не такий уже він і страшний. Навпаки, очі старенького випромінювали доброту, хоча було в них чомусь і багато смутку.

Штовхнувши важку хвіртку, Оля ступила у глибокий білий сніг, подумавши: «Мабуть, у Володьки сьогодні знову важка голова». Біля порога стояла лопата. Дівчинка, навіть не зайшовши до хати, взялась прокидати стежку. «Якщо ще й цієї ночі випаде сніг, то діда доведеться відкопувати», – подумала і голосно засміялась. За штахетницею, яка відокремлює дідову і сусідську оселі, голосно хруснула гілка. Оля стрепенулась. Озирнулась. Постать у чорному, прошмигнувши повз паркан, без єдиного слова віддалилась.

Закінчивши роботу, дівчинка віднесла лопату на місце і шарпнула клямку дверей. Дід вийшов до сіней, бо вже побачив через шибу, як вона хутко вправляється зі снігом.

– Заходь хутчіш, я чаю запарив, то зігрієшся. А я тим часом поставлю варити одну страву, таку, як моя баба Павліна часто варила. Але я тому й причікував на тебе, аби ти бачила, як то готувати.

Оля, наливши чаю в алюмінієве горня, відставила його вбік, аби остиг. Підійшла до діда, який уже почистив чималу купку цибулі та часнику. Поряд у мисці вже лежало порізане на шматки м’ясо, у глиняній макітрі – мокра квасоля-карачун*.

– Ану, дитино, відчини оту затулу* в печі та досягни мені чавунчик*.

– То та страва в чавуні вариться? Що ж то таке буде?

– Я не знаю, як воно по-вашому теперішньому, але моя баба називала сю смакоту «Фасолі в порохах».

– А чому «в порохах»? Її перед варінням хіба не миють?

– Ха-ха-ха-ха-ха, – голосно зареготав старий. – Зараз зрозумієш.

Дід поставив каструлю на стіл і дав Олі команду складати продукти:

– Клади на дно листочок та перчик. Зверху – м’ясо. Потім – цибулю і ча...

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.