ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
565Історія з життя
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Шостий урок у дев’ятому класі добігав кінця. До дзвінка бракувало ще п’ятнадцять хвилин, а підручник та все шкільне приладдя було вже давно сховане до рюкзака. За вікном була чудова погода, незважаючи на зиму. Завтра останній день чверті – і канікули.
Класна керівничка 9-Б Віра Петрівна зайшла до класу, перервавши своєю появою розмову вчительки іноземної мови:
– Добрий день, учні!
Дехто припіднявся зі свого стільця, аби привітатися.
– Сидіть, сидіть, я ненадовго. – І до колеги: – Оксано Василівно, чи можу я поговорити з дітьми хвилинку? Сподіваюся, я нічого важливого не порушила?
Колега згідливо кивнула, давши класній керівничці «зелене світло».
– Отже, діти, як ми говорили під час виховної години минулого тижня, я склала список тих літніх людей, яким потрібна ваша допомога. Торік ми вже провели таку акцію з попереднім дев’ятим класом. Цьогоріч ваша черга. Зараз я кожному зачитаю, хто за ким буде закріплений.
– А що там треба робити в тих старих? – вигукнув найбільший шибеник у класі Микола Гадюк.
– Що попросять, – терпляче відповіла Віра Петрівна, – хліба в крамниці купити, води принести чи дров, може, стежку промести чи до аптеки сходити… Прийдете на місце і запитаєте, а якщо людині нічого не буде треба, підете додому.
Вчителька прочитала всі прізвища, й учні вже йшли додому кожен зі своїм призначеним стареньким.
Олі випав дід Гнат, похмурий, мов темна ніч, ще й прозвали його селяни Будулаєм за густе кудлате волосся і довгу сиву бороду. Жив чоловік на протилежному кінці села, з людьми майже не контактував. Єдина дочка, яка проживала в межу зі старим, не спілкувалася з ним понад двадцять років з якихось тільки їм відомих причин.
Звісно, в Олі у сусідстві також були літні люди, а в її оселі навіть двоє – її дідусь із бабусею, але завдання є завдання, тому дівчина прийняла піклування про діда Гната як беззаперечне. Урешті-решт, нічого такого страшного не сталося – піти двічі на тиждень до старого, прибрати в оселі та принести йому продуктів. А якщо й тричі, то не так страшно. Він, щоправда, страшний, тому вперше Оля, можливо, піде до цього чоловіка із сестрою Лілею. А там видно буде.
Оля не зволікала. Щойно повернувшись додому, перевдягнулася, повідомила маму, куди йде, і почимчикувала до діда Гната, навіть не дочекавшись Лілі зі школи. За якихось пів години вже була біля його воріт. Долаючи високий сніг на неметеній доріжці, дівчина наблизилась до дідової садиби. Спершу було осоружно, бо вона була великою, з рябими, звіку нефарбованими рамами та з шибками без фіранок, які вишкірились на дорогу, мов беззубі чорні роти, що волають у порожнечу. Але Оля, переборовши страх, увійшла в сіни.
– Діду Гнате, ви вдома? – гукнула, зупинившись у сінях.
– Вдома, вдома! – відповів. – Куди мені тими снігами йти? Хто там? Ходіть до комори!
Дівчинка відчинила скрипучі двері й переступила високий поріг невеличкої кімнати з кілочками, на яких висіли в’язанки сухих трав. Дід сидів на стільці біля груби і курив люльку. В синіх спортивних штанях та в пошарпаному широкому светрі, він здавався ще худішим, аніж був насправді. Оля востаннє бачила Гната влітку біля крамниці. Здається, відтоді він іще дужче постарів і зсохся. Очі та щоки старенького запалися, сухі руки тремтіли.
Чоловік глянув на дівчинку, мовби старався впізнати її. Обоє мовчки дивились у вічі одне одному.
– Ти хто, дитино? Чия будеш і що занесло тебе до моєї скромної оселі?
– Я – Оля, Грицька Польового внучка. Віра Петрівна сказала, що я маю до вас ходити і допомагати вам… – у сум’ятті відповіла дівчина.
– А-а-а! Так, так. Була в мене Вірочка нещодавно. Запропонувала допомогу, але я не думав, що то буде насправді. Адже часи тимурівців та піонерів давно в минулому. А що там твій дід Гриць?
– Дід добре! Грають з бабусею в карти, і кожен з них несамовито сердиться, коли програє. Скажіть, діду Гнате, чи можу я чимось вам допомогти? – запитала Оля, не відпустивши думки, про яких таких тимурівців йдеться. – Може, до крамниці сходити чи води принести?
– Наразі нічого не треба, дитино. Води ще сам приношу по пів відра, а хлібом запасся. Хоч би тільки його їсти, а то вже ані апетиту, ані зубів.
Чоловік усміхнувся беззубим ротом, а в очах блиснув такий теплий вогник ніжності.
– То вам нічого не треба? Мені йти геть?
Дідусь на якусь мить задумався, взявшись рукою за підборіддя:
– Якщо не поспішаєш, то я мав би одну потребу: злізь до пивниці й дістань мені звідти банку солоного м’яса. Давно вже хотів щось приготувати, а дістати його не можу. Ходи, покажу де.
Дід ішов уперед, Оля вслід за ним. Дійшли до середнього коридору, який був розташований між двома великими кімнатами. Дід ногою відсунув хідник, під яким були невеликі дверцята до погреба. Увімкнув світло.
– Спустися. Там десь на полиці має бути трилітрова банка з м’ясом. То ще моя баба солила п’ять років тому. От яке воно життя: баби нема, а м’ясо є…
Доки дід говорив, Оля, швидко віднайшовши потрібну банку, поверталась драбиною нагору.
– О! Добре-добре! – потер руки старий. – Зараз я покладу шматки у воду, а коли ти завтра прийдеш, будемо куховарити. Ти ж прийдеш?
– Ви мене вже проганяєте? А я хотіла ще стежку промести бодай до воріт та криниці.
– Не переймайся, дитино. За ніч знову насипле. Завтра покличу Володьку Вітра, то він мені промете. Той шибеник мав сьогодні прийти, але, мабуть, у нього знову зранку була голова важка, – усміхнувся старий. – Але ти не відповіла, то прийдеш завтра?
– Прийду! – сама не знаючи чому, пообіцяла дівчина, бо наступного разу планувала прийти до діда лише за два дні.
Оля не могла дочекатися, коли вже нарешті закінчиться останній день навчання. Вона сама не розуміла, чого її так тягнуло до того діда Гната. Якби Віра Петрівна не закріпила його за дівчинкою, то вона, можливо, й не згадала б, що такий у селі живе. Бувало, колись зустрічались мимохідь, то й не віталися. Ще б Олі вітатися з тим, ким лякала її в дитинстві бабуся! А зараз дівчина відкрила для себе цього чоловіка з іншого боку. Не такий уже він і страшний. Навпаки, очі старенького випромінювали доброту, хоча було в них чомусь і багато смутку.
Штовхнувши важку хвіртку, Оля ступила у глибокий білий сніг, подумавши: «Мабуть, у Володьки сьогодні знову важка голова». Біля порога стояла лопата. Дівчинка, навіть не зайшовши до хати, взялась прокидати стежку. «Якщо ще й цієї ночі випаде сніг, то діда доведеться відкопувати», – подумала і голосно засміялась. За штахетницею, яка відокремлює дідову і сусідську оселі, голосно хруснула гілка. Оля стрепенулась. Озирнулась. Постать у чорному, прошмигнувши повз паркан, без єдиного слова віддалилась.
Закінчивши роботу, дівчинка віднесла лопату на місце і шарпнула клямку дверей. Дід вийшов до сіней, бо вже побачив через шибу, як вона хутко вправляється зі снігом.
– Заходь хутчіш, я чаю запарив, то зігрієшся. А я тим часом поставлю варити одну страву, таку, як моя баба Павліна часто варила. Але я тому й причікував на тебе, аби ти бачила, як то готувати.
Оля, наливши чаю в алюмінієве горня, відставила його вбік, аби остиг. Підійшла до діда, який уже почистив чималу купку цибулі та часнику. Поряд у мисці вже лежало порізане на шматки м’ясо, у глиняній макітрі – мокра квасоля-карачун*.
– Ану, дитино, відчини оту затулу* в печі та досягни мені чавунчик*.
– То та страва в чавуні вариться? Що ж то таке буде?
– Я не знаю, як воно по-вашому теперішньому, але моя баба називала сю смакоту «Фасолі в порохах».
– А чому «в порохах»? Її перед варінням хіба не миють?
– Ха-ха-ха-ха-ха, – голосно зареготав старий. – Зараз зрозумієш.
Дід поставив каструлю на стіл і дав Олі команду складати продукти:
– Клади на дно листочок та перчик. Зверху – м’ясо. Потім – цибулю і часник. А на самий верх висипай фасолі й залий трошки водою. Постав каструлю в кільце на вогонь, але не до кінця запихай, а лиш на два кільця. Так вода буде потрохи википати.
Для Олі, в оселі якої давно всі послуговуються газом, куховарити з дідом на звичайній пічці на дровах та ще й у такому специфічному казані було цікаво. Поки варилася страва, дівчинка трохи прибрала в кімнаті, повиносила до стодоли сміття, принесла з криниці декілька відер води. Дід інколи сьорбав трохи юшки, куштував її, чи достатньо солі, а квасолю перевіряв на готовність. Години за дві страва майже була готова.
– А тепер приготуємо порохи. Ставай до сковорідки!
– Я? – здивувалась Оля. – Я ж навіть не знаю, що то за страва така.
– Сип п’ять ложок борошна. Праж*, доки не потемніє. Он, тримай копистку! А як дійде до готовності, сиплемо це чорне борошно до фасолі й живо-живо перемішуємо. Якраз юшка на дні геть википить. І тоді кописткою мішаєш-мішаєш, щоб фасолі геть обмастились у те борошно. От тобі й порохи!
– А-а-а-а, все так просто?
– А як же? То ви, молоді, всякі салати з майонезами повигадували, а звичайні люди просте варили.
– Клас! – насолоджуючись ароматом страви, похвалила Оля. – Ви – справжній кухар!
– Давно сам живу, тому й даю собі раду.
– У вас же є дочка. Мені здається, я бачила когось за плотом, коли сніг мела.
– Ой дитино, і дітей єм мав, і внуків маю, а жию сам. Таке воно – житє, – дід зняв з гачка велику ложку і насипав у два тарелі ароматної страви. – Ну що, піонерко, куштуємо?
– Куштуємо! – відповіла дівчинка.
Це було насправді смачно. Оля ніколи не забуде того смаку і, хоч скільки разів старатиметься повторити, як у діда Гната, у неї «Фасолі в порохах» такими смачними не вийдуть ніколи.
Увесь рік дівчинка приходила до діда. Навіть коли вже закінчилася шкільна акція, яку організувала школа «для галочки», Оля не могла залишити старенького наодинці. Носила воду, купувала продукти та ліки, не гидувала навіть помити дідові Гнату ноги та постригти нігті. Оля і старенький багато розмовляли. Дід розповів їй про всю свою родину, про дітей та онуків. Про дочку, яка загнівалась і слова йому не каже вже двадцять п’ять років, бо, коли хворів син, він дав йому гроші на ліки, а не їй на нову автівку. Про сина, який помер молодим, і про його дітей, які тепер жили за кордоном.
Оля вже знала всіх на ім’я, всі обличчя на світлинах дідових альбомів, і всі байки з його молодості теж були їй відомі: як покохав свою бабу Павліну і як тричі від неї отримував гарбуза, а потім таки закохав у себе. Багато чого було зроблено й обговорено за цей рік. Дівчина навіть декілька разів біля криниці зустрічалася з дочкою Гната – Ганькою, але та лише мовчки дивилась на неї, а набравши у відро води, йшла геть.
За півтора року, саме перед Великоднем, Оля прийшла до діда, як завжди. Принесла йому випрані рушники, дві паски, які спекла мама саме для нього, і ще деякі гостинці, аби й у діда Гната було свято. Довго не затримувалась, бо в самої вдома перед святами назбиралось багато роботи. Наостанок пішла принести старенькому свіжої води. Щойно Оля опустила у криницю відро, як її дверцята відчинилися з іншого, сусідського, боку. Важким, колючим поглядом на неї дивилась дідова дочка Ганька.
– Що, обходиш мого старого? Хочеш ґрунту? – прошипіла і, трохи підвищивши голос, крикнула: – Геть звідси! Ще раз тебе побачу – переламаю тобі ноги!
– Нічого мені не треба! Якого ґрунту? Мені зі школи призначено… – старалась пояснити дівчина, але Ганька вже волала не своїм голосом на всю вулицю:
– Аферисти! Ціла сімейка аферистів! Чого ти його виходжуєш? Він уже був при смерті, а ти його вичухуєш. Нащо тобі того? Аби вам хату переписав?
Оля, залишивши відро з водою біля дідового ґанку, від образи, навіть не попрощавшись, пішла додому. Сльози заливали її обличчя, жаль важким гірким клубком підступив до горла. «Не піду більше! Ноги там моєї не буде! За що? За що? На якого дідька мені та хата?» – бовкнула в серцях, долаючи шлях додому. Добре, що бодай людей дорогою не зустріла.
Минали дні… тижні… Оля більше не відвідувала помешкання Будулая. Ганька, перестрівши її в селі, шипіла, наче змія, й погрожувала кулаком, нагадуючи «лишень спробуй». Рідні Олі, не бажаючи встрявати в родинні стосунки Гната та Ганьки, бо чужа сім’я – темний ліс, теж говорили дівчинці, аби та більше туди не ходила. Інколи сільські люди розповідали, що Гнат уже не вставав.
Ще до осені чоловік помер. Віддав Богові душу сам-саменький у своїй хатині. Похорон організувала сільська громада, яка придбала все для покійного. Хтось сповістив колишню дружину його сина, і вона приїхала провести свекра в останню путь.
Ганька під час похорону була веселіша, ніж на власному весіллі. Все йшло за її планом, адже вона – єдина дочка покійного, а відповідно спадкоємиця його майна: а це і хата, і поля і, хоч яка є, машини в гаражі. Та тільки план Гната був іншим – він заповів усе своє майно колишній невістці, яка не покинула його болящого сина до останку, а після його смерті більше заміж не вийшла.
Новина швидко облетіла село. Майже всі люди раділи, як то дід втер власній дочці носа. Але, здається, Ганька так нічого й не зрозуміла. Дідові внучки, повернувшись з-за кордону, щасливо живуть у селі у Гнатовій хаті. Посадили нові дерева, відремонтували оселю зсередини, намагалися навіть помиритися з Ганькою, бо хоч як крути, а вона таки рідна тітка. Але якого можна чекати від неї миру? Щоб жити в мирі з людьми, перш за все потрібно віднайти його у власній душі…
P.S.
Минули роки. Ганьці вже далеко за сімдесят. Її діти та онуки, яких вона й розігнала своїм язиком, мешкають у різних містах, а вона доживає віку сама. Але чи буде кому хоча б її відплакати? Адже, як кажуть люди, «на щирі сльози собі ще треба заслужити».
Квасоля-карачун* – сорт великої квасолі, яка в’ється.
Чавунчик* – казан, який ставлять на вогонь.
Затула* – дверцята до печі.
Копистка* – палка, схожа на вузьку лопатку, для помішування страв.
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
100
Життєві історії
Життєві історії
