БІЛА ПАННА

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

28 жовтня 22:29

428

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Жіночі історії

Подейкували, що перед самісіньким початком тої страшної війни світом ходила біла панна. Вродлива дівчина чи молода жінка з довгим білявим волоссям, у довгій білій сорочці, до самих п’ят. Вона зупиняла зустрічні машини і просила водіїв купити їй шовку на сукню…

Якогось дня один молодий водій їхав уздовж березового лісу. Від білих стовбурів він аж світився і здавався таємничим, казковим. Пам’ятаєш казку «Морозко»?.. Фільм-казку?.. Саме таким і був той березняк. Як у казці!.. Красивий!.. Білий… Ось їде той водій, їде, аж тут виходить на дорогу біла панна в самій сорочці, довгій аж до п’ят… Хлопець перелякався. Хотів натиснути на газ і дременути геть, подалі від гріха, та, – лишенько! – ноги не слухаються. Самі натиснули на гальма.

– Чого тобі? – питає він її, а губи моментально стерпли, задерев’яніли, не ворушаться…

– Ось тобі гроші, – каже та панна і простягає йому купюру, – купиш мені білого шовку на сукню, бо ж, бачиш, я в самій сорочці ходжу. Мені дуже холодно. Купи, а як завтра їхатимеш, я в тебе шовк заберу.

– Добре! – погодився водій. – Усе зроблю, як просиш: і куплю шовк, і привезу його тобі.

Повернувся на автобазу, розповідає хлопцям, яку мав пригоду. Ті кепкують із нього.

– Дурний, – насміхаються. – Пропиймо ті гроші, та й справі кінець!

Пропив хлопець чужі гроші з приятелями, пропив поганець… А наступного дня йому треба знову їхати тим самим маршрутом.

– Хлопці! – каже до водіїв, з якими пропивав гроші, – поїдьте хтось зі мною… Боюсь я!..

Ті – сміятися, на кпини піднімати, мовляв, боягуз, але з ним їхати не хочуть. Теж бояться… Нічого робити… Поїхав хлопець сам. Робота ж! «Розжену машину, – думає, – і проїду той гай із шаленою швидкістю, не зупиняючись…» Як собі задумав, так і зробив. Розігнав автівку, мчить, мов скажений, тільки автомобіль на вибоїнах підкидає та вітер у кабіні свистить… Ось і гай березовий, де ту панну стрів учора. А вона вже на нього чекає. Хотів хлопець проїхати без зупинки… Де там!.. Сама машина зупинилась. Той і так, і сяк, натискає на всі педалі, а машина… ані руш…

– Ага, – каже та панна, – пропив мої гроші! Не купив мені шовку!..

Водій кається, проситься:

– Не карай мене, моя панно, приятелі підмовили, я не хотів…

– Гаразд! Не покараю тебе, відпущу з миром, – милосердиться над ним, бачачи його переляк. – Але шовку мені купи, неодмінно, тепер уже за свої гроші. І не білого, як спершу просила, а чорного.

Поїхав він просто у крамницю, купив чорний шовк, уже хлопцям і не хвалиться… Ті теж не розпитують… Страшно!.. Повіз чорний шовк у березняк, а панни немає. Хлопець сигналить, гукає, а з машини не виходить. Боїться. «Що ж із тим шовком робити?» – думає. Відчуває, що не можна собі його залишати, треба віддати. Але кому? Чекав-чекав, сигналив-сигналив… Немає панни. Розсердився хлопець:

– Та скільки я тебе тут чекатиму? В мене – робота!

Вхопив той шовк та як пошпурить ним, просто в березняк. Згорток розмотався і зачепився за білі берези, обмотав їх, неначе чорним серпанком. Тут де не візьмись панна.

– А, це ти! – каже. – Кинув мій шовк… Гаразд!... Полічи тепер, скільки берізок ти чорним шовком обкутав.

Полічив…

– П’ять, – каже. – Ось іще маленьку зачепило.

– Отже, стільки ж літ я чорну сукню носитиму, – зауважила панна і пропала поміж березами білими…»

– А далі? А що було далі, бабусю?

– А далі була війна, дитино. Страшна, кривава, цілих п’ять довгих років. Поки та панна чорну шовкову сукню носила, половина нашої країни в жалобу вбиралася. Хто за сином, хто за мужем, хто за братом… Війна то була, та панна! Війна світом ходила…

– Бабусю! А якби водій не пропив грошей спочатку, а купив панні білого шовку, то війни не було б зовсім?

– Хто те може знати, дитино…

– А водій? Що з водієм трапилося?

– Cпився той хлопець. Як війна почалася, купив він усе-таки білого шовку й поніс у березняк. Ходив лісом, панну шукав, думав, що, як вбереться вона в білу сукню, то війна закінчиться… Так у тому березняку його вбила сліпа куля, там його й поховали…

– Чому ж не на цвинтарі, бабусю?

– Не захотіли люди на цвинтарі ховати, злі були на нього. А він допився до білої гарячки, ходив з тим шовком до лісу, ходив-ходив, там і смерть свою зустрів та вічне пристанище…

– Чи ж він у тому винен, що війна почалася? Не він її розв’язав, оту війну!.. Яка його вина, бабусю?..

– Хто ж те може знати, дитино…