АЛЕ ВІН ЧЕКАЄ НА НЕЇ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

17 жовтня 21:40

481

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєва історія

До невеличкої крамниці на краю села увійшла жінка. За весь недільний ранок вона була першим покупцем у крамниці «При дорозі», яка була розташована на трасі майже за три кілометри від найближчого населеного пункту. Зростом ця жінка зовсім низенька, худесенької статури. З першого погляду здалося, що то дитина. Одягнена зовсім не сучасно: спідниця нижче за коліна та кофтинка під саме горло. Довге волосся, заплетене в косу, сягало колін. Дивна якась, наче з іншого світу чи часу... Але найбільше, що вразило продавчинь Віру і Валю, були очі цієї жінки – сині, як зимове море, і бездонно-глибокі, наче нічне небо.

Жінка, усміхнувшись, привіталась і, минувши дівчат, які стояли, мов укопані, з обличчями без жодного натяку на емоції, пішла до полиць із хлібом та випічкою. Продавчині, переглянувшись між собою, дивилися пильно жінці вслід. Очі дівчат раптом збільшились, щойно вона їх минула: на спині у жінки був величезний, завбільшки із середній гарбуз, горб.

Двері знову відчинились, і на порозі з’явився молодий чоловік. Привітавшись до дівчат, він швидко почав роздивлятись довкола і, щойно побачивши помаранчеву кофтинку, що ледь-ледь визирала з-за полиці, покрокував до жінки.

Чоловік був неймовірно вродливим. Високий, спортивної статури, русяве волосся злегка прикривало волошкового кольору очі. Словом, красень!

Молоді люди довгенько щось вибирали, а коли закінчили складати товар у кошик, підійшли до продавчинь, щоб розрахуватись. Валя, помітивши на руці чоловіка золоту каблучку, швидко глянула на праву руку жінки. Каблучки були однаковими – із синіми камінцями-цятками. «Ні, це неможливо. Щоб він і вона? Одружені? – не вірила власним очам Валентина. – Такий красень і ця... каліка».

Але, почувши, як чоловік запитував у жінки: «Ми все взяли, кохана?», лише скривила вуста й зробила кислу міну.

Коли покупці прямували вже до виходу, Віра, яка досі мовчала і думала про щось своє, раптом заговорила до Валентини:

– Ти не знаєш, хто це був?

– Та ні. А що, я повинна його знати? Жінку я точно бачу вперше. Я б таку... точно не забула, – відповіла вона.

– Я не про неї. Що мені до неї? Я про чоловіка. Ти ж тут як-не-як довше працюєш, ось я й подумала, що могла б його знати. Який красень! Правда?

– І не говори. Аполлон! А вона... Ну ти бачила оце? – Валентина закотила невдоволено очі і, зсутулившись, пройшла декілька кроків.

– Бачила, – буркнула невдоволено Віра.

Дівчата розмовляли доволі голосно, наче навмисне хотіли, щоб покупці, які щойно вийшли із крамниці, почули їхні слова. Вони й почули, але та розмова анітрохи їх не засмутила. Навпаки, взявшись міцно за руки, молоді люди пішли до автівки.

***

Два роки тому Віктор опинився, як то кажуть, на роздоріжжі. З одного боку – нерухома хвора мати, а з іншого – нагода добре заробити, ще й здобути досвід за кордоном. Їхати було потрібно якнайшвидше.

Усю ніч хлопець пролежав у роздумах, як йому вчинити: і матір саму залишити ніяк не міг, і керівництву було важко відмовити. Адже така нагода випадає раз у житті, до того ж не кожному. А на ранок вихід знайшовся сам собою: сусідка привела до його оселі свою квартирантку, яка приїхала до їхнього невеличкого містечка на практику.

Молода медсестра Зорянка швидко погодилася доглядати нерухому жінку. Дівчина навіть не сумнівалася, що зможе впоратися, хоча хвора була доволі важкою, а сама Зорянка на зріст не вища за десятирічну дівчинку.

Віктор був далеко від дому пів року. А коли повернувся, не повірив власним очам: мати, яка була нерухомою довгий час, уже помаленьку пересувала помешканням візок-ходунки. Довкола було чисто, наче в аптеці. Звісно, такого повороту подій хлопець не очікував, та й мати також. Обоє раділи маленькій перемозі над хворобою.

– То все її ласка, синку. Її лагідні руки, – говорила здивованому Вікторові мати. – Як Зоряна біля мене намучилась, а таки поставила мене на ноги. І знаєш, ця дівчина ніколи не поскаржилась, що їй складно. Ти б придивився до Зоряни…

– Не зрозумів? – перепитав Віктор.

– А що тут розуміти? Вона була б тобі чудовою дружиною. Ти тільки подивись, який Зоряна в оселі лад навела. Увесь твій одяг перебрала і поприбирала у твоїй кімнаті. А варити й пект и як уміє, о-о-о-о-о! – звела очі до стелі мати. – Подумай над моїми словами, синку.

– Мамо, але... – недоговорив Віктор.

Він не знав, як то мало бути. Зоряна – дівчина непогана. Видно, що працьовита й акуратна, любить чистоту. Але дуже вона якась замкнена в собі. Не розмовляє. Не усміхається. Надто вже серйозна. Чи, може, то через свою ваду Зоряна соромиться спілкуватися з хлопцем?

– Я знаю, про що ти думаєш, синку, – здогадалась мати. – Пусте все це. З обличчя, як кажуть, води не пити. Та й красою Зоряну таки Бог не обділив. Запам’ятай: кожна жінка хоче бути щасливою і коханою. Ти просто кохай її і сам побачиш, які дива може творити любов...

***

Після того випадку ця «дивна» пара бувала у крамниці «При дорозі» доволі часто. Продавчині вже не дивувались приходу молодих людей, а ось відвідувачі... відвідувачі щоразу зустрічали і проводжали їх здивованим поглядами. Хоч як вдавали люди, що вони не дивляться на горб жінки, ті погляди спідлоба неможливо було не помітити. І Зорянка їх, звісно, помічала. Та тільки байдуже їй було до того всього: до поглядів, до скривлених у співчутті жіночих вуст, до людських балачок та пересудів. Адже в неї є Віктор і вона щаслива. Щас-ли-ва! І хай хоч всесвітній потоп, хай трісне земля і розлетиться на шкаметки*. Хай заздрять їй усі красуні світу. Віктор кохає лише Зоряну, і вона для нього найкраща…

Сьогодні та материнська порада вже далеко у просторі часу. Далеко вже й сама мати Віктора. Але вона пішла у вічність спокійною, бо знала і бачила, що син її щасливий із Зоряною. Чого ще матері треба? Віктор кохає свою дружину і не уявляє життя без неї.

P.S. У Віктора і Зорянки ростуть чудові діти – дівчинка Тая і хлопчик Семенко. Вони їх узяли з притулку, але це не заважає подружжю бути чудовими батьками своїм найдорожчим близнюкам.

Шкаметки* – друзки.