4.5.0. УСЕ СПОКІЙНО

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

03 червня 23:10

474

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєва історія

У вікна кімнати зазирав круглий, як монета, місяць, намагаючись розгледіти, що там відбувається. Здається, навіть вітерець приліг відпочити, бо кому ж не кортить виспатися перед новим днем? Та Олесі було не до сну. По-перше, вона чекала, що на зв’язок вийде Юрко – була між ними домовленість: якщо впродовж дня він не дав про себе знати, тоді вже чекати треба пізньої години, аби хоча б у нічній тиші почути його голос. Хоча останнім часом усі їхні домовленості не діяли. Там, у тій м’ясорубці біля Бахмута, про які домовленості можна говорити?

Якщо Юрко з побратимами день протрималися, то ніхто ж не гарантує спокійної нічки. Серце тривожно стискалося, Олеся вже вкотре крапала заспокійливе, крадькома поглядаючи на телефон. Надія розквітала в її серці ніжним проліском, не дозволяючи остаточно впасти у зневіру. Та сон уже міцно брав у свої обійми. Давалися взнаки недоспані ночі, тривожні ранки та сумні вечори. Коли ти весь час на межі, ходиш, немов по лезу, психологічно витримати стає дедалі складніше.

Не встигла й оком кліпнути, як задрімала прямо перед екраном монітора. Спочатку навіть не могла зрозуміти, що з нею, де вона цієї миті і до чого тут комп’ютер посеред глухої ночі. «Ну ти молодець, – присоромила сама себе. – Вже засинаєш на ходу, а роботу, до речі, не виконала». Олеся разом із дівчатами волонтерили, возили не лише продукти, амуніцію, все, що потрібно було хлопцям, а й намагалися підтримати захисників психологічно. То концерт організують, то оголосять збір літератури, і тоді у хлопців наставало справжнісіньке свято. Олеся почувалася найщасливішою людиною, коли Юрко телефонував і дякував, бо завжди чекав на зустріч з книжками.

– Боже, коли ти їх читатимеш? – завжди дивувалася Олеся, послухавши розповідь чоловіка. – Тобі, здається, посеред того пекла не до книжок...

– Уяви, вдалося проковтнути сьогодні ледь не всю книжку, – Юрко аж захлинався від радості. – Мав трохи перепочинку після нічного чергування і, на диво, було більш-менш спокійно, тож я вже натішився, начитався..

Звісно, не хотів Юрко свою Олесю ще більше засмучувати. Бо вдалося прочитати йому тієї ночі лише кілька сторінок, а далі – щільний мінометний обстріл, команда «До бою!» і мусиш посеред цього нічного пекла дати бій і молити Бога, аби й цього разу зберіг твоє життя і твоїх друзів...

Нехай це буде його таємницею, в Олесі і так уже сил немає, бо ця бахмутська епопея затягнулася, здається, надовго.

Вона теж нічого йому не скаже. Навіщо роз’ятрювати душу, слухаючи її розповіді про тривожні ночі і це постійне очікування телефонного дзвінка. Здається, вона той телефон гіпнотизує своїм поглядом, бо він завжди поряд, ніби немає в житті більше нічого. Ніч і телефон. Ранкова кава і тривожне очікування... А може, саме цієї миті пролунає цей жаданий дзвінок, і вона почує завжди бадьорий голос чоловіка: «4.5.0. Усе спокійно». Боже, звідки в нього та бадьорість, коли навколо – вибухи і смертельний танок, готовий закрутити тебе і знищити? Та навіть посеред цього пекла виринає промінчик надії, родинного затишку й тепла. «Юрасику, любий, скільки в тобі сили духу, скільки наснаги, волі до життя», – щоразу промовляє ці слова... Нехай він знає, що вона йому безмежно вдячна на все: за підтримку, за віру, за любов. Колись Олеся з дівчатами приїхали до хлопців в одну з частин, привезли все, що потрібно. І, здавалося, хлопці ті мали радіти, бо ж було що поїсти і у що перевдягнутися тієї сльотавої зими. Та не було радості, не світилися їхні очі теплом і надією.

Олеся довго не могла зрозуміти, в чому річ і чому туга застигла в очах захисників. Лише потім вони з дівчатами зрозуміли, що сумували наші воїни за рідними, за маленькими дітками. І нічого не було цього разу – ні листів, написаних дитячою рукою, ні милих серцю малюночків, якими захисники так люблять прикрашати стіни бліндажів. Вона потім говорила про це Юркові, а той лише підтвердив:

– Іноді отой малюночок з того світу витягає, бо немає нічого сильнішого, ніж молитва рідних і щира дитяча любов. – Він так цінував такі, здавалося б, прості речі. Тепле слово. З любов’ю підібрану книжку. Дитячу листівочку, підписану до Великодня або до Різдва.

– Оце, сонечку, відвоююся, привезу додому листівочки, малюночки, листи, і будемо ми з тобою писати спогади, – любив повторювати, коли гомоніли з Олесею.

– Юрасику, тут я тобі не помічник, – заперечувала дружина, – бо тільки ти зможеш передати весь свій біль, свої думки, адже ж пережити тобі довелося стільки, що вистачить не на один роман.

Хоча сама страшенно хотіла Юркові допомогти, бо ж і самій було про що розповісти – висповідатися. От і цієї ночі, яка чомусь тягнеться так довго, вона ж не просто так біля того комп’ютера заснула. Звісно, сил уже не було не лише писати, а навіть просто сидіти. Та мусила дати відповідь на запитання французької журналістки, яка готувала публікацію і цікавилася думками українців, які боронили країну не лише зі зброєю в руках, а й були волонтерами, наближали перемогу, як могли. «Хто такі новітні герої і який між ними зв’язок з героями минулого?» – Олеся вже вдесяте перечитувала речення, обмірковуючи, як би так доступно пояснити європейському читачеві, що ж це за хлопці такі боронять фортецю Бахмут. «Вони безсмертні?» – прилетіло наступне запитання від Франсуази, яка в Парижі почувалася цілком безпечно. Олеся поволі підвелася, пішла вмилася, намагаючись примусити себе працювати. Та де там. У голові вже нічого путнього не було, лише бажання спати, спати, спати...

Останнє, що пам’ятала Олеся перед тим, як остаточно провалилася в сон, це фраза, яку вона напише Франсуазі: «Безсмертними бувають лише боги, а наші хлопці просто виконують свою роботу». Так казав Юрко, коли його запитували: «Ти солдат? Як ти, друже? Як узагалі можна протриматися в такому пеклі?». Чекали від нього чогось пафосного, претензійного. От ми, мовляв, герої, такі собі міфологічні атланти, які тримають на собі небо... А він, солдат-гранатометник Юрко Козаченко, відповідав просто і спокійно: «Ми просто люди, які виконують свою роботу».

Не дочекалася тієї ночі Олеся такого жаданого дзвінка, бо її солдат-гранатометник Юрко Козаченко був на завданні. Сподівався, що впорається швиденько, ще й встигне своїй Олесі побажати доброї ночі та сказати такі потрібні слова: «4.5.0. Усе спокійно». Та не судилося, нічка видалася неспокійна. Він розповість їй пізніше про ті свої пригоди, але вже не сьогодні. Він бачив цю картину, ніби наяву: ось Олеся не відриває погляду від телефона, все чекає на його дзвінок. Йому навіть здалося якоїсь миті, що він відчув її дихання, ніби вона була зовсім поряд. Але відразу заспокоїв себе: вона вже спить, бо вона ж теж не залізна. Як не залізний він і його побратими, які в цьому пеклі стільки часу, що вже збилися рахувати ті дні й години. Вони просто люди, які виконують свою роботу.

Вона прокинулася зранку, і рука відразу потягнулася до мобільного. Серце аж кричало від болю – ні вночі, ні на світанку він не озвався. А він так само чекав того благодатного ранку, аби розповісти своїй Олесі про ті свої карколомні пригоди, через як він не годен був з нею зв’язатися. Мить – і все в житті Олесі змінилося до непізнаваності, наче посеред похмурого дня визирнуло сонечко. Вона готувала вранішню каву, силкуючись пригадати, що їй наснилося цієї ночі. Дивно, але вона, яка зазвичай пам’ятала про нічні сновидіння, чомусь нічого путнього не могла пригадати. Оці думки-згадки про сон трохи відволікли. А коли ще пригубила ароматної кави, навіть усмішка з’явилася на її змученому обличчі.

– Лисенятко любе, як ти? – голос Юрка був зворушливим і ніжним. Ніби не було між ними тих безжальних кілометрів, що перетворили їхнє життя на суцільне чекання-терзання. Ніби ось він, поряд із нею, живий-здоровий, і вони разом смакуватимуть вранішню каву, і гомонітимуть довго, і це їм не набридне.

На мить заціпеніла від несподіванки, а тоді видихнула радісно:

– Де ти, мій любий? Я вже не знаю, що думати...

Сльози по-зрадницькому підступили до горла, але вона стиснула до болю губи. Боже, ні, тільки не зараз. Не потрібно цього робити, він має знати, що вона тримається, що з нею все добре. Бо ж як йому воювати, якщо вона геть розклеїться? Він помовчав лише мить, та все зрозумів. Вона, його Лесенька, його Лисенятко, як він її називав, тримається до останнього. Не хоче показати свою слабкість, не хоче і не може. Він удаватиме, що все добре, він заспокоюватиме своє зранене серце, бо слабкість – це не те, що потрібно зараз. Та він, як завше, жартуватиме. Жартуватиме навіть тоді, коли смерть уже чатує за спиною, а попереду на тебе чекає жорстока битва. Той оскаженілий ворог ніколи не візьме фортецю Бахмут, бо стільки побратимів поклали своє життя недаремно. Але зараз не про це, зараз про його оту нічну пригоду, тож нехай його Олеся надто не переймається. Йому, бувалому в бувальцях, доводилося побувати в різних халепах. Олеся слухала його розповідь, нібито веселу пригоду бравого солдата Швейка, і можна було б навіть посміятися, якби знати про те, що веселого там насправді було небагато...

– Пішов уночі на контрольно-спостережний пункт, було так темно, ніби на небі не існувало більше ані зірочок, ані безвідмовного місяця, який завжди присвічував нашому братові дорогу. Намагався щось розгледіти в дорогий пристрій, але так нічого і не побачив. А тут ще й мінометна «дискотека» заскочила – мовляв, розвертайся, козаче, та й утни гопака, – Юрко засміявся, і Лесі здалося якоїсь миті, ніби вона зблизька побачила його теплу усмішку. – Зрештою, на той КСП я все-таки дочалапав, хоча й не без пригод. Та вже час повертатися домів, а я, наче слій кріт, що не може знайти дорогу. Скільки собі подумки не наказував, мовляв, довіряй своїм очам, та від цього аніскілечки легше не ставало. Нічого не видно, а добиратися, чи добиватися якось треба. Минаю ворожу техніку, намагаючись не підвернути ногу. «Дискотека» над головою триває, тому час до часу пригинаюся, аби не поцілили уламки. Вирва, потім поворот, а потім «бомботворне» озеро, – бо як його ще назвати? Для довідки: утворилося після останнього авіаційного нальоту...

– І що я маю тобі на це сказати? – Леся вирішила, що цей монолог «бравого солдата Швейка» треба на мить перервати. Бо цей дотепник переповідає так, нібито нічого екстраординарного не сталося. Що з того, що глупої ночі, коли йому треба виконати бойове завдання, над головою – «мінометна дискотека»? А вона, Олеся, стискаючи до болю телефон, марно намагається дочекатися від нього дзвіночка.

Тепер вона чітко уявила цю картину: він щомиті ризикує життям і не факт, що повернеться домів. Що тоді? Вона одержить повідомлення, бо це ходіння краєм прірви колись обірветься. І вона не витримує, вперше не витримує. Бо якби він розповідав їй про свої нічні «походеньки» без гумору, може, їй було б легше. А так... Нібито став на герць із самою смертю – кидає їй виклик, і від цього стає ще більш моторошно.

– Юрку, я прошу тебе всіма небесними силами, – вона вперше дозволила собі його про щось попросити. – Повернися як завгодно, тільки не грай зі смертю в ці страшні ігри. Не розповідай про «мінометні дискотеки» і про те, як ти балансуєш над прірвою. Повернися, бо мені не до жартів... – Видихнула, здивувавшись, як це вона собі дозволила таку зухвалість.

Він, звісно, удаватиме, що зв’язок поганий, і що залишилося вже не так багато часу, аби потерпіти і дочекатися його. Бо що він може додати? Говорити про те, як стояв глухої ночі на перехресті, мов зачаклований, силкуючись розібрати, куди ж його далі податися? Як рахував кроки, бо темно так, ніби всі нічні сили пофарбували небо в колір жалоби... Нарешті побачив знайомий орієнтир і пліт, геть посічений осколками... Стояв, ретельно обмірковуючи, скільки залишилося до укриття, з якого він вирушив на своє нічне, сповнене небезпеки, завдання. Та що це? На місці входу – груди битого каміння... Серце калатало, ніби розбурханий дзвін. Глибоко вдихнув кілька разів і видихнув. Так навчився робити тут, бо трохи ставало легше. І як то серце ще витримує, б’ється? Коли він виходив глухої темної ночі, в укритті залишався побратим, а що ж він застав цієї миті? Судоми стиснули горло. Інстинктивно почав розгрібати ті завали, гукаючи в темряву: «Сашку! Сашку! Чуєш мене?». Звісно, що у відповідь – тиша. І від тієї моторошної тиші – мороз шкірою, та десь на підсвідомому рівні починає підказувати. Мовляв, не поспішай, Юрку, озирнися ще раз. Рвучко підвівся, озирнувся. Та сама підсвідомість, яка завжди підказує, як діяти, вперто говорила про те, що опинився він далеко від місця призначення. Мінометна «дискотека» сплутала всі карти. Вирва, знищена ворожа техніка – нібито все те саме, та щось не те. Тому треба бігти на дорогу, а там уже починати все спочатку. Бог милосердний показав той спасенний поворот, який так необачно проскочив, коли опинився геть в іншому місці.

– А далі буде хепі-енд, – гукає Юрко, і просить Бога, аби його Леся – Лисенятко більше не ставила йому жодних запитань.

Він усе розуміє. Її відчай, страх, бо всі ми не залізні. «Ми не боги, ми просто люди», – як часто він повторював ці слова, але цієї миті не став. Так, він змушений ховати свій біль, своє бажання бути з нею, сипати жартами. Бо інакше не виживеш у цьому безкінечному мороці, коли забуваєш, чи настав уже день, чи безкінечно тягнеться ніч. Тут по-іншому не можна, бо коли втрачаєш побратимів, тобі не хочеться жити... Та все ж таки ти підводишся, бо розумієш, що мусиш знову й знову приймати бій. «Хто ми тут, у цих донецьких степах, які вперше побачили на війні?» – вкотре запитував в себе Юрко. І вкотре сам собі відповідав: «Ми тут, бо інакше не можемо, бо без нас ми ніколи не подужаємо цю навалу і не встанемо переможцями». Тож його розповідь про небезпечні пригоди все-таки буде оптимістичною, і він вірить, що його Леся це зрозуміє.

– Тож, Лисенятку, твій солдат-гранатометник Юрко успішно подолав усі перешкоди і все-таки знайшов потрібний орієнтир, а потім пробіг іще три метри по прямій і... Видихнув з полегшенням, бо укриття виявилося на місці. Підбіг і в очікуванні завмер, не наважуючись рухатися далі. Та ось почулося якесь шарудіння, тож без вагань кинувся туди. Від серця відлягло: побратим живий-здоровий, а я від хвилювання почувався, ніби щойно з лазні. Окопні свічки світилися якось по-урочистому, нібито всі завмерли в очікуванні Різдва. Та вже весна, що завжди асоціюється з пробудженням, відродженням. Такої миті розумієш, що жага до життя перемагає все. Побратим з позивним Байда був на місці і, здається, в доброму гуморі... – Юрко пригадав ту мить і на душі стало тепліше.

Що може бути важливішим, коли побачив свого побратима? Пригадав, як поволі спало нервове напруження, серце трохи стишило свій біг. Обнялися, міцно потиснули один одному руку. Така в них традиція, бо щодня ходять краєм прірви, щоранку моляться, аби в їхньому житті настав вечір – нехай і неспокійний, коли знову лунає команда «До бою!»... Тут цінуєш кожну мить життя, кожну мить спілкування.

– Тому ми завжди в доброму гуморі, Лисенятку, бо як інакше прожити в цьому мороці? – Юрко говорив стишено, ніби боявся наполохати цю мить. – Як кажуть військові, все 4.5.0. Усе спокійно, і дякуємо Богу, що ми живі. А завтра знову буде бій. І ми вкотре його приймемо, бо інакше нам ніколи не наблизити перемогу. А вона, наша перемога, обов’язково буде. Тільки трохи почекай, добре? Бо навіть боги дивуються, як ми тут б’ємося. А поки 4.5.0. Нехай так буде й надалі.