САМОТНІСТЬ

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Ранок боровся з темрявою ночі й повільно розтягував її. Вона ще трималася вперто, ніби не хотіла відступати. Баба Оксеня раз у раз світила ліхтариком, дивлячись на годинник, котра ж там година.

Прокидатися вдосвіта Оксеня звикла змолоду, тепер їй уже не було куди поспішати. І все ж тіло не могло довго лежати – звичка брала своє. Баба чекала тієї миті, коли перші ранкові проблиски, сіруваті й несміливі, закрадуться до хати і порушать нічну тишу. Десь за вікном ліниво закукурікав півень. Старенька обережно висунула ноги з-під ковдри, намацала капці й поволі почимчикувала до образів, що стояли на поличці. Найперше, що Оксеня робила щоранку, – благословляла себе хресним знаменням, дякувала Богові за ще один ранок, який довелося зустріти, промовляла «Отче наш» і «Богородице», запалювала лампадку. Лише після того бралася до своїх звичних справ.

Весна цього року була ранньою, і сніг уже розтанув. Баба Оксеня визирнула у вікно. Чорні краї горизонту ще не поспішали вкриватися зеленню. Був тільки початок березня.

І все ж жінка раділа весні – по-дитячому щиро і трохи тривожно. На схилі віку Оксеня дуже боялася померти взимку. Не тому, що не любила зими, ні. Боялася іншого – що не буде кому викопати яму в замерзлій землі. Самот­ність…

Оксеня мріяла померти тоді, коли настає весна. Завжди казала:

– Небагато прошу… Лише щоб душа моя відійшла в засвіти тоді, коли мій сад уквітчається цвітом.

Розпалила вогонь у плиті, поставила варитися юшку. Кіт Василь ліниво потерся об ногу старенької. Вона сіла на маленький ослінчик, і кіт, ніби тільки того й чекав, швиденько вистрибнув їй на коліна. Такий у них був ранковий ритуал. Він хотів ласки й уваги – і баба Оксеня ніколи не скупилася на ніжність. Гладила свого улюбленця, а він щедро муркотів, заплющивши очі від задоволення. Баба говорила до кота так, ніби він розумів кожне її слово:

– Та годі, Васильку, засиджуватися в мене на руках. Сьогодні ще багато роботи.

Кіт неохоче зліз із її колін і пішов на свою теплу лежанку. Старенька начистила картоплі, поклала її в каструлю, раз у раз зиркаючи у вікно, чи не йде хтось вулицею. Та вулицею ніхто не йшов… Нема села. Було село – і нема. Вимерло. Молодь виїхала. Залишилися тільки старі – ті, що хотіли дожити віку в рідній хаті й не бути тягарем для своїх дітей.

Так склалося, що в баби Оксені не було жодного сусіда. Лише на краю вулиці жив дід Охтис. Вони підтримували зв’язок – більше на жартівливій ноті, піддражнюючи одне одного, кепкували, хто ж із них перший піде з цього світу.

Уже два дні баба Оксеня не бачила Охтиса. Тож вирішила посмажити оладок і разом зі сметаною віднести йому: знала, як дід їх любить.

В Охтиса було двоє дітей, жили вони в місті. Кликали батька до себе, та він відмовлявся. Оксеня не знала, чи правильно дід чинить, але розуміла його: не хотів обтяжувати дітей. Поки ноги носять, мусить жити у своїй хаті.

Оксені ж ніхто не кликав. Доля не подарувала їй материнства. Не мала жінка дітей. Жодного разу не відчула тепла долонь власної дитини. Був в Оксені чоловік – Іван. Прожили разом майже сорок років. Були племінники, були похресники, а своїх дітей не було. Замолоду жінка ще чекала. Десять років чекала дива, п’ятнадцять років чекала. А потім зрозуміла, що не судилося… Тоді почала вмовляти Івана залишити її. Казала, що розуміє його, адже кожен чоловік має право на продовження роду. Та Іван лише похитав головою:

– Ми повінчані. Перед Богом обіцяли: і в радості, і в горі. То як я тебе залишу? Раз нам судилося жити без дітей, значить, так тому і бути. У Господа свої плани.

Оксеня мала багато похресників. Любила їх щиро, від усього серця. Може, навіть так, як любила б рідних дітей, хоча й не знала, якою є та любов насправді. Похресники виросли, роз’їхалися. Та інколи телефонували Оксені, приїздили до неї, привозили своїх дітей. І тоді вона думала, якими ж могли б бути її онуки… Не те щоб Оксеня сумувала. Але після того, як Іван відійшов у Царство Боже, ці думки наві­дували її дедалі частіше. Іноді Оксеня запитувала себе: чи не зіпсувала вона життя своєму чоловікові? Чи не забрала в нього найдорожчого – змоги бути батьком?

День увірвався яскравими променями сонця. Старенька, взявши в руки миску з оладками та баночку зі сметаною, рушила на край вулиці – до свого приятеля Охтиса. Вулиця була широка, але занедбана, дорога – подекуди розбита, яма на ямі. Рідко тут проїжджали автомобілі, хіба пересувне відділення пошти, машина раз на тиждень із сусіднього села з товарами з магазину або інколи швидка. Колись у кожному дворі лунав сміх, вирувало життя. Тепер же це була вже не вулиця. І навіть не село – радше хутір.

На весь населений пункт залишилося, може, з десяток людей. І ті розкидані по різних кінцях, так що могли не бачитися роками.

Коли Оксеня майже дійшла до обійстя Охтиса, то побачила, як із димаря його хати підіймається тоненька смужка диму.

– Живий… нікуди не подівся, – жінка мовила сама до себе.

Але щось тепле ворухнулося в грудях. І Оксеня спіймала себе на думці, що радіє. Бо найбільшим її страхом було залишитися зовсім самій.

Охтис, як на свої вісімдесят чотири, був іще доволі бадьорим. І язик не повертався назвати його старим. «Парубок», – жартома казала про нього Оксеня. Чоловік мав чимале господарство, тримав коняку, яку вперто відмовлявся продавати. А ще – старі сани, якими інколи їздив аж до районного центру, запрягаючи в них свою кобилу Нічку.

Оксеня відчинила двері до хати й голосно гукнула:

– Охтисе! Чи живий ще? Чи можна свататися?

У відповідь одразу почулося:

– А бодай тебе нечиста сила побрала! Де тебе носило, Оксеню? Два дні ні слуху ні духу!

Оксеня усміхнулася. Відлягло від серця. Живий – і слава Богу, ще й з гумором.

– То чого сам не прийшов провідати?

Їх єднала не просто звичка до розмов чи самотні вечори. Вони були односельцями, спів­учасниками одного життя, що поволі згасало разом із селом. Двоє людей, які трималися за цей світ, кожен по-своєму, але вже трохи й одне за одного.

Березень непомітно перетік у квітень. А квітень того року був щедрий – на соковиту зелень, на світло і тепло. Здавалося, що вже початок травня, хоча тільки-но минули перші числа. Відгуло Благовіщення. А Великдень того року видався раннім. Баба Оксеня давно не їла свяченої паски. Церкву в селі закрили: не було прихожан. Однак баба дотримувалася звичаю: сама пекла паску, фарбувала яйця в цибулинні, а в ніч перед святом, як могла, читала акафісти і псалми.

Обов’язково несла декілька пасок і Охтисові. Та цього року до нього приїхали діти й онуки. Оксеня вирішила не йти: не хотіла бути зайвою. Бо що може бути ріднішим за сім’ю…

Ранок Великодня розсипався дзвінким співом птахів. Старенька з котом Василем сиділа на лавці біля хати. Дивилася на перші квіти: проліски, ряст, ніжні першоцвіти, що пробивалися із землі. Оксеня любила весну, особливо тепер, на схилі віку. Бо кожна весна могла стати останньою. А Великдень… Великдень жінка любила найбільше.

Колись, коли був живий Іван, вони вдягалися святково – обов’язково у вишиванки, у найкращий свій стрій – і їхали разом освячувати паски. Спершу – у рідному селі, коли ще стояла церква. Потім – у район, коли храм закрили. Оксеня пам’ятала те дійство, як люди ставали колом довкруг церкви, наче замикали вічність. Як запалювали свічки. Як священник щедро кропив водою і голосно промовляв:

– Христос воскрес!

А люди відповідали:

– Воістину воскрес!

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.